Культура Давньої Русі - В. М. Даренська 2012

Частина третя. Розквіт християнської культури Давньої Русі
Глава 2. Книжна справа

Характерні особливості рукописної книги Київської Русі

Книги у Київській Русі вважалися одним з найкращих та дорогих подарунків, а богоугодна праця переписувача книг — найшановнішою. В Давній Русі переписувалося тисячі книг, але історія зберегла для нас лише близько сорока імен переписувачів і оздоблювачів книг («поп Упирь Лихой», «диякон Григорій» тощо), які залишили на їх сторінках довершені заставки, ініціальні літери, мініатюри, зображення давніх храмів, євангельських сюжетів, ликів святих, князів та їхніх родин.

Писемність та книжна справа дуже швидко розповсюдилися на давньоруських землях з прийняттям християнства. Серед книжних людей XI— XIII ст. були і служителі Православної Церкви (митрополити, єпископи, монахи), і князі, і навіть прості городяни. Серед митрополитів це були славнозвісний Іларіон і Іоанн II Добрий, про якого літописець згадує такими словами: «Був же Іван сей — муж, хитрий до книг і учення, милостивий до убогих і вдовиць. Ласкавий до всякого — і багатого, і убогого, смиренний розумом, і тихий, і мовчазний, речистий же книгами святими, утішаючи печальних. І такого не було передше в Русі, ні по нім не буде такого».

Рукописна книга Давньої Русі має певні, притаманні тільки їй особливості. Наші предки любили її та розуміли її призначення — служити добру та просвітництву людей, а книголюбіє розглядалося як одна з християнських чеснот. Так, в «Повісті врем’яних літ» за 1037 рік ми знаходимо такий запис: «А коли старанно пошукаєш у книгах мудрості, то матимеш велику користь для душі своєї. Бо той, хто часто читає книги, той з Богом бесідує або зі святими мужами. Читаючи пророчі бесіди, євангельські та апостольські повчання і житія святих отців, одержує душу користь велику»¹. Тому книги шанувалися та сприймалися як твори мистецтва. Як влучно зауважують дослідники, «Давня Русь залишила нам багато стислих похвал книгам. Повсюди підкреслюється, що книги приносять користь душі, вчать людину стриманості, спонукають її захоплюватися світом та мудрістю його упорядкування. Книги відкривають «розмисл сердечний», в них краса, і вони потрібні праведнику, як зброя воїну, як паруса кораблю»².

Відомо, що книгописання на Русі в XI—XIV ст. було безумовною прерогативою церкви. Саме існування книги було, звичайно, обумовлено потребами щоденного відправлення церковних служб, яке вимагало великої кількості богослужбових книг: Біблія, Євангеліє, Псалтир, Часослов та інш. Це ж зазначають і дослідники: «християнізація Русі вимагала великої кількості церковно-богослужбових книг, які переписувалися з болгарської чи грецької на давньоруську мову, яка формувалася. Давньоруська література з свого початку пропагувала та відстоювала національно-державні ідеї політичної та релігійної Русі, формувала національну самосвідомість давньоруського суспільства»³. Тому переписування «книг святих» вважалося одним із виявів благочестя і служіння Богові. В більшості випадків переписувачі книг копіювали тексти та малюнки з якогось іншого оригіналу.

Перші давньоруські книги, написані в другій половині XI століття, свідчать про те, що в середині XI ст. на Русі була розвинута діяльність книгописних майстерень та служб, які забезпечували їх необхідними матеріалами (спеціальними чорнилами, обробленими шкірами — пергаменом тощо) та високопрофесійними переписувачами та художниками. Довгий час вважалося, що переписувачі були особами переважно духовного звання. Але визначний дослідник культури слов’ян Борис Рибаков підрахував, що серед переписувачів XI — XV ст. більша половина були особами світським, які не належало до церкви. Як зазначають дослідники, «переписування священних книг вважалось справою богоугодною; окрім добровільних переписувачів в монастирях, були наймані «добровольці», а в містах — багаточисельний клас переписувачів-промисловців, які переписували книги на замовлення, а також на продаж»⁴.

Розмноженням рукописних книг займались книгописні майстерні при державних (княжих) канцеляріях, монастирях та церквах; переписування книг та художнє оформлення здійснювали церковнослужителі, монахи та світські люди. Окрім того, потреба в книгах, і перш за все для діяльності православної церкви, викликала своєрідну галузь ремесла, в якій працювало багато людей. Крім книгописців і палітурників, над книгою працювали художники, перекладачі з грецької, сирійської мов, редактори, ювеліри і, звичайно, майстри з виготовлення пергамену, на якому писалася книга.

Згадування про книгописну майстерню вперше зустрічається в «Повісті врем’яних літ». В записі подій за 1037 рік літописець Нестор говорить, що великий київський князь Ярослав Мудрий «і до книг був прихильний, читав часто і вдень, і вночі. І зібрав писців много, і переклали вони із грецької на словенську мову і письмо. І написали вони багато книг, і славу цим здобули, за їхніми книгами повчаються вірнії люди і насолоджуються, навчаючись божественного слова. Так, неначе один хтось виоре землю, а другий посіє, а інші — пожинають і споживають страву неосудну, так і це. Адже батько його Володимир землю розорав і спушив, тобто хрещенням просвітив. Цей же Ярослав, син Володимирів, засіяв книжними словами серця вірних людей, а ми пожинаємо, приймаючи науку книжну. Велика-бо користь буває чоловікові від науки книжної, бо книги вказують нам і навчають нас, як іти шляхом покаяння, і мудрість, і стриманість здобуваємо зі слів книжних. Книги подібні рікам, що тамують спрагу цілого світу, це джерела мудрості. Книга — бездонна глибина, ми ними в печалі втішаємось, вони — узда для тіла і душі»⁵. Тому, як зазначають дослідники, «найперший скрипторій був створений Ярославом Мудрим, в літописі розповідь про цю подію поміщається під 1037 р. Можливо, що книжна майстерня була організована при храмі Софії Київської. Факт цей зовсім не беззаперечний, оскільки в «Повісті врем’яних літ» закладка храму та переписка книг хоча й згадуються в одному смисловому блоці, але не пов’язані прямо. Тим не менш припущення про організацію скрипторія при Софійському соборі здається цілком переконливим, оскільки в подальшому більшість храмів становились центрами книжного виробництва»⁶.

В основному ми не знаємо імена тих, хто створював ці стародавні рукописи, тому «анонімність пам’яток Середньовіччя слід розглядати не тільки як прояв монашеської скромності, але і як намагання давньоруського книжника надати своєму творові вічне та загальнолюдське звучання»⁷. Інколи переписувачі таки лишали записи в кінці книги, які вони зробили по завершенні своєї тяжкої справи. Це своєрідні щоденники, які дають різні відомості про переписувача та обставини в процесі його роботи над книгою, тому «образ давньоруського переписувача (частіш усього ними були монахи, іноді князі та бояри) встає перед нами з приписок в кінці рукопису. В ньому переписувач повідомляє декотрі свідчення про свій труд, про місце та час створення рукопису, наводить свої роздуми»⁸. Частіш всього в щоденникових записах переписувач повідомляв про своє ім’я, нерідко вказувалась і професія, наприклад: «поп Упирь Лихой» (1047 р.), чи «Антоній, інок» (1129 р.). Інколи переписувачі залишають «записи на полях: «Похмельнъ есмъ», «Чересъ тынъ пьють, а нас не зовуть», «О, Господи, помози, о, Господи, посмеши: дремота неприменьная и в сем рядке по- мешахся», «Ох лихо мне лихого сего попирья: голва мя болить, и рука ся тепет», «Сести ужинатъ клюкования съ салом съ рыбъим»⁹. Якраз ці красномовні обмовки дозволяють реконструювати складний процес створення давньоруської книги, окрім того вони надають рукописним книгам людської теплоти. Тому, як зазначають дослідники, «відношення переписувачі до своєї тяжкої праці, яка вимагала великого напруження та уваги, знайшла прекрасне відображення в записах переписувачів. Складність та трудність виконання тератологічного (звіриноподібного) орнаменту спонукає переписувача... в середині заставки написати найдрібнішим, який можна ледве прочитати, почерком: «Господи, помоги многогрешному Иоанну написати ми заставицу сию»¹⁰.

Сама робота над книгою — її переписування з оригіналу — була дуже трудомісткою та тривалою. Причому робити її без належного благоговіння вважалося найважчим гріхом. Ось і починав справу переписувач зі страхом та трепетом і молитвою до Бога. Збереглися записи із зазначенням початку та закінчення роботи над книгою. Наприклад, Остромирово Євангеліє, яке було замовлене Остромиром для відправлення літургії в новгородській церкві святої Софії (і яке вважається найстарішою давньоруською рукописною книгою), було переписано за 7 місяців (з жовтня 1056 р. по травень 1057 р.). В книзі 294 аркуша, значить переписувалось близько 1,5 аркуша в день. В цілій низці записів в інших давньоруських книгах монахи-переписувачі повідомляють, що вони працюють над книгою ввечері чи навіть вночі: «уже нощь, вельми темно». Або вибачаються за допущенні помилки, при цьому посилаються на «дрімання».

Як цілком слушно зазначають дослідники про якісь приписки в давньоруських книгах, «чи не більша частина приписок не мають жодної вказівки на соціальне походження замовників та переписувачів книг: їх імена, особливо останніх, буквально тонуть у великій кількості самозневажливих визначень, з яких найбільш стислими є... «грішний раб» та «раб Божий»¹¹. Іноді в кінці книги ми зустрічаємо і досить розгорнуті тексти переписувачів. Так, «Повість врем’яних літ» (так званий Лаврентіївський список) був створений в 1377 році монахом Лаврентієм для суздальського великого князя Дмитра Костянтина, і «свідчення про це ми узнаємо із запису Лаврентія в кінці переписаного ним рукопису. Запис цей, до речі сказати, дуже колоритний. «Радуется купець, прикуп створив, и кормчий в отишье пристав, и странник в отечество свое пришед. Тако же радуется и книжный списатель, дошед конца книгам, — тако же и аз худый, недостойный и многогрешный раб божий Лаврентий мних. И ныне, господа, отци и братья, оже ся где буду описал или переписал или не дописал, — чтите, исправливая Бога деля, а не клените, занеже книгы ветшаны, а ум молод, не дошел»¹².

Технологія виготовлення рукописної книги

Виготовлення давніх рукописних книг було справою також дорогою. До XIV ст. матеріалом для аркушів рукописних книг служив пергамен — шкіра особливо ретельної та тонкої обробки. Пергамен (з грецької Pergamos — Пергам, нині Бергама, місто в Малій Азії, де з II ст. до н.е. і майже до XV ст. виготовлявся найкращий пергамен) — спеціально оброблені шкури тварин, які застосовувалися в якості основного матеріалу для письма до винаходу паперу. Як зазначають дослідники, «виготовлені в Пергамі тонкі сорти пергамену називалися «Charta pergamena», звідси й отримали давньоруську назву рукописів «харатейні». В побуті тих, хто переписував книги, слово «харатейний» мало подвійний смисл: прямий, який вказував на матеріал рукопису, та переносний, який вказував на особливу древність книги»¹³. З появою пергамену змінилась форма книги — замість сувою (скрученого довгого аркушу паперу) вона набула вигляду, близькому до сучасного (кодекс).

Шматки чудово обробленої шкіри — аркуші пергамену — обрізалися по боках, їм надавалася прямокутна форма, потім їх зшивали в зошити по 8 аркушів — і цей давній порядок брошюровки зберігся донині. Як зазначають дослідники, «пергаменні рукописи не мали суворих стандартів, як паперові. Формат майбутньої книги вибирав сам переписувач, а з шкіри можна було викроїти будь-які шматки»¹⁴. Нерідко переписувачі скаржилися на невисоку якість пергамену — деякі аркуші потребували штопання та затягування дірок. Зшиті зошити збирали докупи у книгу. В залежності від формату та кількості аркушів, на одну книгу було потрібно від 10 до 30 шкір тварин. До монгольського періоду всі книги писали на пергаменті, а в XIV ст. окрім пергамену стали використовувати папір і потім поступово повністю на нього перейшли. Але любителі розкішних пишнобарвних видань продовжували замовляти книги на пергамені і після появи паперу. У подальшому пергамен стали використовувати для обтягування палітурки.

Основними інструментами письма в записах згадуються «перо» і «чорнило». В XI—XIV ст. писали пташиними (гусячими) пір’ями та чорнилами різних відтінків (від світло-іржавого до чорного). Як правило, текст писали у два кольори: чорним і червоним. Червоним — перші рядки, звідси вираз «червоний рядок», а також окремі слова або речення, на які читач повинен був звернути особливу увагу. У рукописах великого формату текст компонувався у два стовпчики. У книжках малого розміру на кінцевих сторінках за наявності вільного місця текст закінчувався фігурним трикутником. Для отримання рівних рядків аркуш пергамену розлініювали за допомогою лінійки та писала з рогу, без барвника, при цьому визначали також поля. Лівий бік завжди ідеально рівний, а рядки праворуч під це правило не підпадали.

Стародавні мініатюри так зображали переписувачів за роботою: сидять вони на стільцях без спинок за столом, на якому лежить книга. Основне положення пергамену при письмі — на коліні. Поряд з місцем роботи — тумба з інструментами: тут чорнильниця з двома отворами — для кіноварі (червона фарба) та звичайних темних чорнил, циркуль, перо, ніж, лінійка, ножиці, шило. Коли робота переписувача закінчувалася, декілька зошитів скріплялися в нову книгу та переплітались, «крились», як називали це в ті часи. Усі рукописні давньоруські книги ще й «одягалися» в коштовні оправи для захисту та надання ошатного вигляду. Для виготовлення палітурки використовувалися добре висушені й оброблені дерев’яні дошки, які надійно скріплялися з блоком, їх покривали ще й добре виділеною шкірою. Нерідко замість шкіри вживалися коштовні тканини — парча, бархат, атлас. Обов’язковим елементом були орнаментовані застібки, відлиті з металу, найчастіше з бронзи. Для захисту палітурки і для його оздоблення використовувалися металічні бляхи. Іноді книги покривалися золотими та срібними окладами, з інкрустацією дорогоцінним камінням. Відтак книга була схожа на коштовну річ або ювелірний виріб.

Для кожного переписувача зроблена ним книга ставала немов його дітищем, вона несла в собі частину його душі. Можна собі уявити, яку радість та полегшення відчував переписувач, закінчивши свою нелегку працю. Однак радість ця інколи мішалася з тривогою, адже невідомо, в які руки попаде дорогоцінний твір. І ось переписувач додає до післямови страшні закляття: «хто вкраде сію книгу, да буде тому в нинішньому віці та майбутньому вічна мука», чи «а який поп чи диякон читає, а не застібає всіх застібок [на книзі], буді проклят».

Структура книги. Основна задача книги — просвітництво, і цій меті в рукописній в книзі підкорялося все: наявність чи відсутність мініатюр та мальованих оздоблень, співвідношення тексту та полів. Всі книжкові оздоблення — а це мініатюра, заставка, ініціал (велика літера на початку тексту) або навіть палітурка — повинні були допомогти читачу правильно розібратися в написаному, вчасно припинити читання, примусити задуматися, звернути увагу на якусь думку, показати початок нової логічної частини. Оздоблення книги переписувачі книг створювали для тексту, адже образ, створюваний орнаментом, ненадовго відволікав увагу читача від змісту книги і переключав його свідомість в область асоціацій, даючи поживу для роздумів та одночасно короткочасний відпочинок від читання. Як зазначають дослідники, «безумовно, що перші взірці книжних оздоблень, як і сама книга, були принесені на Русь разом з писемністю, з книгами. Але це зовсім не означає, що давньоруський рукописний орнамент являється запозиченим. Адже прикрашали й твори з срібла й золота, і одяг, і кераміку, й інші побутові предмети. Орнамент — явище не тільки і не стільки книжне... І він змінюється з моменту своєї появи. Створюючи нові книги, переписувачі та ізографи зразу за допомогою оздоблення наповнювали їх народним духом, народною традицією, певним смислом. Ніхто не заперечуватиме істину, що мистецтво кожного народу має свої національні особливості. Так і книжні оздоблення: зустрічаючись в усіх середньовічних рукописах — візантійських, давньоруських, французьких, германських, італійських тощо, — вони мають національні особливості, які проявляються як в манері виконання, так і в кольоровій гамі, яка використовується»¹⁵. До художнього оздоблення книги відносять мініатюри, заставки, в’язь, ініціали, кінцівки, маргінальні малюнки (тобто малюнки, які знаходилися на краях аркушу, береги аркушу латинською мовою — це «маргінеси»).

Заставка знаходилася перед початком книги, перед окремими її розділами чи тлумаченнями. Прикрашенням рукописної книги були мініатюри — це була важлива частина художнього оформлення рукописної книги. Мініатюри поділялися на вихідні, або «лицьові», й ті, що власне «відкривають» текст. В основному це були живописні зображення євангелістів, Ісуса Христа, Трійці. В давньоруській книзі послідовність ілюстрацій завжди відповідала послідовності розвитку сюжету.

Окрім своєї естетичної функції оздоблення, мініатюри допомагали глибше розуміти та засвоювати зміст. Рукописи з великою кількістю кольорових ілюстрацій прийнято називати «лицьовими». Так, «лицьовим» є Остромирове Євангеліє: в цій найдревнішій давньоруській книзі є мініатюри із зображеннями трьох євангелістів — св. Іоанна, св. Луки та св. Марка. Мініатюра із зображенням четвертого євангеліста — св. Матфея, — немає, але для малюнка був залишений чистий аркуш. «Лицьовим» також є знаменитий «Ізборник» Святослава.

Величезну роль в створенні рукописної книги грали і художники. З видатним мистецтвом та фантазією виписували вони ініціали (або великі літери) — найбільш розповсюджене оздоблення рукописної книги. В рукописних книгах ініціалами відмічали початок тексту чи розділів. Ініціал являвся одночасно і елементом письма, і елементом прикрашення. В ініціалах давньоруських книг проглядали голови птахів, чудернацьких створінь, людські обличчя. Також ініціали малювалися у вигляді якихось тварин, стилізованих квітів та рослин, в деяких ініціалах ховалися чудовиська, інші були утворені за допомогою переплетених ременів чи джгутів. Одним з найбільш цікавих видів ініціалу є сюжетні ініціали, які зображають людей в якійсь певній ситуації: фігурки рибалок, сіячів, орачів, воїнів тощо. Це реальні побутові сценки, а фігури людей намальовані так, що легко вгадується та чи інша буква (наприклад, двоє рибалок тягнуть риболовні сіті — вгадується літера Н).

Писалася давньоруська книга спеціальним шрифтом — уставом — який вживався в XI—XIII ст., а з чотирнадцятого століття з’явилася його спрощена форма — на півустав Устав відрізнявся особливою ретельністю написання літер — кожна писалася окремо від іншої, текст не ділився на окремі слова. В оформленні староруської книги також широко використовували декоративний елемент — в’язь. Це декоративне письмо, яке зв’язує літери в безперервний орнамент. Писалася в’язь червоною фарбою, а в найдорожчих книгах — золотом. Кінцівки — це художнє завершення тексту (розділів книги) у вигляді графічного малюнка чи трикутника.

Уже майстрів перших відомих нам книг характеризували високий рівень художньої культури, довершений смак. Перше, що варто зазначити, це різноманітні формати та обсяги книг залежно від змісту та призначення: або великий фоліант близько тисячі сторінок пергаменту чи паперу, або невеличка книжка кишенькового розміру. Це свідчить про високий рівень майстерності переписувача та художника, які робили книгу. Нерідко рукописи прикрашалися малюнками, причому не тільки на окремих сторінках, але і на полях. На початку тексту поміщалися орнаментальні заставки.

Широко і зі смаком на сторінці компонувалися заставки, їх завдання — привернути увагу читача до початку розділу. В одній книзі могло бути від 3 до 6 заставок, але відомі рукописи, де їх набагато більше. У композиції окремих заставок вводилися зображення святих.

Книжні центри Давньої Русі

Виникнення книжних центрів було пов’язано перш за все з діяльністю політичної влади та духовенства. Починаючи з XI ст., книгописання зосереджується навколо княжого двора та православної церкви. Монастирі були на Русі не тільки релігійними, але і загальнокультурними центрами. Там велося літописання, писалися ікони, переписувалися книги, складалася сама давньоруська література. Головними містами Русі XI ст. були Київ та Новгород, вони й були визначними книжними центрами того часу. В князівському Києві при Софійському соборі існувала найбільша книгописна майстерня, а також величезна бібліотека. Про це згадує Нестор-літописець за 1037 рік: «Ярослав же цей, як уже сказали, мав любов до книг і багато переписав їх і зібрав у церкви святої Софії, яку сам створив і прикрасив її іконами многоцінними, і золотом, і сріблом, і сосудами церковними»¹⁶.

Найдавнішим центром книжності російської півночі був Новгород. В Новгородському Софійському соборі, найбільшій книжній скарбниці Русі, створювалися та зберігалися списки новгородських літописів, зводи законів — «Руська правда», твори давньоруських письменників, переклади з грецької та латинської мов. Окрім того, найдревніша рукописна книга, яка повністю збереглася до наших часів — це Остромирово Євангеліє, яке було створено для новгородського посадника Остромира в 1056—1057 роках, і декілька століть воно використовувалося під час служби Божої в Софійському соборі Новгорода. Окрім цих великих міст, центрами переписування книг були Галич, Чернігів, Володимир-Волинський, Переяслав, Ростов. З Києва, Новгорода, Пскова та Галицько-Волинської землі йшло розповсюдження книжності по всій Русі. Між книжними центрами постійно йшов обмін книгами, і самі майстри мандрували з одного монастиря в інший, передаючи свій досвід.

Велика кількість давньоруських книгописних майстерень свідчить про достатньо різноманітний характер переписаних книг. Окрім переписування книг, в монастирях, цих центрах давньоруської вченості, провадилася величезна перекладацька робота — в переважній більшості переклади були з грецької мови, а також болгарські та сирійські оригінали. Перекладалися книги Святого Письма, житія святих (агіографія), твори з історії, природничих наук, збірники висловлювань давніх мудреців, перекладні історичні хроніки, літописи, які поступали з Візантії та Болгарії. Починаючи з XI ст. на Русі створювалася і своя власна література — літописи «Повість врем’яних літ», житія перших давньоруських православних святих — «Сказання про Бориса та Гліба», видатні взірці ораторського мистецтва — «Слово про Закон і Благодать» митрополита Іларіона.

Заснування бібліотек. Як вже зазначалося, що пергамент був дуже дорогим, а письмо уставом повільним, тому виготовлення книги, навіть декількох копій чи єдиної копії, вимагало великих витрат. В досить певному сенсі книги були символом розкішного інтелектуального життя. Тим не менш, в Давній Русі було велика кількість книжок. Незважаючи на численні пожежі та повне знищення книг під час воєн, особливо протягом монголо-татарського нашестя, збереглося більш аніж п’ятисот манускриптів та тисяча грамот та документів, написаних в період з XI по XIV ст., в основному в монастирських бібліотеках.

Накопиченню знань, обміну інформації, розвитку шкільництва сприяло заснування при храмах, монастирях та князівських дворах бібліотек. Як зазначає український історик-археолог П. Толочко, «для продовження і поглиблення освіти служили бібліотеки, що створювалися при монастирях і церквах... На Русі було багато бібліотек, але перша і найбільш значна знаходилась у Софії Київській. Заснування її в 1037 р. стало видатною подією в культурному житті Київської Русі, і не випадково вона так детально описана літописом. За студійським монастирським статутом, бібліотека перебувала у віданні спеціального брата-бібліотекаря. Братія, згідно з його розпорядженням, повинна була приходити в певний час для читання книг. Частина братчиків займалася переписуванням книг»¹⁷. Окрім найбільшої та найбагатшої книгозбірні Ярослава Мудрого, який кохався в книгах, існували бібліотеки і при інших церквах і монастирях. Тому «переписка книг в скрипторії при київській митрополії невдовзі призвела до створення першої відомої на Русі бібліотеки, чи, вірніше, книгосховища. Заснування бібліотеки вказує на значне накопичення книг вже в 30-ті роки XI ст. На думку дослідників, бібліотека при Софійському соборі нараховувала до 950 томів рукописних книг. В ній зберігались головним чином богослужбові книги, необхідних для храмів, які будувалися і для нових єпископій, що відривалися в різних частинах Русі. В фонд бібліотеки входили книги для світського, повчального читання, як, наприклад, Ізборники 1073 та 1076 років, без сумніву, були в ній і перші екземпляри перекладної літератури. Тут же зберігалися різні архівні документи: договірні грамоти, княжі заповіти, синодики та інше, з яких потім літописці черпали немало різних свідчень»¹⁸.

Варто зауважити високий освітній рівень давньоруських князів, які багато свого часу та коштів приділяли розвитку книжної справи. Так, П. Толочко про них так пише: «Великими любителями книг виступали також давньоруські князі. Ярослав Мудрий заснував бібліотеку Софії Київської; його син Святослав наповнив книгами кліті своїх палат; князь Миколай Святоша витратив на книги всю свою казну і подарував їх Печерському монастирю. Великим книжником літописи називають волинського князя XIII ст. Володимира Васильковича. Власні книжкові зібрання були також у деяких освічених ченців. Багато книг мав один із учнів Феодосія Печерського Григорій. Помітивши, що його книги почали красти, він, щоб не вводити злодіїв у спокусу, подарував частину свого зібрання «властелину града», іншу продав. Згодом він почав збирати нову бібліотеку»¹⁹.

Серед давньоруських великих князів були не лише «почитальники книжні», але князі, які окрім державних справ ще займалися написанням книг. Першим серед «книжників» літописи називають Ярослава Мудрого (977—1054), який «до книг був прихильний, читав часто і вдень, і вночі»²⁰. Також «книжними шанувальниками» були Ярослав Галицький Осмомисл (? — 1187), який знав вісім мов, що і відбилося в його імені (осмо — вісім). Великий князь Володимир Мономах залишив для своїх нащадків дидактичний твір «Повчання дітям»²¹. За свідченням Іпатського літопису, князь Володимир Василькович Волинський сам залишив не менш як 20 рукописних книг, також великою вченістю відзначався Костянтин Всеволодович Ростовський (1185—1218).

Завдяки освітній діяльності давньоруських князів, які витрачали гроші на придбання книг та утримання книгописних майстерень, книжковий фонд Русі складав щонайменше 130—140 тисяч томів. Переписана від руки, зроблена з пергаменту, багато оформлена книга коштувала дуже дорого — приблизно стільки ж, скільки невеликий маєток або міський будинок, або 12 гектарів землі, або отара овець. Так, волинський князь Володимир Василькович купив для побудованої ним у місті Любомлі церкви молитовник за 8 гривень кун, що було еквівалентом отари овець у 40 голів. В знаменитому Мстиславовому Євангелії, яке було написано близько 1115 року, книгописець попович Олекса, який працював з майстром-палітурником Жаденом, на останньому аркуші зауважує, що «ціну ж Євангелія цього єдин Бог відає», адже ця книга коштувала дійсно дуже дорого: початкові рядки тексту були написані чистим золотом, окрім того, оклад цього Євангелія був зроблений зі срібла та оздоблений золотими кіотами із зображеннями святих євангелістів.

Що ж читали наші грамотні предки, та що могло бути в княжій бібліотеці, окрім богослужбових книг? В цих бібліотеках знаходилися різні «Житія святих», налічувалися твори енциклопедичного характеру — «Ізборники», «Шестидневи», «Фізіологи», які містили відомості з філософії, історії, географії, зоології, астрономії. Так, існували «Ізборники» Святослава 1073 та 1076 років. В ці древні збірки входили церковні твори, статті з граматики, логіки, поетики, притчі, загадки, а також різноманітні повчання (наприклад, повчання про те, якими правилами повинна керуватися людина в житті). Книга «Фізіолог» — збірка розповідей про властивості реальних та фантастичних тваринах, в супроводі алегоричних тлумачень в дусі християнського віровчення. Про читачів цих бібліотек, окрім того, що вони були грамотними, ми нічого не знаємо. Але в кінці «Ізборника» читаємо одну з найдревніших порад, як треба читати: «Когда читаешь книгу, не тщись торопливо дочитать до другой главы, но уразумей, о чем говорят книги и словеса те».

Зберегти бібліотеку неушкодженою в ті часи було справою доволі складною. Можна говорити про те, що Софійський собор налічував низку бібліотек: одні гинули, на їх місці виникали нові. І здебільшого бібліотеки гинули не від чужоземних загарбників, а в княжих усобицях, так званих «крамолах»: «звертає на себе увагу розповсюджений в Давній Русі звичай сплюндрування в міжволосних війнах храмів та монастирів супротивника. Весною 1169 року Андрій Боголюбський відправив велику союзну рать на Київ. Дніпровська столиця впала. Переможці два дні грабували та знищували місто, в тому числі Софійський собор, Десятинну церкву, інші храми та монастирі. Смольняни, суздальці та чернігівці, які приймали участь в поході, «церкви обнажиша иконами и книгами, и ризами и колоколы». Страшно було бачити, як палали вогнищем церкви»²².

В 1203 році Софію Київську грабували половці в союзі з руськими князями, і знову постраждав книжний фонд бібліотеки. Так, дослідники зазначають, що «до нас дійшла лише частина давньоруських рукописів (в основному з монастирських бібліотек), незліченна кількість книг загинула від ворожих нашесть, пожеж, стихійних лих... Не тільки від нашестя ворогів гинули книги. В 1124 році пожежа знищила майже весь Київ. В 1134 році пожежа знищила торгову частину Новгорода. В 1185 році у Володимирі в результаті пожежі згорів «мало не весь город», в тому числі й собор Успіння»²³.

Але ця бібліотека зовсім не була єдиною в Києві. Велике зібрання книг — написаних церковнослов’янською та давньоруською мовами, але й грецьких книг, мав Києво-Печерський монастир. Взагалі будь-яка монастирська бібліотека поєднувала в своїй діяльності елементи просвітницького закладу, книжної майстерні та книгосховища: «найзначнішим осереддям та «розсадником» інтелектуальної еліти в Давній Русі були монастирі. Вони давали організаційну форму, в межах якої люди, які займалися розумовою роботою, могли працювати в режимі найбільшого сприяння. При монастирі майбутній «інтелігент» отримував професійну підготовку та згодом можливість застосувати свої вміння. Забезпечення інтелектуальних потреб — одна за найважливіших функцій в середньовічному суспільстві»²⁴. В монастирських бібліотеках створювались літописи, переписувались та перекладались книги, організовувалось їх збереження та збут. На посаду монастирських «бібліотекарів» призначалися освічені монахи, основною задачею яких було дбайливе та бережливе зберігання книг та рукописів та видача їх для читання. Варто наголосити, що цими бібліотеками користувались й вчені особи, які не проживали в монастирі.

Велике місце в фондах давньоруських бібліотек займала оригінальна давньоруська література, древні давньоруські літописні зведення, державні документи, юридичні пам’ятки. Серед них в першу чергу треба назвати «Слово о законі та благодаті» митрополита Іларіона, «Повчання дітям» князя Володимира Мономаха, перше давньоруське житіє святих «Сказание о Борисе и Глебе», Києво-Печерський Патерик та повчання Феодосія Печерського, проповіді Кирила Туровського, знамените «Слово о полку Ігоревім». Але цим коротким переліком давньоруських оригінальних творів не вичерпується склад книжного фонду бібліотек. Переважна більшість книг була знищена під час війн, феодальних набігів монголо-татарських загарбників, і навіть княжих міжусобиць. В літописах та інших історичних джерелах приводяться багаточисельні свідчення про пограбування міст, церковних соборів та монастирів, про пожежі та стихійні лиха. Все це супроводжувалося загибеллю та знищенням культурних цінностей та пам’яток давньоруської писемності.

Значення давньоруських бібліотек, які були і просвітительськими закладами, і книжними майстернями та «книгосховищами», воістину величезне: вони зберегли для нас найцінніші пам’ятки старовини. Те ж відноситься і до монастирських бібліотек. Оцінюючи історико-культурне їх значення, необхідно підкреслити, що вони були основними сховищами пам’яток давньоруської писемності, які дійшли до наших днів.

Остромирове Євангеліє. Найбільш давніша рукописна книга, яка дійшла до наших часів — це Остромирове Євангеліє, яке було написано в 1056—1057 роках дияконом Григорієм для новгородського посадника Остромира: «книга була виконана на замовлення новгородського посадника Іосифа-Остромира, наближеного до київського князя Ізяслава Ярославича. Текст книги написаний на пергаменті крупним, досконалим за графікою уставом (урочистим літургійним письмом) в два стовпці. Декотрі заголовки писані золотом»²⁵. Ім’я цього посадника, який поряд з християнським канонічним іменем (Іосиф) мав «домашнє» язичницьке походження — Остромир — закріпилося в назві цієї найдревнішої книги Давньої Русі.

Остромирове Євангеліє створено в епоху культурного піднесення та розквіту давньоруської держави, яке сталося після офіційного прийняття в 988 році християнства в якості державної релігії та залучення до цього роз’єднаних язичницьких східнослов’янських племен до багатовікової християнської культурної традиції. Саме з християнізацією пов’язано розповсюдження на Русі слов’янської писемності. Від XI—XII ст. дійшло більш 80 духовних та світських книг, причому в більшості випадків у фрагментах, але Остромирово Євангеліє збереглося у своєму повному об’ємі.

Остромирове Євангеліє було призначено для церковного літургійного використання. Без сумніву, Остромирове Євангеліє призначалося замовником для дорогоцінного внеску в Софійський собор — головного храму північно-західної Русі, який був збудований в 1045—1050 роках у Великому Новгороді за взірцем Софії Київської. Воно представляло собою «розкішний екземпляр, художнє оформлення якого багато в чому дотримується візантійських традицій... Про визнання високої майстерності тих, хто створив книжних ілюстрацій «Остромирова Євангелія» свідчить той факт, що навіть півстоліття потому його сприймали за взірець та копіювали на замовлення дуже заможних людей. На початку XII ст. новгородський князь Мстислав замовляє попу Алексі Лазаревичу Євангеліє, яке близько подібне до взірця, яке знаходилося в новгородському Софійському соборі»²⁶. Скоріш усього, протягом декількох століть Остромирове Євангеліє зберігалося в Софійському соборі Великого Новгорода, доки не було вивезено в Москву (коли це трапилося, невідомо). Документально історія рукопису простежується лише з XVIII ст. Опис майна Воскресенської церкви Московського кремля, складений у 1701 році, свідчить про те, що в цей час Остромирове Євангеліє знаходилось в цьому московському храмі. В 1720 році древня книга була відправлена в Петербург, де сліди її знову губляться.

Знайдена ця найдревніша книга була при дуже цікавих обставинах. В 1805 році при розбиранні гардеробу покійної імператриці Катерини II була знайдена старовинна книга, написана на пергамені. Знайшов її колишній особистий секретар імператриці Катерини II Я. Дружинін цілком випадково, а потім передав в Імператорську Публічну бібліотеку (сьогодні — Російська Національна бібліотека). В пояснювальній записці він розповів про обставини знайдення книги: «При огляді, проведеному мною, одягу, який зберігається в гардеробі покійної государині Катерини II, я знайшов в минулому 1805 році це Євангеліє. В описах та в приході воно ніде не було записано і тому невідомо, чи давно і від кого туди потрапило. Очевидно, воно було піднесено Її Величності та віддано для зберігання в Її кімнати, а потім здано в гардероб. Камердинери та помічники при гардеробі залишили його без уваги, і про нього забули».

Коли цей фоліант попав до рук спеціалістів-археологів, їхньому здивуванню та радості не було меж. Адже Остромирове Євангеліє — це не просто найдавніша давньоруська книга, це істинний шедевр книжного мистецтва. Це підтверджують й дослідники, «Остромирове Євангеліє відзначається визначною культурою створення книги»²⁷. Особлива цінність древнього фоліанта пов’язана ще й з тим, що ця унікальна книга чудово збереглася.

Рукопис складається з 294 аркушів пергамену доброї якості, але серед них є аркуші з зашитими розрізами та з дірками, які теж підлатали до написання тексту. Перед текстом чудово намальована заставка — фантастичні квіти на золотому фоні. В рамці кирилицею вписано: «Євангеліє від Іоанна. Глава А». Взагалі в тексті знаходиться близько 20 вишуканих різнокольорових заставок. Текст написаний рівними рядками старослов’янської кирилиці, в два стовпчики по 18 рядків з багаточисельними кольоровими буквицями, заставками, зображеннями євангелістів. Григорій написав Євангеліє вишуканим уставом — це вид письма з літерами без нахилу, строго геометричної форми, яка нагадує сучасний друкарський шрифт. Цікаво, що розмір літер поступово зростає до кінця книги (з 5 мм до 7 мм). Давньоруські книги зазвичай робили великих розмірів, тому і Остромирове Євангеліє велике — тридцять п’ять на тридцять сантиметрів.

Вартою уваги особливістю Остромирова Євангелія являються його великі літери — ініціали, або буквиці, яких налічується більш ніж 200: «Євангеліє прикрашено заставками і багаточисельними ініціалами, виконаними в так званому зооморфному стилі, орнаментальний мотив яких жодного разу не повторювався»²⁸. На сторінках зустрічаються вигадливі орнаментальні переплетення, хижі птахи, загадкові людські личини, страховиська — фантастичні химери, які нагадують в одних місцях собак, в інших крокодилів, жоден ініціал не повторюється двічі. Ініціали бездоганно скомпоновані з текстом, такої точності можна було досягти двома шляхами: або майстер ініціалів сидів поряд з переписувачем дияконом Григорієм, і вони працювали поперемінно, або сам Григорій був до того ж блискучим графіком.

В книзі «є три мініатюри (з чотирьох) із зображенням євангелістів Іоанна, Луки, Марка, барвисті застібки та «ініціали» (заглавні букви)»²⁹. Мініатюра четвертого євангеліста, Матфея, так і не була написана, хоча для неї залишили чистий аркуш. Розташування в Євангеліях чотирьох його створювачів — широко розповсюджена візантійська традиція. Ці зображення постраждали від часу: пергамен покоробився, фарби місцями стерлися та осипалися. Але навіть в такому стані мініатюри насичені соковитим кольором, а вишуканість та точність малюнка свідчить про високу професійну майстерність авторів.

Рукопис особливо цікавий тим, що в кінці переписувач докладно розповів про обставини її виготовлення та про тривалість роботи. На останньому, 294-му аркуші рукописного Євангелія, був знайдений запис диякона Григорія, з якого стало відомо, що це Євангеліє було написано в середині XI століття. Написано воно було «наречену сущу в хрещенні Іосифу, а в миру Остромиру, близоку сущу [близький родич] Ізяславу князю». Далі йде детальний опис, як Ізяслав, син Ярослава Мудрого, правив в Київській та Новгородських землях. Сам князь Ізяслав перебував у Києві, а Новгородом керував його помічник Іосиф (християнське канонічне ім’я), він же Остромир (це його язичницьке давньослов’янське ім’я). Побажавши всіх благ замовнику та його «подружію» (дружині), їхнім дітям, переписувач написав великими літерами і про себе: «Аз Григорій диякон написах Євангеліє се». Окрім цього, в кінці знаходиться традиційна етикетна приписка зі смиренним проханням не лаяти його за можливі помилки, а виправляти їх. Також диякон Григорій вказує дати початку та закінчення роботи над рукописом: почав він переписувати книгу 21 жовтня 1056 року, закінчив роботу 12 травня 1057 року. Переписування книг було справою тривалою та важкою, тому Григорій Остромирове Євангеліє переписував близько 7 місяців — по 1,5 аркуша в день.

Цікаво склалася доля книги в XX столітті. Незважаючи на те, що ця унікальна книга завжди знаходилась під особливим наглядом співробітників Державної Публічної бібліотеки, в 1932 році вона була викрадена прямо з вітрини, де вона пролежала під склом аж 80 років. Викрадачем виявився молодий водопровідник, який зазіхнув на неймовірно коштовний срібний оклад книги з дорогоцінними камінням. На щастя, зловмисник не був знавцем давньоруської книги; відірвавши дорогоцінний оклад, грабіжник просто закинув рукопис на сусідню шафу, в чому і зізнався в той же день, коли його спіймали міліціонери.

Після такого випробування найдревніший рукопис стали запирати в сейф. В 1957 році Державна Публічна бібліотека урочисто відзначала 900-річчя Остромирова Євангелія. До цієї дати унікальна рукописна книга була капітально відреставрована. Реставрація тривала півроку: найдосвіченіші реставратори вирішили вже не випробувати долю, і тому не «одягнули» на книгу срібний оклад; аркуші були зшиті хірургічним шовком, і книгу поклали в спеціально виготовлений футляр із старого дуба.

Оскільки Остромирове Євангеліє являється одним з найдорогоцінніших пам’яток світової культури, то доступ до нього мають тільки храни- телі цієї книги та найдосвіченіші вчені — мовознавці, історики та книгознавці. Але вже більш ніж двадцять років ця давня книга стала доступною і більш широкому колу читачів: в 1988 році, коли святкувалося 1000-річчя Хрещення Русі, було надруковано п’ять тисяч примірників факсимільного видання Остромирова Євангелія.

Значення та цінність Остромирова Євангелія полягають не тільки в тому, що йому майже тисяча років, це великий і чудовий пам’ятник, який стояв у витоків слов’янської рукописної книжності та християнського образотворчого мистецтва Давньої Русі.

Контрольні запитання:

1. Коли з’явилась писемність та книжна справа на давньоруських землях?

2. Які ви знаєте характерні особливості давньоруської книги?

3. Хто переписував давньоруські книги?

4. Чому переписування книг вважалося богоугодною справою?

5. Що таке «пергамен» та звідки пішла ця назва?

6. Хто, окрім переписувача книг, приймав участь у створенні книги?

7. Поясніть, що таке ініціал, заставка, мініатюра, устав?

8. Де вперше з’явилася давньоруська бібліотека?

9. Коли і для кого було написано Остромирове Євангеліє?

10. В чому полягає особливість та унікальність Остромирова Євангелія?

Примітки

¹ Повість врем’яних літ: Літопис (За Іпатським списком). — К.: Радянський письменник, 1990. — С. 243.

² ЛихачевД. С. Первые семьсот лет русской литературы // «Изборник». Сборник произведений литературы Древней Руси. — М.: Художественная литература, 1969. — С. 16.

³ КряневЮ. В., Павлова Т. П. Двоеверие на Руси // Как была крещена Русь. — М.: Политиздат, 1989. — С. 312.

⁴ Гнедич П. П. История искусств. Древняя и Московская Русь. — М.: Изд-во Эксмо, 2005. — С. 75.

⁵ Повість врем’яних літ: Літопис (За Іпатським списком). — К.: Радянський письменник, 1990. — С. 241.

⁶ Долгов В. В. Потаенная жизнь Древней Руси: Быт, нравы, любовь. — М.: Яуза: Эксмо, 2009. — С. 80.

⁷ Травников С. Н., Ольшевская Л. А. История русской литературы. Древнерусская литература: Учебное пособие для вузов. — М.: Дрофа, 2007. — С. 14.

⁸ Еремин И. П. Лекции и статьи по истории древней русской литературы. — Л.: Издательство Ленинградского университета, 1987. — С. 13.

⁹ Долгов В. В. Потаенная жизнь Древней Руси: Быт, нравы, любовь. — М.: Яуза: Эксмо, 2009. — С. 81.

¹⁰ Свирин А. Н. Искусство книги Древней Руси XI — XVII вв. — М.: Искусство, 1964. — С. 25.

¹¹ РозовН. Н. Книга Древней Руси XI — XIV веков. — М.: Книга, 1977. — С. 96.

¹² Цит. по: Еремин И. П. Лекции и статьи по истории древней русской литературы. — Л.: Издательство Ленинградского университета, 1987. — С. 40—41.

¹³ Свирин А. Н. Искусство книги Древней Руси XI — XVII вв. — М.: Искусство, 1964. — С. 18.

¹⁴ Литература и культура Древней Руси: Словарь-справочник. — М.: Высшая школа, 1994. — С. 71.

¹⁵ Русская азбука в инициалах XI—XVI веков. — М.: НИЦ «Скрипторий», 1998. — С. 15—16.

¹⁶ Повість врем’яних літ: Літопис (За Іпатським списком). — К.: Радянський письменник, 1990. — С. 243.

¹⁸ Высоцкий С. А. Культура Древнего Киева // История Киева. Древний и средневековый Киев. Т. 1. — К.: Наукова думка, 1984. — С. 154—155.

¹⁹ Толочко П. П. Київська Русь. — К.: Абрис, 1996. — С. 312.

²⁰ Повість врем’яних літ: Літопис (За Іпатським списком). — К.: Радянський письменник, 1990. — С. 241.

²¹ Повчання (Володимира Мономаха за Лаврентіївським літописом) // Повість врем’яних літ: Літопис (За Іпатським списком). — К.: Радянський письменник, 1990. — С. 353—375.

²² Фроянов И. Я. Загадка крещения Руси. — М.: Эксмо: Алгоритм, 2009. — С. 176.

²³ Еремин И. П. Лекции и статьи по истории древней русской литературы. — Л.: Издательство Ленинградского университета, 1987. — С. 13.

²⁴ Долгов В. В. Потаенная жизнь Древней Руси: Быт, нравы, любовь. — М.: Яуза: Эксмо, 2009. — С. 79.

²⁵ ВысоцкийС. А. Культура Древнего Киева // История Киева. Древний и средневековый Киев. Т. 1. — К.: Наукова думка, 1984. — С. 149.

²⁶ Черный В. Д. Искусство средневековой Руси. — М.: Гуманит. изд. центр ВЛАДОС, 1997. — С. 29.

²⁷ Высоцкий С. А. Культура Древнего Киева // История Киева. Древний и средневековый Киев. Т. 1. — К.: Наукова думка, 1984. — С. 149.

²⁸ Высоцкий С. А. Культура Древнего Киева // История Киева. Древний и средневековый Киев. Т. 1. — К.: Наукова думка, 1984. — С. 149.

²⁹ Черный В. Д. Искусство средневековой Руси. — М.: Гуманит. изд. центр ВЛАДОС, 1997. — С. 28—29.