Культура Давньої Русі - В. М. Даренська 2012

Частина перша. Дохристиянська культура східних слов’ян
Глава 3. Слов’янські імена

Наукою, яка займається вивченням імен, прізвищ, прізвиськ, називається антропоніміка. Дуже цікавою видається ситуація, пов’язана з наданням імен, після прийняття християнства на Русі. Саме імена виявляли ту демаркаційну лінію, яка розмежовувала давню язичницьку культуру та християнство, яке прийшло на ці землі в 988 році.

Язичницькі імена

На думку наших пращурів-язичників, ім’я визначало долю людини, воно було немов ключем до його внутрішнього «я». І тому в дохристиянські часи мала два імені: одне — для всіх, а друге — таємне, тільки для самої людини та його найближчих людей. Язичник пояснював це так: традиція явного та таємного імені існувала як захист від злих, шкідливих духів та недобрих людей — адже, не маючи ключа до сутності людини, причинити їй зло набагато складніше. Окрім того, інколи перше слов’янське ім’я було свідомо непривабливим (Крив, Некрас, Злоба, Невзор), для ще більшого захисту від недобрих сил — щоб ніхто не зурочив. Так, наприклад, в «Повісті врем’яних літ» у князя київського Володимира був воєвода саме з таким слов’янським непривабливим іменем: «в літо 6492 [984]. Пішов Володимир на радимичів, і був у нього воєвода Вовчий Хвіст. І послав Володимир поперед себе Вовчого Хвоста. І зустрів він радимичів на ріці Піщаній, і переміг радимичів Вовчий Хвіст»¹. В той же час воєвода Ярополка, з яким боровся Володимир, мав досить таки красномовне ім’я Блуд: «і послав Володимир до Блуда, воєводи Ярополка»².

Друге ім’я давали, за різними даними, у віці 7—10 років, під час ініціації — переходу в іншу вікову групу, коли основні риси характеру вже сформувалися, тому ім’я давалося, виходячи з цих рис. Нове осмислення імені повинно було відповідати характеру дитини або якостям, які хотіли б бачити в ньому батьки, якщо, приміром, у дитини був слабкий характер, або відзначалася занадто буйним характером, наприклад: Богумил — нехай буде милим Богу, Гостерад — нехай відзначається гостинністю, Мстислав — нехай буде славним своєю помстою над ворогами. Як бачимо, за слов’янськими віруваннями, ім’я було закляттям та магічним знаком, пов’язаним з людиною, яка носила його.

Як зазначають дослідники, «слов’яни-язичники вірили, що імена — це своєрідні назви-талісмани, слова-заклинання, які мають магічну силу, можуть впливати на долю людини. Тому і давали дітям імена сильних звірів — Лев, Вовк, Ведмідь. Послуговувалися вони й іншим способом «забезпечити щасливу долю» своїм нащадкам. Дитині давали незугарне, навіть відразливе наймення, що ніби затуляло її від погляду злих духів, «поганих» очей, зазіхань, смерті. Наприклад, Поганка, Павук, Горе, Кобиляча Голова тощо. Значну частину давніх імен становлять наймення, за основу яких узято риси людини, різні прикмети. Так, довго очікуваного сина називали Жданом чи Бажаєм, малюків з лагідною вдачею — Люби- мами, Добринями, Милютами; примхливих, неспокійних — Брикунами, Криками, Шумилами. На вибір наймення впливали місце, час, обставини народження, колір очей тощо. Наприклад, Біляна, Чорний, Політко, Позвізд, Зима, Дорога, Субота. Могли дати наймення залежно від соціально - го стану батьків: Селюк, Діхтяр, Муромець. Найдавнішими слов’янськими іменами, які спочатку давали лише дітям знаті, були наймення з подвійними коренями — Ярослав, Святослав, Володимир»³.

Завдяки лексичним складовим двочленних імен, збережених звичаями та традицією, ми багато можемо пізнати культуру та цінності наших пращурів-язичників. Ось приклади імен, за якими ми можемо дізнатися про різні сфери життя давніх слов’ян:

Життя (суфікси -бит, -жир) — Властібит, Жирослав, Домажир, Жиро- вит, Доброжир.

Позитивні цінності (добро-, любо-, мило-, радо-) — Радислав, Доброгост, Ждан, Любомир, Радомир, Всемил, Гостемил, Любомир, Людмил, Радмил, Любомил.

Негативні цінності — Никлот, Немир, Нерад, Невзор, Некрас, Неждан.

Смисл пізнання (мислі-, -мисл, -вид) — Мислібор, Гостевид, Болемисл, Осмомисл, Гостомисл.

Суспільний устрій (держи-, гради-, влади-) — Держикрай, Градислав, Владимир, Всеволод.

Гостинність (-гост) — Любогост, Доброгост, Радогост.

Військова організація (-полк, вой-) — Святополк, Ярополк, Воїслав.

Бойова готовність (буди-, креси-) — Будивой, Кресислав.

Боротьба (бори-, рати-) — Боригнев, Ратибор, Борислав, Буян.

Достоїнства воїна (свято-, яро-, пако-) — Святомир, Ярослав, Пакос- лав, Святогор.

Честь, слава (чти-, -слав) — Чтибор, Томислав, Болеслав, Владислав, Всеслав, В’ячеслав, Горислав, Станіслав, Ростислав, Мирослав, Святослав, Ізяслав, Белослав, Берислав, Благослав, Братислав, Броніслав, Брячислав, Велислав, Венцеслав, Градислав, Гранислав, Гремислав, Гудислав, Доброслав, Домаслав, Істислав, Ладислав, Любослав, Мечислав, Милослав, Мстислав, Путислав, Родислав, Ростислав, Светислав, Судислав, Чеслав.

Сім’я (брато-, -стрий, сестро-) — Братомил, Желістрий, Сестромил, Милострій, Третяк.

Власність (семи-) — Семемисл, Семавит.

Мир, спокій (-мир) — Станимир, Судимир, Твердимир, Тихомир, Яромир, Градимир, Остромир, Путимир, Беримир, Боримир, Будимир, Велімир, Драгомир, Златомир, Казимир, Красимир, Ладимир.

Віра (бог-, -бог) — Богуслав, Хвалибог, Молибог, Богухвал, Богдан, Богумил, Божидар, Боголюб.

Слід підкреслити той факт, що в системі слов’янських імен відсутні назви тварин, зброї та реалій, пов’язаних з заняттями населення (хоча в системі імен інших індоєвропейських народів такі імені завжди є).

Християнські імена

З прийняттям християнства в Давній Русі розпочалася нова традиція надавання імен новонародженим. Православна церква хрестила та давала канонічне ім’я маленькому християнину за святцями. Канонічне ім’я — «істинне», «справжнє» ім’я людини, було закріплене традиціями християнської релігії. До числа канонічних в Давній Русі відносилися право - славні імена, взяті з церковного календаря, де імена канонізованих святих угодників Божих подаються за місяцями та днями їхньої пам’яті (так звані календарні, або агіографічні імена). Канонічними були в основному єврейські або грецькі імена, наприклад, Даниїл/ель, Гавриїл/ель, Михаїл/ель, від «Ел» — Бог, Іосиф, Марія. Іноді біблійні імена перекладались з грецької — так з’явились жіночі імена Віра, Надія та Любов. Грецькою ці імена звучали як Пістіс, Елпіс та Агапе, але слов’янською мовою вони звучали немилозвучно, тому і були перекладені.

Тому хресне ім’я зазвичай вибиралось священиком з церковного календаря відповідно до імені святого, пам’ять якого святкувалась в день народження чи хрещення людини: «з’явився в сім’ї новонароджений. Його поспішали охрестити не пізніше, аніж на восьмий день (раптом щось трапиться з дитиною, нехрещену душу завжди чорт чатує!). Немовляті давали ім’я якогось святого, зазвичай того, на чий день пам’яті прийшлись хрестини.

З цього моменту дитина отримувала «ангела-охоронця», який до останнього подиху свого підопічного буде оберігати його від всіляких негараздів»⁴.

Як зазначають дослідники, «в середні віки святі в житті кожної людини, ким би вона не була і чим би не займалася, грали велику роль. При хрещенні дитина отримувала християнське ім’я на честь якогось святого. Вважалося, що цей святий протегує людині протягом всього його життя. Різні святі протегували цілим категоріям населення. Святий Георгій, наприклад, вважався покровителем воїнів та землеробів. Певна річ, цим пояснюється його велика популярність на Русі, де кожний дорослий мужчина або орав землю, або захищав її з мечем у руках. Свята Параскева П’ятниця протегувала торговцям і купцям. Не випадково храми на її честь ставили частіш усього на торгових майданах. Святий Микола вважався покровителем теслярів, а значить, і будівельників. Окрім того, Микола був покровителем мандрівників та мореплавців. В цій якості він відомий як Микола Мокрий. Федір Тирон оберігав криниці, святий Христофор зберігав від мору та епідемій, Козьма і Дем’ян були покровителями ковалів та лікарів, а Фрол і Лавр — конярів. Таким чином, ніхто не залишався без захисту святих»⁵.

Слід зазначити, що декілька століть після християнізації Русі християнське ім’я навіть не було головним. Повсякчас в повсякденному житті у дитини окрім християнського було ще й язичницьке ім’я, яким його називали в сім’ї. Про цей писав Феодосій Печерський — всупереч християнським настановам ігумен був не проти існування у людини окрім християнського ще й мирського імені, в цьому він вбачав одне з достоїнств православ’я в порівнянні з католицизмом. Так, дослідники зазначають, що «схильність до язичництва проявлялась на Русі XI — XII століть не тільки в народному середовищі, але й у знаті, зокрема князів, моральні норми та звичаї яких час від часу виходили за рамки християнських норм. Давньоруські князі мали два імені: одне — мирське, інше — отримане при хрещенні. Останнє ім’я було менш відомим, аніж перше: в літописах та інших писемних пам’ятках, як правило, фігурують княжі імена, які носились в миру, хоча, здавалося б, християнські імена князів в країні, яка християнізується, повинні звучати частіше, аніж ті, що дістались від язичницьких часів. Але ми спостерігаємо протилежне. Відомо також, що при хрещенні того чи іншого князя називали іменем якогось святого, який ставав покровителем та патроном названого. В честь цих святих князі створювали патрональні храми та монастирі. Цілком очевидно, що ім’я святого надавало імені князя певний відтінок святенності, чим, вочевидь, і пояснюється декотра стриманість його вживання в побуті»⁶.

Представники княжого роду, які підтримували величезні династичні зв’язки з країнами Скандинавії, інколи окрім слов’янського та християнського мали ще й варязьке ім’я: у Мстислава Великого — Гаральд, у Всеволода Ярославича — Хольті. В великокняжих сім’ях існувала традиція називати слов’яно-норвезькими іменами: Олег від норвезького імені Олаф, Ігор від імені Інгвар. Ім’я для князя вибиралося переважно з тих, які вже використовувались в роду. Таке ім’я повинно було визначити династичне становище нового князя та намітити очікувані політичні перспективи.

Так, наприклад, на початку свого дидактичного твору «Повчання» Володимир Мономах згадує і про своє «княже» ім’я, і про християнське: «Я, недостойний, дідом своїм Ярославом благословенним, славним, батьком возлюбленим і матір’ю своєю з Мономахів — названий при хрещенні Василем, руським іменем Володимир»⁷. Відомо, що хреститель Русі великий князь Володимир при хрещенні в Корсуні отримав християнське ім’я Василій (що означає «царський», це ім’я надавалося багатьом давньоруських князям), а його сина Ярослав Мудрий хрестили під ім’ям Юрій (Георгій). На честь свого святого князь Володимир поставив церкву, про що повідомляє літопис «Повість врем’яних літ» за 988 рік: «повелів будувати церкви і ставити їх на місцях, де стояли ідоли. І поставив церкву святого Василія на горі, де стояли ідоли»⁸. Важливо зауважити, що перша християнка, княгиня Ольга, її онук, хреститель Русі князь Володимир, були канонізовані під їх слов’янськими іменами, і, таким чином, древні слов’янські та слов’яно - норвезькі імена ввійшли в список християнських особистих імен.

В літописах та офіційних документах князі в більшості випадків фігурують під слов’янськими іменами. Найбільш розповсюдженими княжими іменами були: Володимир, Святослав, Ярослав, Ігор, Олег, Ізяслав; в XII—XIII столітті серед князів з’являється багато Мстиславів та Ростиславів. Ще один приклад існування як язичницького імені, так і християнського. Найдавніша рукописна книга Давньої Русі, яка дійшла до наших днів — це Остромирове Євангеліє. Ця рукописна книга отримала свою назву за ім’ям власника — новгородського посадника Остромира, який і замовив це Євангеліє у київських майстрів. Але Остромир — це явно не християнське ім’я, воно має язичницьке походження, тому виникає питання, чи міг Остромир замовити Євангеліє? Так, звична річ, міг, адже при хрещенні його назвали Йосипом, але за давньою традицією, по інерції, в житті його називали ще язичницьким ім’ям — Остромир, і з ним ім’ям він і затримався в історії. Окрім того, славетний князь Володимир Мономах, який написав свій дидактичний твір «Повчання», теж мав два імені — під час хрещення він отримав ім’я Василій, але в княжому середовищі його іменували за старою звичкою Володимиром — той, хто володіє миром. Ці яскраві приклади підтверджують той факт, що перші сторіччя після хрещення Русі існувала традиція мати два імені — одне, яке надавалося в церкві священиком при хрещенні, і воно завжди давалося за святцями, а друге ім’я дитина отримувала за старою язичницькою традицією в сім’ї.

Непрямим свідченням для реконструкції справжнього хрестильного імені якогось давньоруського князя може бути свідчення про будівництво церкви чи монастиря, оскільки в княжому середовищі існував звичай споруджувати церковні будівлі в ім’я своїх святих патронів. Так, наприклад, будівництво князем Всеволодом Ярославичем церкви св. Андрія, при якому його донька Янька заснувала монастир та жіночу школу, є непрямим підтвердженням того, що цей князь отримав при хрещенні ім’я Андрій. Другим прикладом такої реконструкції є свідчення в «Повісті врем’яних літ», що в 882 році на могилі підступно вбитих Олегом варягів Аскольда та Діра, які правили в Києві, була споруджена церква святого Миколи: «І убили Аскольда і Діра, і віднесли на гору, що й нині зветься Угорське і де тепер Ольмин двір. І на тій могилі поставив Ольма церкву святого Миколи»⁹. Саме цей факт дає можливість дослідникам припускати, що Аскольд був християнином та отримав при хрещенні ім’я Никола. Аналогічно цьому князю Ярославу Мудрому приписується заснування Юр’їва, чи Георгіївського монастиря неподалік від Новгорода, оскільки цей славетний князь отримав при хрещенні ім’я Георгій (Юрій).

З плином часу канонічні імена поступово витіснили неканонічні (язичницькі за походженням) та стали вживатися як єдине ім’я людини. При цьому вони часто приймали неканонічну форму у вимові та в написанні. Наприклад, Микола чи Микула замість канонічної форми Николай, Микита замість Никита, Гюргі замість Георгій, Нефед замість Мефодій, Нерон замість Мирон, Онфим замість Єфим, Уполон замість Аполлон, Офімія замість Євфимія, Уліаніца замість Ульяна, Овдокія чи Авдотья замість Євдокія. І в той же час низка язичницьких, некалендарних імен давньоруських світських та релігійних діячів, канонізованих православною церквою, перейшли в розряд календарних імен (наприклад, імена канонізованих православною церквою князів Гліба, Бориса Володимира, Ольги тощо). Використання цих імен як канонічних відбувалося тільки після церковної канонізації цих святих. Першими святими давньоруської землі були князі Борис і Гліб. Князя Володимира Святого, який хрестив Русь, канонізували тільки в XVI ст. Використання не тільки імені, але й по- батькові почалося дуже рано, перша згадка про це відноситься до 945 року. Форма по-батькові з закінченням та «-вич» (Святославович, Володимирович, Ярославич) бере свій початок в іменах давньоруських князів. Використання по-батькові («отчества») вказувало на належність до найвищих прошарків тогочасного суспільства. Тільки бояри та князі іменувалися по- батькові — в цьому був їх знак високого достоїнства, «підлі люди» (тобто прості обивателі) не мали права користуватися такими формами. Серед бояр та общинників зустрічаються слов’янські імена, хоча часто вони мають зменшувальну чи просторічну форму. Літописи зберегли багато надзвичайно колоритних імен бояр, тисяцьких та посадників: Воїбор Негочевич, Жирослав Нажирович, Рагуїл Добринич, воєвода Ставр Гордятинич, Мирошка Несдинич або новгородський посадник (фактично князівський намісник) Остромир, він же в хрещенні Йосип, для якого було написано Остромирове Євангеліє — найдревніша рукописна книга Давньої Русі.

Прізвищ в сучасному розумінні цього слова на Русі не існувало. Прості люди називалися ім’ям-прізвиськом, яке було дано їм в дитинстві. Ці ім’я простих людей майже не зустрічаються в літописах, але відомості про них було знайдено в берестяних грамотах та рукописних маргіналіях (написах на полях сторінок книги). Також про імена міщан ми можемо дізнатися з графіті — надписів та малюнків XII—XIII століття на внутрішніх стінах храмів, їх збереглося близько трьохсот. Всі імена мають виключно місцеве слов’янське походження, в інших вгадуються перекручене християнське ім’я: Жировит, Стоян, Жизномир, Микула, Нежка, Нежебуд, До- бриша, Завид, Братята, Мстята (скоріш за все, зменшене від Мстислав), Гавра, Братонежко, Нажир, Доброшка, Семьюн, Гостята, Святоша, Добриня, Тишило, Ратиша, Путята, Ярилка, Милонег, Вторак, Горазд, Гориня, Храбр, Світлан, Світозар, Світовид, Стоян, Дарен, Дев’ятко, Передслава, Пересвіт, Бажен, Веселин, Дубиня, Ждан, Лучезар, Велімудр, Миролюб, Светозар, Разумник (Разумник — ученик Кирила та Мефодія).

Княгиня, вдова Ростислава Рюриковича, носила слов’янське ім’я Верхуслава, хоча скоріш за все мала і християнське ім’я, яке отримала при хрещенні. Сестру Ярослава Мудрого звали Добронега. Онука київського князя Володимира Мономаха, донька Мстислава I теж мала два імені. При хрещенні вона отримала ім’я Ірина, але в княжому побуті вона виступала під іменем Добродєя. Зустрічаються серед імен і такі, які звучать доволі дивно для сучасної людини: Упир Лихой — новгородський літописець, який залишив позначки на полях переписаної ним для князя Володимира Ярославича книги; Душило, або Душилець (ім’я зустрічається в літописах та берестяних грамотах). Це останнє ім’я походить, слід вважати, не від дієслова «душити», а від слова «душа».

Слід зазначити суттєву різницю в логіці підбору імен в аристократичному (княжому) середовищі та серед простого люду. Імена князів зазвичай мають в своєму складі частини «влад/волод», «слав», «свят», які мають значення, пов’язані з військово-дружинними, владними та жрецькими суспільними функціями: Болеслав (Болеслав I — польський король), Борислав (Борис Всеславич Полоцький — князь Полоцький, родоначальник Друцьких князів), Брячислав (Брячислав Ізяславич — князь Полоцький, Владимир, Володимир (Володимир I Святославич Красне Сонечко — князь Новгородський, великий князь Київський), Владислав (Володислав — син Ігоря Рюриковича), Воїслав, скорочене ім’я - Воїло, Воїн (Воїн Васильович — з роду Ярославських князів), Всеволод (Всеволод I Ярославич — князь Переяславський, Чернігівський, великий князь Київський), Всеслав (Всеслав Брячиславич Полоцький — князь Полоцький, великий князь Київський), В’ячеслав (В’ячеслав Володимирович — князь Смоленський, Туровський, Переяславський, Вишгородский, великий князь Київський), Ізяслав (Ізяслав Володимирович — князь Полоцький, родоначальник Полоцьких князів), Мстислав (Мстислав Володимирович — князь Тмутораканський, великий князь Київський), Ростислав (Ростислав Володимирович — князь Ростовський, Тмутараканський, Володимир-Волинський, родоначальник князів Галицьких та Волинських), Святополк (Святополк I Ярополкович — великий князь Київський), Святослав (Святослав I Ігоревич — князь Новгородський та великий князь Київський), Станіслав (Станіслав Володимирович — князь Смоленський), Ярополк (Ярополк I Святославич — великий князь Київський), Ярослав (Ярослав I Володимирович — князь Ростовський, князь Новгородський, великий князь Київський). А в іменах простих людей найбільш розповсюдженими були складові частини «жи», «неже», «добро» (Жизномир, Доброжир, Добролюб, Добромил, Добромир, Добромисл, Доброслав, Доброгнева). Сполучення «жи-» являється давнім коренем, від якого походять слова, пов’язані з поняттями, найбільш актуальними саме в житті землероба, купця та ремісника, для яких головна цінність — матеріальне благополуччя: жила (життя), жило (житло), жиро (пасовище), жиръ (їжа), жито (хліб). З позитивними поняттями в повсякденному житті простої людини було пов’язано і «неже-», і «добро-». Даючи позитивно заряджені імена, батьки намагалися притягнути до своєї дитини бажану долю: маленькому князю — воїнську славу та владу над світом, маленькому землеробу — добробут, ситість та благополуччя.

Чоловічих імен в давньоруський період ми зустрічаємо набагато більше, аніж жіночих. Це було пов’язано з тим, що жіночі імена менше фігурують в будь-яких документах. Як вважають дослідники, «диспропорція чоловічих імен була і в давньоруський період, в усякому разі, в тій частині, в якій дійшли до нас дохристиянські імена. При яскраво вираженому патріархаті чоловік, яким би він не був, незаперечно вважався господарем дому та сім’ї. Жінка була господинею лише у себе в горниці і на кухні. Жінка брала на себе керування домом та сім’єю лише в тому випадку, якщо чоловік надовго залишав дім у зв’язку з війною, якимись повинностями чи помирав. Тому цілком природно, що жіночі імена лише дуже обмежено попадали в переписні книги та інші давні документи»¹⁰.

Однак історичні свідчення донесли до нас милозвучні дохристиянські жіночі імена: Бажена, Лада, Марена, Мілуша, Голуба, Міліца, Всемила, Добрава, Уміла (Уміла — дочка Гостомисла), Досада, Рада, Ждана, Любов, Любава, Веселина, Малуша, Мілава, Доброслава, Мілана, Мілена, Владислава, Неждана, Світлана, Некраса, Ярослава, Нелюба, Селянка, Смиренка, Станіслава, Чернавка, Мілада, Білослава, Звенислава, Сніжана, Людмила, Дарена, Передслава (Предслава — дружина князя Святослава Ігоревича, мати Ярополка Святославича). Так, при вивченні графіті (настінних надписів) Софійського собору, вчені знайшли «великий надпис, який складався з 14 рядків, в якій повідомлялося про покупку княгинею Всеволожею якоїсь Боянової землі»¹¹.

Як зазначає згадувана дослідниця, що «скоріш за все, жіночими були давньоруські імена, які зараз присутні у складі сучасних прізвищ східних слов’ян: Большуха, Биструшка, Говоруха, Голубка, Жмура, Ждаха, Лебедка, Красава, Малена, Малина, Малуха, Мілка, Милашка, Милоха, Неулиба, Резвуха, Толстуха. Однак з подібними реконструкціями треба мати певну пильність, адже в ті часи у чоловіків були такі імена, які ми зараз з найбільшою ймовірністю віднесли б до жіночих. Навіть такі давньоруські імена, як Матушка, Медведиця, Корова, Клуша, які, здавалося б, могли отримати жінки у зв’язку з різними особливостями характеру та зовнішності, судячи з документів, які дійшли до нас, носили чоловіки: Іван Романович Клуша Белеутов (др. пол. XV ст.), Клуша — його давньоруське ім’я; Матушка Михайло Іванович Борисов-Бороздін, Матушка — його давньоруське ім’я, порівняйте з тим, як звали його сина: Василь Михайлович Матушкін-Бороздін — від імені Матушка вже утворилося прізвище, поряд із спадковим Бороздін, яким називався весь рід... Іноді в давнину зустрічаються своєрідні форми «по-батькові», утворених від календарних імен матері (при відсутності оформленого шлюбу), наприклад Олег Настасьїч (запис 1187 р.) — син князя Ярослава Галицького і його коханки Анастасії»¹².

Використання неповних форм імені (Іванко, Єфимко, Миколка) та язичницьких за походженням імен (Неждан, Жирослав, Міліца, Лада, До- бриня) було заборонено Петром I, тому з цього часу почали домінувати християнські імена. В східнослов’янському регіоні після прийняття християнства протягом тисячі років ім’я людині могла надати тільки церква, лише в 1905 році ця прерогатива церкви була декотрою мірою послаблена. Після революційних подій 1917 року, коли церква офіційно була відділена від держави та піддавалася гонінням, з’явилася можливість називати дитину будь-яким іменем без жодних обмежень. Тому саме в цей період з’явилися нові «революційні» імена: Октябріна, Ноябріна, Владлен (від імені Владимир Ленін). На сьогоднішній день в східнослов’янському регіоні давніми слов’янськими іменами називають лише 5 % дітей.

Контрольні запитання:

1. Яким чином надавалися імена слов’янами-язичниками?

2. Чому у язичників існувала традиція мати два імені — одне для всіх та інше «таємне»?

3. Яка традиція в надаванні імен прийшла з прийняттям християнства на Русі?

4. Що таке канонічні імена і як вони надавалися православною церквою?

5. Якими характерними рисами відрізнялися княжі імена від імен простих людей?

6. Коли були остаточно заборонені неповні та язичницькі за походженням імена?

Примітки

¹ Повість врем’яних літ: Літопис (За Іпатським списком). — К.: Радянський письменник, 1990. — С. 139.

² Повість врем’яних літ: Літопис (За Іпатським списком). — К.: Радянський письменник, 1990. — С. 127.

³ Потапенко О. І., Кузьменко В. І. Шкільний словник з українознавства. — К.: Український письменник, 1995. — С. 9.

⁴ Корнилович К. Окно в минувшее. — Л.: Искусство, 1968. — С. 13.

⁵ Рябцев ЮС. История русской культуры. Художественная жизнь и быт XI—XVII вв.: Учебное пособие — М.: Гуманит. Изд. Центр ВЛАДОС, 1997. — С. 122.

⁶ Фроянов И. Я. Загадка крещения Руси. — М.: Эксмо: Алгоритм, 2009. — С 195—196.

⁷ Повчання (Володимира Мономаха за Лаврентіївським літописом) // Повість врем’яних літ: Літопис (За Іпатським списком). — К.: Радянський письменник, 1990. — С. 353.

⁸ Повість врем’яних літ: Літопис (За Іпатським списком). — К.: Радянський письменник, 1990. — С. 185.

⁹ Повість врем’яних літ: Літопис (За Іпатським списком). — К.: Радянський письменник, 1990. — С. 35.

¹⁰ Суперанская А. Женские имена//Наука и жизнь. — 1991. — № 7. — С. 77—78.

¹¹ ВысоцкийС. А. Культура Древнего Киева // История Киева. Древний и средневековый Киев. Т. 1. — К.: Наукова думка, 1984. — С. 152.

¹² Суперанская А. Женские имена. // Наука и жизнь. — 1991. — № 7. — С. 77—78.