Культурологія - Історія і теорія світової культури XX століття - В.В.Багацький, Л.І.Кормич 2004

Частина перша (1900 - 1945 рр.)
Розділ третій. Оновлення методів і напрямків розвитку мистецтва
Нова художня мова літератури Німеччини

Для письменників Західної Європи в цей час є характерним тяжіння до символу, міфу, параболи. Приклад творів вже згадуваного Ф. Кафки («Перевтілення»), а також німецьких письменників Т. Манна («Тоніо Крегер»), Б. Брехта («Матінка Кураж та її діти») дає можливість осягнути радикальне оновлення ідейно-художньої системи літератури початку XX ст. При уважному їх аналізі видно специфіку літературного розвитку сучасності як рух у бік безвзірцевих, неімітуючих форм відображення дійсності. В цих творах зросла роль читача як учасника творчого процесу.

Література декадансу (кінець XIX — початок XX ст.) відрізнялась перш за все культом крайнього індивідуалізму, суб’єктивізму, прагненням до хворобливого, надломленого. Лідером цієї течії був німецький поет Стефан Георге. Він проповідував «чисте мистецтво», засуджував російську революцію 1905 р., протиставляв у своїх віршах сильну особистість народним масам. В його творчості дедалі більше зростає містицизм.

Томас Манн взагалі вважав, що в світі відбувся крах впорядкованої, унормованої буржуазность Письменник цієї доби віддає перевагу особистості, звертається до унікального і неповторного в ній, що допомагає зберігати людськість у протистоянні з уніфікацією системи.

Експресіонізм виник у Німеччині незадовго до Першої світової війни. Безпосередньою метою експресіоністів було самовираження особистості. Система принципово відкидалась, усе віддавалось на розсуд інтуїції художника. Оголене почуття повинно безпосередньо йти від душі.

Засновники експресіонізму бачили головне своє завдання у вираженні суб’єктивно-індивідуалістських настроїв художника за допомогою зсунутих, побачених у незвичному ракурсі образів зовнішнього світу. Слово «експресіонізм» вперше вжив в 1911 р. німецький поет Г. Вальден. Не зображення світу, а його сприйняття, а також уявний світ становлять суть експресіоністської естетики. Теоретик експресіонізму Казимір Едшмід наставляв: «Світ існує. Повторювати його немає сенсу».

Одним з провідних жанрів експресіонізму була публіцистична драма, або «драма крику», з її «вселенськими конфліктами», абстрагованим образом людини, уривчастою «телеграфною» мовою, різкою пластикою. Першою програмною заявою експресіонізму в літературі була драма В. Хазенклевера «Син». «Мета цієї речі — переробити світ», — стверджував у передмові автор. Експресіоністи Ф. фон Унру, Й. Бехер, Г. Кайзер у своїх творах засуджували війну, проповідували вселюдську потребу в мирі.

Найвищою цінністю світу експресіоністи вважали людину. Вони прагнули перетворити мистецтво на пророка майбутнього прекрасного, гармонійного життя. На цій здатності відрізняти добро від зла, на цьому незламному людському інстинкті ґрунтується нерушимість світу у творах такого відомого романіста, як Леонгард Франк. Переплетінням експресіонізму з реалізмом характеризуються найвідоміші його романи «З трьох мільйонів троє», «Матильда», «Учні Ісуса», «Зліва, де серце».

Піднесення в культурному житті Німеччини тісно пов’язане з ростом соціально-політичної боротьби в країні, з розвитком опозиційних, антиімперіалістичних настроїв. Письменни- ки-реалісти відгукуються на гострі зміни в суспільному житті. Так, темою «Будденброків» Томаса Манна є крах і розпад торгової династії, які викликані не зовнішніми причинами, а чисто психологічними факторами. У кожному новому поколінні Будденброків наростає антибуржуазний дух, який виснажує енергію і впевненість у собі членів великого сімейства. З другого боку, в романі показано вічний конфлікт між добропорядним бюргером і художником. Це вічний конфлікт між способами життя, між різними способами світосприйняття. Автор не засуджує жодного з них.

Тетралогія Томаса Манна «Йосип і його брати» видавалася друком з 1933 по 1943 рік. Як і всі романи письменника, цей також можна розглядати як «роман освіти»,¹ історію формування молодої людини, яка росте. З другого боку, ця книга висловлювала протест проти антисемітизму, який насаджувався нацистами в Німеччині. Автор наділив свого героя такими якостями, як політичний досвід, соціальний ідеалізм, винахідлива практичність. Крім того, до цього додається ще й гуманістична віра в те, що люди здатні контролювати стан довкілля і своє економічне становище. Тобто все це і становило ідеологію нового курсу², який і пропагував письменник.

Томас Манн був ворогом фашизму, що встановився в Німеччині, тому емігрував до США. «Німецьке красне письменство перебуває там, де перебуваю я», — заявив письменник.

Варто зазначити, що не всі романи Томаса Манна витримали перевірку часом. Так, великий російський поет І.Бродській наприкінці XX ст. критикував його романи «Йосип і його брати» і «Доктор Фаустус». Після того, як І.Бродський їх прочитав, у нього склалося враження про Т.Манна як «про надзвичайно цікавий і суто німецький феномен». Відсутність душі, продовжив далі І.Бродський, підмінялося надлишком інтелекту. Це той вакуум, який був заповнений інтелектуальними побудовами. При цьому роман Т.Манна «Будденброки» І.Бродський абсолютно справедливо вважав геніальною книгою.

Критика буржуазної Німеччини, мілітаризму і пруссацтва, тема загибелі бюргерської культури прозвучала в творах Генріха Манна («Вірнопідданий»), Бернгарда Келлермана («Тунель») та інших.

У період Веймарської республіки в країні виникла реваншистська, націоналістична література. Її фундаторами стали Е. Юнгер, Е. Двінгер, Е. Кольбенхойєр, Г. Грімм, автор сумнозвісного роману «Народ без простору». Пізніше ця назва стала крилатою фразою нацистських пропагандистів, які обгрунтовували право Німеччини на завоювання чужих земель.

Тема самотності людини, втрата нею особистості стає домінуючою в західноєвропейській літературі. З найбільшою силою ця тема втілена у творах письменників про долю колишніх фронтовиків Першої світової війни. Варто сказати, що письменники, які перебували по різні боки фронту під час війни, відзначали одні й ті самі тенденції, відображені в їх творах. Цих письменників називали «втраченим поколінням» (Г.Стайн). І літературу «втраченого покоління», що виникла в 20-ті рр., писали такі різні автори, як Ернст Гемінгвей, Джон Дос Пасос, Річард Олдінгтон, Еріх-Марія Ремарк та інші. Цікаво, що більшість з названих були солдатами тієї війни. Романи Ремарка «На Західному фронті без змін», «Три товариші» стали своєрідними художніми документами епохи, поетичними літописами і маніфестами покоління. Він оспівує дружбу чоловіків, які були фронтовиками, і пристрасно заперечує війну і мілітаризм, підкреслюючи, що в мирному житті в умовах економічної кризи непотрібним виявилось ціле покоління. Знецінились не тільки гроші, а й моральні принципи, недевальвованою цінністю залишилась тільки любов.

Героями творів цих письменників були прості люди. Вони ні на що особливе не претендують, а з погляду оточуючих і самих себе є або звичайними грішниками, або убогими, або комічними постатями. Незграбні підлітки і дивакуваті старі жінки (у Фолкнера), вчорашні солдати Першої світової війни, непотрібні в мирному житті, повії (у Ремарка), тореадори, рибалки, журналісти, спортсмени, покалічені, але міцні духом фронтовики (у Гемінгвея), невдахи-спортсмени, шукачі золота, моряки, діти робітничих кварталів, мешканці трущоб, туземці американських колоній (у Лондона). Взагалі це аутсайдери, маргінали, люди з узбіччя соціального життя. Вони не служать «ідеалам вільного суспільства», та, попри все, є справжніми носіями добра і мужності.

Жахливий привид фашистського «активізму», фашистського «обов’язку», фашистської «ідеї» викликав реакцію недовіри до результатів людської активності взагалі і перебільшене уявлення про пасивну піддатливість людської натури.

За 12 років нацистської диктатури багато хто з німецьких письменників стали вигнанцями з власної волі. В Марселі Анна Зегерс в «Транзиті» зазначала, як жертви нацизму відчайдушно намагалися вибратися з окупованої нацистами Європи. А в Данії Бертольд Брехт аналізував «темні часи» на батьківщині за Гітлера. В США був виданий друком «Доктор Фаустус» Томаса Манна. Лише деякі письменники, серед них Готфрід Бенн, Ганс Каросса, Ернст і Фрідріх Георг Юнгер, Еріх Кестнер, Ернст Віхерт перебували у «внутрішній еміграції» під забороною писати.

Примітки

¹ «Роман освіти»(з нім. — bildungsroman) — специфічно німецький тип роману, в якому зображується внутрішній розвиток юнака з того часу, коли він ще себе не усвідомлює, до становлення зрілої особистості, яка знаходить себе в суспільних вчинках. Цей роман продовжував розвиватися і в XX столітті (Роберт Музіль, Герман Гессе та інші). Ще його називають «романом виховання», «романом розвитку».

² «Новий курс» — система соціально-економічних заходів президента США Ф.Д.Рузвельта з подолання депресії 1929 року.