Культурологія - Історія і теорія світової культури XX століття - В.В.Багацький, Л.І.Кормич 2004

Частина перша (1900 - 1945 рр.)
Розділ третій. Оновлення методів і напрямків розвитку мистецтва
Архітектура як літопис світу

Архітектура — це мистецтво просторово-часове. М.Гоголь назвав архітектуру і скульптуру літописом світу. Вони промовляють навіть тоді, коли мовчать пісні і перекази і вже ніщо не свідчить про загиблий народ. Архітектура — це сфера людської діяльності, що організовує антропогенне довкілля. Це те, що ми називаємо пам’ятками архітектури, історичним середовищем, а загалом — культурною спадщиною. Отже, архітектура формує усталені стереотипи поведінки, смаки й уподобання великих людських спільнот.

На початку століття вчені та інженери були впевнені, що настала золота доба людства — доба пари й електрики, аеропланів і підводних човнів. Швидкості руху, що зросли, дали тому часові нову систему вимірів і стали його специфічною ознакою. Динаміка оволоділа технікою і проявилась у способах життя. Вона ж стала епіграфом деяких художніх напрямків і теорій і поступово перетворилась на основний принцип концепції сучасної архітектури.

Спочатку архітектура розглядалась як результат реалізації певної суспільної програми, який отримують на основі індивідуального досвіду і за допомогою індивідуальних виражальних засобів. Тоді архітектура ще вважалась одним із видів мистецтва. Тому головним було вирішення естетичних питань, хоча й просторове розміщення архітектурного об’єкта мало відповідати своєму призначенню.

На той час припадає поява залізобетонних конструкцій. Архітектура надзвичайно яскраво висловила відчуття часу — світу розвинутої техніки й історичного романтизму, що відходив. Міста Італії і Франції з їхньою історією і витонченістю називають вінцем західної цивілізації. А мегаполіси США з відсутністю в них історії і смаку, але з багатством стали фундаментом цивілізації. Східноєвропейські столиці на кшталт Вільнюса, Риги чи Таллінна вважаються золотою серединою цієї цивілізації — кабінетом і спальнею. Тут добре відчувається тенденція, розвиток якої передбачається в третьому тисячолітті. Тобто природною формою існування людини стане золота середина між селом і мегаполісом — маленьке цивілізоване містечко.

Мікромоделлю Європи став католицький собор. У ньому кожна деталь витончена, досконала й індивідуальна. Це модель внутрішньої архітектури душі і суспільства, сходження вгору сходинками краси: від однієї досконалої форми до іншої.

У другій чверті XX ст. в архітектурі домінуючою стала посилена увага до наукового дослідження і виявлення фізичного її призначення. Тоді ж були закладені основи індустріалізації будівництва. Архітектурна форма створюється виходячи з міркувань раціонального характеру. Архітектори і містобудівники одночасно взяли напрямок на доцільність. Дедалі частіше архітектори представляли місто як просторову структуру. Характерною рисою XX ст. стало районне планування, яке розповсюдило проблематику містобудування на більш широкі територіальні зв’язки.

Заперечення історизму минулого століття стало спільним спочатку для окремих творів, а пізніше відразу для кількох художніх напрямків, які суттєво відрізнялись від усіх попередніх. Вони виникли майже одночасно, але мали специфічні риси і різні назви. Найбільш значними і чітко вираженими були: англійський рух «Мистецтва і Ремесла», у Франції, Бельгії і Голландії це було «Нове мистецтво», в Німеччині — «Югендштиль», а в Австрії — віденський стиль «Сецесія». Так під різними назвами в Європі зародився стиль модерн.

Виникнення стилю модерн в архітектурі і прикладному мистецтві пов’язане із заснуванням в Англії товариства «Мистецтва і Ремесла». Йому ми зобов’язані першими містами-садами в Європі. Для «Нового мистецтва» було характерним використання нових матеріалів і надання їм зовсім нових форм. Прихильників цього стилю приваблювала криволінійність природних форм. Вони буквально марили декоративністю рослинних мотивів. Такими були Е. Галле, Е.Андре, Е.Валлен — французи, В.Орта і А.Ван де Вельде — бельгійці, А. Гауді — іспанець та інші. Всі будинки епохи модерн відрізнялися від інших стилів індивідуальністю архітектора і замовника. Виразники стилю модерн відкинули імітацію минулого і безстильність XIX ст. Цим було відкрито шлях у XX ст. Отже, модернізм був протиставлений еклектиці.

Для архітектурного стилю «сецесія» стало характерним використання вільно скомпонованого плаского декору рослинного або фігурального походження. Художники сецесії вважали архітектуру одним з видів мистецтва. Сецесія — це розкол, розрив з традиціями класичного мистецтва попередніх поколінь. Групу «Сецесія» очолював професор Віденської академії мистецтв О. Вагнер. Його творчість пройшла через період неоренесансу, і він одним з перших підвів сецесію до індивідуалістичного (персонального) модерну. Талановитими послідовниками і виразниками ідей персонального модерну стали Ле Корбюзье, Міс ван дер Рое і В.Гропіус. Завдяки їхнім зусиллям, у перші 15 років ХХ ст. були розвинуті ідеї О.Вагнера, які потім підхопили численні представники авангардистської архітектури. Серед них був архітектор віденської школи А.Лоос, американець Ф.Л.Райт, німець П.Беренс та інші.

Цікавим явищем в архітектурі був футуризм, очолюваний італійцем А. Сант-Еліа, супрематизм вітебської групи Ель Лисицького, К.Малевича, В. Татліна, яка обстоювала принципи «конкретного мистецтва». Висхідним пунктом функціоналізму в архітектурі була після світової війни французька архітектура. Це знову ж таки передовсім Ле Корбюзье, голландський рух «Стиль», німецький Баухауз і російський конструктивізм.

Загалом же модерн в архітектурі містив у собі романтичні жести руйнівників світу. Він був підвладний діям суворих законів позитивістського мислення, відкритого будь-яким змінам ставлення до життя, безмежній вірі в утопію людського щастя, поклонінню техніці. Великі надії пов’язувались з майбутньою добою машин, і насамперед з новими засобами вираження в мистецтві. Зрозуміло, якою великою була залежність Райта, Ле Корбюзье, Татліна, Міс ван дер Рое від загального інтелектуального контексту епохи. Справді, модернова архітектура виросла з філософського коріння Й.Фіхте, Ф.Ніцше, Е.Гуссерля.

На початку століття архітектура в Україні переживала всі фази еклектизму, притаманні мистецтву Європи. Стиль модерн при цьому переважав особливо на західноукраїнських землях під назвою віденського сецесіону. Вирізнялися три основних архітектурних напрямки: стилізаторський модерн (будівництво адміністративних та громадських будинків); «садибний стиль» (будівництво невеликих установ, малоквартирних житлових будинків, котеджів); малих архітектурних форм. У стилі модерн були зведені будинки залізничних станцій у Жмеринці на Поділлі та у Львові. Останній — за проектом Івана Левинського. Він же побудував готель «Жорж» у Львові, торговельно-промислову палату, будинок «Дністра» і дім Василіянок та інші.

Українські художники і зодчі почали відроджувати вітчизняний архітектурний стиль. Велику роль у цьому відіграла «Українська громада» студентів інституту цивільних інженерів в Петербурзі. Першим головою цієї організації був архітектор Сергій Тимошенко. Новий мистецький напрямок можна поділити на дві течії. Перша з них намагалася для створення своєрідного українського стилю використати мотиви вітчизняного бароко. Друга ж використовувала народне дерев’яне будівництво.

Великі житлові будинки архітектора Альошина в Києві та Фетісова в Запоріжжі були втіленням ідей першої течії. Будовою представників другої течії була церква єпископа Партенія Ле- вицького в Плішивцях на Полтавщині 1902-1906 рр., в якій використані форми знаменитого Запорізького собору в Самарі. Визначним твором цього напрямку є також будинок земства в Полтаві архітектора Василя Кричевського за участю живописця Сергія Васильківського.

Серед інших варті уваги шкільні будинки архітектора Жукова на Харківщині, Мощенка на Полтавщині. В Галичині ж відомими були споруди архітекторів Івана і Лева Левинських, Олександра Лушпинського, Романа Грицая, Василя Нагірного. Поєднання форм кам’яної архітектури українського бароко з дерев’яним будівництвом знайшли своє творче втілення в будинках архітекторів Сергія Тимошенка і Дмитра Дяченка. Першому належить ціла низка вілл та проектів церков. Другому — проект історико-археологічного музею у Кам’янці-Подільському в 1913 р., школи на Полтавщині та головний корпус сільськогосподарської академії в Києві в 1928 р. З ініціативи Дмитра Дяченка було засновано в Києві Товариство Українських Архітекторів — Українського архітектурного інституту в 1919 р., який в 1924 р. був приєднаний до столичного художнього інституту. Д.Дяченко був одним з творців Українського Архітектурного стилю на основі бароко. Після офіційного осуду його робіт він виїхав до Москви, де і був згодом репресований.

Після війни і революції найбільшого поширення набуває західноєвропейський напрямок конструктивізму, що грунтувався на принципах функціоналізму. Малося на увазі пристосування кожної частини відповідно до свого практичного призначення. При цьому цілковито усувалися декоративні прикраси і непотрібні додатки. Конструктивісти відповідно широко вживали залізобетонні конструкції, скло та інші нові будівельні матеріали. Новий напрямок відзначався у створенні великих простих геометричних площин, легких широких перекриттів, великих терасових композицій, плоского даху. До кращих будівель конструктивізму належать електростанція в Києві, сукняна фабрика в Кременчуці, будинки Дніпрельстану, будинок каси хворих у Львові і величезний комплекс будов Держтресту у Харкові.

Оскільки архітектурні споруди найчастіше замовлялися владою, а виконувалися зодчими-художниками, то вони мимоволі ввібрали в себе постійне протистояння гуманізму та влади. Тому архітектурний літопис людства став символом епохи, який уособлює вічну боротьбу людяності з деспотією.

Сталін вважав, що архітектура є мундиром нації. Підтвердженням цього стали, наприклад, в 30-х рр. видовжена велич колон сталінського класицизму в будинках Кабміну, теперішніх палаців адміністрації Президента на Банковій та Міністерства закордонних справ на Михайлівській горі в Києві. Правда, такий стиль був притаманний багатьом європейським країнам того часу.

Справді, художні образи, втілені архітектурою, є важливими засобами ствердження певної ідеології серед сучасників. Нащадкам же вони залишають реально відчутне уявлення про минуле.

Пануючий в Західній Європі фашизм теж не цурався спотвореного класицизму. Навіть в такій багатій на мистецькі традиції країні, як Італія, так званий стиль Муссоліні мало чим відрізняється від сталінського. Справді, архітектура багатьох міст країн Європи свідчить про причетність цих держав до авторитарних режимів ХХ ст.