Культурологія - Історія і теорія світової культури XX століття - В.В.Багацький, Л.І.Кормич 2004

Частина друга (1945-2000 рр.)
Розділ третій. Творчі течії у мистецтві
Художні течії і напрямки в літературі України

В післявоєнний період літературний процес в Україні знову активізується. Було видано друком твори молодих письменників воєнного і повоєнного покоління. Воєнні мотиви в їхніх творах були основними. Найяскравішим письменником серед них був Олесь Гончар. Його трилогія «Прапороносці» (1948 р.) увійшла до скарбниці вітчизняної літератури. Та найбільшої слави (як і переслідувань з боку влади) приніс О.Гончару роман «Собор» (1968 р.). Це був гостросюжетний твір, критичний пафос якого спрямований проти вад соціалістичного суспільства. В цьому романі вперше голосно і відкрито прозвучали національно-патріотичні мотиви.

Проявом відродження мистецького життя в Україні було відновлення літературної періодики. В 1948 році відбувся II з’їзд письменників України. Та разом з тим дедалі жорсткішою ставала ідеологізація суспільного життя. Хвиля цькування і нищівної критики затопила буквально всі жанри літератури і види мистецтва. За командою з Москви, з ЦК КПРС, були прийняті документи ЦК КП(б)У «Про перекручення і помилки у висвітленні історії української літератури в «Нарисі історії української літератури» та інші. Кінець сталінського режиму був ознаменований зловісною реакцією в літературно-мистецькому житті країни.

З середини 50-х рр., а особливо після розвінчання культу особи Сталіна в літературі України почався процес переборення схематизму, безконфліктності, збагачення засобів психологічного аналізу. 60-ті рр. були відзначені появою талановитих прозаїків і поетів — Михайла Стельмаха, Миколи Вінграновського та інших.

Однак рамки соціалістичного реалізму й надалі сковували мистецьку творчість письменників.

П’ятнадцятиріччя, 1971-1986 рр., позначене кризою адміністративного безчинства радянської влади в Україні щодо творчої інтелігенції (В. Скуратовський). Саме в глухі 70-ті рр. народився афоризм Григора Тютюнника: «Літературі, як хлібові і яблукам, погода потрібна».

Ідеологічне і цензурне дикунство забороняло будь-який інтелектуальний і артистичний жест і текст. Письменники того періоду були вилучені цензурою з української прози і поезії. Було арештовано і замучено в ув’язненні тонкого і ліричного поета- містика В.Стуса, заборонено видавати друком прекрасного новеліста Григора Тютюнника, якого Олесь Гончар назвав «живописцем правди», і відому поетесу Ліну Костенко. Передчасно пішов з життя талановитий поет, тонкий лірик Василь Симоненко. Відбулося повне одержавлення літератури.

В кінці 80-х — на початку 90-х рр. письменники старшого і середнього покоління — І. Драч, Б. Олійник, Ю. Щербак та інші пішли в політику. Осторонь від неї залишилась все ж таки більшість літераторів, серед них такі як старійшина літературного цеху П.Загребельний чи кращий сучасний український драматург Ярослав Стельмах та інші. А в літературу ввійшло нове покоління — В.Медвідь, І.Андрусяк, В.Цибулько, Г.Тарасюк, С.Майданська, М. і С.Дяченки, А.Курков.

Окремішність в цій шерензі Ю.Андруховича зумовлена тим, що він створив масову літературу для філологів. Мабуть, він один з небагатьох українських письменників заробляє на життя виключно літературною працею.

І хоч різко впав попит на серйозну художню літературу, вона все ж таки розвивається в формі численних альманахів, часописів і збірок. Правда, якість її викликає деякий сумнів навіть у самих письменників. Наприклад, В.Медвідь становище в художній літературі України сьогодні характеризує «станом історично- культурного спітніння» і що насправді «у нас епоха не постмодернізму, а постсоцреалізму».