Культурологія - Історія і теорія світової культури XX століття - В.В.Багацький, Л.І.Кормич 2004

Частина друга (1945-2000 рр.)
Розділ четвертий. Східна Європа: занепад культури в 40-х, початок її відродження в кінці 80-х років
Занепад культури

Після приходу до влади комуністи серед інших проблем звернули увагу на культуру. Логіка світової гармонії побудована на інформації. Саме доступ до інформації про досягнення світової культури і був заборонений новою владою в країнах Східної Європи. Одночасно з цим не тільки мистецтво і література, а й освіта, дозвілля, спорт і релігія мусили стати апологетами комуністичного режиму. Одним з проявів цього був соцреалізм у мистецтві всіх видів і жанрів. «Соціалістичним за змістом і національним за формою» мусив бути твір письменника, художника, архітектора, композитора. Це була ідеологічна вимога Й.Сталіна. Його політику щодо культури проводили «сталіни» меншого калібру в країнах усього соцтабору. Таким «сталіним» для болгар був Червенков, для чехів і словаків — Готвальд, для поляків — Берут, для німців — Пік і тому подібні.

Набагато серйознішими за своїми наслідками були нові форми «гуманітарного знання»: інститути марксизму-ленінізму, що не мали аналогів на Заході. Так само катастрофічними за наслідками були безконечні постанови і загрози, що видавалися за юриспруденцію, або, скажімо, «нова історія», з якої було вилучено все, крім «героїчної боротьби партії комуністів». Була навіть зроблена спроба захопити народну музику або заборонити в ній усе те, що не узгоджувалося з офіційною ідеологічною доктриною марксистів-ленінців. Спорт став символом соціалістичного патріотизму, а його досягнення перетворилися на «чергові перемоги соціалізму».

Наступ нової влади на культуру йшов одразу в кількох напрямках: політичному, ідеологічному й адміністративному. Наприклад, на час закінчення війни з усіх репресованих в СРСР письменників половина припадала на Україну. Це була відверта спроба сталінського режиму знищити саму душу українського народу.

Була встановлена строга дисципліна офіційної комуністичної культури. Ті письменники, художники та композитори, які вціліли, змушені були доводити свою лояльність до режиму. Деяка частина робіт офіційної науки отримала визнання, а їхні автори — премії і посади. Певна частина акторів чи співаків, решта митців були не тільки сприйняті владою, а досягли навіть народного визнання. Та, за винятком спорту, офіційна культура швидко втрачала вплив серед інтелігенції, а потім і всього народу. Партійний квиток люди мусили мати як паспорт про благонадійність. Не можна було зробити кар’єру, не ставши членом партії.

Офіційне мистецтво й офіційні гуманітарні дисципліни настільки дискредитували себе в очах свого народу беззастережним виконанням партійних директив, що стали об’єктом знущання і презирства. Церкву, школи, клуби підпорядкували своєму впливові комуністи. Офіційна культура була позбавлена творчих засад і втратила довіру громадян, хоча й була обов’язковою для всіх.

Але оскільки наш світ складається з явищ-антиподів, то занепад офіційної культури не міг не привести до розквіту культури неофіційної, забороненої. Її ще називають культурою андерграунду або катакомбною культурою. В різних країнах Східної Європи виникали свої форми цієї культури. В Польщі вона виникла всередині католицької церкви. В Чехословаччині вона мала світський характер, більш інтелектуалістський чи пов’язаний з народною музикою. В Угорщині ця культура існувала частково завдяки кальвіністській церкві.

Це була правдива, справжня національна культура кожного народу. Перш за все тому, що ця культура охоплювала як інтелігенцію, так і маси народу. Прикладом цього може бути польська католицька церква з її звичаями і традиціями, за допомогою якої з’явилася висока культура пізнього католицизму. В ній вчені і митці втілили свій релігійний спадок. У польській культурі виникло парадоксальне явище, коли поети, музиканти і художники як світочі духу переважили терези історії. Ставкою було існування народу, позбавленого державності. І не врятувала його праця практична, торгівля чи технологія, а власне, великі злети духу.

По-друге, ця культура нікому насильно не накидалася, вона виросла, живлячись суспільними силами. По-третє, саме культурні об’єднання людей, які мали спільні інтереси, і наповнили сенсом їх існування. По-четверте, як всяка справжня культура, вона прагнула оформитись у певні заклади: церкву, товариства і клуби, підпільні навчальні заклади. Серед опозиційної інтелігенції країн соціалізму була поширена думка, що знищити радянську владу неможливо, але можна завадити їй витоптати все живе.