Культурологія - Історія і теорія світової культури XX століття - В.В.Багацький, Л.І.Кормич 2004

Частина перша (1900 - 1945 рр.)
Розділ другий. Розвиток інтелекту
Що таке освіта?

Освіта — специфічний феномен епохи писемної культури. Вона є способом передачі соціального і духовного досвіду, який фіксується в записах і має переважно форму знання. Передача поколінню, яке підростає, накопиченого досвіду культури — це основна умова будь-якої системи виховання і освіти. Освіта виокремлюється в загальних рамках суспільного поділу праці в особливу сферу діяльності, названу школою, яка містить всі ознаки професіоналізації. Відносини, які складають структурну основу школи — вчитель-учень, є одними з базових у світогляді цивілізованої людини. Шкільна освіта, як основна форма успадкування культурного досвіду, послідовного зв’язку між поколіннями, відрізняє цивілізацію від варварства. Це тим більш справедливо, що в останнього його усна фольклорна культура є невід’ємною часткою мови практичного життя.

Перехід до загальної освіти був якісним стрибком в історії людства. Відбувся цей стрибок у буржуазно-демократичну епоху і став її специфічною ознакою. В основі цього переходу кілька підстав. Серед них необхідність подолання соціального патерналізму¹ , яке вимагало долучення всіх громадян до знань, їх розумового розвитку як умови самостійних суджень і дій.

Освіченість, загальнообов’язкові стандарти якої постійно зростали від елементарної грамотності до середньої (на початку XX ст.), а в кінці століття в найбагатших країнах — і вищої освіти, стали вираженням громадянської правоздатності і людської зрілості особистостей, їх самоповаги і гідності. Освіченість створювала аристократизм духу навзамін аристократизму походження. Колись батьки пов’язували майбутнє своїх дітей із вдалим шлюбом. Сьогодні ж вони пов’язують це з престижними вузами.

Справді, ліквідація феодалізму і перетворення народів у нації вимагали знищення станових, етнічних та інших відмінностей як джерела соціальних конфліктів. Треба було виробити таку мову соціальної комунікації, яка могла б об’єднати людей, незважаючи на існуючі відмінності. Такою мовою стала мова освіти, науки, мова раціонального мислення. Справді, західноєвропейський раціоналізм і становить здатність народів цього континенту до вдосконалення. В цьому й полягає таємниця їхньої цивілізації.

Завдяки шкільній освіті діти дізнаються, що таке Сонце, Місяць та зірки, з чого складається сонячна система, чим зумовлені грім та блискавка, дощ та засуха, що викликає захворювання та як їх уникнути. Діти дістають уявлення про основні закони природи та їх зв’язок з явищами природи. Традиційні міфи не витримують конкуренції з цим потоком інформації. Це призводить до уніфікації уявлення про світ в освічених людей і як наслідок до феномена десакралізації. Проте світосприйняття маленького ескімоса, так само як і бушмена, зовсім не скидається на світосприйняття маленького француза.

А загальна школа якраз і була покликана навчити дітей універсальній мові. До того ж капіталістична промисловість вимагала великої кількості грамотних працівників, вільних від забобонів. В індустріальному суспільстві люди реалізують свої можливості в рамках професійних занять, які вимагають довготривалого, систематичного навчання. Загальна підготовка, формування широкого кругозору є необхідними для наступної спеціалізації діяльності. В свою чергу, здійснення такої спеціалізації є важливою функцією сучасної освіти. Тобто загальна, спільна в своїй основі система освіти стала одним з найважливіших інститутів найбагатших євроамериканських країн.

Освіта є продуктом не тільки писемної, книжкової культури, а й повсякденної культури. В кожному суспільстві діяли і діють два способи передачі досвіду соціальної культури. Перший відбувається через систему освіти, яка визначає і висловлює критерії оцінок і напрацьовані людством цінності і систему знань, які необхідні кожній людині для виконання своїх соціальних функцій.

Другий шлях освіти людини складається стихійно в її повсякденному житті. Він фіксується і передається через систему традицій, звичаїв, щоденних необхідних дій чи в мовних висловах. Тобто освіту може отримати шляхом спілкування і наслідування. Звичайна людина засвоює більшу частину особистого інтелектуального світогляду з досвіду і способу життя свого оточення. Його культура здається цій людині однорідним цілим. Вона має обмежене уявлення про історичну глибину культури і її різноманітність.

У цій сфері передаються і щоденні форми культури, відтворюються архетипи², накопичується життєвий досвід, повідомляється часто вельми складна система позанаукових засобів пізнання, стереотипів поведінки. Тут формується здоровий глузд і повсякденні форми розумової діяльності. Це період засвоєння чужого досвіду життя. Цей досвід засвоюється людиною, що росте, ще задовго до надбання свого власного досвіду і саме тоді, коли вона ще не здатна на критичні самостійні роздуми і свідомий вибір. Засвоєний як первинна інформація, цей досвід створює достатньо міцні системи переваг, які потім коригують весь подальший процес освіти особистості.

При цьому всі найдосконаліші системи освіти суттєво виправляються, оскільки людина засвоює не тільки ідеали необхідного, а й досвід щоденного життя з усіма його помилками і хибами, а також ілюзіями, які здатні відтворюватись з покоління в покоління.

У процесі освіти співіснують в єдності і суперечності раціонально обгрунтовані контексти культури і система знань, а окрім того, ще й ірраціонально-спонтанні, інтуїтивні форми — утопії, ілюзії, міфи. Надія людства на те, що за допомогою освіти розсіється морок невігластва або щезне все таємниче, малозрозуміле і непояснене розумом, не справдилася. Буття людини, як і вона сама, суперечливе. Воно поєднує у собі як сутнісну визначеність, так і парадоксальність. Ці крайнощі можуть співіснувати окремо в різних ситуаціях і ускладнювати вибір людини.³

Система освіти, враховуючи все це, орієнтується на раціональні засоби освоєння дійсності, вчить людину раціональному пізнанню всього сущого, вчить приборкувати емоції й інтелектуально визначати напрямки вольових дій. Проте і в повсякденному житті людина часто живе майже рефлекторно, користуючись автоматизмом доведених до досконалості звичних дій. Ці усвідомлені і рефлекторні типи поведінки, якими людина оволодіває в різних формах у стабільному суспільстві, діють упорядковано.

А в суспільстві, що переживає кризу, ці два типи поведінки розходяться аж до розколу. В освіті існують суперечності між індивідуальною свободою вибору учнем форм і змісту освіти, з одного боку, і строгою упорядкованістю, системністю і дисциплінованістю процесу пізнання — з другого.

Та система освіти, що склалась, наприклад, в Росії ще за Петра І, а остаточно сформувалась у радянський період, — це система світської освіти. В 1918 р. в країні відбулась фундаментальна реформа системи освіти. Це була третя така реформа за всю історію Росії і перша в XX ст. Вона була орієнтована на західні зразки і ґрунтувалась насамперед на засвоєнні наукових знань.

Правда, з самого початку існування радянська влада в Росії стала проводити так звану «культурну революцію», яка не мала аналога в світі. «Культурна революція» була одним з трьох пунктів плану побудови соціалізму в країні. Метою цієї революції було ліквідувати неграмотність і виховати громадян Росії в дусі марксистської ідеології. Засобами ж були обрані початкові школи, лікнепи (організації з ліквідації неграмотності), хати-читальні, гуртки в клубах тощо. В них навчали грамоти та рахунку як дітей, так і дорослих. Вважалося, що культурна революція триватиме доти, доки всі покоління радянських людей не стануть справжніми марксистами.

Як і всі плани радянської влади, цей теж не був виконаний. Правда, існувала строга державна система початкової, середньої і вищої освіти. Методика навчання в цих школах в основному відповідала вимогам і стандартам європейським, а де в чому і перевершувала їх. Росія, а потім і СРСР мали в другій половині століття найбільшу кількість громадян з вищою освітою. Та оскільки ця передова методика ніколи не була забезпечена матеріально, то якість підготовки спеціалістів для народного господарства країни була посередньою.

В основу системи освіти на Заході в першій половині XX ст. були покладені фундаментальні науки. Разом з ними неявно сприймалась і ціла низка цінностей раціонального характеру. Вони мають значення тільки в рамках певного типу культур, що належать до західних — європейської і північноамериканської. Це культури техногенної цивілізації. А культури країн Сходу мають характер традиціоналістський. Там інновації і творчість зовсім не мають пріоритетних якостей. Вони маскуються під традицію.

Наприклад, в Індії будь-яка інновація в галузі знань, яка вироблялась кастою брахманів, завжди була безособовою. Тобто вона завжди подавалась як продовження традицій, хоча й несла в собі радикальні зміни. Там навіть текст складався як своєрідний психологічний зразок, за яким людина починала мислити від імені брахмана чи іншого наставника, ототожнюючи себе з ними. Через те результати процесів мислення цієї людини не усвідомлювались як її власні, нею побудовані. Отже, традиціоналістські культури зорієнтовані перш за все на те, щоб зберегти традицію. Там немає уявлення ні про стрілу часу, ні про прогрес, немає й позитивної оцінки діяльності, що змінює світ. Навпаки, ці ідеї стають визначальними тільки в культурі техногенної цивілізації, яка продукує наукову раціональність.

Освіта і наука формують наукову картину світу і логіку міркувань, зорієнтовану на докази і обгрунтування знань. Інакше кажучи, наука і освіта формують світогляд людини. Російський вчений О. Р. Лурія внаслідок довготривалих досліджень в 30-х рр. традиціоналістських груп у Середній Азії довів, що людина Сходу терпить великі труднощі при вирішенні завдань, які вимагають формальних міркувань за схемою силогізму⁴. Пізніше за цією ж методикою американський психолог М.Коул вивчав мислення представників подібних груп у Ліберії і отримав такі самі результати.

Невід’ємною характерною рисою творчої особистості є інновація, творчість, формування яких стало головною метою освіти. Оволодіння знаннями мусить потім дати освіченій людині можливість створювати щось нове.

Примітки

¹ Патерналізм — в даному разі «батьківське» піклування влади, підприємців про простих дюдей, висловлене в благодійництві та в інших «батьківських» турботах багатих по відношенню до бідних.

² Архетип (гр. arche — розпочало, typos — образ) — прообраз, першообраз, первісний образ, ідея. Численні декларації про пошуки архетипів в архітектурі та образотворчому мистецтві спираються на давню філософську традицію, за якою архетип лежить в основі загальнолюдської символіки. Згідно з К.Г. Юнгом, архетип — це первісні форми пізнання міфу, колективний «осад» історичного минулого, що зберігається в людській пам’яті.

³ В патріархальній сім’ї представники різних поколінь жили і працювали разом. Вони мали спільний час і простір праці, побуту, відпочинку. Це була єдина реальна можливість забезпечити спадковість поколінь. У такій сім’ї передавались у спадок професія батьків, світогляд, всі сім форм суспільної свідомості батьків. У ній формувалися стереотипи свідомості і поведінки, які визначали виховання і освіту майбутніх батька і матері сімейства. На час фізіологічної зрілості підлітка синхронно наступала і соціальна зрілість: хлопець, дівчина були повністю готові до створення власної сім’ї без всякої батьківської підтримки. Такий ефект недосяжний ні за яких, навіть найкращих сучасних систем освіти.

⁴ Силогізм — висновок, що складається з двох міркувань (посилань), з яких випливає третє міркування (висновок).