Історія української культури - Бердій Т.С. 2011

Вступ до дисципліни «Історія української культури». Історія української культури від найдавніших часів і до періоду Київської Русі
Культура Київської Русі

Лекція 1.

План

1. Суспільно-історичні передумови формування держави східних слов’ян.

2. Православна церква та її роль у розвитку Київської Русі.

3. Розвиток науки та освіти в добу Київської Русі. Книжкова справа та література.

4. Містобудування, архітектура та образотворче мистецтво доби Київської Русі.

5. Культура Галицько-Волинського князівства

6. Образотворче та ужиткове мистецтво Галицько-Волинського князівства.

1. Суспільно-історичні передумови формування держави східних слов’ян

Уже в середині 60-х років IX ст. у літописах з'являються свідчення про конкретні форми державності східних слов'ян. Першими київськими князями були Аскольд і Дір.

Першим князем, який об'єднав під своєю владою східнослов’янські землі і на півночі, і на півдні Русі, був князь Олег. У 882 р. він захопив Київ і фізично знищив місцевих правителів — князів Аскольда і Дира. Після цього було проголошено Київ «матір’ю міст руських», тобто стольним градом усієї Давньоруської держави.

Політичний та соціальний устрій Київської держави.Політичний устрій давньоруської держави в середині X ст. може бути охарактеризований як ранньофеодальна монархія. Київська Русь за часів Олега (882 — 912) та його племінника Ігоря (912 — 944) вела успішні війни проти сусідніх держав та кочівників (печенігів, половців). Походи Олега та Ігоря на Візантію завершилися укладенням русько-візантійських договорів, що створювало сприятливі умови для розвитку торгівлі руських купців. За часів Ольги (945 — 962) зв’язки Русі з Візантією зміцнилися. У 957 р. Ольга відвідала Константинополь, де прийняла християнство, що свідчило про її широкий світогляд. За князювання Святослава (964 — 972), сина Ігоря й Ольги, Київська Русь розгромила Хозарський каганат, здобула перемогу над Волзько-Камською Булгарією, утвердилася на Північному Кавказі й у Східному Криму. Отже, часи Аскольда, Олега, Ігоря, Ольги, Святослава — це період найбільшої експансії Київської держави, в результаті якої Русь значно розширила свої межі, укріпилась на Чорному морі, а майже всі причорноморські країни увійшли до сфери її впливу.

Період розквіту Київської Русі (кінець X — перша половина XI ст.) Період розквіту Київської Русі припадає на час князювання Володимира Святославовича і Ярослава Мудрого. Розвиток ремесел та культури Київської Русі. Київська Русь характеризувалася високим рівнем культурного розвитку, що було зумовлене розвитком феодальних відносин; становленням давньоруської державності; відокремленням ремесла від сільського господарства; пожвавленням торгівлі; активізацією та розширенням міжнародних контактів; запровадженням християнства та ін. Тісні контакти Київської Русі з передовими країнами Європи, особливо з Візантією, безумовно, вплинули на її культурний розвиток, але роль цього впливу не була вирішальною. Давньоруська культура є своєрідним синтезом місцевих традицій і досягнень сусідніх народів Заходу та Сходу.

Після смерті Володимира у 1015 р. розпочалася боротьба між його 12 синами, головним героєм якої став Ярослав. Під час правління Ярослава (1019—1054), прозваного за свою освіченість та любов до книг Мудрим, Київська Русь досягла зеніту свого розквіту. Ярослав був продовжувачем політики Володимира Великого. Об’єднавши всю Русь, він уникав загарбницьких війн, а основну увагу зосередив на внутрішньополітичному розвитку країни. Використовуючи в зовнішній політиці «шлюбну дипломатію», Ярослав Мудрий поріднився з багатьма могутніми дворами тодішньої Європи, видавши заміж своїх дочок за європейських монархів. Велику увагу Ярослав приділяв організації внутріполітичного життя. Красномовним доказом його прагнень до державного благоустрою є збірник законів «Руська правда». Давньоруське право стояло на сторожі інтересів феодалів, а також обмеження майнових та особистих прав різних категорій феодально залежного населення (закупів, рядовичів, холопів та ін.). Разом з тим «Руська правда» утверджувала в судовій системі більш цивілізовані відносини, обмежуючи кровну помсту, а в більш пізніх редакціях взагалі її забороняла. Таким чином, князювання Володимира і Ярослава завершують цілу епоху історії Київської Русі X — XI ст. В цей період утворилась одна з наймогутніших держав тодішньої Європи, держава, яка відповідала найвищим зразкам тогочасної цивілізації.

Політична, економічна та культурна єдність Київської Русі існувала недовго. З другої половини XI ст. посилюються князівські міжусобиці. В другій половині XI — на початку XII ст. пожвавлюються процеси формування землеволодіння князів і бояр, збільшується кількість міст. Останню спробу об'єднати всі землі Київської держави зробив Володимир Мономах, що правив у Києві з 1113 по 1125 рік. Він зумів стримати спроби місцевої земельної знаті відокремитися від влади київського центру.

З другої третини XII ст. посилилась боротьба між князями за перевагу та найкращий уділ. Претендентів на київське князівство вабили перспективи встановлення суверенітету над усією територією Київської держави. У період, коли Київ відстоював своє існування як політичний та економічний центр і водночас втрачав своє значення основної торговельної артерії «шлях із варяг у греки», на північному сході Русі з’явився і набирав вагу новий центр — Суздаль. Піднесення цієї території почалося з середини XII ст. і пов'язане з ім’ям Юрія Долгорукого — сина Володимира Мономаха. Скориставшись важкими часами для Києва, князь Юрій запрошував до своїх земель людей, змучених постійними усобицями. Сини Юрія Долгорукого вже були представниками суздальської північної землі і по смерті батька повели відверто ворожу політику щодо Києва. З XII ст. Київська держава розпалася на кілька окремих самостійних князівств.

Починаючи з кінця XII ст., поряд з назвою «Русь», на означення південних пограничних земель Київської держави вживається назва «Україна». В Південно-Західній Русі термін «Україна», «Вкраїна» передусім означав «край», «країна», а не «окраїна». Згодом назва «Україна», «Вкраїна» закріплюється в усній народній творчості, народних думах і піснях XVI—XVII ст. Починаючи з XVI ст., «Україна» стала вживатися також в офіційних документах для окреслення всіх земель, заселених українським народом.

2. Православна церква та її роль у розвитку Київської Русі.

Велике значення для утвердження феодальної держави мало запровадження Володимиром християнства на Русі як Державної релігії (988—989), яке змінило язичницьку (поганську) релігію слов’ян, що виникла в період первісного суспільства. У 960 — 970-х роках при київському князі Володимирі була проведена реформа язичницького культу. Був створений пантеон язичницьких богів на чолі з Перуном. На князівському дворі для відправлення язичницького культу побудували капище та жертовник. За наказом князя Володимира статуя Перуна була поставлена і в Новгороді.

В язичницьку добу зароджується усна народна творчість, яка була узагальненням у художній формі життєвого досвіду народу, втіленням народної мудрості, його уявлень, ідеалів, етичних і естетичних норм. Вона набула традиційного характеру і відома в сучасній літературі під назвою фольклору. Форми прояви усної творчості народу були різноманітними: перекази, легенди, билини, казки, пісні, приказки і прислів’я, загадки, прикмети тощо.

Проте язичництво вже не відповідало соціальним та політичним вимогам класу феодалів, що невпинно зростав. Найповніше інтересам верховної влади відповідало християнство за візантійським зразком. У Візантії — на відміну від західноєвропейських країн — церква та її служителі були підвладні імператору і всіляко сприяли зміцненню центральної влади. Певну роль відіграло і те, що дозволялося богослужіння національними, зрозумілими народу мовами.

Володимир хрестився сам ще в Херсонесі, хрестив своїх бояр і під страхом покарання примусив хреститися всіх киян і все населення країни. Знать і заможні верстви населення приймали нову релігію досить легко і навіть охоче, як таку, що користувалася заступництвом центральної влади. Найбільш прихильними до старої язичницької віри були низи суспільства. Нова релігія впроваджувалася насильним шляхом і в Києві, і в інших містах. «Путята хрестив мечем, а Добриня вогнем», - так говорили в той час про воєвод князя Володимира, які хрестили Новгород. Щоб замінити місцеві вірування й обряди єдиним християнським культом, церковним проповідникам та ієрархам довелося тривалий час пристосовувати свої служби до язичницьких богів, свят і обрядів. Так, Перун став ототожнюватися з Іллею-пророком, Ярило — зі святим Юрієм (Георгієм), давні зимові свята були приурочені до Різдва Христового і Хрещення, дохристиянське свято Великодня (назва збереглася) — до Воскресіння Ісуса Христа і т.д. Проти язичницького свята Івана Купала церква боролася багато сторіч, але так і не змогла його подолати. Так і не вдалося похитнути віру народу в «нижчі духи». Процес християнізації на Русі розтягнувся на віки.

Головними носіями ідей християнства стають церкви і монастирі. Все духовенство відповідно ділилося на «біле» і «чорне». Очолював церкву київський митрополит. У великих містах знаходились єпископи, що відали всіма церковними справами єпархій. Митрополит і єпископи володіли землями, селами і містами. Церква мала своє військо, власний суд і законодавство. Християнська релігія сприяла поширенню писемності, розвитку культури й докорінно змінила світосприйняття населення Київської Русі, зблизила давньоруську державу з країнами Європи. Взявши під свій контроль родинне право, церква зміцнювала сім’ю і шлюб.

Введення християнства означало розповсюдження в Київський Русі нової культури в її греко-візантійському варіанті. Існує цікава літописна легенда про вибір віри князем Володимиром. Суть її полягає в тому, що Володимир, після прийому послів-місіонерів від різних церков і релігій та заслуховування своїх посланців до певних країн, зупинився на греко-візантійському православ’ї. Начебто руські посланці до Візантії були вражені пишністю служби та вбранням православних храмів, виразними обрядами. Тому і було вирішено перенести на Русь православ’я як істину віру краси і добра, як багату духовність для народу руського.

Київська Русь прийняла християнську культуру через Візантію, яка до того ж була прямою спадкоємницею античності та перебувала в цей період у розквіті культурного життя. Завдяки цьому церковна організація принесла в Київську Русь деякі досягнення античної культури, синтезованої християнством. Таким чином, Київська Русь прилучилась до загальноєвропейської культурної спадщини і до нових матеріальних та духовних цінностей. Візантійські зразки, потрапивши на грунт Київської Русі, були творчо засвоєні руськими людьми.

Поступово християнство охопило всі сфери життя людини. Вже у часи князювання Ярослава Мудрого митрополит Ілларіон трактував божественну благодать як суспільну норму, закон. У суспільстві поширюються ідеали любові до ближнього, упокорювання і всепрощення, які орієнтували людину на послух. Першими руськими святими стали Борис і Гліб, які прийняли мученицьку смерть від Святополка Окаянного.

Прийняття християнства мало для Русі, при всій суперечності наслідків його для країни і народу, величезне позитивне значення. Зміцнювався новий феодальний лад. В ідеології безліч місцевих культів замінювалася культом єдиного Бога. Централізована організація священнослужителів - церква, підлегла владі великого князя, служила зміцненню його становища необмеженого монарха. Єдність релігії з іншими європейськими країнами робила Київську Русь частиною світового християнського суспільства.

3. Розвиток науки та освіти в добу Київської Русі. Книжкова справа та література

Письмова культура прийшла на Русь через Візантію і Болгарію. Все почалося зі створення слов’янської азбуки ченцями-місіонерами з Візантії Кирилом (827 — 869 рр.) і Мефодієм (? — 885 рр.).У 863 році за запрошенням вони прибули до Моравії з завданням організувати християнське богослужіння на слов’янській мові. Там Кирил створив першу слов’янську азбуку — «глаголицю» — і записав на ній переклад з грецької мови богослужбового Євангелія. Розповсюдження богослужіння на слов’янський мові зустріло шалений опір німецького католицького духовенства.

Центр слов’янської писемності перемістився до Болгарії. В результаті синтезу грецького письма з глаголічеським виникла азбука, найбільш пристосована для передачі фонетики слов’янської мови. Саме її називають «кирилицею». За період правління царів Бориса (852-888 рр.) та Сімеона (893-927 рр.) в Болгарії сформувалась і набула яскравого розвитку слов’янська культура. В Київську Русь з моменту її хрещення з Болгарії прийшла літературна мова, перекладні та оригінальні літературні твори. Ця мова стала міжслов’янською. Нею велася церковна служба і писалися релігійні книги. Вона отримала назву старослов’янської, або церковнослов’янської.

У той же час в Київській Русі сформувалась на місцевій основі давньоруська літературна мова. Її функції були значно ширшими: вона використовувалася в різних сферах суспільно-культурного і державного життя. Це була мова ділового спілкування, документів, історичної, філософської, художньої літератури.

В Київській Русі з’явились писемні, освічені люди. Про розповсюдження грамотності піклувалися руські князі. Володимир був першим князем, котрого літописець відзначає як людину книжкової культури. В літопису сказано про нього, що він «полюбляв книжкове читання». Він організував школи і зібрав до них дітей з Києва, Новгорода.

Культурну політику свого батька активно продовжував князь Ярослав (1016-1054 рр.), прозваний Мудрим. Особливо він дбав про створення верстви освічених людей із руського народу, щоб Київська Русь була незалежною від візантійських кадрів. В Новгороді він у 1030 році заснував школу для дітей старост і духовних осіб. Книжну освіту в ній отримувало понад трьохсот хлопчиків та дівчат. В школі вчили письму, читанню, арифметики, основам віровченням. Відомо, що у середні віки монастирі були своєрідними культурними центрами з бібліотеками, скрипторіями, майстрами, художниками, перекладачами, писцями, письменниками. Ярослав почав будувати монастирі і населяти їх руськими освіченими ченцями.

В монастирях почалось руське літописання, складалися книги, перекладалися іноземні літературні твори, переписувалися документи та інші тексти, збирались бібліотеки, писались мініатюри та ікони. При Києво-Печерському монастирі виникла школа, яка готувала кадри для державної та церковної діяльності. В Софійському соборі, як свідчить літопис, існувала велика бібліотека, зібрана Ярославом Мудрим. Тут же знаходилась книжкова майстерня. В 1086 році при Андріївському монастирі було відкрито перше в Європі жіноче училище. Його засновницею була дочка київського князя Всеволода Ярославича, сестра Володимира Мономаха княгиня Анна. Вона керувала училищем 26 років. У X столітті на Афоні (Греція) була заснована руська монастирська колонія, і ченці мали можливість знайомитись з грецькою, сербською і болгарською літературою, що сприяло розвитку книжних знань.

В результаті організації системи освіти в Київській Русі виник прошарок «книжних мужів» — освічених, культурних людей, перше покоління руської інтелігенції. До неї належали церковні діячі, князі, члени їх родин, дружинники. «Книжні люди» Київської Русі добре засвоїли знання, які містила в собі візантійська і болгарська література. Через цю літературу вони прилучилися до античної мудрості та християнських духовних цінностей.

Грамотність в Київській Русі поширилась не тільки серед верхів суспільства, але і серед пересічних людей. Про грамотність киян, наприклад, свідчать знайдені археологами написи на стінах Софійського собору — так звані графіті. На півночі Русі, в Новгороді, населення листувалось за допомогою берестяних грамот (написи робились на обробленій корі берези).

Письмова культура на руському грунті розвивалась дуже плідно. До писемності, як і до самої книги, в Київській Русі ставилися з великою повагою і шаною.

Книга сприймалась, як джерело інтелектуального і морального удосконалення людини.

Література, яка надходила до Київської Русі, опановувалась і перероблялась «книжними людьми», складала декілька тематичних груп.

По-перше, література церковного характеру. До неї входили богослужбові книги: Євангеліє, Тріодь, Октоїх, Четьї-Мінеї, Требник, Псалтир, патрістика — твори «отців церкви» (містились в книгах «Златоуст», «Златоструй»); агіографія — житія святих, збірки житій — прологі (у короткій редакції), «патерики» — життєописи «отців» — монахів, аскетів.

По-друге, праці з всесвітної історії — хроніки та хронографи: «Еллінський та Римський літописець» (на базі візантійських джерел), «Повість про зруйнування Іерусалима» (руський переклад «Історії іудейської війни» Іосифа Флавія), «Олександрія», «Хроніка Георгія грішного» (з візантійської історії).

По-третє, християнські природознавчі твори, які містили відомості — доволі фантастичні — про далекі землі і народи, флору і фауну: «Фізіолог», «Шестоднев» Іоана Екзарха Болгарського, «Християнська топографія» Козьми Індікоплова

По-четверте, апокріфічна література: «Ходіння богородиці по мукам»; візантійська поема «Дєвгєнієво діяння» про подвиги Дігеніса Акріта — хороброго воїна, захисника вітчизни; «Повість про Варлаама та Іосафа» (християнський варіант розповіді про життя і проповіді Будди).

По-п’яте, літературні збірки. До найдавніших пам’яток писемної культури Київської Русі належать дві збірки князя Святослава Ярославича — «Ізборник» 1073 року та «Ізборник» 1076 року. Перша збірка містятить уривки з церковно-релігійних творів, цитати з патристикі, фрагменти праць античних і середньовічних філософів з логіки, граматики, поетики. «Ізборник» 1076 р. містив етичні думки античних філософів та християнських богословів, а також анонімні твори руських авторів: «Слово якогось батька до сина свого», «Слово якогось калугера про читання книжок», в яких доводиться необхідність книжкового читання для праведного життя.

Популярною в Київській Русі стала збірка «Бджола», складена у Візантії та перекладена руськими книжниками у XI столітті. Вона містить речення, сентенції, афоризми, цитати античних поетів і філософів, християнських богословів, уривки з Біблії. Автор — укладач Антоній підкреслив, що він, наче бджола, що збирає мед з різноманітних квіток, зібрав думки мудрих людей.

Розвиток писемності та освіти в Київській Русі привів до появи власної, давньоруської літератури. Видатним оригінальним твором її є «Слово про закон і благодать», написане між 1037 — 1050-ми роками. Автором його був пресвітер княжої церкви села Берестова Іларіон. У 1051 році він став першим руським митрополітом (до нього були тільки греки). «Слово» створено у формі релігійної проповіді на честь князя Володимира.

За своїм характером «Слово» є історіософським твором. Іларіон осмислює історичне і культурне місце Київської Русі в світовій християнській історії. Він пише про значення християнства, завдяки котрому Київська Русь «ведома и слышима есть всеми конци земли». Іларіон показує значення євангельських цінностей для «рускаго народа»: якщо Мойсеів закон (іудаїзм) установив рабські відношення між людьми і богом, то Новий Завіт — це початок свободи і благодаті.

Аналізуючи дві частини Біблії — Старий і Новий заповіти, — Іларіон робить важливий висновок: оскільки Христова благодать вища за Мойсеів закон, то нове нерідко вище за старе. У даному випадку руський народ, хоча і хрестився пізніше візантійського, зовсім не гірше, навпаки, його очікує велике майбутнє. Іларіон особливо шанує князя Володимира за вільний вибір віри, відстоювання незалежності Русі від Візантії. Він хвалить Володимира за просвітницьку діяльність, яку продовжував Ярослав. Таким чином, «Слово» прославляє Київську Русь, виховує почуття гордості та патріотизму. При цьому Іларіон не забуває підкреслити, що руський народ — це частина людства, наголосити на єдності культурної долі всіх християнських країн.

З утворенням Руської митрополії (1037р.), побудовою церков і монастирів у Київській Русі виникає літописання. Перші літописи з’явилися у середині XI століття (так званий «Найдавніший звод» 1039 р.). Наприкінці цього ж віку з’явився літопис печерського ченця Нікона (1073 р.) і так званий «Початковий звод» (1095р.).

Літописи — це рукописні історичні твори, записи подій в яких велись суворо за роками — «літами». Давньоруські літописи, як літературний вид, мали свої самобутні риси, які відрізняли їх від європейських хронік. Літописи містили не тільки записи історичних подій за певні роки. До них літописець вводив різноманітні літературні матеріали, що містили історичні відомості: перекази, легенди, історичні повісті, нотатки послів і мандрівників, житія святих, похвальні слова, різні документи, власні коментарі. В результаті з’являлися оригінальні історичні твори, складались літописні зводи.

На базі таких літературних джерел була створена знаменита «Повість минулих літ» (1113 р.). Автор - укладач її — чернець Федосьєва монастиря Києво-Печерської лаври Нестор.

«Повість минулих літ» відтворює історію східних слов’ян, утворення давньоруської держави, розповідає про прийняття християнства і його вплив на духовний розвиток Київської Русі. Хронологічні межі її 852 рік — початок XII століття. «Повість» містить чимало літературних матеріалів, з яких можна уявити рівень культурного розвитку Київської Русі. В цьому аспекті особливо важливим є той факт, що в ній дається трактування духовності людини з точки зору християнських цінностей. Людина повинна прагнути до праведного життя, відрізнятися добродійними ділами, поводитися завжди чесно і справедливо, щоб спокутувати першорідний гріх і залужити божу милість. Взагалі в «Повісті» простежується ідея історико-культурної єдності Руської землі.

Першим, власно руським зразком житійної літератури було «Сказання про Бориса і Гліба» — розповідь про братів — князів, котрі після їх мученичеської загибелі від брата Святополка були канонізовані церквою.

Окрему форму агіографічної літератури представляли житійні збірки. В XIII столітті почав складатися «Києво-Печерський патерик». Він містить в собі розповідь про заснування Печерського монастиря, житіє св. Феодосія — одного з засновників лаври, два монашеських послання, житія 26 ченців. В ньому є також відомості про таких діячів культури, як літописець Нестор, художник Алімпій, лікар Агапіт, книжник Нікола Святоша.

Оригінальною пам’яткою духовної культури Київської Русі є «Повчання» (1117 р.) князя Володимира Мономаха. Це — непересічний зразок світської літератури, перша руська автобіографічна праця, а також яскравий зразок епістолярного жанру (містить лист до чернігівського князя Олега Святославича). «Повчання» просякнуте гуманістичними ідеями, турботою про духовне удосконалення людини. Володимир Мономах дає правила поведінки для молоді, звертає увагу на здоровий спосіб життя.

Художнім шедевром літературної творчості стала давньоруська поема «Слово о полку Ігоревім» (ХІІ ст.), автор її невідомий В основі сюжету поеми реальна подія: невдалий похід проти половців князя новгород-сіверського Ігоря Святославича в 1185 році. «Слово о полку Ігоревім» — одне з найпоетичніших і найгуманніших творів світової літератури,перекладалося на різні мови світу, ввійшло в художню культуру ХІХ-ХХ століть (картини, опери, ілюстрації).

4. Містобудування, архітектура та образотворче мистецтво доби Київської Русі

Розвиток давньоруського мистецтва почався в язичницьку добу. Дохристиянська Русь мала своїх майстрів дерев’яної скульптури і архітектури, декоративно-прикладного мистецтва. Традиції народних ремесел і мистецтв зіграли важливу роль у подальшому розвитку художньої культури, коли на руські землі прийшло християнство.

Після прийняття християнства до Київської Русі було запрошено багато візантійських майстрів — архітекторів, каменярів, мозаїчників, ювелірів, художників тощо. Поряд з ними працювали руські люди, котрі з часом почали створювати власноруч художні шедеври.

За часи правління князів Володимира і Ярослава Київська Русь перетворилась на висококультурну державу, про що свідчив вигляд її міст і спосіб життя горожан. Чужинці називали Київську Русь «країною міст» (або «Гардарікою» — так називали її варяги). В Києві, Полоцьку, Чернігові, Володимир-Волинську, Переяславлі, Белгороді, Новгороді та інших містах велось активне культове і громадянське будівництво. Князі, бояри, багаті купці будували собі так звані хороми — житлові будинки, які мали часто два — три поверхи. Разом з церквами і соборами вони визначали архітектурний центр міста. Давньоруське місто складалось з трьох частин: укріпленого центру — «дитинця» (кремля), ринкової площі — «торгу», ремісничих окраїн — «посаду». Завдяки впливу візантійських архітекторів на Русі утворюється тип кам’яного хрестово-купольного храму. Такою за конструкцією була найдавніша кам’яна церква Київської Русі — храм Успіння Пресвятої Богородиці (Десятинна церква у Києві). Цей храм будувався з 989 по 996 рік. Він був прикрашений мозаїками і фресками, іконами, хрестами, чашами. У візантійському стилі був побудований чернігівський собор Спаса Преображіння (1031 — 1036 рр.). Це найдавніший храм Київської Русі, що повністю зберігся.

Бурхливе піднесення архітектури і мистецтва відбулося при Ярославі Мудрому. Він намагався зробити Київ подібним до Константинополя (Царьграда). В Києві з’явились свої Золоті Ворота і свій храм Святої Софії — Премудрості божої. В ХI столітті в столиці Візантії був споруджений храм Софії. Типовий проект візантійців використали в Києві. Але зробили це творчо: тринадцятикупольний собор став творінням слов’янського духу, своєрідним і унікальним (у першопочатковому вигляді не зберігся, перебудовувався декілька разів починаючи з XVII ст.). Ніхто, крім давньоруських майстрів не будував таких багатокупольних храмів.

Інтер’єр собору демонструє середньовічну ідею синтезу мистецтв. Архітектура, декор і монументальний живопис у своїй гармонійній єдності відображають силу і велич Київської Русі, прославляють християнські цінності. Розписи зображували божественний план історії людства. Протиставлення історії Старого і Нового завітів — головна тема розписів і мозаїк Софії Київської. Їх релігійні сюжети можна розглядати як ілюстрації до «Слова про закон і благодать».

Мозаїчні зображення складалися зі смальти — кубиків спеціального кольорового скла, секрет виготовлення якого прийшов із Візантії і був втрачений після татаро-монгольської навали (колірна гама смальти містила безліч відтинків, при виготовленні золотої смальти тонку металеву пластину вміщували між шарами прозорого скла). Вони знаходяться в центральному куполі та алтарній апсиді. Підкупольне зображення Христа-Вседержателя («Пантократора») є центром композиції, до якої входять мозаїчні фігури чотирьох архангелів, дванадцяти апостолів, чотирьох євангелістів, а також постаті мучеників, сцени «Благовіщення» і «Моління» («Деісус»). В алтарній апсиді головним є образ Богоматері Оранти (Благаючої). В її позі — здійнятими у молитві руками можна помітити зв’язок з Великою богинею — Берегинею. Люди вважали Оранту заступницею і назвали її «Непорушною стіною». До алтарної композиції входять «Євхаристія» (сцена причащання апостолів) та «Святительський чин» (постаті «отців церкви» і архідияконів).

Фрески — розписи водяними фарбами по сирій штукатурці. Фресковий розпис прикрашав усі приміщення собору та складав великий євангельський цикл. Окрім релігійних композицій в храмі були створені розписи на світські сюжети, насамперед, сімейний портрет князя Ярослава Мудрого. Поруч з образом Христа були зображені княгиня Ольга і князь Володимир. Фрескові розписи відтворили також сцени перебування княгині Ольги в Константинополі. Чимало фресок було присвячено сценам світського життя, що має витоки у візантійському мистецтві придворно-розважального жанру: змагання на іподромі, тріумфальний в’їзд імператора, театралізовані вистави тощо. Усі ці фрески є єдиними пам’ятками світського живопису, котрі дійшли з часів Київської Русі.

Пам’ятником культури світового значення є й ансамбль Києво-Печерської Лаври. З побудовави в ХІ ст., Успенської церкви (зруйнована в 1941 р., відновлена в 2000 р.) почалося поширення однокупольних храмів — основного типу храму в період феодальної роздробленості. На межі ХІ-ХІІ ст. біля Софіївського Собору був побудований Михайлівський Злотоверхий собор (зруйнований в 30-ті рр. ХХ ст., відновлений в 1990-ті рр.)

Давньоруські майстри не копіювали візантійців, а вносили свою лепту в мистецтво. Про це яскраво свідчить собор Софії в Новгороді (1045 — 1050 рр.). Він уявляє собою зразок зовсім нового рішення п’ятинефного христово-купольного храму — суворий замкнений об’єм, мала кількість вузьких вікон, простота зовнішнього декору, стрункий силует. З другої половини XII століття з’являється чисто руська форма храмового зодчества: собори і церкви баштоподібної форми.

У Київській Русі виникла власна школа іконопису, котра творчо засвоювала візантійські зразки. Велику роль зіграла при цьому іконописна майстерня Печерської лаври. Видатним художником був чернець Алімпій. Він навчався у візантійських майстрів — разом з ними оздоблював алтар Успенського собору Києво-Печерської лаври. Можливо, що він був автором ікони Печерської Богородиці (бл. 1050 — 1114 рр.) та так званої Великої Панагії.

Творів станкового мистецтва XI—XII ст. дійшло до нас дуже мало. Одна з них — ікона «Борис і Гліб». Вона тісно пов’язана з історією Русі і з літературними джерелами, зокрема «Сказанням про Бориса і Гліба». Художник передає одяг і атрибути в іконі в їх історичній конкретності: мечі в руках Бориса і Гліба — символи їх княжої влади.

В Київській Русі з’явились також художники-мініатюристи. Вони займались ілюструванням рукописних книг і досягли в цій справі значних успіхів. Найстародавніші мініатюри збереглися у першому руському списку Євангелія — так званому «Остромировому Євангелії» (1056 — 1057 рр.). На замовлення новгородського посадника Остромира цю книгу переписав зі староболгарського оригіналу та оформив диякон Григорій. В ній є зображення трьох євангелістів у орнаментальному оточені. «Ізборник» (1073 р.) містить сімейний портрет князя Святослава. На мініатюрах латинської книги «Трирський псалтир» зображені портрети князя Ярополка, княгинь Ірини і Гертруди.

Високого рівня досягло в Київській Русі декоративно-прикладне мистецтво, пов’язане з розвитком ремесел. Більшість населення давньоруських міст складали ремісники, в Київській Русі існувало понад 60 ремісничих професій. Cлавились давньоруські ювелірні вироби. Майстри Київської Русі раніше, ніж в Західній Європі начали використовувати таку техніку ювелірного мистецтва як скань, зернь, чернь. Виготовляли вони також чудові прикраси у техніці перегородчастої емалі — браслети, колти, медальйони, персні тощо. Художники-емальєри і ювеліри оздоблювали книги окладами із золота, срібла, дорогоцінних каменів, використовуючи техніку карбування, художнього лиття, інкрустації.

В оздоблені храмів і палаців брали участь майстри-кам’яносечці, які досягли значних успіхів у різьбарстві. Орнаментальні рельєфи з мармуру і рожевого шиферу прикрашали кам’яні споруди.

5. Культура Галицько-Волинського князівства.

Київські князі в процесі боротьби з Угорщиною досить рано створили могутню галицьку державу. За Ярослава Осмомисла — одного з героїв «Слова о полку Ігоревім» — держава набула значного розквіту. Галицько-Волинське князівство утворилося в 1199 р. на основі об’єднання Галицької і Волинської земель, яке здійснив Роман Мстиславич. Могутність держави посилилась за князя Данила Романовича, який з’єднав розбиту державу, ведучи боротьбу з Польщею та Угорщиною і з анархічним боярством, підготував свою країну до відсічі орді. Супроти наступу Азії ввійшов у зв’язки з Західною Європою, Галицько-Волинське князівство користувалося великим авторитетом серед європейських країн, багатство і культура міст цієї держави викликали подив, військова тактика і майстерність здобули заслужену славу.

Волинська земля славилась великими містами — Володимиром, Белзом, Кременцем, Луцьком, Пересопницею, Берестям, Дорогобужем; в Галичині відігравали важливу роль в економічному і культурному житті — Перемишль, Звенигород, Галич, Теребовль. Відбувався процес відокремлення ремесла від сільськогосподарського виробництва.

Розвиток феодальної власності призвів до соціального розшарування Галицько-Волинського суспільства. Серед жителів міст існувало досить чітке соціальне розшарування, виділялись заможна верхівка, середнє міщанство та "прості люди". Характерною рисою політичного життя цього періоду була боротьба князів проти боярства за зміцнення монархічної влади і за об’єднання південно-західних земель у єдине князівство.

У 1349 р. польський король Казимир в союзі з уграми загарбав західні землі. Галицько-Волинське князівство почало занепадати. Вже в 1387 р. Галичина повністю перейшла під владу Польщі.

Центрами соціального і культурного життя в Галицько-Волинському князівстві були міста (Володимир, Галич, Холм, пізніше Львів), княжі двори і церква.

На західних землях важливу роль у культурному житті відігравала церква й монастирі. За підрахунками істориків у середині XIII ст. Русь мала понад 10000 церков, у Києві нараховувалось 17 монастирів, у Галичі — 5, Володимирі — 1. У Галичі існувало єпископство, яке в 1302 — 1303 pp. було реорганізовано на митрополію. Ієрархи православної церкви брали активну участь в політичному та культурному житті, виступали в ролі посередників у примиренні ворогуючих князів. Інтереси церкви й держави в XII — XIII ст. на Русі настільки тісно переплітались, що іноді неможливо було розмежувати компетенцію юрисдикції державної і церковної. У період феодальної роздрібненості церква була реальною єднаючою силою, здатною забезпечити тісні зв’язки між різними давньоруськими землями, оскільки вона сама була єдиною. Міжцерковні стосунки в добу Галицько-Волинського князівства відзначались релігійною терпимістю. У Києві у XII столітті мали свій осідок монахи — бенедиктинці і домініканці, існували латинські храми.

Поширення освіти відбувалося шляхом розвитку школи і письменства. За професійною орієнтацією перші школи були різні, зокрема школи для підготовки фахівців різних ремісничих справ і купців. В часи лихоліття шкільна справа перейшла в руки церкви, яка усвідомлювала, що в умовах іноземної окупації культуру і релігію можна врятувати лише через освіту. У православних парафіях створювались школи для здобуття початкової освіти дітьми місцевого населення, навчання і виховання було в основному релігійним. Але ці школи давали елементарні знання і загальні відомості з різних галузей науки, зокрема мови, арифметики і співів.

Після закінчення початкової школи випускники повинні були продовжувати свою освіту самостійно. Україна до XVI століття не мала власних вищих навчальних закладів, тому діти різних вельмож отримували вищу освіту за кордоном (зокрема, в Болонському, Паризькому, Празькому, Краківському університетах). Внаслідок цього українська культура зазнала істотного впливу західноєвропейської культури.

Вища освіта вимагала не лише досконалого знання старослов’янської мови, але й грецької. Культурне та політичне зростання авторитету Галича і Волині в XII ст. на Заході висувало потребу в знанні його державної мови — латини. Для основної маси людей не існувало потреби у знанні грецької та латини, вони обмежувались рідною мовою, тобто старослов'янською, що була одночасно й церковною мовою. Згодом старослов'янська мова розділилась на церковну і українську мову світського характеру.

Для розвитку освіти необхідно мати обширне письменство. В XI — XIII ст. необхідна література надходила в Україну з Візантії. Поширювалось Священне Писання у перекладі солунських братів Кирила та Мефодія, було перекладено інші церковні книги. Почала розвиватися активна власна перекладацька діяльність і оригінальна література. Українські князі, що дбали про поширення і закріплення християнства у Стародавній Русі, безпосередньо турбувалися про перекладну літературу. Багато уваги поширенню перекладної й оригінальної літератури приділяв волинський князь Володимир Васильович.

В Галицько-Волинському князівстві перше місце посідала оригінальна творчість. Тут складалися власні літописи, розвивалась морально-повчальна література. До таких літературних пам’яток належить «Послання до смоленського пресвітера Фоми» єпископа Кирила Туровського, якого прозвали другим Златоустом, а також «Повчання» митрополита Клима Смолятича. Оригінальна література була як правило релігійною, оскільки вона, наслідуючи візантійську традицію, була покликана зміцнювати основи християнського віровчення і моралі. Рахом з тим вона мала самобутній характер.

Досить поширеним був героїчний епос і перекази про старовину, в яких прославлялися подвиги народних героїв-богатирів. В історичних піснях княжої доби відображена боротьба народу з різними завойовниками. Згодом героїчний епос і билинна поезія злилися з українським фольклором.

Галицько-Волинське князівство успадкувало і продовжило культурні традиції Київської Русі. Зразком цього є Галицько-Волинський літопис (XIII ст.), що складає третю частину Іпатіївського літопису. Він мав п’ять редакцій, проте він є цілісним твором, що належить до однієї літописної школи. Центральне місце у літописі посідає прославлення князів з роду Романа Мстиславича. Основна ідея літопису виражається в обгрунтуванні права князя Галицько-Волинської держави володіти Києвом і всією Південною Руссю. В літописі відображені найголовніші події виникнення, розвитку і занепаду Галицько-Волинського князівства.

Виникали й суто літературні твори художнього характеру, що були споріднені з народною творчістю. В Галичі жив і творив на початку XIII століття «премудрий книжник» Тимофій з Києва, який відстоював ідею єдності всіх земель Стародавньої Русі, був непримиренним ворогом угорських загарбників. Давньоруська література в період феодальної роздрібненості, відбиваючи інтереси феодального класу, зберегла загальнонародний характер.

В літературі зустрічаються твори, котрі не вписувалися в церковну традицію. Популярність духовної літератури була зумовлена багатьма причинами, перш за все — переорієнтацією суспільної свідомості з героя «аскетичного ідеалу» на ідеал «героя борця». В українській культурі з'являються ранньогуманістичні ідеї, пов'язані з новим підходом до розуміння візантійської культури.

6. Образотворче та ужиткове мистецтво Галицько-Волинського князівства

В Галицько-Волинському князівстві розвивались архітектура, живопис, художні ремесла. Наявність мурованих будівель є вагомим свідченням розвитку того чи іншого регіону. Галицькі та Волинські міста багаті на муровані споруди: храми, князівські палаци, замки, укріплені двори бояр. Кріпосні, оборонні і культові споруди в головних містах виконувались у традиціях візантійської та місцевої народної архітектури. В кінці XI століття в архітектурі спостерігаються значні романські впливи, особливо в Галичі і Володимирі на Волині.

У Галичі храми будували не з цегли, а з місцевого каменю, використовуючи різні породи алебастру і вапняку. Кам’яне зодчество у Галицько-Волинському князівстві було дуже поширеним. Міські забудови, оборонні і церковні споруди виконувались досвідченими будівничими. Їх покриття, обробка фасадів з двома вежами, портали, капітелі, поліхромне різьблення, вітражі мають виразний романський стиль. Такою, наприклад, є церква святого Пантелеймона в Галичі (1200 р.), яка має розкішний романський портал та інші різьблені з каменю деталі.

В центрі староукраїнської культури Галичі було знайдено понад 30 фундаментів різних будов тринавних церков і однієї ротонди, що вказують на переплетіння східних, західних і місцевих архітектурних традицій. До особливостей галицької архітектури належить також спосіб облицювання стін керамічними рельєфними плитками із зображенням грифонів, орлів, воїнів, із рослинними та геометричними орнаментами.

У ХІІ — ХІІІ ст. сформувалися Волинська і Галицька архітектурні школи. На волинських будівничих відчутний вплив справила Київська школа, а галицькі архітектори використовували як традиції Київської Русі, так і надбання західноєвропейських майстрів.

Серед збережених часом монументальних споруд є Успенський собор у Володимирі-Волинському. Він збудований у 1160 р. київськими майстрами за наказом князя Мстислава Ізяславовича. Ця шестистопна однокупольна будівля має простий, але водночас величний вигляд.

Його сучасник — Успенський собор у Галичі, збудований Ярославом Осмомислом (1157р.), зберігся до нашого часу лише у вигляді руїн. Це був чотиристопний однокупольний храм, оточений галереями і прикрашений білокам’яною різьбою. Він є яскравим виразником галицької архітектурної школи, яка багато запозичувала з поширеного у Європі романського стилю.

Князі і бояри дбали, щоб у церквах були високохудожні ікони, прикрашені золотом, сріблом і коштовним камінням, а також шатами, виготовленими з дорогоцінних тканин і гаптованими золотом. Деякі дослідники припускають, що палати князів і багатих вельмож прикрашались пишно і з великим культурним смаком.

У Галицько-Волинському князівстві високого рівня розвитку набув живопис. Істотний вплив на його розвиток зробив стиль візантійського живопису, який панував у ті часи не лише в старокиївській державі, але й по всій Європі. У Галицько-Волинському князівстві оздоблення інтер’єрів давньоруських палаців, храмів, княжих дворів здійснювалось мозаїками, фресками, різьбленим каменем, іконами. Видатною пам’яткою живопису тих часів є мініатюри в літописах і художнє оздоблення книг. Дослідники характеризують XII століття як початок самостійної художньої творчості в Україні.

Високого рівня на Галицько-Волинських землях досягло ювелірне та музичне мистецтво. Обробка дорогоцінних металів провадилась на досить високому рівні для того часу. Зокрема, використовувались технології — зернь, скань, чернь, карбування, інкрустація, тонке литво тощо. У Галицько-Волинському літописі розповідається про «славного співака» Митусу, який виконував пісні у супроводі арфи або лютні.

Запитання для самостійного опрацювання:

Візантійські впливи у давньоруській культурній спадщині

Данило-Галицький як творець Галицько-Волинської держави

Література:

Основна: 1, 2, 7, 13,19, 21.

Додаткова: 29, 30, 33, 36, 38, 62, 64, 66, 78.