Історія світової та української культури - В. Греченко, І. Чорний, В. Кушнерук, В. Режко 2006

Феномен культури

Термін «культура» вперше зустрічається в одному з творів знаменитого римського оратора Цицерона (45 р. до н.е.). Первісно він означав обробку грунту, його «культивування», тобто зміни у природі під впливом людини, на відміну від змін, викликаних природними причинами. Вже у цьому первісному змісті терміну було підкреслено важливу особливість культури - її людський фактор, висловлено ідею впливу людини та її діяльності на оточуючий світ. Як самостійна наукова категорія «культура» фіксується вперше у працях німецького юриста С.Пуфендорфа (1632-1694). Він застосував цей термін для визначення різноманітних результатів діяльності людини.

У подальшому слово «культура» отримало ще більш узагальнене значення, яке охоплювало собою сукупність створених людськими спільнотами традиційних благ і цінностей. У такому розумінні культура постає як створена людиною «друга природа», надбудована над природою первісною, як до певної міри окремий світ, створений людиною додатково до світу природного.

Таким чином, у найзагальнішому вигляді культура - це сукупний результат продуктивної діяльності людей. У вузькому, особистісному розумінні культура - це певні цінності та норми поведінки людини в соціальному і природному оточенні.

Культура є складним суспільним феноменом, який відігравав і продовжує відігравати величезну роль у життєдіяльності людини. Вона впливає на працю, побут, дозвілля, менталітет, спосіб життя як всього суспільства, так і окремої особистості. Багато пов’язаних з культурою проблем мають глобальний, міжнародний характер. Розвиток культури щільно пов’язаний з прогресом людства, його перспективами. Засвоєння культури - важлива запорука розвитку людської цивілізації, збереження загальнолюдських цінностей. Таким чином, культура - це не тільки досягнення минулого, - вона багато в чому визначає сьогодення і майбутнє не лише окремої особистості, а й усього людства. Наше майбутнє значною мірою залежить від напрямків подальшого розвитку культури, а вони, в свою чергу, щільно пов’язані з напрямками політичного розвитку світу, вирішенням глобальних проблем людства. Загроза культурі може походити від небезпеки реанімації тоталітарних режимів на кшталт фашистського в Німеччині в 30-40 рр. XX ст., від тенденцій до утилітарної матеріалізації життя, яка неминуче

призводить до втрати культурного коріння і має своїм результатом кричущу бездуховність. Все більшого значення набувають взаємодія, взаєморозуміння різних культур країн і континентів світу, в тому числі стосунки сучасної західної культури і пострадянської культури незалежної України, традиційних культур країн, що розвиваються - Азії, Африки, Латинської Америки. Проблеми культури набувають сьогодні першорядного значення, оскільки культура виступає істотним чинником соціального прогресу.

Культура суттєво впливає на характер поведінки, стиль і форми спілкування людей, їх свідомість, духовні потреби, ціннісні орієнтації. Рівень культури особистості багато в чому визначає її подальшу долю, кар’єру, життя.

Як поступ усього людства, так і розвиток окремої особистості неможливі без засвоєння культурних надбань минулого. Людство й зараз захоплюється шедеврами, створеними митцями як понад 2000 років тому, так і 500, і 100 років тому. Культура в її кращих зразках відбиває те прекрасне і вічне, яке не може й не мусить піти в забуття. О.С.Пушкін писав, що «...поняття, праці, відкриття великих представників давньої астрономії, фізики, медицини... застаріли і кожний день замінюються іншими - творіння ж істинних поетів лишаються свіжими й вічно юними». Так звані вічні проблеми мистецтва торкаються тих аспектів людського буття, які завжди хвилювали, хвилюють і будуть хвилювати людей. Це проблеми добра і зла, кохання і ненависті, життя і смерті, прекрасного і потворного, величного і негідного, війни і миру тощо. Історія мистецтва подібна не до сходів, які безперервно ведуть вгору, де кожен щабель, виконавши свою функцію, поступається місцем наступному, а швидше до пасмів гір, сяючі вершини яких, сперечаючись одна з одною, утворюють величну і прекрасну панораму.

Мистецтво - специфічна творча форма суспільної свідомості і людської діяльності, яка найбільш цілісно і комплексно, відповідно до особливостей місця й часу створення, відбиває дійсність у художніх образах (в речовині, звуці, русі тощо).

Людський геній є невичерпним. Кожна нова відкрита цивілізація, представляючи новий ідеал краси, нову варіацію прекрасного, дає нове свідчення невичерпності людської творчості. У творах мистецтва старіє й відмирає для наступних поколінь лише те, що відбиває тільки тимчасові реалії, настрої, схильності, смаки. Шедеври мистецтва попри часткову втрату своєрідності, притаманної й цілком зрозумілої лише певній добі, певному народу, завжди належать до сфери загальнолюдських цінностей. Сам по собі давньогрецький культ Афродіти для нас не існує. Минули століття з тієї пори, як в храмах Еллади на честь богині кохання здійснювались урочисті обряди з жертвоприношеннями. Але мармурові статуї цієї богині - шедеври античного мистецтва - хвилюють і вражають нас як вираз загальнолюдського культу нев’янучої краси і вічної жіночості.

При цьому поняття «культура» є значно ширшим, ніж поняття «мистецтво» і включає весь неоглядний світ творчої діяльності й множину її продуктів. Більшість з них можна безпосередньо побачити, бо вони існують в певній речовій формі, виражені в камені, на полотні, в металі. Таким чином, перша і найдоступніша сфера виявів культури - це світ предметів, які можемо безпосередньо спостерігати. Багатоманітність предметної сфери культури визначається багатоманітністю самої людської діяльності. Розгалуження цієї сфери культури можна класифікувати по відношенню до природи, суспільства і окремої людини.

Стосовно природи можна вести мову про культуру землеробства, садово-паркову культуру, про певні культивовані види рослин (зернові культури, особливі сорти фруктів та овочів), про рекультивацію ландшафту (тобто повне чи часткове відновлення певного природного середовища, порушеного попередньою господарською діяльністю).

Сюди ж належить і загальна культура матеріального виробництва, адже вона існує не тільки як його продуктивна здатність, але й як вплив на природне середовище. Розвиток культури характеризує ступінь оволодіння людиною силами природи, рівень розвитку самої людини, розширення її знань, удосконалення здібностей. Змінюючи природне середовище, пристосовуючи його до своїх потреб, людина створює культурне середовище, в яке входять техніка, житло, поселення, засоби зв’язку (дороги, транспорт), засоби спілкування (мовлення, писемність, радіо, телебачення та ін.) тощо. Зараз люди живуть фактично у створеному ними середовищі, їх оточують власні творіння. Однак і сама природа, яку внаслідок усе потужнішого людського впливу небезпідставно почали називати «навколишнім середовищем», вимагає до себе поважного, справді культурного ставлення. Нещадна експлуатація природних ресурсів довела, що практично усі ці ресурси є вичерпними, а жити без них людство не може.

Матеріальне виробництво як посередник між суспільством і природою включає в себе і специфічно суспільні види культурної діяльності. До неї належить перш за все праця. Культура праці - це культура безпосередньо виробничої діяльності і культура управління виробництвом. Тут можливий і дрібніший поділ: культура керівника, культура будівельника тощо. Опредмечена праця - це засоби і знаряддя праці, весь світ предметів, в яких завмерли зусилля людей, які колись працювали. Загальний рівень чи ступінь розвитку суспільства, який виявляється в якихось досягненнях, також визначають поняттям «культура».

З точки зору історії культури, якій, власне, і присвячено цей підручник, поняття «культура» використовують при характеристиці історичних епох (середньовічна культура) чи пам’яток (археологічна культура), суспільств та регіонів (європейська культура), народів, кожен з яких створює неповторний культурний простір (українська культура). Історично зумовлене зіставлення різних, але хронологічно й географічно близьких культур дає можливість краще пізнати кожну з них в їх особливостях, усвідомити загальні закономірності культурного розвитку людства і, скориставшись накопиченим за кілька тисяч років досвідом, зробити надбання світової та вітчизняної культур невід’ємною частиною особистої системи цінностей.

Культура окремої людини не існує у відриві від перерахованих видоутворень культури. При цьому ані ставлення до природи, ані ставлення до праці чи громадських обов’язків - ніщо так не характеризує особисту культуру, як ставлення людини до людини і до самої себе. Оскільки джерело культури - в самій людині, то нехтування людиною і людськими стосунками в суспільстві у підсумку вплине і на стан суспільної культури.

Культура людини передбачає єдність і гармонію її тіла і душі (психіки). Гора м’язів не врівноважить крапельку інтелекту. Проте і культ розуму - це все ж не культура розуму. Розвиток раціональних здібностей має супроводжуватися розвитком морально-ціннісної та художньо-естетичної сфер, оскільки розумний негідник чи не небезпечніший, ніж розумово малорозвинений «атлет». Необхідна культура почуттів, яка виявляється як їх розумність і вихованість. Вона є основою загальної культури поведінки. Людина - це кристал культури, її концентрований вираз. Але вона є і душею культури, її джерелом. Це передбачає її всебічний розвиток, гармонізацію розуму і почуттів, душі та тіла. Для досягнення цієї мети існує культура виховання.

Культуру прийнято розподіляти на матеріальну і духовну, одна з яких є проектом матеріальної, а інша — духовної творчості.

До матеріальної культури, яку часто співвідносять з поняттям цивілізація, належить сукупність матеріальних благ, а також різноманітних засобів їх виробництва. Духовна культура поступово складається з ціннісного переосмислення всієї сукупності отриманих людиною знань, загальноприйнятих уподобань і пріоритетів, і використовує для цього всі форми суспільної свідомості: філософію, науку, мораль, право, мистецтво. Матеріальний і духовний елементи культури нерозривно пов’язані між собою. Матеріальна, виробнича діяльність людини дуже часто визначально впливає на інші сфери її життя. З іншого боку, результати її чуттєвої, розумової та інтуїтивної діяльності матеріалізуються, перетворюються в речі, технічні засоби, твори мистецтва. Наприклад, знання про інтуїтивно-наукове прозріння Д.І.Менделєєва щодо періодичної таблиці хімічних елементів або про багато в чому подібний прорив французького винахідника Е.Ленуара, який у 1860 р. сконструював перший практично придатний двигун внутрішнього згорання, стали надбанням духовної культури, а сучасний автомобіль, створений на основі цих та багатьох інших винаходів, належить до теперішньої матеріальної культури. У матеріальній культурі неминуче присутні духовні начала, оскільки вона завжди є втіленням ідей, знань і завдань людини, що власне і робить її культурою. Хоча власне зміст духовної культури є прихованим від ока і раціонально не може бути цілком і повністю розкритий (поняття істини, честі, мужності, геніальності, самопожертви тощо), її продукти завжди виражені в матеріальній формі, бо лише таким чином вони можуть бути об’єктивовані і стати фактом соціального життя.

Духовну культуру поділяють на дві сфери:

1) духовні якості людини і діяльність щодо їх реалізації;

2) духовні цінності, які існують відносно самостійно (у вигляді наукових теорій, творів мистецтва, норм права тощо).

Особлива роль духовної культури полягає в тому, що вона пробуджує в людині особистість. До структурних елементів духовної культури традиційно належать: інтелектуальні (наука, освіта); естетичні (мистецтво і література); етичні (мораль); соціальні (мова, побут, звичаї, право, політика); релігійні.

Таким чином, якщо говорити про взаємозв’язки матеріальної і духовної культур, то необхідно розрізняти їх особливі ролі. Матеріальна, що є фундаментом, базою життя суспільства, відіграє основну роль. Духовна культура, що пробуджує в людині особистість, відіграє роль головну, тобто таку, що підносить саму людину та її роль у світі до найвищих цілей і завдань.

Призначення культури та роль, яку вона відіграє в людському житті, виявляються в її функціях. Одна з головних - людино- творча. Культура - це своєрідна форма самопізнання людини, оскільки вона показує їй не тільки оточуючий світ, але й її саму. Це свого роду дзеркало, де людина бачить себе і такою, якою вона повинна стати, і такою, якою вона була і є.

Результати пізнання і самопізнання передаються у вигляді досвіду, життєвої мудрості за допомогою певних кодів - знаків, символів, образів тощо - від покоління до покоління, від одного народу до іншого. Це інформативна функція культури. У цій функції культура пов’язує покоління, збагачуючи кожне наступне досвідом попередніх. Щоб стати культурною, людині необхідно пройти, як говорив Й.В.Ґете, «через усі епохи світової культури».

Культура створює і відтворює сукупність норм і правил поведінки. Усі вони призначені для однієї загальної мети: організації спільного життя людей. Існують норми права і моралі, норми в мистецтві, норми релігійної поведінки. Усі ці норми регламентують поведінку людини, зобов’язують її дотримуватись певних правил, які вважаються оптимальними в тому чи іншому суспільстві. В цьому виявляється регулятивна функція культури.

Культурний рівень - це показник культурності чи ступеня засвоєння окремою людиною, колективом чи суспільством певних видів діяльності чи поведінки, культурних цінностей попередніх поколінь. Проте, яких саме видів діяльності і яких цінностей, - залежить від рівня культури в суспільстві. Культурний рівень не збігається з рівнем грамотності чи освіченості. Культура не вручається разом з дипломом, оскільки є результатом внутрішнього розвитку і самовдосконалення.

Корені культури ідуть вглиб віків і пов’язані з походженням людини. Будь-який зовнішній вираз культури є проявом ступеня розвитку самої людини. Людина є суб’єктом культури, її творцем. Сама людина формує себе в процесі своєї діяльності, є об’єктом культури. Її людські якості є результатом засвоєння нею культури, цінностей суспільства, його традицій. Тому культура - це міра людського в людині, характеристикою розвитку людини як суспільної істоти. Існує постійний взаємозв’язок зовнішнього матеріалізованого виразу культури з самою людиною. Кожна людина краще чи гірше засвоює зміст і форми створеної раніше культури, робить її передумовою своєї діяльності і сама бере участь у постійному процесі відтворення і подальшого збагачення (або, навпаки, зубожіння й руйнації) культури.

У культурі, яка розвивається, співіснують стійкий (стабільний) і новаторський аспекти. Стійкий аспект - це культурна традиція, завдяки якій відбувається накопичення і передавання колективного досвіду в історії, так що кожне нове покоління людей може аналізувати цей досвід, спираючись на створене попередніми генераціями. У світі існують країни з домінантою так званої традиційної культури (азіатські, африканські держави). Тут люди, засвоюючи культуру, відтворюють її зразки, а якщо і вносять зміни, то лише в межах, санкціонованих традицією. Таким чином, традиція домінує над творчістю. Культура виступає як певний набір готових стереотипних програм (звичаїв, ритуалів, навичок). Історичний досвід свідчить, що така стала культурна традиція необхідна на певних етапах розвитку для збереження і консолідації людських спільнот. Культура не може існувати без традиції. Культурна традиція як сукупність історичного досвіду - важлива умова не тільки існування, але і розвитку культури. Засвоєння позитивних результатів попередньої діяльності - загальний закон розвитку, який діє і у сфері культури.

У культурі відбиваються зміни у світогляді, системах цінностей, ідейних засадах - відтак можна вести мову про реакційні і прогресивні тенденції в культурі, хоча з часом оцінки тих чи інших попередніх культурних процесів самі можуть змінюватись під впливом багатьох факторів, як об’єктивних, так і суб’єктивних.

Не будь-яке новаторство є участю у творенні культури. Створення нового стає творчістю культурних цінностей тоді, коли воно має загальноприйнятний зміст, набуває суспільної значущості, знаходить відгук у широкого загалу людей. Коли письменник у своєму романі оповідає на високому художньому рівні про свої почуття, події життя і діяльність героїв, він бере участь у творенні культури, оскільки зміст і форма його твору викликають схвальні емоції у людей, захоплення, інтелектуальну і естетичну насолоду. А якщо твір таких властивостей не має, якщо дійсною цінністю для суспільства він не стає, пам’ять про нього не матиме помітної культурної вартості. Водночас не можна ототожнювати ступінь культурного новаторства з прижиттєвою славою чи, навпаки, неславою того чи іншого культурного діяча. Велике справді краще сприймається «на відстані», коли твір митця чи науковця, педагога чи філософа проходить перевірку часом.

У творчості загальне органічно пов’язане з унікальним: кожна культурна цінність є неповторною, байдуже, чи мова йде про витвір мистецтва, винахід або технічну новинку. Тиражування в тій чи іншій формі вже відомого, вже створеного раніше - є тільки поширенням, а не творенням культури. Проте й воно необхідне, оскільки залучає широкий загал людей до процесу функціонування культури у суспільстві.

Розвиток культури - суперечливий процес, у якому відбивається широкий спектр нерідко протилежних соціальних і національних інтересів конкретної історичної доби.

Наступність у розвитку культури означає не лише активне використання новими генераціями накопиченого раніше досвіду, але й вплив досягнутого в минулому на формування культури майбутнього. Будь-які порушення наступності, особливо під впливом зовнішніх факторів, істотно впливають на процеси культуротворення. Наприклад, Західній Європі знадобилося кілька століть, щоб відновити і вивести на новий рівень культуру міст - центрів античної культури, зруйнованих під час Великого переселення народів. Таким чином, культура є соціально детермінованою, що пояснюється її входженням в соціально-історичний контекст. Культура не може існувати відірвано від політичних, соціальних, економічних проблем, які вирішує суспільство на кожному етапі свого історичного розвитку. Періоди поступу чи занепаду в розвитку культури завжди узгоджуються з певними історичними обставинами і в цьому розумінні є об’єктивно обумовленими.

Соціально-економічні умови детермінують явища культури, але створює її людина. Людина діє під впливом внутрішніх спонукань, але творчий процес відбувається в певних суспільних умовах і відповідає певним суспільним потребам. Наприклад, культура людини первісного суспільства, починаючи з добування їжі, звичаїв та моралі і закінчуючи міфами та ритуальними танцями, прямо чи опосередковано визначалася соціально-економічними умовами її діяльності. Зв’язок первісного мистецтва з характером трудової діяльності, потребами колективу є безпосереднім і очевидним. У більш розвинених суспільствах зв’язки між розвитком культури і соціально-економічними умовами життя суспільства ускладнюються, але вони не зникають. На культурні процеси впливають рівень розвитку матеріального виробництва, рівень життя, ступінь політичного розвитку, забезпеченість засобами культурного розвитку. Не існує прямопропорційного зв’язку між рівнем життя і культурою суспільства. Високий рівень життя може створювати сприятливі умови для оволодіння культурою, а може й навпаки - вести не до розвитку, а до розкладу і занепаду культури. Складність процесу соціальної детермінації культури виявляється

у тому, ЩО зв’язок між суспільними умовами і культурою є нелінійним, різноплановим, історико-конкретним.

Культура є історичною і соціально обумовленою формою людської діяльності, способом збереження, регулювання і розвитку всього суспільного життя.

Творення культури не завжди збігається з творенням історії. Науково-технічна і художня творчість як нове, унікальне дає результати, які потім включаються в історичний процес, вносять в нього нові елементи. Люди творять історію, але наслідки їх діяльності складаються під впливом багатьох факторів, тому не всі прояви культури «вплітаються» в об’єктивний хід історії.

Світова культура є багатоманітною, сповненою регіональних, національних та інших відмінностей. Джерело цих відмінностей - в історичних умовах формування окремих культур. Багатоманітність культур створювалась в умовах відокремленості різних регіонів планети. Проте у процесі розвитку суспільства посилювалася взаємодія культур. У міру того, як історія ставала всесвітньою, тобто загальною для всіх народів, можливості взаємовпливу культур значно зростали. Але поряд із загальносвітовою культурою залишаються і відмінності культур, які відбивають особливості буття певних соціально-історичних чи етнічних спільнот. Сформувавшись, культура кожної спільноти сама стає активною історичною силою. Тому особливості культури впливають на конкретну історію народу, його соціальний розвиток.

Сучасна світова культура є невичерпною у своїх одиничних проявах, дуже багатою на етно-національні форми і різновиди. У ній співіснують як вершинні прояви індивідуальної та колективної творчості, так і архаїчні форми, подібні до тих, що збереглися в аборигенів басейну Амазонки або о.Нової Гвінеї.

Існування культурних відмінностей - джерело багатоманітності історичного процесу, вони надають йому поліфонії та багато- вимірності. Культура кожного суспільства як певна цілісність є неповторною, унікальною. І ця неповторність, незамінність кожної культури означає, що в певному сенсі різні культури рівні між собою. Звичайно, є більш розвинені і сильніші культури, а є менш розвинені, менш поширені. Для визначення відмінностей всередині певного суспільства використовується поняття субкультура - наявність специфічних для певних соціальних груп культурних ознак (спосіб, стиль життя за професійними, етнічними, соціально-груповими критеріями).

Науково-технічний прогрес, розвиток міжнародних відносин, економічна інтеграція стали факторами, які впливають на інтернаціоналізацію культури. Вони спонукають до посилення і поглиблення взаємодії та взаємопроникнення культур, до розвитку інтеграційних процесів у цій сфері, але й породжують різноманітні суперечності, оскільки характер і наслідки процесу взаємодії культур багато в чому залежать від соціальних умов. Інтернаціоналізація зустрічає і опір, особливо коли вона відбувається шляхом витіснення однієї культури іншою. Тоді виникають напружені й складні відносини між різними національними і регіональними культурами, тенденції не тільки до збереження самобутності, зміцнення, але й відособлення національних культур. Особливості національних культур призводять до істотної різниці в сприйнятті навколишнього світу їх носіями. Взаємопроникнення і відособлення, зв’язки і протиставлення - ось діалектика сучасного культурного процесу.

В умовах розбудови незалежної України одним з головних напрямків державної політики є національне відродження українського народу, всебічний розвиток його культури, засвоєння кращих традицій історико-культурного минулого, його цінностей, виховання на цих засадах молодого покоління.

Не обійтися без засвоєння культурних надбань і сучасним правоохоронцям. У наш час значення особистої культури міліціонера поруч з необхідністю покращення культури праці і відпочинку помітно зростає. Малокультурна особистість сьогодні фактично нездатна ефективно вирішувати завдання, покладені на працівника міліції, тим більше, якщо йдеться про офіцера.

Жоден підручник не може охопити всього комплексу культурної спадщини, переданої попередніми поколіннями нам - їх спадкоємцям. Усвідомлюючи цю обставину, автори акцентували увагу лише на найвизначальніших явищах, процесах і категоріях культури в їх історичному розвитку. Традиційно в центрі уваги - розвиток культури в країнах Європи. Порівняно більше місця відведено для матеріалу тих епох в історії культури, які в радянський період висвітлювалися тенденційно і викривлено. Основними методичними принципами в роботі над цим підручником були історизм, об’єктивність і наступність. У цілому курс має на меті зацікавити всіх читачів і надалі самостійно підвищувати свій культурний рівень.