Культура - статті - 2021

Львів - центр культурного життя Західної України в міжвоєнний період. Стрілецький епос

Для української освіти під польською владою настали тяжкі часи. Відразу після окупації Галичини були ліквідовані українські кафедри Львівського університету, а обіцянка уряду заснувати окремий Український університет ніколи не булоа виконана. Були полонізовані й інші вищі навчальні заклади Львова - Політехніка, Академія ветеринарної медицини та Академія зовнішньої торгівлі. У відповідь українці заснували у Львові таємний Український університет (1921-1925). Першим його ректором став літературознавець і поет Василь Щурат. У період свого піднесення університет налічував три факультети, 15 кафедр, 54 професори і близько 1500 студентів. Викладання велося консперативно в приміщенні різних українських установ, а часом навіть у помешканнях професорів. Закордонні університети визнали Український університет у Львові рівноправним із західноєвропейськими вищими школами та без затверджень зараховували студентам роки навчання в ньому. Водночас функціонувала таємна українська політехніка. Проте внаслідок поліційних переслідувань таємні університет і політехніка припинили своє існування. Ареною гострої польсько-української конфронтації стало шкільноцтво. Українці прагнули такої школи, яка б допомогала підносити національну культуру і свідомість, натомість урядові кола вбачали у шкільництві засіб виховання польського державного патриотизму, а в перспективі - асиміляції непольських народів.

У 1924 році сейм Польщі прийняв закон, який перетворював більшість українських шкіл у двомовні. Товариство «Просвіта» утримувало величезну мережу читалень, публіковало навчальні матеріали,відкривало дитсадки, вело цілий ряд курсів.Головним осередком української культури залишалося Наукове товариство імені Т. Шевченка (НТШ) у Львові. Його членами у 20-30-х роках було понад 200 науковців. Західноукраїнська література в цей час збагатилася багатьма новими іменами. Серед поетів виділілися Роман Купчинський, Олег Бабій, Юра Шкрумеляк, Микола Матіїв-Мельник, з молодшого покоління - Богдан Кравців, Богдан-Ігор Антонич, Святослав Гординський. Із Західною Україною була тісно пов'язана творчість емігрантів зі Сходу, які оселилися у Празі, Варшаві і Львові, - Юрія Косача, Олександра Олеся, Олега Ольжича, Євгена Маланюка та ін. До найпомітніших явищ у прозі належали твори Уласа Самчука (роман "Волинь" та ін.), трилогія Р. Купчинського "Заметіль", присвячена історії галицького стрілецтва, історичні та інші повісті Богдана Лепкого. Серед прозаїків Західної України і емігрантів у 30-х роках вирізнилися Василь Софронов-Левицький, Галина Журба, Ірина Вільде, Наталена Королева. Для тогочасного літературного процесу була характерна значна політизація. Письменники розділилися на три основні групи. Прихильники націоналістичного напрямку згуртувалися навколо журналу "Вістник, редагованого Дмитром Донцовим. До них належали Улас Самчук, Олесь Бабій, Юрій Клен, поети - члени так званої квадриги - Євген Маланюк, Олег Ольжич, Олена Теліга, Леонід Мосендз. До групи "пролетарських" письменників, що орієнтувалися на Радянський Союз, входили асиль Бобинський, Олександр Гаврилюк, Ярослав Галан, Петро Козланюк, Ярослав Кондра, Кузьма Пелехатий, Степан Тудор та ін. Молоді "пролетарські" письменники об'єдналися в літературно-мистецьку групу "Гроно" і видавали у Львові журнал "Вікна". До них примикала також група "новошляхівців", які гуртувалися навколо журналу "Нові шляхи", редагованого Антоном Крушельницьким. Найбільшим був табір письменників ліберальної орієнтації, до якого можна віднести Петра Карманського, Юру Шкрумеляка, Богдана-Ігора Антонича, Осипа Турянського, Ірину Вільде, Богдана Лепкого, Наталену Королеву, Андрія Чайківського, Катрю Гриневичеву та ін. Ліберальних поглядів дотримувалися також письменики старшого покоління - Василь Стефанік, Уляна Кравченко, Марко Черемшина. Великий внесок у розвиток українського образотворчого мистецтва зробили художники і скульптори Іван Труш, Антін Манастирський, Олена Кульчицька, Олекса Новаківський, Йосип Курилас, Леопольд Левицький. У Західній Україні існували також польські та єврейські культурні осередкі. Важливим центром польської культури (поряд з українською) залишався Львів з його університетом Яна Казимира. Світової слави зажила львівсько-варшавська філософська школа. Польсько-український конфлікт позначився і на взаєминах національних культур. Траплялися випадки плідної співпраці польських та українських культурних діячів, але в цілому між інтелектуальними елітами двох націй панувало відчуження. Стрілецький епос Між часами військових походів запорозьких козаків та бойовою діяльністю українських січових стрільців, які вперше з¢явилися на Західній Україні десь у 1914 році, минуло більш як півтора століття. Однак тих і тих обєднувала спільна мета: незалежність України, боротьба з її ворогами. У пісні «Де Дніпро наш котить хвилі» з пошаною згадується Запорозька Січ, де «козацтво виростало», а кожна з чотирьох строф пісні закінчується рефреном «Україна, Україна, славний край козачий!». Ця ж тема заучить у пісні «Не миритись, милі браття» (Най воскресне запорожців Давня слава і грімка), а також у піснях «Наша славна Україно!» («Хоч козацтво у могилі, Ми для тебе ще живемо»). У стрілецькій пісні «Січ іде» (вперше виданій у Києві в збірнику «Стрілецькі пісні» 1992 року, с. 281) з гордістю згадуються імена славних гетьманів Богдана Хмельницького, Дорошенка, Мазепу, Виговського А з українськими січовими стрільцями ХХ ст. жорстоко розправився комуно-радянський режим Мистецька творчість січових стрільців досить різноманітна. Незважаючи на постійні сутички з російськими окупаційними військами, у Третьому корпусі Української Галицької Армії (УГА) видавалася газета «Стрілецький Шлях». Мали січові стрільці і власний театр, у якому виступало близько 50 акторів. І цікаво відзначити, що поряд з виставами-сценками з життя січовиків театр мав у своєму репертуарі класичні твори. Так, у стрілецькому театрі деб¢ютували опери «Галька» С. Монюшка та «Катерина» М. Аркаса, ставились тут також оперети «Циганський барон» Й. Штрауса, «Циганська любов» Ф. Легара та інші драматичні твори. Не знаю, чи є у Європі народ більш пісенний, ніж український (хіба що італійський?). Важко визначити кількість українських народних пісень. Їх багато. А щодо пісень січових стрільців, то вони не менш різножанрові: передусім, це закличні, маршово-бойові, а також скорботні, любовні, жартівливі. У хрестоматії «Героїчний епос українського народу» (Київ, «Либідь», 1993 р.) один із шести розділів книги цілком присвячений стрілецьким пісням (сс. 385-405). Із 42 опублікованих тут стрілецьких пісень 18 з них — безавторні щодо музичного оформлення (а це підкреслює їх народну популярність, в Україні). Найпродуктивнішими авторами слів і музики стрілецьких пісень проявили себе Роман Купчинський (старшина стрільців, голова Товариства Письменників і Журналістів у Львові, автор біля 60 текстів і мелодій стрілецьких пісень), Михайло Орест Гайворонський (композитор, диригент, автор багатьох маршово-бойових, церковних та дитячих пісень, автор музики для симфонічних та струнних оркестрів) та Лев Лепкий (також старшина стрільців, редактор видавництва «Червона Калина», автор стрілецьких пісень «Гей видно село», «Ми йдем вперед», «Коби скорше з гір Карпатських» та інших). Йому ж, Л. Лепкому, належить мелодія відомої скорботної пісні «Журавлі» (слова пісні написані його братом). Стрілецька пісня «Журавлі», ставши народною завдяки своїй популярності, була особливо улюбленою січовиками, Вона і сьогодні на музичних вечорах хвилює і чарує нас своєю вразливою щирітю, високо поетичністю, як і згадками про наше минуле.