Культура - статті - 2021

Національна культура як складова частина світової культури

Не випадково Отто Бісмарк, рейхсканцлер німецької імперії в 1871—1890 рр. говорив: «Дайте мені дві-три тисячі гарних вчителів і я побудую нову державу». Приклади XX століття показують, що економічне процвітання в основному зв’язане з культурою. Між сферою економіки і сферою культури існує тісний взаємозв’язок. Історія доводить: життєвий рівень будь-якої країни є прямим наслідком рівня освіченості суспільства. Інтелектуально розвинена нація здатна забезпечити себе всім необхідним попри те, яка територія на Землі їй припала. Багата Північ і бідний Південь різняться не земельними просторами і надрами, а культурними запасами. З іншого боку, приклад Японії, Ізраїлю, Південної Кореї, Сінгапуру, Тайваню та деяких інших країн свідчить, що бідність землі, майже повна відсутність природних ресурсів і малість капіталу — не перешкода до економічного процвітання, але лише за тієї умови, що народи цих країн мають більшу культуру і вміють нею розпорядитись, використати знання.

Отже, доки не підніметься духовна культура на національному ґрунті, про ефективну економіку годі вести мову. Дефіцит культури творить матеріальні дефіцити. Для успішного розв’язання економічних і соціальних проблем потрібна, насамперед, духовна революція. У статті «Кінець історії?» американський вчений японського походження Френсіс Фукуяма акцентує увагу ось на чому: «Той, хто хоче збагнути джерело успіхів Японії і західних суспільств, мусить шукати вирішальний чинник цього в духовній сфері, у культурі».

Японці, наприклад, на основі соціологічних досліджень дійшли висновку, що у працівників з низькою загальною культурою низька відповідальність за доручену справу. Тому власники багатьох підприємств для своїх працівників запровадили обов’язкові заняття з історії світової літератури, музики, живопису. Вони витрачають на це великі кошти, наймаючи для викладання високооплачуваних мистецтвознавців, співаків, музикантів. Вони роблять один висновок: без знання мистецтва не може бути повноцінної людини, а отже, і спеціаліста. Коли японець, власник фірми, дізнається, що його працівник у вільний від роботи час відвідує аматорський театр, танцювальний колектив тощо, він одразу перераховує туди досить солідну суму грошей, бо розуміє: людина, котра доторкнулася до таїнства створення прекрасного, не допустить браку на виробництві, у неї буде все гаразд у сім’ї, взагалі в житті.

Лекція 1. Предмет курсу

Дозволимо собі нагадати ще раз всесвітньо відомий історичний факт: імперія Чингізхана зникла не через те, що її державно-політичний устрій був недосконалий, а через те, що вона не мала власної культури, власних художньо-естетичних ідеалів.

Нинішній прогрес у суспільстві неможливий без прогресу людини. На стику віків мова йде про гуманістичний тип особистості, яка не лише споживає культурні цінності, а й примножує їх, особистості як самоцінності та мети суспільного виробництва, а не засобу суспільного розвитку. Якщо раніше вважалося, що витоки підвищення продуктивності праці зумовлюються фізичними можливостями робітника, то у сучасному виробництві переваг набув інтелектуальний аспект трудового процесу. Особиста культура робітника стає основоположним фактором зростання продуктивності праці, її ефективності та якості.

У постіндустріальну епоху матеріальне виробництво перестає бути головним і тим більше єдиною мірою суспільного прогресу, а людина — лише придатком матеріального виробництва. На перший план висуваються її соціокультурні потреби. Цим спростовується одна з найзгубніших концепцій в історії про розмежування продуктивної та непродуктивної праці А. Сміта.

Отже, без культури, поза культурою ні про яке оновлення суспільства не може бути й мови. Лише культура збагачує народ загальнолюдськими надбаннями, залучає людину до творчості, виховує в ній і духовно-моральні, і господарсько-ділові якості. Саме тому розвиток культури має розглядатися у статусі найвищих пріоритетів. Історичний досвід людства свідчить, що «некультурна істота» не може користуватися надбаннями цивілізації, не може створювати щось таке, що оцінювалось би як загальнолюдське надбання. Спроби побудувати справедливе суспільство поза загальноцивілізаційними надбаннями людства також приречені на невдачу.

Факти культури показують, що багатство як таке — не головне в суспільних прагненнях. Ідеали людства більш широкі. Це і істина, і благородство, і чесність, і моральність, і прекрасне, і просто здоров’я людей (яке не купиш за гроші). Одними з ідеалів людства є також і творча праця, і вільний час. Основне в змісті культури — не речі, а людина, суспільство. Нині зростає невідповідність між рівнем моральної культури і рівнем технологічного розвитку суспільства. Останній, як відомо, змінюється більш швидкими темпами, ніж рівень культури та психологія людства. Як стверджують вчені, основи психологічної конструкції людства сформувалися ще на його світанку, зазнавши мало змін протягом тривалої історії. В культуру енергійно проникає техніка. Це знаходить своє відображення у мові. З’явились терміни «автоматизація проектування», «комп’ютеризація освіти», «штучний інтелект». Тут є не тільки ототожнення культури і техніки, але й тенденція заміни індивідуальних форм культури технікою.

Як гімн культурі звучать слова російського живописця, археолога, мандрівника, громадського діяча Миколи Реріха (1874—1947). Він писав: «Культура є шанування Світла. Культура є любов до людини. Культура є пахощі, поєднання життя й краси. Культура є синтез високих і витончених досягнень. Культура є зброя Світла. Культура є спасіння».

Тлумачення М. Реріхом культури як культу світла ґрунтується на поєднанні двох слів — «культ» і «ур». Вони, за твердженням М. Реріха, прамовою індоєвропейців означають: перше — шанування, служіння благому началу, друге — світло. Культура, на його думку, — це якісність у всьому, це накопичення найвищої якісності в усіх людських діяннях, піднесення та освітлення духовності. Культура є універсальним засобом самоудосконалення та самоствердження людини, людяності.

Культура — не пасинок, а душа народу, його генетичний код. Культура — паспорт нації. Культура завжди була цементом, який укріплював націю. «Нація без культури, — писав Расул Гамзатов, — централізована заготконтора». Прилучаючись до культури, людина стає людиною. Некультурних людей не буває. Але в мові за виразом «культурна людина» закріпився інший зміст: поняття «культурний» зв’язане не з культурою, а з культурністю. Під культурністю розуміють дотримання людиною зводу правил, норм, соціальних установок, які визначають її поведінку в суспільстві. Це добровільне визнання тих меж, які встановлені суспільством для своїх членів і самою людиною для себе як члена соціуму. Сюди рівноправно входить поняття «етикет».

Людство існує у вигляді окремих національно-культурних спільнот, тому світова культура — це мозаїка національних культур. Кожна з них є незамінною частиною людської культурної спадщини. Кожен народ створює свою особливу, неповторну, унікальну культуру. Розмаїття культур є характерною особливістю розвитку сучасної цивілізації.

Складовою світової культури є українська культура. В ній тісно переплелись елементи як західної, так і східної культур. У зв’язку з цими впливами виростала глибоко оригінальна народна культура. Поняття «українська культура» та «культура України» не тотожні. Українська культура — це творіння українського народу. До української культури слід віднести і творчість українців, які працювали за межами батьківщини. Нині українці проживають і творять матеріальну й духовну культуру в 64 країнах планети. Разом з тим не можна вважати за українські навіть видатні творіння, що прикрашали землю України, коли вони не пов’язані з національною традицією. Нічого «українського не має, наприклад, збудована великим турецьким зодчим Хаджи Станом мечеть у Євпаторії. Нинішнє відродження України як суспільства, як держави неможливе без духовного оновлення її народу. Потрібне формування нових духовно-ціннісних орієнтирів, культурне відтворення нації, перехід до культури злагоди. Місія культури в нових історичних умовах відповідальна. Культура формує стиль життя, спосіб поведінки, творить демократичні, гуманістичні ідеали незалежної держави. Без культурної людини держава не може бути ні незалежною, ні демократичною. Духовно бідні люди ніколи не зроблять Україну багатою та щасливою.

Економіка, політика та культура — це три основні галузі, без одночасного просування яких суспільство не має змоги успішно розвиватися. Важлива роль культури як стабілізуючого фактора в суспільстві. Процес консолідації суспільства може проходити лише на основі розвитку української культури, відродження духовності. Культура людей об’єднує. Вона — посол миру. В театрі чужих не буває. Танець, пісню, гарне слово люблять усі: ліві, праві, центристи. В стабільності зацікавлена, насамперед, людина середнього класу, дрібний

власник. Вона повинна стати опорою держави.

Завдяки успіхам в розвитку культури, спорту Україна може швидше всього підняти свій позитивний імідж, заявити про себе на міжнародній арені. Це важливо, адже на культурній карті світу вона і досі переважно залишається загадковою незнайомкою. У суспільстві повинні бути ідеали. Вони не можуть знаходити своє вираження тільки у матеріальному задоволенні, у вигоді. Дуже важливо розв’язувати питання духовного життя людей, утверджувати вікові цінності — совісливість, співчутливість, працьовитість, пошану до батьків.

Українська духовність ґрунтується на хліборобській культурі. Прив’язаність до землі — споконвічна українська національна риса.

Землеробство — найблагородніше із людських занять. Його ідея вилилась в ємку і всезагальну заповідь наших предків: «Хто сіє хліб — той сіє правду». З цього приводу німецький філософ і теолог, батько всієї європейської землеробської науки Альберт Великий писав:

«Землеробство — перше, найважливіше з мистецтв, ... справжнє багатство доставляється тільки землею, хто покращує свої землі — торжествує перемогу».

Дійсно, багатовікові надбання українського народу зв’язані з культом землі, з повагою та любов’ю до вільної праці. Стародавні українці так і називалися: орії — орачі — хлібороби — сонце-славці. Село — традиційний носій українського, національного. Із села вийшла вся українська культура. Там її джерела. Але одна сільська традиційна культура не зробить Україну лідером у сфері духовності та цивілізації. Сьогодні необхідне якісне оновлення на рівні кращих світових зразків усіх сфер духовного життя українців.

У духовному оновленні важливо повернення ідеалів, вироблених попередньою історією, продукування нових традицій. Звичаї та традиції — це народні знання, народна мудрість, народне мистецтво. Вони, перш за все виховують добро, правду, красу, справедливість. Люди їх нагромаджували протягом віків, передавали від покоління до покоління без них немає народу, духовності, культури. Зберегти, відтворити і примножити мистецькі традиції — благородна і перспективна справа. Це одна з доріг до Храму духовності та мистецтва.

Основа культури — народне, фольклорне мистецтво. Народні джерела, народна культура — це те, що тримало українську культуру в умовах бездержавності, надавало їй силу, не давало зруйнуватися. Разом з тим недоформованість української нації як результат бездержавності українського народу відповідним чином відбилася й на українській культурі, яка має непомірно великий «простолюдний» пласт, що, звичайно, не можна вважати позитивним явищем.

У багатьох народів світу, зокрема і в українського, існує свята істина: щоб жити у достатку, в усвідомленні щастя та радості свого буття, нічого не відкидай від досягнутого, а лише додавай. Культура є там, де є спадковість, пам’ять про минулі покоління. Без знання минулого — немає майбутнього. Знання минулого — ключ до розуміння і сучасного, і майбутнього. Людина, яка не знає і не любить минулого, не має і майбутнього. Потрібно оглядатись назад, щоб краще бачити попереду.

Для кожного народу знання історичної традиції — це щось більше, ніж просто знання. Людина, яка знає історію країни, рідного краю, власної родини, є патріотом. Атрофія історичної пам’яті перетворює націю у населення. Народ, який не цікавиться власним минулим, стає об’єктом, а не суб’єктом історичного процесу.

Найголовніше і найвирішальніше для долі культури нації — це не просто відтворення національної мови, традицій минулого, а встановлення їх зв’язків із сучасною культурою, засвоєння її кращих досягнень, піднесення її до світового рівня. Пошуки «виключно українського шляху», образ так званої шароварної України, небажання враховувати світовий досвід є небезпечними. Не можна двічі увійти в одну і ту ж річку. Відродження етнічної культури — це, перш за все, якісне оновлення та розвиток основних її компонентів. Здатність

змінюватися — необхідна умова виживання та самозабезпечення будь-якої етнічної культури.

Один із шляхів до культури — це формування національної свідомості. В ній — один із могутніх коренів любові до Батьківщини, а отже, і патріотизму, самовідданих діянь та звершень в ім’я своєї країни й свого народу. Національна свідомість великою мірою залежить від існування держави. Незалежна Українська держава — найвища форма утвердження національної свідомості. Про пробудження національної свідомості свідчить підвищення інтересу людей до історичного минулого України. Відновлюється історична пам’ять українського народу, повертаються його багатюща культурна спадщина, вилучені раніше сторінки історії, імена українських культурних діячів.

Повертається те, що зв’язане з Україною, козацтвом, Запорізькою Січчю. Ці слова скасовувались та виганялись ще при царизмі. Царизм добре розумів, що народ без історичної пам’яті, без своїх коренів — то вже не народ, а просто населення. За радянських часів це повторювалось. Боялись того, що було зв’язане з волею України, свободою її народу, державністю. Треба боротись з «національним самоїдством», з національним нігілізмом. Про корені цього писав Олександр Довженко: «Єдина країна в світі, де не викладалась би в університетах історія цієї країни, де історія вважалась забороненою, ворожою і контрреволюційною — це Україна. Іншої такої країни на Земній кулі нема».

Однією з прикметних ознак української національної самосвідомості є любов українського народу до своєї пісні, його традиційна повага до книги, до письменства, його апробоване лихоліттями захоплення своїм театром. Важливою частиною національної самосвідомості народу є повага до його надбань у художній творчості, в літературі та мистецтвах.

Для України це питання особливо гостре. Адже навряд чи є на світі література, розвиток якої зазнавав би стільки ускладнень, обмежень і прямих ударів, як українська література за останніх двоє століть. Це особливо стосується радянського періоду її існування. Олесь Гончар зазначав: «Книгу свою («Прапороносці». — М.К.) я ніколи не перепишу, як не можна переписати нашу історію». Скарбницею багатовікової духовності людства є релігія. Вона сформувалась як органічна частина культури. Релігійні уявлення були властиві вже культурі первісного ладу. Рушієм нового культурного процесу стало християнство. Церква створила великі культурні цінності. Християнство і культура — нерозривні. Християнський храм концентрував найважливіші пошуки на ниві культури. Він став замовником творів мистецтва всіх видів і жанрів — архітектури, малярства, книжкової справи і гравюри, хорового співу, шкільної драми, вертепу.

Релігійні свята стимулювали утворення цілого ряду різноманітних обрядів, спрямованих на зміцнення спілкування людини з людиною. Храм, релігія — джерело морального виховання (не укради, не убий і т.п.). Церква утверджує загальнолюдські ідеї добра, правди, краси, справедливості, благородства, толерантності, поваги. Це риси, за якими виразно проступають контури найбільшої християнської доброчинності — любові. Біблія говорить, що «Бог є любов». Згідно з Біблією Бог проявляє також такі якості, як милосердя та співчуття. Стан духовної атмосфери не вимірюється за допомогою якоїсь системи показників. Важливі не кількість збудованих клубів, церков, будинків культури чи куплених книжок, а той дух, що панує у цих закладах, ті почуття, які виникають у людини при читанні книжки.

У СРСР з факту зростання кількості клубів. Будинків та Палаців культури, шкіл, парків, бібліотек, яке дійсно було вражаючим, робився висновок про підвищення загальної культури населення. Про продуктивність роботи цих та інших культурно-освітніх закладів судили за кількістю «охоплених» людей, виданих у бібліотеках книжок, прослуханих лекцій та радіопередач. Справді, ці показники стосуються культури, але відображають не її сутність, а динаміку її матеріальних основ. Справжню ж ефективність роботи культурних закладів можна визначити через розвиток людських інтересів, потреба цілей, тобто культура має бути звернена безпосередньо до людини, процесів культивування певних норм і цінностей.