Культура - статті - 2021

Первісні релігійні вірування. Язичництво як перша релігія Київської Русі

У первісному суспільстві виникає релігія як необхідність пояснення навколишнього світу. Вся духовна культура ранньої родової общини мала тісні переплетіння релігійних уявлень. Релігія зароджується та формується в таких перших, первісних, початкових, простіших формах, як тотемізм, фетишизм, магія, анімізм. Деякі автори називають їх елементами релігії, бо вони присутні і в сучасних розвинених релігіях.

Первісна людина вірила в те, що певні види тварин, рослин, іноді явищ природи виступають предками-покровителями людини або цілих людських колективів — родів, пізніше етнічних груп, кланів і що між ними існує надприродний кровно-родинний зв’язок. Це становить суть тотемізму (від слова «тотем» — його рід). Люди вірили, що від тотема залежало їхнє життя, тому на нього намагались вплинути різними магічними способами. На основі тотемізму виник культ тварин.

Спочатку як тотемам поклонялись тільки тваринам, причому лише тим, які були об’єктом полювання. Пізніше, у зв’язку із збільшенням людських колективів, родинні відносини поширилися і на решту тварин, а в окремих народів — також на рослини і природні фактори. Наприклад, у австралійців тотемами були собака Дінго, водяна лілія, сливове дерево, великий камінь, гарячий вітер, дощ і сонце.

Тотемізм увійшов як елемент у всі сучасні релігії. Особливо відчутним є його вплив в індуїзмі, де багато тварин вшановуються як священні. Найпочесніше місце серед них посідає корова. Сліди тотемізму чітко прослідковуються в християнстві. Святий дух зображується у вигляді голуба, а Христос часто називається агнцем, тобто ягням. Від обряду ритуального з’їдання тотема бере свій початок християнське таїнство причастя, під час якого віруючі під виглядом хліба і вина з’їдають тіло і п’ють кров Христа.

Первісна людина обожнювала речі неживої природи, вірила в надприродні властивості різних матеріальних предметів: каменів, дерев, а пізніше — ідолів, які якось можуть впливати на людину, допомагати їй. Ці вірування лежать в основі фетишизму. Термін «фетишизм» утворено від слова «фейтісу», це те ж саме, що й «талісман», «амулет». Найпоширеніша форма фетишизму — носіння амулетів (від араб. «гамала» — носити). Конкретному предмету-амулету приписувалась надприродна магічна сила, здатність охороняти його власника від лиха, хвороб, поганого впливу. В пізніх релігіях фетишизм перетворився на поклоніння священним книгам, іконам, мощам, хресту, культовим спорудам.

У первісному суспільстві зародились ритуальні дії. На їх основі виникла магія — віра первісних людей у можливість впливу на навколишню дійсність, будь-яке природне явище, на інших людей шляхом певних символічних дій: замовлянь, заклинань, примов, обрядів, церемоній. Саме слово «магія» іранського походження і за змістом відповідає таким словам, як «чаклунство», «чарівництво». Час виникнення магії вчені відносять до епохи кам’яного віку.

Є дані, що магічні обряди і вірування існували вже у неандертальців, які жили 80—50 тисяч років тому. Щодо знайдених у ХIХ—ХХ ст. пам’яток верхньопалеолітичного періоду (пізній кам’яний вік — 40—10 тисяч років тому), то вони, і з цим згодні практично всі вчені, свідчать про наявність у первісної людини вже розвинутих магічних уявлень та обрядів. Магія присутня в танці, що передує полюванню, в шептанні знахарки, що виганяє хворобу з тіла хворого.

Розрізнялись такі види магії: чорна магія — її мета завдати шкоди комусь; біла магія — її мета допомогти комусь; любовна магія — її мета — привернути або відвернути кохання; лікувальна магія — «шаманське» лікування хвороб; господарська магія — забезпечення врожаю або успіхів у полюванні; словесна (вербальна) магія.

Первісні люди мали уявлення про існування безсмертної, незалежної від тіла душі людини — анімізм. Вони вірили в те, що померла людина, точніше її душа, якимось чином продовжує існувати, переселяється в загробне життя. Крім того, анімізм передбачає існування духів — надприродних фантастичних істот. Існування душі після смерті уявлялось первісній людині аналогічним життю людини. Душі приписувалися звичайні людські потреби: в їжі, одежі. Цим пояснюється звичай одягати на померлого кращу одежу і прикраси, класти в труну предмети праці, залишати на могилі їжу і воду.

Термін «анімізм» утворено від латинських слів «аnіmа» — душа, і «аnіmus» — дух. У науковий обіг цей термін запровадив відомий англійський етнолог Е. Б. Тайлор (1832—1917) в фундаментальній праці «Первісна культура» (1871) для позначення стадії в історії розвитку культури.

У другій половині І тисячоліття у різних місцевостях України існували лука-райковецька (VIII—IX ст.), волинцівська (VII—VIII ст.), роменська (VII—VIII ст.) та інші культури. Люди були об’єднані в східнослов’янські союзи племен — дулібів, волинян, древлян, полян, дреговичів, уличів, тиверців, білих хорватів, сіверян.

Стародавні слов’яни досить добре знали природу свого краю. Сільське господарство знайомило їх з рослинним і тваринним світом, початковими елементами метеорології та астрономії. Але нездатність правильно пояснити явища навколишнього світу приводила до фантастичних уявлень, що становили суть язичницької релігії — політеїзму (багатобожжя). Головним богом східних слов’ян був Перун — бог грому та блискавки. Користувалися повагою в ті часи Дажбог — «сонячний» бог, який повинен дбати про добрий врожай, Стрибог — бог вітру й негоди, Сварог — бог-коваль, Ладо — бог хатнього вогнища. Крім того люди вірили в таких богів, як Велес, Ярило, Коляда. По суті, за допомогою цих богів вони пізнавали світ, осмислювали пори року, зміни в природі, свій взаємозв’язок з нею. Слов’яни думали, що їх родослівна походить від богів. Автор «Слова о полку Ігоревім» називає давньоруський народ «дажбоговими внуками». Основу язичництва складало обожнення сил природи, сонця як джерела життя, землі як годувальниці всього живого. За часів язичницької релігії при зустрічі діти низько кланялися і торкалися руками землі. Цим самим вони бажали зустрічному здоров’я, сили і щедрості природи-матері, землі-годувальниці. З дитинства виховувалося чуйне ставлення до всього живого на землі, до кожної билинки і комашки. Звичаями, громадською думкою заборонялося, наприклад, бити палицею по землі.

Для світогляду стародавніх слов’ян був характерний антропотеокосмізм, тобто нероздільність сфер людського, божественного і природного, розуміння світу як ніким не створеного, світу — як вічно живого вогню, який розмірено згасає і розмірено загоряється. Відомо, що ще до запровадження християнства на Русі розвивалася монументальна архітектура — будувались язичницькі рублені з дерева храми — великі за площею та високі багатоглаві споруди. У «Повісті минулих літ» згадується про існування у 945 р. в Києві кам’яного князівського палацу. Розкопки його фундаменту, проведені в 1981—1982 рр. на Старокиївській горі, свідчать, що стіни палацу були прикрашені фресковим розписом, мозаїкою, інкрустаціями з різнокольорових порід порфиру, вапняку, мармуру. Язичницька релігія, як і християнська, виробила великі цінності, своєрідну культуру. Після 988 р. християнство поширювалося по Русі поволі, болісно, непослідовно, здебільшого для широких народних мас насильно, примусово і повністю так і не витіснило язичництво. Люди приймали християнство, але й язичництво не кидали. Довгий час у народі поклонялись язичницьким богам, залишки старих, язичницьких вірувань тримались ще дуже довго. Багато елементів старої релігії сприйняло і християнство.

Отже, на Русі створювалась змішана віра — двовірство, а точніше, не двовірство, оскільки людина не може належати до двох вір одночасно, а нова синкретична віра як результат обрусіння християнства. Християнство було своєрідно засвоєно руськими, як і все, що попадало зовні.