Культура - статті - 2021

Шкільництво і освіта в другій половині XIX ст. Наукове товариство ім. Т. Шевченка, його видавнича діяльність

Науко́ве товари́ство ім. Шевче́нка (акронім: НТШ) — академічна організація, утворена в 1873 у м. Львові. У 1920-30х роках переслідувана польською владою, у 1939 зліквідована радянською владою; відновлена у 1947 в Західній Європі та Сполучених Штатах Америки, де вже відома як Shevchenko Scientific Society. З 1989 організація знову діє на території України. В українській історії перша суспільна установа, яка, сповідуючи Шевченкові ідеї служіння Україні, присвоїла собі Його ім'я (початкова назва інституції — «Товариство ім. Шевченка»). Після першого етапу розвитку, пов'язаного з розбудовою видавничої літературної діяльності, Товариство за оновленим статутом, прийнятим у 1892, перетворюється в багатопрофільну академію наук — з незмінним пріорітетом до проблем українознавства.Об'єктивні передумови для виникнення Товариства в столиці Галичини створював стимульований Шевченковою духовною спадщиною поступ українського національного відродження за обставин заборон українського розвитку на теренах царської Росії (зокрема після Валуєвського циркуляру 1863) та більш ліберального ставлення до українства в Австро-Угорській імперії. Упродовж більшої частини історії НТШ його структуру визначали три секції: Історично-філософська, Філологічна, Математично-природописно-лікарська. Від 1892 р. з появою першого тому «Записок НТШ» а далі й інших серійних наукових збірників, розпочалася наукова розбудова Товариства. Особливий науковий та організаційний поступ здійснено під головуванням Михайла Грушевського (1897—1913): великого розмаху набрав випуск численних серійних і монографічних видань, придбано декілька великих будинків, розпочато створення музеїв, бібліотеки та архівів. Інтелектуально-організаційне осердя НТШ в період тогочасного дуже плідного етапу діяльності Товариства, створювала «золота трійця» в особі Михайла Грушевського (голова Товариства, історик), Івана Франка (голова Філологічної секції) та Володимира Гнатюка (науковий секретар, наукові зацікавлення — фольклор і етнографія). Поза всяким сумнівом, Наукове товариство ім. Шевченка виникло і розвивалось як соборне явище Сходу і Заходу України. Ініціативу його створення на підавстрійських теренах в Галичині пов'язують насамперед з іменами історика Володимира Антоновича і письменника Олександра Кониського, хоча статутно членами засновниками могли стати лише галичани. Серед останніх чільне місце належить Корнилу Сушкевичу (перший голова Товариства), о. Степанові Качалі, Омеляну Огоновському, Юліянові Романчукові. Меценатами Товариства (в першу чергу його друкарні) стали придніпрянці Дмитро Пильчиков, Єлизавета Милорадович-Скоропадська, Михайло Жученко. Найвизначнішими фундаторами будівель Товариства були Василь Симиренко, Павло Пелехін, Євген Чикаленко, Теофіл Дембіцький.Усвідомлюючи особливу відповідальність за поширення українського друкованого слова (яке було заборонене в підросійській Україні) Товариство з самого початку свого існування приступило до видання на власній поліграфічній базі книг українського письменства. Слід вважати особливою роль Товариства у становленні чільних загальнонаціональних часописів: щоденної газети «Діло» (з 1880 р.), двотижневика «Зоря» (1885—1897) та «Літературно-науково вістника» (1898—1913). Головним серійним виданням НТШ за усіх періодів його існування стали «Записки НТШ» (ЗНТШ) засновані у 1892 р., до розбудови яких особливо приклався Михайло Грушевський (під редакцією М. Грушевського вийшло 107 томів ЗНТШ). Наслідком спільної праці подвижників НТШ стала перша «Українська Загальна Енциклопедія» під редакцією І. Раковського «Велика історія України» та «Історія Українського Війська» з видавництва І. Тиктора. В 1937 р. серед численних праць Ґеографічної комісії НТШ вийшов «Атлас України та сумежних країв» під редакцією Володимира Кубійовича. У 30-х роках напередодні нової світової війни зросла функція НТШ, як видавця часописів культорологічного спрямування. Серед них «Українська книга» (з 1937 р.), «Українська музика» (з 1939 р.) журнал «Сьогочасне і минуле» (1939 р.). Загальний видавничий доробок НТШ за станом на вересень 1939 складав майже 1200 томів збірників, монографій, часописів тощо. Про науковий рівень праць НТШ як академічного центру української славістики засвідчував широкий обмін виданнями з науковими установами і бібліотеками на усіх п'яти континентах. Так наприклад у 1909 р. такий обмін здійснився з 244 установами в 28 країнах світу (зокрема з 22 центрами в США).

Реформа освіти. На початку 19 століття царський уряд провів в Росії реформу освіти. Була введена така структура навчальних закладів: 1) церковно-парафіяльні школи; 2) районні школи; 3) гімназії (середні навчальні заклади, що готували до вступу в університет) і 4) університети. Особлива увага і відповідні асигнування виділялися останнім двом групам. Ліцеї. У першій чверті 19 ст. були створені привілейовані навчальні заклади - ліцеї, що поєднували середню і вищу освіту: Кременецький ліцей на Волині (1805), Ришельєвський ліцей в Одесі (1817), гімназія вищих наук князя І. Безбородька в Ніжині (1820). Кременецький ліцей був закритий після польського повстання 1830-1831 р., Ришельєвський був перетворений у Новоросійський (Одеський) університет, Ніжинський - в педінститут. Харківський університет. У 1805 р. було відкрито Харківський університет. Його організатором був український вчений і винахідник Василь Каразі Київський університет. У 1834 р. був створений Київський університет. Його першим ректором був М. Максимович. М. Пирогов, відомий російський педагог і хірург, що у 1856-1861 р. був попечителем Одеського і Київського навчальних округів, визнавав необхідність поширення освіти серед широких мас населення. При його підтримці в 1859 р. в Києві була відкрита перша недільна школа для дорослих. Такі ж школи були створені в Харкові, Полтаві, Одесі й інших містах України. В другій половині 19 ст. відбувається певна демократизація освіти. Школи для дітей дворянства перетворюються в школи для середніх класів. У Східній Галичині, що входила до складу Австро-Угорської імперії, середня освіта також не була українською і провадилася в основному польською мовою. Для українських дітей існували переважно початкові школи. З поширенням капіталізму відбувається подальший розвиток вищої освіти. Головними центрами підготовки вчителів, лікарів, юристів та інших професій були Харківський, Київський і Новоросійський (Одеський) університети, Ніжинський історико-філологічний інститут, Львівський і Чернівецький університети в Західній Україні. Індустріальних і сільськогосподарських фахівців готували: Харківський ветеринарний інститут, Харківський технологічний інститут, Київський політехнічний інститут, Катеринославське вище гірське училище, Львівський політехнічний інститут, ветеринарно-медична академія у Львові тощо.