Культура - статті - 2021

Нова українська література (Котляревський, Квітка-Основ'яненко, Шевченко)

Нова українська літературна мова — це базована на народних говорах мова української нації, що є результатом творчості всього українського народу на чолі з його видатними культурними діячами від ХVІІІ століття до наших днів. Поняття нової української літературної мови надзвичайно широке.

Нова українська літературна мова ХVІІІ століття відрізняється від літературної мови кінця ХХ століття.

Найважливіша особливість нової української літературної мови полягає в її максимальному зближенні з народними говорами. Нова українська літературна мова розвинулась на основі південно-східного наріччя і активно увібрала в себе та уніфікувала в єдину систему елементи двох інших наріч. Хоч південно-східне наріччя загалом найближче до літературної мови, однак літературна мова ні в фонетиці, ні в граматиці, ні в лексиці не збігається з ним.

Класики української літератури І. Котляревський, Г. Квітка-Основ’яненко, Т. Шевченко на основі східноукраїнських говорів створили досконалий і високо художній тип нової літературної мови.

Внаслідок спорідненості наддніпрянських, полтавських і слобожанських говірок діалектизми в мові творів І. Котляревського, Г. Квітки-Основ’яненка і Т. Шевченка загалом однотипні.

Лексичний склад нової української літературної мови в своїй основі за походженням діалектний. Приплив діалектної лексики до нової української літературної мови для різних періодів трактується неоднаково. На сучасному етапі проблема взаємодії діалектної лексики з лексикою української літературної мови пов’язується передусім з питанням про культуру мови, про вдосконалення її будови в галузі лексики. Питання про збагачення літературної мови діалектною лексикою, про вплив цього процесу на проблеми культури мови є актуальним тільки для періоду, коли нова українська літературна мова проходила складний шлях нормування, коли появлялися нормативні словники і починали діяти строгі правила щодо вживання слів у різних функціональних стилях мови.

Отже, про діалектну лексику як джерело збагачення нової української літературної мови можна говорити тільки стосовно періоду останніх десятиліть. Для всіх інших етапів розвитку нової української літературної мови наукову проблему становить питання про шляхи входження діалектної лексики до літературної мови, про місце говіркових слів порівняно з недіалектною лексикою в складі літературної мови [Матвія 1990].

Важливим чинником у засвідченні та в нормуванні лексики літературної мови в першій половині ХІХ століття була поява словників — опублікованих як додаток до творів І. Котляревського, О. Павловського, М. Максимовича й рукописних А. Метлинського, П. Білецького-Носенка, М. Євстраф’єва. Назви словників є свідченням того, що діалектна лексика в першій половині ХІХ століття сприймалася як складова частина лексичного фонду літературної мови.