Культура - статті - 2021

Політика «Коренізації» в Україні в радянський період

Кореніза́ція — політика залучення представників корінного населення радянських республік та автономій до місцевого керівництва та надання офіційного (а інколи - й панівного) статусу їхнім національним мовам. Проводилася у СРСР протягом 1920х років. Політика започаткована XII з'їздом РКП(б) у квітні 1923 року в Москві.

Прикладами коренізації стали, зокрема, українізація та білорусизація.

Причини

У другому томі своєї книги "Сталін" Лев Троцький пригадував, що з 140 мільйонів населення РСФСР (виключаються Фінляндія, Естонія, Латвія, Литва, Польща) великороси складають не більше 75 мільйонів, решта ж - 65 мільйонів - складають не великоросійські національності" [1]. Щоб схилити представників "неросійських" національностей на свій бік, радянська влада спробувала звернутися до них їхньою мовою.

Наприклад, в Україні тих часів більшість більшовиків були представниками міського російськомовного населення. Етнічних українців серед них було дуже мало, майже ніхто не вживав української. Водночас більшість селян були україномовними. До радянської влади вони ставились без особливих симпатій, а часто - ворожо. Опис цієї ситуації знаходимо як у численних спогадах того періоду (зокрема, в того ж Троцького), так і у художній літературі (на приклад, у повісті Бориса Антоненка-Давидовича "Смерть". [2]).

Звісно, за таких умов, логічним було "приручити" непокірні народи: визнати їхню мову, культуру, залучити до державної адміністрації. Крім того, такі міри мали послабити вплив націоналістів - українських, білоруських, кавказьких, середньоазійських та інших.

Наслідки

В Україні вона набула насамперед форми «українізації». Поняття «коренізація» [3] на довгі роки зникло з радянської політичної лексики, з'явившись лише в горбачовську «перебудову».

Хоча доба «коренізації» та «українізації» була важливою і яскравою, її основним завданням було «вкорінення» влади на окраїнах, врахування національних чинників при формуванні партійно-державного апарату. Це потенційно несло в собі загрозу унітарній державній структурі, оскільки здійснювалося під гаслом подолання великодержавного шовінізму, а відтак мало призвести до формування місцевих етноеліт. Вони мали з часом «забронювати» адміністративно-управлінські посади і престижні соціальні ніші, а відтак неминуче повинна була змінитися парадигма їхніх стосунків із центром. Змінитись у бік бодай формального визнання свого статусу, вимог певної автономії і респекту з боку центральних управлінських структур ієрархії локальних владних відносин.