Теорія культури - Олексій Панич 2009

Модуль 4. Концепції культури в філософії двадцятого століття (екзістенціалізм, герменевтика, філософія діалогу); теорії соціальної стратифікації культури; неотрадиціоналістська, ігрова та постмодерна концепції культури
Тема 24. Формування теорії соціальної стратифікації культури. Протиставлення масової та елітарної культури в роботах Х.Ортега-і-Гассета

Перші ідеї осмислення культури в залежності від соціальної стратифікації (себто, розподілу суспільства на класи, шари та соціальні групи) були закладені ще в дев’ятнадцятому столітті, зокрема завдяки Карлу Марксу, який свідомо й послідовно розглядав культуру лише крізь призму власного бачення боротьби класів (відтак, саме від нього походить ідея протиставлення «буржуазної» та «пролетарської» культури, другій з яких має належати історична перемога у боротьбі з першою), а також Фрідріху Ніцше (який запекло протиставляв мертву, по суті, культуру «останніх людей» майбутній культурі новоз’явленої «надлюдини»). У двадцятому столітті, втім, аналіз соціальної стратифікації культури набув нових акцентів у зв’язку з виникненням нового феномену, не передбаченого теорією Маркса. Цим феноменом стала масова культура, самий факт визнання якої погано вписувався в канони марксистського розуміння устрою суспільства (адже «маса» не є суспільним класом для жодної з встановлених марксизмом «суспільно-економічних формацій»). Відтак, упродовж першої та другої третини двадцятого століття феномен масової культури аналізували виключно західноєвропейські теоретики, серед яких чільне місце посідають іспанський філософ Хосе Ортега-і-Гассет, німецький філософ Теодор Адорно і американський соціолог російського походження Пітірім Сорокін.

Хосе Ортега-і-Гассет був, насамперед, палким захисником елітарної, високої культури від загрози її спаплюження, вульгаризації, яку, на його думку, неминуче містить у собі самий факт існування і розвитку культури масової. Головною темою його міркувань з приводу соціальної стратифікації культури є, не без впливу ідей Ніцше, категоричне протиставлення нечисленної творчої еліти і нетворчої суспільної більшості (власне, «маси»), яка здатна лише на відтворювальну, репродуктивну діяльність. В цьому курсі студентам пропонується ознайомитися з фрагментами роботи Ортеги-і-Гассета «Дегуманізація мистецтва» (1925) і «Повстання мас» (1929).

1. В роботі «Дегуманізація мистецтва» Ортега-і-Гассет аналізує «нове мистецтво», що постало в Європі на початку двадцятого століття (зазвичай відоме під узагальненою назвою «модернізму»). Ортега-і-Гассет вважає це мистецтво «антинародним» та «анти- масовим» (автор, з певним викликом, не розділяє ці поняття), а відтак, приреченим на суспільну невдачу. Таке мистецтво, самою своєю появою, провокує і виявляє розподіл суспільства на дві нерівних за чисельністю групи: творчу меншість (яка це мистецтво створює, підтримує і споживає) та нетворчу більшість, яка відкидає таке мистецтво, виступаючи при цьому від імені «суспільства в цілому». Але саме факт несприйняття масою «нового мистецтва» показує їй її справжнє місце: вона не є суспільством як цілим, вона є «всього лише народом», зібранням «звичайних людей», до складу яких не входять справжні творці культури. Лише таке жорстке протиставлення, вважає Ортега-і-Гассет, може врятувати культуру від згубного хаосу тотального змішування всіх з усіма, яке тривало в Європі упродовж останніх ста п’ятдесяти років.

2. Отже, нове мистецтво є не загальнолюдським, а свідомо елітарним. Лише тут можуть реалізуватися власне естетичні почуття й насолоди, які масі, строго кажучи, недоступні: представники останньої шукає в мистецтві не естетичного, а лише відповідності (аналогії) їхнім звичайним життєвим переживанням. Іншими словами, їхнє сприйняття мистецтва є, по своїй суті, не естетичним, а етичним — але ці два різновиди співпереживання є несумісними один з одним приблизно так само, як несумісні погляд на скло і погляд на певний предмет крізь це саме скло.

3. Мистецтво, яке підладжується під ці запити маси, є «реалістичним», і саме звідси, як наслідок вищезгаданого «хаосу», походить мистецтво реалізму дев’ятнадцятого століття. Таке мистецтво, у певному сенсі, є «косооким», оскільки прагне зберегти водночас і етичне, і естетичне — себто, начебто спрямувати свої два «ока» у принципово різних напрямах. В остаточному рахунку, така внутрішня суперечливість є згубною для мистецтва, чим і зумовлюється неминуча криза мистецтва реалізму.

4. Натомість, мистецтво, що протистоїть цим запитам натовпу, є «ідеалістичним» або ж «елітарним». Також «нове мистецтво» можна охарактеризувати як «дегуманізоване», на противагу «гуманізованому» мистецтву реалістичного типу (для ілюстрації останньої тези Ортеги-і-Гассета достатньо порівняти, скажімо, «Бурлаків на Волзі» Іллі Рєпіна з «Чорним квадратом» Казіміра Малевича). В новому мистецтві, замість відтворення «людського», відкривається особлива насолода від подолання людяності: завданням (як-от на деяких відомих малюнках Пікассо) є зображення людини у формах, що якомога менше нагадують людину. «Реальність» є ворогом нового мистецтва; її подолання є надзвичайно важкою, але конче необхідною справою.

5. На відміну від «Дегуманізації мистецтва», твір «Повстання мас» за своєю спрямованістю є не мистецтвознавчим, а соціологічним та культурологічним. Суспільство, узагальнює свої попередні спостереження автор, завжди ділиться на творчу меншість та безлику, усереднену масу. Це відбивається навіть в класичному буддизмі, якій розподіляється на буддизм махаяни («великої колісниці»), що передбачає повноцінний шлях до спасіння, і буддизм хінаяни («малої колісниці»), що пропонує нижчий та (принаймні з точки зору махаяністів) неповноцінний шлях до спасіння.

6. В сучасній культурі, вважає Ортега-і-Гассет, панує маса. Такий стан зумовлений багатьма історичними чинниками, серед яких помітне місце посідає демографічний: у період з 1800 по 1914 рік чисельність європейського населення зросла зі ста вісімдесяти до чотирьохсот шістдесяти мільйонів осіб. Цей демографічний процес адекватно віддзеркалився у політичному устрої суспільства як розвиток ліберальної демократії; але ця остання веде не до процвітання, а, в остаточному рахунку, навпаки, до здичавіння Європи через засилля душевно здорової, але й душевно збіднілої маси, яка подавляє творчі прагнення людини. Це, власне, і є «повстання мас», як його бачить автор.

7. Аналіз «масової людини» у Ортеги-і-Гассета складений під явним (і відкрито визнаним автором) впливом елітаристської філософії Ніцше. Життя такої людини є легким — а отже, позбавленим будь-якого творчого зусилля. Людина маси — «плебей» усіх часів та народів — досі, як правило, перебувала у стані пригніченості і працювала на суспільну еліту; зараз, завдяки «революційному» дев’ятнадцятому століттю, ситуація змінилася на діаметрально протилежну, і людина маси почала диктувати еліті свої умови. За своїм психологічним устроєм така людина нагадує розбалувану дитину, яка не зазнала справжнього, дисциплінуючого виховання (власне, «окультурювання»); всі блага культури для неї відкриті, тоді як її власна душа для них насправді закрита. По суті, така людина є справжнім дикуном, причому дикуном, суцільно задоволеним собою і своїм суспільним становищем. Тому людина маси (і маса загалом) легко схиляється до насильства по відношенню до всього, що перевищує міру її розуміння та її культурні запити. Масова людина не стільки дурна, скільки обмежена й самовдоволена; але раніше вона принаймні знала своє справжнє (підкорене) місце, а тепер вимагає від всіх (в тому числі від творчої еліти) визнати її смаки за абсолютну норму.

8. В строгому сенсі, масова людина не має ані власних ідей, ані власної культури (в цьому сенсі, сам вислів «масова культура» звучить для Ортегі-і-Гассета як оксюморон). Адже культура існує лише там, де є встановлені та визнані правила - закони, способи пізнання, моральні норми тощо; але всього цього не існує для повсталої маси. Маса — позицію якої артикулюють, зокрема, такі ідеології як фашизм або більшовизм — не бажає «доводити» свою правоту за встановленими культурою правилами дискусії; вона прагне просто нав’язувати свою волю. Єдине право, яке потрібно масовій людині — це «право не бути правою». Пізніше автор додає, що іншим ідеологічним обличчям маси є й націоналізм — ставлення однієї нації до інших з цієї ж волюнтаристської позиції «розбалуваної дитини».

9. Переінакшуючи деякі міркування Шпенглера, Ортега-і-Гассет стверджує, що здичавіння, яке несе з собою панування маси, є відмовою не лише від культури, але й від цивілізації — адже основою існування останньої є історична пам’ять, яка зараз, з настанням панування маси, швидко втрачається. Водночас панування маси веде й до відмови від лібералізму як принципу самообмеження влади, оскільки маса, не терплячи правил і, водночас, будь-якого опору, відповідно не терпить і опозиції, а натомість прагне встановлення своєї безроздільної, тоталітарної влади. Тим самим, у 1929 році, Ортега-і-Гассет чітко встановлює й передбачає наперед логіку розвитку тоталітарних режимів двадцятого століття — зокрема, під проводом Муссоліні, Гітлера та Сталіна.

10. В підсумковому рахунку, повстання мас є, для автора, настанням епохи варварства — при тому що варвар, для Ортеги-і-Гассета, це не просто дикун (адже той якраз чітко дотримується визнаних ним правил у вигляді табу, ритуалів тощо), а оскаженілий дикун. Але проти тиранії варварства вже готується контр-повстання, яке готує творча еліта, і успіх цього повстання зумовлений тими протиріччями, якими неминуче характеризується теперішнє панування маси. Наприклад, сучасні ідеології маси, зокрема комунізм та фашизм, повстають проти лібералізму як принципу свободи, хоча саме завдяки ліберальній демократії відповідні політичні течії змогли розвинутися настільки, аби успішно претендувати на владу (варто нагадати, що, на момент написання «Повстання мас», більшовики вже успішно демонтували паростки ліберальної демократії в Російській Імперії, тоді як Німеччину аналогічний процес ще очікував після успіхів нацистської партії на демократичних виборах 1930 та 1932 років). Також маса суперечить сама собі вже тим, що потребує вождів — зокрема, у вигляді політичних лідерів (або, скажімо, «кумирів» популярного мистецтва). Зорганізувавшись під проводом вождя, маса бере в свої руки державу — і це виявляється початком кінця її повстання (в цих та попередніх міркуваннях Ортеги-і-Гассета чітко простежується його полеміка з колом ідей, висловлених на рік раніше Юліусом Еволою в його «Язичницькому імперіалізмі»). Адже, сказавши (за прикладом Людовика Чотирнадцятого) «держава — це я», маса жорстоко помиляється: навпаки, держава наново підкорює собі масу, змушуючи все суспільство жити на благо державної машини. Кінець цієї історії, прозорливо пророчить Ортега-і-Гассет, буде плачевний: держава висмокче з суспільства всі соки і відімре сама — як це вже сталося в історії Стародавнього Риму. Отже, «одержавлене суспільство» — це не лише апогей, але й ознака неминучої майбутньої кризи масової культури.

Питання й завдання для самостійної роботи

1. Чому Ортега-і-Гассет вважає нове європейське мистецтво початку двадцятого століття «антинародним» і «дегуманізованим»? Які суспільні процеси дозволяє розкрити факт появи «нового мистецтва»?

2. Якою, на думку Ортеги-і-Гассета, є сутність реалістичного мистецтва дев’ятнадцятого століття? Звідки походить і в чому полягає специфічне внутрішнє протиріччя, притаманне цьому напрямку мистецтва?

3. Чи згодні Ви з думкою Ортеги-і-Гассета, що протистояння маси та суспільної еліти притаманне будь-якому суспільству (крім, очевидно, архаїчного)? Чи означає це, що

для Ортеги-і-Гассета обсяг поняття «народна культура» співпадає з обсягом поняття «масова культура»?

4. Чому, на думку Ортеги-і-Гассета, саме двадцяте століття стало століттям панування масової культури? Які демографічні та політичні процеси сприяли виникненню цього панування?

5. Якою, з точки зору Ортеги-і-Гассета, є психологія та культурні запити масової людини? Чому «повстання мас» неминуче супроводжується постійними актами насильства?

6. Чому Ортега-і-Гассет вважає, що масова людина не має і не може мати ані власних ідей, ані власної культури? Чи згодні Ви з цією думкою автора? Чи не суперечить автор сам собі, відтак дезавуюючи саме поняття « масової культури»?

7. Які протиріччя притаманні процесу повстання маси та завоювання нею політичної влади? Як ці протиріччя зумовлюють майбутній кінець «ери революцій» і панування маси в суспільстві? Чому, на думку Ортеги-і-Гассета, масова культура — це культура, яке неминуче доходить самознищення?

Література

Основна література.

1. Х. Ортега-и-Гассет. Дегуманизация искусства — М.: Радуга, 1991. — С. 500-517.

2. Х. Ортега-и-Гассет. Восстание масс // Ортега-и-Гассет Х. Эстетика. Философия культуры. — М., 1991. — С. 309-350.

Додаткова література.

3. Философский энциклопедический словарь. — М., 1994 (статья «Ортега-и-Гасет»).

4. Современная западная философия: словарь. — М.: ТОН-Остожье, 1998. (статья «Ортега-и-Гасет»).