Теорія культури - Олексій Панич 2009

Модуль 4. Концепції культури в філософії двадцятого століття (екзістенціалізм, герменевтика, філософія діалогу); теорії соціальної стратифікації культури; неотрадиціоналістська, ігрова та постмодерна концепції культури
Тема 26. Розвиток теорій соціальної стратифікації культури упродовж двадцятого століття. Поняття субкультури та контркультури

У другій половині двадцятого століття аналіз соціальної стратифікації культури продовжився зусиллями багатьох теоретиків (зокрема таких як Дейвід Рісмен /David Riesman/, Теодор Рощак /Theodore Roszak/, Чарльз Рейч /Charles Reich/ та інші). Їхню теоретичну рефлексію великою мірою стимулював той факт, що культура сучасного суспільства швидко продовжувала розшаровуватися, тепер навіть у межах одного й того ж соціального прошарку або соціальної групи (молодь), або, навпаки, пронизуючи собою різні верстви суспільства (як-от течія «нових лівих», котрій у Франції 1960-х віддали данину як тогочасні студенти, так і їхні професори, котрі колись провели свою юність у русі Опору). Для позначення цих нових культурних феноменів були винайдені нові поняття, насамперед «субкультура» (існуюча в суспільстві відносно замкнена культурна система, відмінна від пануючої культури) і «контркультура» (різновид субкультури, що характеризується активним протистоянням панівній культурі). Оскільки у тих же 1960-х і, ще більше, 1970-х роках, попри всі зусилля влади, певна «вестернизація» радянського суспільства призвела до значного поширення субкультурних тенденцій також і в СРСР, до цього явища зрештою звернулася і радянська наука — наслідком чого став тепер вже класична праця відомих російських соціологів Ю.Н.Давидова та І.Б.Роднянської «Соціологія контркультури» (1980). Попри неминучу для тих часів данину марксистській ідеології, аналіз контркультури в цій праці виявився достатньо глибоким (не в останню чергу завдяки розлогому переказу авторами багатьох ідей та спостережень західних теоретиків), аби рекомендувати фрагменти саме цього твору для вивчення студентами в даному курсі.

1. Контркультура, погоджуються автори з західними теоретиками, виникає як продукт розчарування, насамперед молоді, в цінностях панівної культури (при цьому авторам йдеться лише про США, але висновки стосовно СРСР кожен читач, звісна річ, був вільний робити самостійно). Від самого початку контркультура характеризується двома ознаками: це культура (1) молодіжна, і (2) протестна. Цей протест міг втілюватися у дуже різноманітних формах культурної поведінки: від малювання графіті до умисно неохайного одягу та вживання наркотиків, і від відвертої асоціалізації (випадіння з суспільства в «андерграунд», себто «підпілля») до демонстративної поведінки в дусі іншої суспільної чи етнічної групи (звідси відзначений західними авторами феномен «ніггеризації» білої американської молоді). Цікаво, що творці контркультури, як правило, (вже) не належали до соціальної групи молоді, але свідомо орієнтувалися саме на її смаки та культурні запити.

2. Втім, панівним в контркультурі був все ж таки не політичний екстремізм (проявом якого були б конкретні дії, спрямовані на завоювання влади або змушування влади до певних дій чи відмови від певних дій), а утопія створення іншого, кращого суспільства (можна припустити, що першими паростками практичного формування контркультури, в цьому сенсі, були ще «фаланстери» Шарля Фурьє і комуна «Нова гармонія» Роберта Оуена). Звідси феномен «хіпі-гетто», які виникли у США ще наприкінці 1960-х років (знов-таки, ця тенденція згодом реалізувалася і в СРСР часів «перебудови»). Але поступово «хіпі-гетто» зазнали такого ж краху, як і комуни дев’ятнадцятого століття: по мірі залучення більш широкого кола прибічників, рух хіпі поступово вульгаризовувався (в категорія Ортеги-і-Гассета тут можна було б говорити про зсув руху хіпі з рівня елітарної на рівень масової культури), а «хіпі-гетто» опинялися в руках шахраїв та криміналу. Так контркультура, принаймні в її «хіпі- версії», поступово дійшла занепаду.

3. Більш глибокою, внутрішньою причиною такого занепаду стало також те, що контркультура, попри всі свої намагання відрізнитися від панівної культури, саме тому багато в чому виявилася не більше ніж негативною копією останньої. Контркультура, як і панівна культура, ґрунтувалася на високій соціальній мобільності її прибічників; вона (принаймні в розглянутій авторами американській версії) виявилася по-американ- ськи індивідуалістичною; не дивно, що врешті решт контркультура хіпі просто розчинилася в панівній культурі (принаймні як окреме помітне суспільне явище зі значною кількістю явних прибічників).

4. Автори вважають, що після краху соціальної утопії основою нової хвилі західної контркультури стала релігійність. В цьому аспекті пошук альтернативи панівній культурі очікувано призвів до звернення «на Схід» (себто, в Азію) і поширення серед західної молоді східних культів, включаючи дзен-буддизм, суфізм, індуїзм тощо. Але паралельно йшло і переосмислення християнства в дусі модного тоді молодіжного бунту — звідси популярний образ «протестуючого Христа», якій успішно сполучився з деякими традиційними засадами протестантської релігійної культури. Всередині контркультури стали оформлюватися нові релігійні течії, що поступово структурувалися у власну, формальну та неформальну, ієрархію. Але цей процес, у свою чергу, призвів до такого ж фіналу, як і фінал «соціальної утопії»: контркультурні течії стали потроху ре-інтегруватися в панівну культуру, перетворюючись радше на непротестну, цілком легітимізовану в суспільстві субкультуру.

5. Залежність контркультури від панівної культури проявляється вже в тому, що засадовим визначенням першої є її протестність стосовно другої. Відтак, контркультура вписується в більш широке коло суспільних феноменів, що будуються на інверсії панівних суспільних норм, поведінці «навиворіт» — як це має місце, зокрема, в принаймні деяких злочинних угрупованнях. Відтак, висновують автори, контркультура по суті паразитична: вона є проявом наміру жити за рахунок суспільства, водночас відкидаючи його правила та вимоги. (Цей вирок контркультурі, втім, видається надмірно жорстким і, очевидно, ідеологічно обумовленим, що не дивно для радянського видання 1980 року; по суті ж, діячі контркультури відрізняються від злочинців вже тим, що щиро прагнуть формування іншого і кращого суспільства — «всі ми коли-небудь станемо хіпі» — вважаючи свій альтернативний панівному культурний шлях як такий, що коли-небудь стане шляхом суспільства в цілому).

6. Вельми цікавим (але, по суті, таким, що спростовує попередній висновок Давидова і Роднянської) є спостереження цитованого авторами Джона Мільтона Йїнгера /John Milton Yinger/ про те, що сучасна культура по суті є конгломератом багатьох культур, які всі є «контркультурами» стосовно одна одної. Давидов і Роднянська, втім, вважають, що цей підхід релятивізує поняття контркультури і, врешті решт, позбавляє його сенсу, оскільки для радянських теоретиків контркультура має сенс лише як опозиція панівній культурі.

7. Переходячи до опису світоглядних настанов контркультури, автори ще більше посилюють викривальні, полемічні інтонації свого твору, продовжуючи й розвиваючи свої обвинувачення контркультури в соціальному паразитизмі. На їхню думку, основою контркультурної свідомості є гедонізм та прагнення отримати максимум насолоди та культурних благ «задурно» (втім, незрозуміло, як це пояснює беззаперечні факти творчості, зокрема художньої, в межах різних течій контркультури). Істина сприймається адептами контркультури як стан, в якому перебувають — причому перебуває радше не особистість, а її тіло (звідси прагнення досягти стану екстазу за допомогою соматичних стимуляторів, в т. ч. наркотичного характеру).

8. В більш широкому культурологічному контексті, цікавою є думка авторів про те, що поява контркультури в західному суспільстві другої половини двадцятого століття свідчить про загальну тенденцію «самозаперечення культури», як прояву та наслідку наявних в ній внутрішніх протиріч. Так, контркультура (якої, вважають автори, до другої половини двадцятого століття як соціального феномену не існувало) успадковує й розвиває протестні, культуроборчі тенденції мистецтва авангардизму початку двадцятого століття. (Студентам рекомендується порівняти, в цьому зв’язку, спостереження Давидова та Роднянської про ґенезу контркультури з міркуваннями Ортеги-і-Гассета про причини, розвиток і майбутній фінал «повстання мас»). Це надає Давидову та Роднянській підставу для справжнього вироку: контркультура, вважають вони, по суті є «запереченням самої культури» (пор. Ортега-і-Гассет про «нове варварство») і «ліквідацією культуротворчих принципів». До речі, таке ж знеособлювання, як і в контркультурі, автори вбачають в тоталітарних режимах першої половини двадцятого століття (посилаючись при цьому на Муссоліні та Гітлера, до яких насправді не важко було б додати ще й Сталіна). Тим самим автори торкаються надзвичайно важливої проблеми співвідношення феноменів контркультури та масової культури двадцятого століття, але, на жаль, не піддають цю проблему відкритому розгляду.

9. Підсумовуючи все сказане раніше, автори доходять висновку про суто негативний, нігілістичний характер контркультури, після чого (доволі несподівано) зводять ґенезу контркультури до грецьких кініків — вважаючи саме їх піонерами «чистого заперечення» культури всередині неї самої. Базовим протиріччям будь-якої контркультури автори вважають саме протиріччя між прагненням заперечувати культурні норми суспільства і прагненням, в той же час, користуватися благами цього суспільства; в більш широкому плані, тут можна говорити і про прагнення бути водночас культурним (адже цілком позбавлена культури людина, за визначенням, не є людиною) та антикультурним. Іншими словами, автори, в остаточному рахунку (й у певному протиріччі зі своїми спостереженнями на початку книги) тлумачать контркультуру не як альтернативну культуру, а як тотальну анти-культуру, суцільний негативізм (нігілізм), що не має жодної суспільної чи культурної перспективи.

Питання й завдання для самостійної роботи

1. Чому автори вважають, що контркультура як окреме суспільне явище виникає лише у другій половині двадцятого століття? Якщо Ви згодні з цим ствердженням, поясніть, чому контркультура не виникла в (західному) суспільстві раніше. Якщо незгодні, сформулюйте свою версію виникнення контркультури як суспільного явища й наведіть аргументи на її підтримку.

2. Якими ознаками, на думку Давидова та Роднянської, характеризується будь-яка контркультура?

3. Чому контркультурний проект побудови альтернативного суспільства у 1960-1970-х роках зазнав тотальної невдачі?

4. Як пов’язані феномен контркультури й мода на «нетрадиційні» (або альтернативно- традиційні, як-от запозичені зі Сходу) релігійні течії? Які культурні явища стали наслідком еволюції контркультури від соціальної утопії убік релігійних культів?

5. Чому Давидов і Роднянська вважають контркультуру по суті паразитичною? Чи (або: якою мірою) Ви згодні з таким висновком?

6. Чому Давидов і Роднянська відкидають висновок цитованого ними Йїнгера, що сучасна культура по суті є конгломератом багатьох культур, які всі є «контркультурами» стосовно одна одної? Чия точка зору видається Вам тут більш ґрунтовною, і чому саме? Спробуйте навести власні аргументи на захист позиції або Йїнгера, або Давидова і Роднянської.

7. Яким, на Ваш погляд, є співвідношення феноменів контркультури та масової культури? Чи вважаєте Ви ці феномени (перший, або другий, або обидва разом) суто негативними (нігілістичними) та руйнівними для культури?

Література

Основна література.

1. Ю.Н.Давыдов, И.Б.Роднянская. Социология контркультуры. — М.: Наука, 1980. — С. 3-5, 51-89, 169-208.