Економічний енциклопедичний словник - Мочерний С.В. 1995

Аграрна політика держави

Аграрна політика держави — стратегічний курс держави та система заходів, спрямованих на інтенсивний розвиток продуктивних сил села, вдосконалення або докорінну зміну існуючих економічних відносин, в т.ч. типів і форм економічної власності, а також господарського механізму з метою істотного поліпшення умов життя й побуту його мешканців, на забезпечення продовольчої безпеки країни. А.п.д. включає цінову, інвестиційну, податкову та інші і є водночас в аграрній сфері важливою складовою соціально-економічної політики держави, передбачає наукове обґрунтування стратегії і тактики розвитку аграрних відносин, економічне обґрунтування шляхів розвитку села. Наприкінці 20-х—на початку 30-х XX ст. в Україні здійснювалася примусова колективізація (в Західній Україні — наприкінці 40-х-на початку 50-х), впроваджувався позаекономічний примус до праці. Внаслідок цього зростало відчуження сільськогосподарських працівників від землі та інших засобів виробництва, втрачалися стимули до праці тощо. Проводилася також політика витіснення колгоспів і збільшення кількості радгоспів. Ця політика значно змінилась лише у 80-ті XX ст., внаслідок чого чисельність збиткових колгоспів знизилась з майже 14 тис. до 0,8 тис., а виробництво зерна в Україні на початку 90-х становило 1 т на душу населення. Стратегічна мета А.п.д. у країнах Центральної та Східної Європи — формування конкурентних типів власності (насамперед приватної, колективної та державної), кожна з яких функціонує у конкретних формах. З проголошенням незалежності України А.п.д. спочатку була спрямована на розвиток різних форм власності в сільському господарстві. Але втілення її в життя не обійшлося без поспішної «фермеризації» села, а через механізм цін відбувається його пограбування, стався штучний розвал рентабельних сільськогосподарських підприємств здебільшого з ідеологічних мотивів. Тому пріоритетною формою власності у сільському господарстві повинна стати нова за змістом колективна власність акціонерного типу, в якій відбудеться оптимальне поєднання приватних і колективних інтересів за переважання останніх. Приватні інтереси ґрунтуються при цьому на наявності у селян сертифікатів на право приватної власності на землю, яка перебуває у колективному користуванні. Важливу роль повинна відігравати і державна власність на землю (як у багатьох розвинених країнах світу) і надання землі у довготермінову оренду. Метою А.п.д. в Україні на майбутнє є перетворення держави на стабільного експортера значної кількості сільськогосподарської продукції, розбудова українського села. А.п.д. повинна бути спрямована також на те, щоб повернути промислове виробництво на забезпечення потреб агропромислового комплексу, забезпечити паритетність цін (через їх відсутність сільське господарство щорічно втрачало близько 10 млрд. грн.). Важливим напрямом цієї політики є оптимальне поєднання ринкових важелів з державним регулюванням за домінування останнього. Макроекономічне регулювання повинно поширюватися на всі форми власності, господарювання. Слід також вжити заходів щодо захисту внутрішнього товаровиробника у промисловості й сільському господарстві. Завдяки таким заходам формувалося високопродуктивне сільське господарство багатьох розвинених країн світу. Кожна з форм і типів власності має базуватися на ефективному використання землі, підвищенні її родючості, дотриманні чинного законодавства щодо охорони довкілля, працівники всіх форм господарювання повинні мати однакові права на соціальний захист з боку держави, на отримання допомоги для розвитку господарської діяльності, забезпечення відповідних прав тощо. Проте керівництво країни до 2005 проводило хибну A.п., що призвело до глибокої аграрної кризи (див. Аграрні кризи).