Соціальна географія - М. І. Білецький, І. В. Ванда, Л. І. Котик 2014

Словник термінів
Об’єкт, предмет, зміст та функції соціальної географії

Адміністративно-територіальний устрій — поділ території країни на окремі частини (адміністративно—територіальні одиниці: краї, області, провінції, штати, департаменти, райони тощо), на основі якого створені і діють органи державної влади й управління на місцях. Згідно зі ст. 133 Конституції України, систему адміністративно—територіального устрою України формують: АР Крим, області, райони, міста, райони в містах, селища і села. Ці територіальні одиниці розрізняють: а) за географічними ознаками — реґіони (АР Крим, області, райони, міста-реґіони Київ і Севастополь) і населені пункти (міста, селища, села); б) за статусом — адміністративно-територіальні одиниці (області, райони), самоврядні територіальні одиниці (міста, селища, села). АР Крим має особливий статус територіальної автономії; райони в містах мають ознаки як адміністративно-територіальних, так і самоврядних одиниць; в) за місцем у системі адміністративно-територіального устрою України — територіальні одиниці первинного рівня (міста без районного поділу, райони у містах, селища, села), середнього рівня (райони, міста з районним поділом), вищого рівня (АР Крим, області, міста Київ і Севастополь).

Аномія — стан, за якого нема загальнозначущих норм поведінки і взаємодії або 'їх ігнорують (С. О. Макєєв, 2005).

Ареал — частина геопростору, у межах якого простежуються явища, яких нема на суміжних ділянках.

Базові потреби (вітальні потреби) — потреби, задоволення яких необхідне для фізичного відтворення життя.

Географія гендерна (гендерна географія) — галузева дисципліна соціальної географії; виникла в 60-х роках ХХ ст. в американській соціальній географії; вивчає реґіональні відмінності системи соціостатевих відносин, моделей поведінки, очікувань від індивідів відповідно до створених суспільством уявлень про «чоловіче» і «жіноче»; аналізує регіональні прояви патріархальних рис існуючої культури, її цінностей і норм.

Географія розвитку — галузева дисципліна соціальної географії; вивчає просторову організацію економічної відсталості, процес формування просторової структури господарства та розселення країн, що розвиваються та країн із перехідною економікою.

Географія споживання — галузева дисципліна соціальної географії, вивчає закономірності й особливості геопросторової організації процесу споживання товарів та послуг; сформувалася в американському науковому просторі у 80-х роках ХХ ст. у результаті досліджень регіональних відмінностей у споживанні їжі; у 90—х роках ХХ ст. суттєво розширився набір об’єктів вивчення географії споживання (медичні засоби, ліки, побутова техніка, побутова хімія, одяг, наркотичні засоби, побутові послуги, рекламні послуги тощо) — Н. Ґреґсон «І тепер це все споживання» (N. Gregson, «And now it’s all consumption», 1995), Д. Міллер, П. Джексон, Н. Тріфт, Б. Холдрук, М. Ровлендс «Відвідування магазинів, місце розташування, ідентичність» (D. Miller, P. Jackson, N. Thrift, B. Holdrook, M. Rowlands «Shopping, place and identity», 1998); на початку ХХІ ст. об’єкт вивчення географії споживання охопив утилізацію надлишків споживання. На сьогодні дослідження науки охоплюють вивчення товарних ланцюгів, дослідження соціального та просторового життя товарів та послуг, вивчення впливу ідентичності (вік; сімейні відносини; рівень достатку; особисті соціо-культурні переконання; національна, статева, расова приналежність; сексуальна орієнтація, конституція тіла; мобільність; місце проживання, народження, праці, повсякденного часопроведення) на процес споживання.

Географія спорту — галузева дисципліна соціальної географії; вивчає реґіональні відмінності у розвитку видів спорту, спортивних рекордах, першість тих чи інших реґіонів світу з певного виду спорту, появу і поширення видів спорту у часі й просторі, взаємодію різних видів спорту на одній території, мережу спортивних споруд та їхню ієрархію, особливості просторової організації професійного та любительського спорту тощо.

Географія сприйняття — галузева дисципліна соціальної географії; вивчає просторові образи (уявлення) та механізми їхнього впливу на просторову поведінку людини в різних середовищах, ситуаціях, просторово-часових координатах. Географія спорту (Я. Олійник, А. Степаненко, 2000) охоплює три групи досліджень: 1) вивчення структури образів середовища та їхньої участі у сприйнятті місця і простору (увага зосереджена на суб’єктивності сприйняття віддалей і топології середовища та впливу стереотипу сприйняття на оцінку положення в просторі); 2) аналіз процесу сприйняття середовища (увага зосереджена на вивчення процесу і результату сприйняття середовища і простору різними соціальними групами та в різних культурних середовищах, аналіз факторів, що впливають на якість середовища, аналіз сприйняття екстремальних ситуацій); 3) вивчення смислу і цінності місця (символіка місця впливає на поведінку людей, почуття території має вплив на прийняття рішення про міграцію, вибір місця для праці, відпочинку, проживання).

Географія феміністична (феміністична географія) — галузева дисципліна соціальної географії; вивчає соціальні й психологічні особливості поведінки в просторі й сприйняття місць і середовища жінок; соціальну роль та місце жінок у різних видах територіальних соціумів (місто / село), різних видах діяльності; територіальні відмінності проблем жінок; особливості просторової поведінки жінок при виборі місця праці, проживання, відпочинку, прийнятті рішень про міграцію.

Географія часова (часова географія, часо-просторова географія, хроногеографія) — галузева дисципліна соціальної географії; вивчає переплетіння розподілу станів і подій у зв’язаному блоці «простір-час» (за Т. Геґерстрандом (Т. Hagerstrand), 1916—2004); досліджує закономірності в ритмах життєдіяльності людини, циклічності суспільних процесів (за Н. Тріфтом (N. Thrift), нар. 1949). Засновник науки — Т. Геґерстранд. Головні поняття науки: траєкторія, вузол діяльності, часовий ландшафт, діорама. Траєкторія — діяльність людини у системі «простір-час». Вузол діяльності — пересікання кількох траєкторій. Часовий ландшафт — сукупність траєкторій та вузлів, що включає в себе людей з їхньою пам’яттю, почуттями, думками, намірами. Діорама — часова система, яка складається з ряду часових ландшафтів.

Геопросторова організація — складне наукове поняття суспільної географії, що об’єднує воєдино чотири складові: 1) взаєморозташування (взаєморозміщення) об’єктів у двовимірному просторі земної поверхні; 2) наявність просторових зв’язків між розташованими у межах земної поверхні об’єктами; 3) існування територіальних суспільних утворень (формувань, поєднань, систем, структур); 4) функціонування територіальних утворень (О. І. Шаблій, 2003). Геопросторова організація соціальної сфери — предмет дослідження соціальної географії.

Громада — низова адміністративно—територіальна одиниця, згідно з проектом Закону України про «Про територіальний устрій України», яка утворюється з одного або декількох поселень за умови, якщо в її межах проживає не менше 5 тис. жителів з урахуванням доступності адміністративного центру громади. До території громади можуть входити території поселень, поселенські утворення, міжпоселенські землі.

Держава — політична форма організації суспільства, що усталюється внаслідок виникнення і діяльності публічної влади — системи, яка керує основними сферами суспільного життя. Головні ознаки держави: наявність системи органів і установ, які утворюють механізм держави; наявність обов’язкових правил поведінки, запроваджених або санкціонованих державою (державного права); наявність певної території, у межах якої діє ця державна влада. Держава виконує зовнішні і внутрішні функції. Зовнішня функція полягає в захисті кордонів, цілісності території, суверенітету, у сприянні розвитку співробітництва і взаємодії з іншими державами.

Державна територія — частина Земної кулі, яка перебуває під суверенітетом певної країни. До її складу входить: суша з її надрами, внутрішні й територіальні води, а також повітряний простір над нею.

Державний лад — спосіб виконання легітимними управлінськими структурами владних повноважень у межах їхніх країн. Державний лад визначений формою державного правління та формою державного устрою.

Життєдіяльність — сукупність процесів, які відбуваються в живому організмі, слугують підтримці в ньому життя та є проявами життя.

Життєдіяльність людини — взаємозв’язок, взаємопроникнення та взаємовплив відтворювальної, споживчої, екістичної, трудової, соціоприродної діяльності особи. У життєдіяльності людини російський соціолог П. Смірнов (П. Смирнов, нар. 1942 р.) виокремив три види (1997): егодіяльність (діяльність для себе, мета — забезпечити існування діяча, задовольнити його потреби, принести певну вигоду); діяльність службова (служіння, альтердіяльність, діяльність для іншого; мета — забезпечення діячем потреб когось іншого); ігрова діяльність (гра, діяльність для себе самого; мета — діяльність, яку здійснює діяч заради самого процесу діяльності).

Зміст науки — сукупність наукових проблем, ідей та гіпотез, понять і категорій, принципів, законів і закономірностей, теорій і концепцій науки, які адекватно відображають об’єкт і предмет дослідження (О. І. Шаблій, 2003).

Зміст соціальної географії — сукупність наукових проблем, ідей та гіпотез, понять і категорій, принципів, законів і закономірностей, теорій і концепцій соціальної географії, які адекватно відображають її об’єкт і предмет дослідження.

Ідентичність — сукупність установок, уявлень щодо власного самоусвідомлення індивіда та самоасоціювання його в цілому суспільстві; одними з найважливіших знаків ідентичності особистості є ім’я, соціальної ідентичності — назва групи, протиставлення «себе» та «своєї» групи «іншим».

Індивід — окрема людина як представник людського роду з усіма її психологічними, морально—етичними та психічними характеристиками; один з багатьох, знеособлений.

Інформаційне суспільство — суспільство, для якого характерна висока інтенсивність інформаційного обміну в повсякденному житті більшості громадян і роботі організацій; використання загальних чи сумісних технологій в особистих, соціальних, освітніх, ділових та інших цілях, а також можливість швидкого передавання, одержання й обміну цифрових даних незалежно від відстані.

Інформаційний потенціал — наявні та такі, що можуть бути мобілізовані, обсяги інформаційних ресурсів, інформаційної техніки й технологій для створення власних і збирання, накопичення, опрацювання й використання різноманітних форм інформації для задоволення відповідних потреб суспільства.

Конкретні об’єкти дослідження соціальної географії — соціальні підсистеми форм геопросторової організації суспільства загалом або його складових частин, тобто соціальна сфера та її елементи (соціальні об’єкти, соціальні явища, соціальні процеси) в умовах співвідношення конкретного соціально—часового виміру з геопросторово—часовими координатами (Л. Т. Шевчук, 2007).

Концепція — певний спосіб розуміння, трактування предмета; головна ідея для його систематичного висвітлення (О. І. Шаблій, 2003).

Країна — територіально визначене політичне, національне, соціальне і культурне співтовариство з акцентом на його географічному (просторовому) положенні у світі. Часто країна є синонімом поняття держава, проте має більше культурно-історичний або соціально-економічний, ніж політичний зміст.

Людство — сукупність індивідуумів, які належать до біологічного виду людини розумної (Homo Sapiens).

Людські риси — знання, вміння, навички, які одні люди можуть надати та надають іншим людям для поліпшення та збагачення їхнього життя.

Місто — порівняно велике поселення, що має різноманітні соціально-економічні функції, з високою часткою населення, зайнятого в неаграрних сферах виробничої діяльності. В Україні містом називають поселення, кількість жителів якого перевищує 10 тис. осіб, з—поміж яких не менше ніж дві третини зайняті у несільськогосподарських сферах економіки. Винятком є поселення, які колись були велелюдними й відігравали вагому соціально-економічну роль у розвитку навколишньої території, наприклад, м. Угнів Сокальського району Львівської області (1007 осіб станом на 01.01.2013 р.) За кількістю населення міста поділяють на: малі (до 20 тис. осіб); середні (20-100); великі (100—500); найбільші (500 тис. — 1 млн осіб); міста-мільйонери (понад 1 млн осіб).

Місце проживання — житловий будинок, квартира, інше приміщення, придатне для проживання в ньому (гуртожиток, готель тощо), у відповідному населеному пункті, у якому особа проживає постійно, переважно або тимчасово (Цивільний кодекс України, 16.01.2003 р.); населений пункт у якому особа проживає постійно або впродовж тривалого часу.

Місцева громада — група людей, які живуть у межах невеликої території, мають спільні соціальні проблеми та організовуються для вирішення цих проблем.

Міське поселення — населений пункт, який виконує переважно промислові, наукові, транспортні, курортні, торговельні, культурні, адміністративно—політичні та інші несільськогосподарські функції й вирізняється концентрацією цих видів діяльності, підвищеною щільністю населення і компактністю забудови.

Мотив — матеріальний або ідеологічний предмет, спонука і підстава діяльності, вчинку.

Мотивація — система мотивів, яка визначає конкретні форми діяльності або поведінки людини.

Науковий закон — відображення за допомогою понять і категорій суттєвих і необхідних зв’язків, що існують у навколишній дійсності й мисленні (О. І. Шаблій, 2003).

Нація — політична спільнота громадян певної держави — політична нація; етнічна спільнота (етнос) з єдиною мовою і самосвідомістю (як особистим відчуттям «національної ідентичності», так і колективним усвідомленням своєї єдності і відмінності від інших).

Норми — правила поведінки, очікування та стандарти, що регулюють взаємодії людей (С. О. Макєєв, 2005).

Особистість — соціально-типова характеристика людини як сукупності соціальних ролей, що визначені соціальним статусом (С. О. Макєєв, 2005).

Поведінка — сукупність дій і вчинків особи, групи осіб, натовпу.

Поняття — форма мислення, у якій відображаються загальні суттєві властивості чи відношення предметів, явищ і процесів реальності, взаємозв’язки між ними у вигляді цілісної сукупності ознак (О. І. Шаблій, 2003).

Поселення — компактно заселене місце проживання людей, що склалося внаслідок історичних традицій, господарської та іншої діяльності, має сталий склад населення, власну назву, відокремлене від інших межею забудови території. За кількістю населення й соціально-економічними характеристиками поселення розподіляють на села, містечка, міста.

Потреба — необхідність у чомусь, яку треба задовольнити. Потреби умовно поділяють на три групи: вітальні (фізіологічні), соціальні (спілкування, соціальна оцінка), духовні (пошук сенсу життя, ідеали, цінності).

Район — частина геопростору, насичена елементами, що суттєво відрізняють її від інших територіальних утворень; для нього характерна єдність, взаємопов’язаність складових елементів та цілісність, що є об’єктивною умовою, закономірним результатом розвитку власне цієї частини геопростору.

Районоутворення — об’єктивний, незалежний від волі і свідомості людини процес формування інтегральних виробничо— територіальних систем, господарські елементи яких перебувають у тісних взаємозв’язках, мають свої просторові й виробничі особливості та вирізняються стійкістю щодо зовнішніх і внутрішніх змін.

Районування — процес поділу території на порівняно цілісні частини — райони, сітка яких є результатом цього процесу.

Регіон — велика територіальна одиниця (природна, економічна, соціальна, політична тощо), дещо відмінна від наявного політичного та адміністративного поділу. Під реґіоном також розуміють певну територію, що відрізняється від інших територій за низкою ознак і має деяку цінність, взаємо— пов’язаність складових елементів.

Самоврядування — надане законом і державною владою право місцевих органів самостійно вирішувати коло питань, що входять до їхньої компетенції; діяльність щодо реалізації цього права.

Селище міського типу (смт, містечко) — міське поселення в Україні, що виконує промислові, транспортні, адміністративні, курортні, наукові та інші функції, проте недостатньо розвинене, щоб отримати статус міста, запроваджений у державі.

Село — поселення, населення якого зайняте переважно в сільському господарстві; історичний тип великих сільських поселень, що відігравали роль місцевого центру для хуторів та дрібних поселень. За кількістю населення села в Україні поділяють на малі (до 500 осіб); середні (500—1 000); великі (понад 1 000 осіб).

Середовище життєдіяльності людини — сукупність об’єктів, явищ і чинників навколишнього середовища, що безпосередньо оточують людину і визначають умови її проживання, харчування, праці, відпочинку, навчання, виховання тощо.

Сільська місцевість — уся обжита територія країн і районів, що перебуває поза міськими поселеннями, з її ландшафтами (природними і перетвореними людиною), населенням і поселеннями, які належать до категорії сільських.

Соціалізація — процес засвоєння індивідом певної системи знань, норм і цінностей, процес становлення його як особистості (С. О. Макєєв, 2005); процес перетворення людської істоти на суспільного індивіда, утвердження її як особистості, включення у суспільне життя.

Соціальна географія — напрям суспільної географії, що вивчає просторові процеси та форми геопросторової організації життя і діяльності людей з погляду умов їх праці, побуту, відпочинку, розвитку особистості. Соціальна географія — одна з основних дисциплін суспільної географії поряд з географією населення, економічною і політичною географією.

Соціальна інформація — сукупність знань, даних і повідомлень, які формуються в суспільстві й які використовують індивіди, групи, соціальні інститути для регулювання соціальної взаємодії, суспільних відносин.

Соціальна мобільність — рух осіб або груп з однієї соціальної позиції до іншої. Вертикальна соціальна мобільність означає зміщення догори / вниз в ієрархії стратифікаційної системи. Горизонтальна соціальна мобільність — перехід з однієї соціальної групи в іншу, які стоять на одному й тому ж рівні стратифікації.

Соціальна поведінка — система взаємопов’язаних зовнішніх дій, які чинять люди в соціальній сфері під впливом власних або групових інтересів для задоволення певних потреб.

Соціальна роль — суспільна функція особистості, що визначена статусом, позицією, яку займає особистість у суспільстві, станом міжособистісних відносин тощо.

Соціальна стратифікація — диференціація суспільства на соціальні спільності (класи, верстви) у ієрархічному ранзі, що виражена в нерівному обсязі влади, матеріальних багатств, прав та обов’язків, привілеїв і престижу.

Соціальна структура — функціонально та ієрархічно організована множина соціальних спільнот (С. О. Макєєв, 2005).

Соціальна структура суспільства — сукупність взаємопов’язаних і таких що взаємодіють, соціальних елементів (індивідів, груп, інституцій) і відносин (зв’язків) між ними. У соціальній структурі суспільства виділяють два компоненти: соціальний склад — набір елементів, які становлять це суспільство, і набір зв’язків цих елементів — розмаїття соціальних зв’язків усіх складових соціальної системи.

Соціальна сфера — усі види діяльності людини, які забезпечують її побутові та духовні потреби.

Соціальне — 1) сукупність суспільних відносин з акцентом на надприродні та надіндивідуальні якості, здатність до життєдіяльності у спільноті; 2) сукупність характеристик індивідів, що взаємодіють, як членів різних груп; 3) інтерсуб’єктивна реальність повсякденного світу, що формується внаслідок взаємодії з іншими (Л. Т. Шевчук, 2007). Якість, внутрішньо притаманна особистості й спільноті, яка формується внаслідок процесів соціалізації. Соціальне відображає зміст і характер відносин між суб’єктами (індивідами, групами, спільнотами) як результат виконання людиною певних соціальних функцій, які вона бере на себе, стаючи членом спільноти.

Соціальне самовизначення — усвідомлення індивідом свого місця в соціальній структурі суспільства у конкретних просторово— часових координатах, зумовлене різними соціальними спільностями, які визначають характеристики соціального стану людей; усвідомлення індивідом своїх соціальних позицій (Л. Т. Шевчук, 2007).

Соціальний — суспільний, громадський, той, що стосується суспільства.

Соціальний досвід — сукупність набутих соціальними суб’єктами (індивідами, групами, народами, націями) знань, умінь, навичок, звичок, звичаїв, норм, традицій тощо, які є підґрунтям їхнього практичного життя в суспільстві.

Соціальний простір — умова існування і розвитку суспільства; ойкумена, соціально освоєна частина природного простору як середовища проживання людей; «життєвий простір» — місце взаємодії територіальних соціальних спільнот; простір індивідуального буття.

Соціальний розвиток — процес переходу суспільства, конкретних територіальних соціальних спільнот на якісно нові рівні функціонування. Мета соціального розвитку — подолання певних соціальних негараздів і проблем (безробіття, низький рівень освіти, наркоманія тощо). У соціальній географії поширений термін регіональний соціальний розвиток — щодо окремих реґіонів світу чи частин країни.

Соціальний рух населення — сукупність процесів переходу населення від одних соціальних станів до інших (шлюб — розлучення, працівник — пенсіонер, школяр — студент — особа з вищою освітою).

Соціальний статус — ієрархічна позиція індивіда на шкалі певної об’єктивної або суб’єктивної ознаки; ранг, що приписують індивідам, організаціям, групам (С. О. Макєєв, 2005).

Соціальний час — специфічна характеристика часу, у якому існує і розвивається суспільство, соціальні спільності, індивіди (Я. Б. Олійник, А. В. Степаненко, 2000).

Соціальні відношення — сукупність взаємозалежностей і взаємодій між різними соціальними властивостями та процесами. Виділяють два види соціальних відношень: соціальні взаємодії та соціальні зв’язки.

Соціальні властивості — ознаки та характеристики, притаманні людині та територіальним соціальним спільнотам, суспільству загалом (наприклад, свідомість, цілеспрямованість).

Соціальні закономірності — наявні у соціальних спільнотах стійкі причинно—наслідкові зв’язки, що мають властивість бути тенденцією, тобто постійно виявлятися у тих чи інших соціальних явищах.

Соціальні індикатори (соціальні показники) — статистичні показники, що характеризують стандарти умов і рівня життя.

Соціальні проблеми — наявність невирішених суперечностей між соціальними і бажаними явищами, станами та процесами; негативні аспекти в житті суспільства, які розглядають як такі, що потребують втручання з боку держави, міжнародних організацій. Соціальні проблеми бувають глобальні, національні, регіональні, локальні. Їх вирішують реалізацією соціальної політики і долають у процесі розвитку.

Соціальні процеси — послідовні зміни станів, стадій розвитку чи функціонування суспільства, окремих територіальних соціальних спільнот.

Соціальні явища — зовнішній прояв у конкретному соціальному місці соціального простору тих чи інших соціальних властивостей, законів, закономірностей. Самі закономірності, зазвичай, є прихованими. Приклад — революція, бідність.

Соціально—культурна страта — соціальна група людей, об’єднана певними майновими, професійними інтересами, захопленнями тощо.

Соціологія — наука про соціальні спільності, соціальні відношення, закономірності та механізми їхнього становлення, функціонування і розвитку.

Соціум — велика стійка соціальна спільнота, для якої характерна єдність умов життєдіяльності людей і спільність культури; територіальна спільність людей, об’єднаних проживанням на території в межах одного чи кількох поселень; відносини між членами соціуму визначені соціальними відносинами в суспільстві загалом; імовірність «випадкової» зустрічі і контактів у представників одного соціуму є значно вищою, ніж у представників різних соціумів; чим більший соціум за кількістю (масштабом), тим ліпші можливості для розвитку контактів.

Столиця — основне місто держави, адміністративно—політичний центр країни. Вона звичайно є місцем перебування вищих органів державної влади і державного управління, вищих судових, військових та інших установ.

Суспільство — група людей, що живуть на одній території, у єдиному політичному та соціальному укладі й усвідомлюють свою ідентичність, відмінність від інших таких груп, що існують поряд (Е. Гідденс, 1999).

Теорія — форма наукового знання, що є сукупністю достовірних, логічно несуперечливих положень про певну галузь реального світу (О. І. Шаблій, 2003).

Територіальна громада — жителі, об’єднані постійним проживанням у межах села, селища, міста, що є самостійними адміністративно-територіальними одиницями, або добровільне об’єднання жителів кількох сіл, що мають єдиний адміністративний центр.

Територіальна соціальна спільнота — поєднання соціальних груп і соціальних процесів, для якого характерні стійкі і впорядковані взаємозв’язки, що надають системі стійкості, цілісності й автономності; сукупність індивідів, що взаємодіють між собою на систематичних засадах, об’єднані спільною територією й усвідомлюють свою ідентичність (наприклад, львів’яни, кияни, гуцули). Зазвичай, в основі кожної територіальної спільноти є територіальна соціальна система.

Термін — слово чи словосполучення, яке точно позначає спеціальне поняття і його співвідношення з іншими поняттями певної галузі.

Толерантність — терпимість щодо інших людей, їхніх переконань, цінностей та поведінки.

Урбанізація — процес зростання міст і підвищення їхньої ролі в економічному і культурному житті суспільства, поширення міського способу життя у сільській місцевості.

Функції соціальної географії — роль соціальної географії у житті суспільства. Головні функції соціальної географії — теоретична (розробка теоретичних положень науки; висунення наукою нових ідей, гіпотез, концепцій; обґрунтування наукою власних законів та закономірностей), конструктивна (пошук практичного застосування теоретичних положень науки, участь науки у розв’язанні нагальних локальних, регіональних, глобальних проблем), прогностична (розробка наукою коротко—, середньо—, довготермінових прогнозів змін соціально-географічної ситуації; обґрунтування та виокремлення перспектив та загроз розвитку), інформаційна (збирання, систематизація, узагальнення, зберігання та використання соціально-географічної інформації), просвітницька (вивчення елементів соціальної географії в початковій, середній та вищій школі), виховна (формування почуття патріотизму (україноцентризму), відкритості й чуйності до різноманіття, толерантності, терпимості, милосердя, поваги до інших людей та їхніх поглядів, бережливого ставлення до природи), популяризаційна (поширення результатів дослідження соціальної географії через засоби масової інформації, Інтернет, книговидання, рекламну та атракційну діяльність). Неголовні (доповнюючі) функції соціальної географії — світоглядна (розширення кругозору, показ багатоманіття та мозаїчності (культурної, релігійної, повсякденно—життєвої, поведінкової) світу), інтегративна (об’єднання людей за допомогою поширення соціально-географічних знань через усвідомлення власної єдності (культурної, релігійної, історичної) у межах певної території), комунікативна (налагодження спілкування та взаємодії між особами / групами осіб на локальному, реґіональному, глобальному рівні), регулятивна (формування наперед визначених стандартів поведінки з врахуванням територіальних соціально-культурних особливостей (звичаї, норми, традиції, заборони, вимоги)), адаптивна (пристосування до постійних змін соціально-географічного середовища, до його територіальних відмін, вироблення особистої соціально—культурної гнучкості), захисна (збереження соціально-географічної індивідуальності, унікальності у час глобалізації, активних соціально— культурних інноваційних змін) (Л. І. Котик, 2014).

Цінності — переконання, що їх поділяє колектив щодо цілей, до яких люди повинні прагнути, та основних засобів їхнього досягнення (С. О. Макєєв, 2005).

Чинник — рушійна сила, першопричина будь-яких процесів.