Етнографія України - М. С. Дністрянський 2008

Розділ 3. Методологічні та методичні основи етногеографічного дослідження держав
3.1. Огляд історії етногеографічних досліджень в Україні

Наукові етногеографічні знання беруть початок з народної культури, фолькльору, міфологічних уявлень про походження народів. Причому розпізнавання етногеографічних відмінностей характерне для фольклору всіх народів. Значну увагу етногеографічним особливостям приділено й у священних книгах найбільших релігій світу. Етногеографічне мислення в Україні (в широкому розумінні цього поняття) також пройшло складну еволюцію. І хоча знання про народи, їхнє розселення, етнополітичні проблеми аж до початку ХХ ст. не були систематизованими, вони становили важливу складову загалом країнознавчої інформації, у т. ч. і найдавніших пам'яток писемності. Це стосується й вітчизняних літописів, і творів античності (Геродота, Страбона, Птоломея), і пізніших описів західних і східних мандрівників і хроністів (Аль-Массуда, З. Герберштейна, Г. Боплана).

Важлива сторінка в історії розвитку етногеографічного мислення — це формування уявлень про походження народу, його територію, сусідів. У цьому контексті автор «Повісті минулих літ» вже досить чітко бачив єдність племен свого народу і прагнув показати їхнє місце у відношенні до сусідів. Нові якісні зміни в етногеографічному світогляді відбулися у середині ХVІІ ст., в період національно-визвольної війни українського народу під проводом Б. Хмельницького, коли формувалися не лише нова українська державність, самосвідомість, але й нові уявлення про територію розселення українського народу, його походження, культурні особливості. Саме в цей час у свідомості політичних діячів України вперше після кількох століть недержавного життя створюється, а точніше — відновлюється, образ України-Русі як етнічної цілості, як політичної одиниці, формується об'єктивне розуміння меж української етнічної території. Про це свідчать висловлювання окремих політиків, а пізніше і тексти політичних документів. З огляду на сказане, цікавою є еволюція поглядів Б. Хмельницького, котрий спочатку виступав, за свідченнями очевидців, за автономію по Білу Церкву, а пізніше — по Львів, Холм і Галич. Ще чіткіше уявляв собі межі української етнічної території, на основі якої і прагнув відновити державність, гетьман П.Дорошенко, за планами якого мала бути відновлена українська держава від Перемишля, Ярослава, Вісли і Німана на заході і на північному заході — по Севськ і Путивль на сході.

Ліквідація останніх залишків козацької автономії наприкінці ХVІІІ ст. сповільнила дальше формування етногеографічного мислення, хоча ідея української культурної і політичної самобутності ще довгий час зберігалася у середовищі козацької старшини та її нащадків, про що свідчить, зокрема, діяльність В. Капніста, В. Полетики та інших державних і громадських діячів того часу.

Нові тенденції формування етнокультурного та етнополітичного світогляду з'явилися на українських землях у першій половині ХІХ ст. Поява нових ідей мала об'єктивний характер і визначалася, зокрема, розширенням прошарку інтелгенції — вихідців з колишньої козацької еліти з характерними особливостями самосвідомості та помітними автономістськими політичними орієнтаціями. Мало значення й культурне та політичне піднесення у сусідніх країнах. Нові зрушення в етносвідомості національної еліти простежувалися на різних рівнях: політичному (проявилося, зокрема, в ідеології «Історії русів»), літературно-мистецькому (виявилось у формуванні літератури рідною мовою), культурно-пізнавальному (збір і опрацювання фолькльорних матеріалів). З етнополітичного погляду відбувалася поступова кристалізація ідей єдності всіх українських земель Російської та Австрійської імперій та формувалися автономістські ідеали. Так, у статуті Кирило-Мефодіївського товариства, що виникло наприкінці 1845 — поч. 1846 років, і ядром якого були такі відомі представники української творчої і наукової інтелігенції, як М. Костомаров, М. Гулак, П. Куліш, Т. Шевченко, було визначено його політичний ідеал — слов'янську федерацію, однією з чільних республік якої мала б стати Україна. А у творі одного з «кирило-мефодіївців», Георгія Андрузького, «Начерки Конституції Республіки» є ідея єдності Наддніпрянської України та Галичини. Паралельно розвивалася й українська політична думка в Галичині, що з кінця ХVІІІ ст. перебувала в складі Австрійської, а з 1867 р. — Австро-Угорської імперії. Тут важливе політико-географічне значення мало проголошення «Руською трійцею» (М. Шашкевич, І. Вагилевич, Я. Головацький) єдності українців (русинів) на Заході і Сході та їхньої окремості щодо поляків і росіян. Я. Головацький висунув у 1846 р. і першу політичну вимогу — автономію для українських земель у Галичині, яку пізніше конкретизувала Головна Руська Рада як представницький орган української інтелігенції під час революції 1848 р.

Подальший розвиток етногеографічного й етнополітичного мислення в Україні пов'язаний з творчістю і діяльністю відомого українського громадсько-політичного діяча Михайла Драгоманова (1841-1895), значення діяльності якого у розвитку етнополітичної думки в Україні важко переоцінити, адже саме він сформував цілісну систему етнополітичних положень, що дістали міжнародне визнання. До класичної спадщини української етнополітичної думки необхідно віднести насамперед такі праці М. Драгоманова, як «Историческая Польша и великорусская демократия» (1883), «Проект основ статуту українського товариства «Вільна спілка» (1884), «Чудацькі думки про українську національну справу» (1891), «Листи на Наддніпрянську Україну» (1893). Віддаючи пріоритет т. зв. загальнолюдським ідеалам, М. Драгоманов ніколи не применшував значення етнонаціонального, адже, за його словами, «загальнолюдське є не що інше, як сукупність кращого і всім вигідного в окремих націях». І у своїй творчості, і в цілеспрямованій праці зі зближення двох гілок українського народу (західної і центрально-східної) він утверджував у суспільстві розуміння України як етнополітичної реальності та цілісності. М. Драгоманову належить пріоритет у розумінні деяких інших українських етногеографічних проблем. Зокрема, у «Проекті основного статуту українського товариства «Вільна Спілка» вказано на всі історичні регіони, де проживають українці, висунено ідею спільних дій українців та інших етнічних груп на території України на засадах політичної свободи. Добре орієнтуючись у географії українських етнічних земель, він розумів також велике значення освоєння українцями Причорномор'я, необхідного для зміцнення українських геополітичних позицій у цьому регіоні, адже «без північних берегів Чорного моря Україна не можлива як культурний край» (1915).

Формування нового українського етнополітичного мислення було продовжено в програмних документах та діяльності українських політичних партій наприкінці ХІХ — поч. ХХ ст. (русько-української радикальної партії, націонал-демократичної партії, революційної української партії), які висунули ідею державної незалежності України. Для усвідомлення українцями всіх регіонів своєї єдності, місця серед сусідів та державницьких перспектив важливу роль відіграли праці вчених-істориків В. Антоновича, М. Грушевського, С. Томашівського, Д. Багалія, М. Кордуби та етнографів — П. Чубинського, М. Сумцова, В. Гнатюка, Ф. Вовка та ін.

Такі етнополітичні передумови давали і поштовх безпосередньо етногеографічним науковим дослідженням, які насамперед проявились в етнічній картографії та статистиці етнонаціональних взаємин. Упродовж ХІХ — поч. ХХ ст., завдяки дослідженням Г. Величка, автора першої карти розселення українців («Народописна карта українсько-руського народу», 1896), С. Томашівського, автора ґрунтовної етнічної карти Підкарпатської Русі («Етнографічна карта Угорської Руси», 1910), а також працям Д. Багалія і О. Русова, котрі досліджували східні і північно-східні межі української етнічної території, та доробкам низки неукраїнських дослідників (П. Шафарика, А. Ріттіха, Л. Берга, Є. Карського, К. Черніга та ін.), вже була сформована значна картографічно-інформаційна основа відображення розмірів і розміщення української національної території, особливостей її формування, розселення етнічних меншин. Етногеографічне значення мали і висновки українських мовознавців О. Потебні, К. Михальчука, П. Житецького, котрі аргументовано доводили давність та самобутність української мови, а також єдність і цілісність української мови різних історичних регіонів.

Значно відставали, порівняно з розвитком історії, етнографії, мовознавства, дослідження в галузі етнонаціональної статистики, яка чи не найбільшою мірою мала б розкрити істотні кількісні просторові параметри життєдіяльності народу. На перешкоді таких досліджень були недоліки в організації статистичних обстежень в Австро-Угорській та Російській імперіях. Причому в Росії до Першої світової війни було проведено лише один загальний перепис населення — у 1897 році, в Австро-Угорщині з 1880 року включно переписи проводили регулярно, через кожні десять років. Методологія переписів, особливо щодо етнонаціональних відносин, відзначалася значними хибами, адже в процесі переписів не фіксували етнонаціональну приналежність, тому українським дослідникам доводилося вносити значні поправки. В австрійській статистиці фіксували лише релігійну приналежність та приналежність до мови, за якими опосередковано можна було визначити національність, хоча з різних причин між цими двома показниками відзначали значну розбіжність. Зауважимо, що більш об'єктивними були дані релігійно-конфесійного складу населення, на чому ще наголошували тогочасні дослідники, зокрема В. Охримович (1912).

З об'єктивних причин (в Російській імперії до 1897 р. не було загальнодержавного перепису) етнонаціональна статистика успішніше розвивалась у Галичині. Одним із зачинателів статистики українського населення західних регіонів був відомий громадсько-політичний діяч і літератор В. Барвінський, автор праці «Досліди з поля статистики». З інших аналітичних матеріалів необхідно виділити праці В. Охримовича («З поля національної статистики Галичини», «Русини-латинники», «Фактичні і фіктивні страти русинів у демографічнім балянсі Галичини за десятиліття 1900-1910»), С. Дністрянського «Національна статистика», В. Гнатюка «Русини Пряшівської єпархії». Аналізуючи динаміку етнонаціонального складу населення Галичини, В. Охримович наголошує на нерівномірності темпів приросту різних спільнот і груп, зумовлену як об'єктивними, так і суб'єктивними чинниками (різне соціально-економічне і політичне становище). Йому належить одне з перших етнодемографічних досліджень закарпатських українців і перший ґрунтовний статистичний аналіз проблеми т. зв. латинників. Констатуючи, що «русини грецького обряду стають латинниками, а ставши латинниками відтак польщаться» і «латинізація веде до полонізації» (1912), В. Охримович висловлює і практичні рекомендації: для того, щоб призупинити полонізацію українців-латинників необхідно зорганізувати в їхньому середовищі українську національну інтелігенцію.

Для привернення уваги українських громадсько-політичних сил до проблем організації і аналізу національної статистики значною мірою прислужився вихід книги С. Дністрянського «Національна статистика» (1909). І на сьогоднішній день має пізнавальне значення зроблений ним історичний огляд та аналіз концепцій розвитку статистики етнонаціональних взаємин. На українських землях у складі Російської імперії слід виділити статистичні дослідження О. Русова («Описание Черниговской губернии» у 2 тт., 1898-1899; «Статистика украинского населения Европейской России», 1914), які, зокрема, дали змогу уточнити межі української етнічної території, особливо у північно-східній частині.

Згодом українську політичну думку активізувала Перша світова війна, коли особливо гостро постало питання майбутнього територіально-політичного переустрою Європи. Саме у цей період географія, завдяки науковій праці С. Рудницького, була обґрунтована як окрема наукова дисципліна, а його етногеографічні погляди вже мали системний науковий характер. У 1916 р. С. Рудницький видав у Відні німецькою мовою працю «Україна з політико-географічного становища», в якій всебічно розкрив етногеографічні підстави української державності. Подібне завдання намагався виконати вчений і в праці під дещо публіцистичною назвою «Чому ми хочемо самостійної України?», яка того ж року вийшла окремою брошурою. Описуючи розміри української етнічної території, С. Рудницький аргументовано доводить, що «...українська справа — се велика справа, може найбільша з усіх європейських справ». І тому, наголошує вчений, на кожному кроці слід пам'ятати, що «...ми — великий народ, наш край величезний, ми мусимо бути так високо поставлені серед інших народів Європи, як нам після нашої чисельності й після величини нашої країни належиться» (1916). Однак перебільшенням були твердження автора про те, що, враховуючи природні, етнокультурні і соціально-економічні чинники, «...українська земля творить виразну географічну цілісність, самостійну й окремішну супроти сусідніх земель», що є виявом характерного для тогочасного суспільно-географічного мислення географічного детермінізму.

Через усі праці С. Рудницького проходить ідея пріоритетності етнонаціонального принципу під час формування держав нової Європи, якої не сприймали багато європейських політиків. Автор наголошує, подаючи великий фактичний матеріал, на тимчасовості багатонаціональних імперій, передбачає їхній майбутній розпад. С. Рудницький логічно підсумовує, що лише «...утворення української держави в етнографічних границях є одиноким способом, щоб запобігти заколотам у південно-східному куті Європи, так важному для світового господарства і для світової політики» (1923). Розуміючи велике значення національної території в геополітичному відношенні, С. Рудницький присвятив цьому питанню працю «Огляд національної території України» (1923), в якій синтезував попередні статистичні та картографічні дослідження як українських, так і зарубіжних авторів, детально розкриваючи межі і розміри української етнічної території. Хоча подекуди вчений через недостатність об'єктивних даних не зовсім обґрунтовано включає до українських етнічних територій і етнічно змішані ареали.

Водночас активізувалися й дослідження в галузі демоетногеографії, які були здійснені українськими науковцями (В. Садовський, Т. Олексіюк, В. Кубійович, Й. Шимонович) упродовж 20-30-х років минулого століття. В їхній основі — аналіз демогеографічних втрат українського народу в часи Першої світової війни, у т. ч. і внаслідок міграцій та депортацій з окраїнних регіонів, а також асиміляційної політики новоявлених держав, проблеми фальсифікацій результатів переписів та розселення українців на окраїнах та поза межами української етнічної території.

Основним здобутком української етногеографії 20-х, 30-х років ХХ ст. стала підготовка та видання за редакцією В. Кубійовича таких фундаментальних комплексних праць з географії недержавної на той час України, як «Географія українських і сумежних земель» (Львів, 1933), «Атлас України і сумежних країв» (Львів, 1937), які детально і на високому науковому рівні відобразили основні демогеографічні та етногеографічні параметри України. Це дає підстави саме В. Кубійовича ввважати фундатором нової української етногеографії та демогеографії.

Наукове осмислення всіх соціально-політичних проблем особливо жорстко регламентувалося радянською ідеологією в УРСР. Це стосувалося і соціально-політичної географії, яка поряд з вираженою ідеологічною заангажованістю мала фрагментарний оглядовий характер і переважно стосувалася зарубіжних країн. Не набула широкого розвитку в УРСР і етногеографія, до позитивів якої слід віднести лише аналітичні і картографічні праці В. Наулка (1965; 1966).

На сьогоднішній день в Україні простежується певне піднесення в розвитку етногеографії, зумовлене як об'єктивними суспільними потребами, так і пізнавальними зрушеннями в суспільній географії, зокрема, поглибленням зацікавленості до проблем формування культур, цивілізацій, міжкультурних взаємин. Однак кількість самих публікацій є ще недостатньою для заповнення всіх прогалин і формування цілісної картини етногеографічних співвідношень в Україні, надто на рівні поселень. Особливо мало репрезентована етногеографічна тематика у монографічній географічній літературі.

Отже, стан сучасних етногеографічних досліджень засвідчує необхідність розв'язання таких завдань: 1) вдосконалення понятійно-термінологічного апарату етногеографії, її концептуальних, методологічних та методичних засад; 2) розширення джерельної основи етногеографії шляхом вдосконалення статистики етнонаціональних та етноконфесійних взаємин, перевидання історичних статистичних, літературно-довідкових, картографічних матеріалів; 3) розширення і поглиблення спектра етногеографічних досліджень на глобальному, державному та внутрішньорегіональному рівнях, пізнання й обґрунтування етногеографічних закономірностей; 4) етногеографічне картографування етногеографічних співвідношень в Україні, підготування тематичних карт та атласів.

В організаційному плані важливо забезпечити обмін ідеями між географами, етнологами, істориками щодо координації досліджень та спільної підготовки фахівців, добитися ширшого впровадження етногеографічної тематики в навчальні плани підготовки географів та етнологів.

Запитання і завдання для самоконтролю:

1. Назвіть основні моменти формування етногеографічного мислення в Україні впродовж ХVІ-хVIII ст.

2. В чому полягає етногеографічне значення наукової та громадської діяльності М. Драгоманова?

3. Які основні етногеографічні праці С. Рудницького ви знаєте?

4. Назвіть основні здобутки української етногеографії 20-50-х років ХХ ст.?

5. Які основні завдання стоять перед українською етногеографією на сучасному етапі?