Етнографія України - М. С. Дністрянський 2008

Розділ 6. Географія зарубіжних українців
6.2. Географія автохтонного етнічно українського населення в суміжних з Україною державах

Детально окреслити сучасні демогеографічні параметри та особливості розселення етнічних українців в межах історичних етнічно українських регіонів, які опинилися в складі сусідніх держав, є доволі складно. Пояснити це можна тим, що розміщення цих ареалів в прикордонній смузі зумовлює певні побоювання політичних сил відповідних держав щодо появи серед українців етнополітичних рухів за возз'єднання з Україною (ірреденти) чи територіальних претензій з боку України. Хоча реальних підстав для таких побоювань, ураховуючи принципи зовнішньої політики України, немає. Але сусідні політичні режими впродовж майже всього післявоєнного періоду по-різному проводили деструктивну етнополітику, спрямовану на пряме руйнування чи розмивання ареалу суцільного розселення етнічних українців, використовуючи і репресивні методи (депортації населення, заборони організації культурного життя), й ідеологічні (обґрунтування проектів « неукраїнськості» великих груп населення). Цим завданням була підпорядкована й організація статистики етнонаціональних взаємин (або її принципове непроведення).

Найбільші ареали компактного розселення етнічних українців опинилися в складі Російської Федерації. Історичними регіонами, де ще в першій половині ХХ ст. більшість становило українське населення, була Кубань та Східна Слобожанщина. Чимало українців проживало й в межах українсько-російського етнічного пограниччя в Північній Чернігівщині, на історичній Стародубщині (ще у ХVІІ ст. вони тут становили більшість, але в наступний період у результаті міжрегіональних міграцій та асиміляції їхня частка різко зменшилася), а також на Дону та на Ставропіллі.

Кубань як особлива географічна область стала новітньою частиною суцільного ареалу розселення українців лише впродовж ХVIII-ХІХ ст. В заселенні і освоєнні цієї області брали участь також представники різних російських субетносів (донських козаків, старовірів) та кавказькі народи, тому загалом у регіоні етнічно українське населення становило лише відносну більшість (менше 50%, але більше часток інших груп). За переписом 1926 року на Кубані проживало 1 млн 674 тис. українців, а їхня частка становила 47,1%. Близько 41% населення становили росіяни. В західній частині Кубані частка українців досягала 70%. В соціально — генетичному аспекті етнічно українське населення формували нащадки козаків та селян (городовики).

Порівняно значна віддаленість від історичних українських районів та центрів національно-культурного розвитку визначила й деякі специфічні риси ідентифікації українців Кубані. Зокрема, через недостатність національної інтелігенції повільно формувалася національна самосвідомість, зате широко утверджувалася станова самоназва козак, як особливий етнонім, а також станова самосвідомість як своєрідний еквівалент етнонаціональної. Звідси і розуміння своєї відрубності від росіян та донських козаків, і станова солідарність з іншими козацькими формуваннями, і водночас усвідомлення свого українського походження, але лише здебільшого етнографічна поєднаність з українством у широкому розумінні. Тобто у першій чверті ХХ ст. кубанські українські козаки мали усі ознаки субетносу українського народу, що істотно вплинуло і на хід подій упродовж революції 1917-1920 років, коли більшістю населення підтримувалась автономістська модель розвитку Кубанської республіки в складі федеративної Росії, і на дальший етнокультурний розвиток. І хоча вплив проукраїнських національних сил не був визначальним, все ж він забезпечив і висунення політичних вимог на возз'єднання Кубанської республіки з Україною, і певне культурне піднесення в часи революції та впродовж 20-х років ХХ ст., в т. ч. й створення неширокої мережі соціально-культурної інфраструктури (українських шкіл, преси, видань, театрів та ін.). Однак уже в 30-ті роки ХХ ст. усі україномовні культурно-освітні заклади були ліквідовані, почала проводитись широкомасштабна політика русифікації населення Кубані і його офіційне трактування як росіян. Це не могло не вплинути на етнодемографічну ситуацію. Зокрема, уже перший повоєнний перепис населення (1959 р.) виявив різке зниження і абсолютної кількості (лише 145,6 тис.), і питомої ваги (до 3,9%) українців. Наступні переписи хоча й фіксували деяке зростання абсолютного числа українців, але і дальше зменшення їхньої частки.

Останній перепис населення в Росії 2002 року зафіксував в Краснодарському краї лише 131,8 тис. українців. Це у великій більшості іммігранти з України повоєнного періоду. А нащадки давніх українців Кубані уже здебільшого визнають себе росіянами. Окрім політики русифікації в культурно-освітній та інформаційній сферах, велике значення мала інерція офіційного запису в паспорті (як росіян) ще зі сталінських часів. Але, незважаючи на це, населення Кубані українського походження все ж усвідомлює свою «інакшість» щодо росіян. Є тут і вияви зростання української самосвідомості, зберігаються деякі етнографічні особливості, пісенний фолькльор. В Краснодарі створено Товариство української культури «Кубань». Відроджується і становий козацький патріотизм. Понад 17 тис. громадян Краснодарського краю ідентифікували себе у 2002 році в етнонаціональному аспекті як козаки. Деякі відгалуження козацьких організацій виявляють різнобічні симпатії до України, хоча урядові кола Росії усіляко прагнуть скерувати козацький рух Кубані в шовіністичне русло, у т. ч. і в антиукраїнському напрямі.

Подібний стан української етнічності простежується у межах Східної Слобожанщини (прикордонні райони сучасних Бєлгородської і Курської областей, південні райони Воронезької області). За переписом 1926 року тут проживало 2 млн 970 тис. етнічно українського населення на площі понад 40 тис. км². Причому в спірних питаннях розмежування УСРР та Російської Федерації українці цього регіону майже одностайно виявляли бажання щодо входження до складу УСРР. Ще у повоєнні часи населення переважно розмовляло українською мовою. Але систематичний політико-адміністративний тиск, офіційне трактування населення як росіян і відповідна соціокультурна політика спричинили незворотні зміни — поширення переважно лише російської розмовної мови, російської та регіональної самоідентифікації. За переписом 2002 року в трьох областях (Курській, Бєлгородській та Воронезькій) проживало лише понад 150 тис. українців. Українське походження місцевого населення проявляється в поширенні в мові українізмів, українського пісенного фольклору, деяких побутових традиціях. Культурне піднесення кінця 80-х — поч. 90-х років ХХ ст. зачепило лише невеликі групи міського населення. Наприклад, у Воронежі було створено Товариство української мови.

Ще більшою мірою кризовий стан української етнічності проявляється в межах історичної північної Чернігівщини (південь сучасної Брянської області). Перепис населення 2002 року зафіксував лише 20 тис. українців в Брянській області, переважно новітніх вихідців з України, засвідчуючи тотальну асиміляцію давніх українських поселень у сільській місцевості. В цьому контексті стає помітною слабкість, або повна відсутність, культурно-інформаційної політики держави Україна (в галузі телебачення, радімовлення) щодо прикордонних районів, яка зовсім не сприяла формуванню української ідентичності. Тому на сьогодні реальним може бути лише створення умов для усвідомлення місцевим населенням свого українського походження та виражених симпатій до України.

Автохтонне населення етнічно українського походження в складі Білорусі проживає в теперішній Брестській області. Територія його компактного розселення становить близько 27 тис. км². Враховуючи з певними поправками дані польського перепису 1931 року на цій території проживало понад 700 тис. українців, які становили тут понад 76% від усього населення. Особливості проживання в межах Полісся, де позначалися й білоруські мовні впливи, слабка втягнутість на той час в українське культурно-політичне життя зумовили порівняно невисокий рівень української етнонаціональної самосвідомості місцевого населення і поширеність регіональної та етнографічної ідентичностей (поліщуки, тутейші), хоча усі провідні етнологи-дослідники Полісся однозначно вказували на його український етнокультурний характер. В роки Першої і Другої світових воєн, і навіть за несприятливих умов польської влади 20-30-х років провідні кола української інтелігенції робили посильні кроки щодо організації культурно-просвітніх закладів, поширювала тут свій вплив і підпільна ОУН. Але після приєднання у 1939 році Західного Полісся (Берестейщини і Пінщини) до Білоруської РСР усе місцеве населення (у наказному порядку) в офіційних документах було потрактоване як білоруси. У повоєнний період проводилась ще жорсткіша політика деукраїнізації населення Західного Полісся. Не відбулося істотних змін і в сучасній Білорусі, хоча фактично автохтонні мешканці цього краю білорусами себе не вважають. В Бресті створено Українське громадсько-культурне обєднання Берестейщини, але його діяльність усіляко блокується. Натомість поширюються проекти різних псевдоетноспільнот, зокрема, ятвягів, задля пропаганди ідей відокремленості українців-поліщуків від українського етнокультурного процесу загалом. Проведений в умовах авторитарного режиму білоруський перепис населення 1999 р. також не забезпечив об'єктивної самоідентифікації місцевого населення. Так, згідно з даними перепису у Брестській області проживає лише 57 тис. українців, у т. ч. в сільській місцевості — лише понад 20 тис., що мало відповідає реальній ситуації.

Особлива ситуація щодо географії українців склалася після Другої світової війни в Польщі, де українське населення відзначалося високою самосвідомістю, дещо нижчою лише на Лемківщині та Підляшші. Після офіційного міждержавного розмежування і виселення в УРСР близько 490 тис. українців з українських етнічних територій (понад 19 тис. км²), тут ще залишалося понад 250 тис. етнічно українського населення. У 1947 р. польський комуністичний режим провів масову депортацію автохтонного українського населення Холмщини, Надсяння, Лемківщини у західні райони Польщі під назвою операція «Віс — ла», яка за своїм характером і наслідками має всі ознаки етноциду. Основною причиною депортації стала не стільки підтримка місцевим населенням партизанської боротьби українських патріотичних збройних формувань (Української Повстанської Армії), як бажання цілковито ліквідувати смугу українського розселення й остаточно закріпити здобутки тривалої експансіоністської політики. За офіційними даними, очевидно заниженими, в північні та західні воєводства Польщі, звідки раніше було виселено автохтонне німецьке населення, польський комуністичний режим депортував понад 140 тис. українців (понад 95 тис. з Ряшівського воєводства і близько 45 тис. — з Люблінського). Найбільше українців опинилося в Ольштинському (понад 55 тис.), Щецинському (понад 48 тис.), Вроцлавському (понад 21 тис.), Познанському (понад 8 тис.) та Гданському (близько 7 тис.) воєводствах. У межах української етнічної території залишилося кілька десятків тисяч українців, найбільше на північному Підляшші, де через порівняно невисоку самосвідомість місцеве, переважно українське, населення було віднесено до білорусів. Для депортованих українців на заново освоюваних землях було створено вкрай важкі умови. Насамперед влада розселяла їх максимально розпорошено: по дві — три родини в одне, віддалене від адміністративного центру, село периферійних повітів (причому в межах повіту не мало бути більше 10% українців). Великими були й соціально-економічні труднощі, адже в результаті депортації українці втратили і більшу частину своїх матеріальних благ. Офіційна пропаганда створювала вкрай негативний образ українця. Пропагувалися ідеї принципової відмінності лемків від решти українського народу. На розмивання української ідентичності працювала й офіційна статистика, яка не фіксувала етнонаціональну приналежність населення, ігноруючи факт наявності етнонаціональних меншин. І лише після декларативного засудження культу особи Сталіна в СРСР польський режим дав у 1956 році дозвіл на створення Українського суспільно-культурного товариства. В кінці 50-х років минулого століття кільком тисячам українців, головно лемкам, вдалося повернутися на рідні землі. Отже, в сучасних умовах більшість українського населення в Польщі фактично живе в умовах діаспори. Непросто з'ясувати і його кількісний склад. Проведений у 2002 році перепис населення в Польщі зафіксував загалом лише 36,8 тис. українців (31 тис. власне українців і понад 5,8 тис. лемків). Найбільше — у Вармінсько-Мазурському воєводстві (понад 12 тис.), Дольношльонському (понад 4,9 тис.), Західнопоморському (понад 4 тис.). Згідно з офіційними матеріалами понад 3 тис. українців проживає у прикордонному з Україною Підкарпатському воєводстві, і лише 699 українців — у Люблінському. Такі дані перепису викликають поважні сумніви, адже попри жорстку насильну асиміляцію в умовах несприятливого розселення, природну асиміляцію через змішані шлюби, еміграцію значної частини українців впродовж 80-х, 90-х років ХХ ст. на Захід, все ж таке багатократне зменшення кількості українців (у 6 — 8 разів) є неправдоподібним. Очевидно, що частина українців під час перепису з недовірою сприйняла таку незвичну постановку питання, побоюючись нової дискримінації, а також не зовсім добросовісно спрацювали виконавці перепису, особливо на Підляшші. Тому можна припустити, що вказані у переписі числа — це лише кількість українців з високим ступенем національної самосвідомості, які не побоялися виявити свою ідентичність.

Попри низку негативних моментів (труднощі організації шкільництва в умовах дисперсного розселення, практична неможливість виборів своїх представників в органи влади й місцевого самоврядування, незадовільне володіння національною мовою) українське населення Польщі все ж виявляє значною мірою і досить високу самосвідомість, і соціально-культурну активність, яка проявляється у створенні та діяльності громадських організацій, зокрема, Об'єднання українців Польщі, культурно-освітніх закладів, організації релігійного життя, різних соціально — культурних акцій (фестивалів, зустрічей, «круглих столів» та ін.). Цьому сприяє насамперед наявність достатнього прошарку впливової національної інтелігенції, зусилля якої спрямовані не лише на підтримку етнонаціональної самобутності, але й на формування в польському суспільстві доброзичливого ставлення до української проблематики загалом, що проявилося, наприклад, в засудженні на офіційному рівні акції «Вісла».

Важливе місце серед територіальних груп зарубіжних українців займали й займають українці на території сучасної Словаччини, які завдяки традиціям самоорганізації, відносно ліпшим політичним передумовам та здобуткам української еміграції у міжвоєнній Чехословаччині, зуміли підготувати впродовж післявоєнного періоду в своєму середовищі значні мистецькі і наукові сили, що забезпечили творення культурних надбань загальноукраїнського значення (у галузі літератури, журналістики, музейництва, наукового українознавства). Смуга розселення українського автохтонного населення в межах Словаччини, площею 3,5 тис. км², простягається вузьким клином від кордону з Україною вздовж Підкарпаття на захід, аж до р. Попрад. Історична назва цієї території — Пряшівщина, за назвою м. Пряшева — найбільшого центру обслуговування цієї округи, яке хоча і не належить до ареалу розселення українців, але саме тут зосереджувались найбільші українські культурно-освітні установи та релігійні центри, зокрема місцезнаходження греко-католицької єпархії. Іншими осередками українського громадсько-культурного життя є Бардіїв, Межилаборці, Свидник.

Українці Словаччини мають риси лемківської етнографічної групи, хоча етнонім «лемки» тут не поширений, що підтверджує його зовнішнє походження. У 1930 році на цій території проживало близько 90 тис. українців, які становили тут понад 73% від усього населення. Українці становили більшість у понад 200 селах. Але тенденції сучасного демографічного та соціально-культурного розвитку є переважно негативними. Насамперед за післявоєнний період не лише не спостерігалось розширеного відтворення демографічного потенціалу українського населення, а навпаки, відбулося різке зменшення його кількості. Так, за словацьким переписом 1991 року в Словаччині проживало близько 31 тис. українців, з них майже 17 тис. вже ідентифікували себе як русини і лише близько 14 тис. як українці. Така несприятлива демографічна ситуація зумовлена різними чинниками. Зокрема, після закінчення Другої світової війни за ініціативою чехословацької влади кілька тисяч осіб українського походження переселилися в історичну Судетську область, звідки раніше було виселено німців. Унаслідок природних процесів урбанізації близько 5 тис. українців мігрували в Прагу, ще 10 тис. — в інші великі чеські міста. Але найбільші демографічні втрати пов'язані з асиміляцією етнічно українського населення, яку пришвидшила ліквідація у 1950 році греко-католицької церкви, а пізніше (після відновлення у 1968 році) — її значна словакізація. Негативну роль зіграла інерція москвофільських впливів, які в сучасних умовах трансформувались в т. зв. русинський рух, котрий, спекулюючи на поширенні самоназв русини, руснаки, порівняно пізнішому утвердженні самоназви українці, заперечує пов'язаність місцевого населення цього краю з українським народом, наполягаючи на своєму особливому етнічному статусі та походженні. Русинський рух усіляко підтримує словацька влада, розуміючи, що відокремлення від української традиції призведе до обвальної словакізації, що, зрештою, і спостерігається в сучасних умовах. Паралельно з такими ідеологічними деструктивними діями згортається шкільництво українською мовою, закриваються (або передаються під опіку організацій русинсько-антиукраїнського спрямування) інші культурні заклади. На сьогодні інтереси населення, що ідентифікує себе з українцями, захищає Союз русинів-українців, ядро якого становить національна інтелігенція (літератори і літературознавці, етнографи, науковці-україністи), котра ще зберігає значний культурно-організаційний потенціал.

У складі Румунії автохтонне етнічно українське населення компактно проживає в двох історичних прикордонних регіонах — Мараморощині та Південній Буковині (повіт Сучава). Ще у ХІХ ст. частина українців із Закарпаття та Галичини переселилася в історичну область Банат (зараз тут згідно з офіційним переписом населення заявлено близько 15 тис. українців). А давні козацькі поселення у Добруджі зберігаються з кінця ХVIII ст.

Всі політичні режими Румунії (і до Другої світової війни, і після) нетолерантно ставилися до проблем забезпечення умов життєдіяльності етнічно українського населення, цілеспрямовано проводячи політику асиміляції. За приблизними оціненнями на території сучасної Румунії у повоєнні роки проживало не менше 150 тис. українців. Але впродовж 60-х, 80-х років минулого століття тоталітарний режим Чаушеску посилив асиміляційний тиск, зокрема, масово закривались українські школи, класи, згорталася інша національно-культурна інфраструктура, особливо в Південній Буковині. Протидіяло процесам румунізації, зберігаючи рідне слово та національні традиції, лише невелике коло літераторів та національно свідомих священиків.

Отже, загальна кількість українців в Румунії за офіційними даними на 1992 р. становила 66,8 тис. осіб. Основним районом розселення українців є Мара- морощина (площа ареалу становить 0,7 тис. км²), де проживало за матеріалами перепису близько 37 тис. українців (55,3% від усієї кількості українців Румунії). Українці Мараморощини за основними етнографічними ознаками найбільше споріднені з гуцулами Рахівського району Закарпатської області, відзначаючись порівняно вищою етнонаціональною самосвідомістю від інших груп українського населення. Згідно з дослідженнями В. Куреляка (2001) українське населення становило більшість у семи сільських громадах повіту Марамуреш (Бистра, Великий Бичків, Руська Поляна, Ремеці, Репедя, Рона де Сус, Рускова), де проживало понад 93% усіх українців цієї частини Румунії. Міське населення становило лише 2 350 осіб.

Іншим районом компактного розселення автохтонного українського населення є повіт Сучава (історична Південна Буковина). За даними румунського перепису 1992 р. тут проживало лише понад 10,6 тис. українців. Порівняно з початком ХХ ст. кількість українців зменшилася в декілька разів. Культурно-освітні передумови збереження самобутності на сьогодні є вкрай несприятливими. Але, незважаючи на це, впродовж 90-х років минулого століття після повалення комуністичного режиму українці в Румунії зуміли відновити деякі організаційні структури чи створити нові та добитися деяких зрушень щодо організації шкільництва, видання україномовної преси. Координує діяльність українських громад у Румунії Союз українців Румунії. Є деякі позитивні зрушення й у позиції румунської влади щодо українського населення, хоча загалом становище українців в Румунії є набагато гіршим, ніж румунів в Україні.

Українці в Молдові живуть як компактно в прикордонних з Україною районах, насамперед у Придністров'ї та північній частині, так і розпорошено — в Кишиневі й інших містах центральної Бессарабії та у сільській місцевості. Сучасні демогеографічні параметри українського населення окреслити непросто, адже сама держава є територіально-розділеною: на лівобережжі Дністра з 1991 р. функціонує самопроголошена Придністровська Молдавська Республіка, а тому перепис населення в 2004 році Молдова проводила окремо від Придністров'я. У самій Молдові дуже складна міграційна ситуація. Оскільки попередні результати перепису населення 2004 року не розкривають її етнонаціональної структури, то деякі особливості компактного розселення українців у Молдові можна виявити за результатами перепису 1989 року. Отже, з 600 тис. українців на той час компактно проживало в поселеннях Придністровґя 165 тис. осіб (близько 28%). А загалом українці в Придністров'ї за дещо заниженими даними становлять 26% населення. Найбільшою є їхня питома вага в Рибниці (близько 45%), Тирасполі (понад 32%), Дубоссарах (понад 30%). Кілька десятків тисяч українців проживало в північних прикордонних районах — Бриченському, Єдинцівському, Кам'янському, Окницькому, де вони становили більше четвертої частини населення. Поселення з переважанням автохтонного українського населення трапляються і в районах, розміщених південніше, — Глодянському і Ришканському.

Українські громадські організації та соціально-культурні інституції в Молдові лише почали формуватися впродовж 90-років минулого століття в складних економічних (безробіття, інфляція) та соціально-політичних умовах (конфлікт між Молдовою та Придністров'ям, у т. ч. й воєнні дії). На сьогодні дещо ліпші передумови є в Придністров'ї, де українська мова офіційно визнана державною, а на перешкоді розгортанню соціально-культурної інфраструктури (шкіл, преси, бібліотек тощо) є переважно лише економічні труднощі. Водночас негативним чинником є тут втягування українського населення під приводом захисту прав слов'ян у різні великоросійські проекти.

Отже, становище автохтонних українців та населення українського походження в прикордонних районах сусідніх держав свідчить про відсутність або недостатність можливостей повною мірою реалізувати своє право на вільний культурний розвиток, що актуалізує необхідність формування між Україною та сусідніми державами паритетних підходів у справі захисту прав етнонаціональних меншин.

Запитання та завдання для самоконтролю:

1. Охарактеризуйте демографічні параметри та особливості розселення українців у сусідніх з Україною державах.

2. Назвіть приклади політичних репресій чи нетолерантного ставлення владних структур до українського населення.

3. В яких державах є на сьогодні відносно ліпші передумови для збереження українським населенням своєї етнокультурної самобутності?

4. Назвіть псевдонаукові ідеологічні проекти, спрямовані на порушення цілісності українців у сусідніх державах.