Етнографія України - М. С. Дністрянський 2008

Розділ 6. Географія зарубіжних українців
6.4. Географія східної української діаспори

Територія східної діаспори — це на сьогоднішній день різні за рівнем економіного розвитку, культурно-цивілізаційними орієнтаціями та ступенем політичної стабільності держави. Але все ж їх об'єднує подібність умов і обставин імміграції, заохочувального чи насильного переселення українців. Звідси і деякі спільні риси та проблеми їхньої життєдіяльності. Через недосконалість або практичну відсутність сучасних переписів кількісні параметри східної української діаспори можна визначити лише приблизно. Слід ураховувати, що геополітичні зміни та воєнні конфлікти зумовили й значні обсяги міграцій українського населення.

Отже, за приблизним оціненням східна українська діаспора становить приблизно 4,3 млн осіб, які ідентифікують себе як українці. Не меншою є й кількість осіб українського походження, котрі ще можуть дотримуватись деяких українських традицій. Ядро східної української діаспори, близько 65% від її загальної кількості, — це українці в Росії. Згідно з даними перепису 2002 року в Росії проживало близько 2 млн 943 тис. українців (2% від усього населення Російської Федерації). Величезна більшість цього населення — це іммігранти з України вже новітніх часів (після Другої світової війни). Порівняно з 1989 роком абсолютна кількість українців зменшилася більше ніж у 1,5 раза, а питома вага на 1% (з 3% до 2%). Таке істотне зниження лише частково можна пояснити зовнішніми міграціями та від'ємним природним приростом. Ураховуючи велику частку осіб, які не вказали на свою етнонаціональну приналежність (майже 1,5 млн), можна припустити, що сюди ввійшли й українці. Але все ж найбільшою мірою зменшення кількості українців в Росії відбулося внаслідок асиміляції.

Українці в Росії проживають фактично у всіх регіонах. Найбільшою є їхня питома вага у північних та східних територіях, що, з одного боку, є наслідком жорстокої етнополітики радянського режиму та, з другого боку, засвідчує видатну роль українського населення в освоєнні цих сурових країв. Так, більше 6% становлять українці в Магаданській, Мурманській, Тюменській областях, республіці Комі, Ханти-Мансійському, Ямало-Ненецькому, Таймирському, Чукотському автономних округах. Причому вагомою є й абсолютна кількість українців в Тюменській області — понад 211 тис. Значно більшою середніх значень є частка українців в Камчатській (5,8%), Омській (3,7%) та Амурській (3,5%) областях, Приморському (4,5%) та Хабаровському (3,4%) краях, в республіці Саха (Якутія) (3,6%) та деяких інших регіонах. В європейській частині Росії, окрім північних територій, досить помітною є частка українців в Калінінградській (4,9%), Бєлгородській (3,8%) та Оренбурзькій (3,5%) областях.

Порівняно значним є представництво українців в російських столицях (Москві і Петербурзі), що може мати важливе значення і в організаційному, і в культурно-політичному аспектах. Зокрема, у Москві, не включаючи осіб українського походження, проживає близько 254 тис. українців (близько 9% від усієї кількості українців Росії і 2,4% від усього населення російської столиці), у Санкт-Петербурзі — понад 87 тис. українців (майже 3% від кількості українців і 1,9 % від усієї кількості населення цього міста).

За соціальним складом більшість українського населення Росії — це переважно висококваліфіковані працівники. Є серед них представники великого бізнесу, науковці, діячі культури, політики. Зважаючи на це та враховуючи порівняно високий рівень самосвідомості, українці в Росії мають вагомі підстави не лише для самоорганізації свого етнокультурного життя, але й для забезпечення загалом оптимізації взаємин Росії та України. Однак об'єктивно влада Росії дуже мало сприяє цьому, перешкоджаючи розширенню української культурно-освітньої інфраструктури (шкіл, бібліотек, україномовних видань). Недостатньою є і підтримка з боку України. Але все ж українцям в Росії впродовж 90-х років минулого століття та на початку ХХІ ст. вдалося добитися значних успіхів в забезпеченні своєї культурної автономії. Зокрема, у 1992 році в Москві відбувся установчий з'їзд Об'єднання українців Росії. Було проведено низку важливих форумів з участю представників західної діаспори та організацій з України. На сьогодні діє близько 50 українських національно-культурних товариств.

Особливо активними є українські організації в Москві, Санкт-Петербурзі, Мурманську, Воркуті, Сиктивкарі, Нижньовартовську, Норильську, Оренбурзі, Тюмені. Попри це відчутною є потреба дальшої соціально-політичної активізації українського населення в Росії, що могла б забезпечити і призупинення його асиміляції, і розширення середовища проукраїнських настроїв загалом.

Вагомий демографічний потенціал має українська діаспора в Казахстані, хоча впродовж останніх десятиліть він істотно знизився. Так, якщо в 1989 році в Казахстані проживало 876 тис. українців, то в 1999 році — лише 547 тис. Тобто за міжпереписний період кількість українців зменшилася більше, ніж в 1,6 раза. Знизилася і їхня питома вага: з 5,4% — у 1989 році до 3,7% — у 1999 році. Ці зміни відбулися як в результаті від'ємного міграційного сальдо, так і внаслідок меншого, порівняно з казахами, природного приросту. Але все ж українці в Казахстані залишаються третьою (після казахів і росіян) етнічною групою.

Розселені українці в Казахстані й у містах (62%), і сільській місцевості (38%), але досить нерівномірно. Більшість з них проживає в північних районах, де частка українців досягає 9%. Досить значним є представництво в центральних районах. Найменше (близько 1%) українців на сході і півдні. Вищою від середніх по країні значень є частка українців в столиці, Астані — 5,7%.

До проголошення незалежності Казахстану українське населення не мало тут ніяких культурно-освітніх закладів. У нових геополітичних умовах зросла і самоорганізація українців, і деякі позитивні кроки зробила влада Казахстану, зокрема, щодо видання на кошти уряду україномовної газети. Є певні зрушення і в освіті, хоча загальний рівень етнокультурної організованості українського населення Казахстану є ще недостатнім.

Останній перепис населення в колишньому Радянському Союзі у 1989 року показав значну кількість українців і в інших тодішніх республіках Середньої Азії (Узбекистані, Киргизії, Таджикистані, Туркменістані) — понад 338 тис. осіб. Найбільше українців проживало в Узбекистані (понад 153 тис.) та Киргизії (понад 108 тис. осіб). Ще понад 41 тис. українців були мешканцями Таджикистану та понад 35 тис. — Туркменістану. Українці тут зосереджувались головно в столицях та інших промислових центрах. Однак, з огляду на політичну нестабільність, істотні культурно — цивілізаційні відмінності, українське населення в цих державах унаслідок рееміграції знизилося до мінімуму. Так, в Таджикистані за міжпереписний період кількість українців зменшилася більше, ніж у десять разів (з 41,4 тис. — у 1989 році до 3,8 тис. — у 2000 році). В Киргизстані, де українці компактно проживали ще з кінця ХІХ ст., і у 1989 році становили 2,5% від всього населення республіки (108 тис. осіб), кількість українців за переписом 1999 року досягла лише трохи більше 50 тис. (1% від всього населення), а вже у 2004 році, за оцінками фахівців, — лише 35 тис. (0,7%). Подібні тенденції характерні і для інших держав цього регіону, засвідчуючи невеликі перспективи розгортання українського етнокультурного життя в регіоні Центральної Азії. Оптимальним розв'язанням цієї проблеми могла б бути цілеспрямована заохочувальна політика української держави щодо імміграції українського населення в Україну та його дальшої інтеграції в українське суспільство.

Такий підхід є найбільш прийнятним й щодо українського населення держав Південного Кавказу (Азербайджану, Вірменії, Грузії), яке за переписом 1989 року становило тут понад 93 тис. осіб. Але внаслідок воєнних конфліктів та соціально-економічних негараздів кількість українців у цьому регіоні за приблизними оцінками зменшилася більше ніж утричі, що, поряд з іншими чинниками, вкрай ускладнює перспективи його життєдіяльності (відтворювальної, екістичної, культурної, соціально-політичної та ін.).

Дещо інша ситуація щодо динаміки людності та проблем життєдіяльності українського населення склалося в державах Балтії (Естонії, Латвії, Литві). Згідно з останніми переписами найбільше українців проживало у Латвії — близько 64 тис. (за переписом 2000 року). Порівняно з етнодемографічною ситуацією у 1989 році кількість українців у Латвії зменшилася в 1,4 раза. Такі ж процеси спостерігалися і на початку ХХІ ст., тому, можна припустити, що кількість українців в Латвії на сьогодні не перевищує 55 тис. Але все ж українці становлять порівняно значну частку від усього населення — 2,7%. Більшість українців — міське населення. Майже половина з них проживає в Ризі. Порівняно значні громади українців є в Лієпаї, Даугавпілсі, Єлгаві, Юрмалі.

В Естонії відповідно до перепису 2000 року проживало понад 35 тис. українців, що у 1,37 раза менше, ніж у 1989 році. Зменшилася і питома вага українців: з 3,1% — у 1989 році до 2,5% — у 2000 році. Водночас серед громадян Естонії частка українців становила лише 0,7%. Близько 4,6 тис. постійних мешканців Естонії мали на той час українське громадянство. Розселені українці Естонії в столиці та інших промислових центрах. Значно вищими темпами зменшується українське населення в Литві: у 1989 році тут проживало близько 45 тис. українців, у 2001 удвічі менше — 22,4 тис. Значно нижчою ніж в інших державах Балтії є і частка українців — 0,7% від усього населення (у 1989 році — 1,88%).

Суперечливим є і політичне та соціально-культурне становище українців у державах Балтії. Це стосується насамперед помітного обмеження їхніх громадянських прав, внаслідок чого частина українців орієнтується на проросійські рухи, які в своїх інтересах прагнуть об'єднати все некорінне населення. Так само неоднозначною є соціально-культурна політика: з одного боку, усіляке виштовхування неавтохтонного населення, з другого — намагання створити певні передумови для українців щодо збереження своєї самобутності (в освіті, засобах масової інформації). Водночас високий рівень самосвідомості корінного населення і навіть деструктивні вияви шовінізму з його боку підштовхують українців до творення своїх культурно-освітніх товариств, активізують громадську активність. Зважаючи на порівняно сприятливі економічні передумови, українська діаспора в державах Балтії все ж має підстави забезпечити свою культурну автономію та призупинити різке зниження демографічного потенціалу.

Негативні тенденції етнодемографічного і соціально-культурного розвитку характерні для української діаспори Білорусі та Молдови. Так, кількість українців у Білорусі за десять міжпереписних років зменшилася на 54 тис. і сьогодні становить 237 тис. Близко 90% з цього числа — українці в діаспорі, адже автохтонне українське населення Полісся офіційна влада українцями не визнає. І лише мешканці з високим рівнем української самосвідомості та громадської активності можуть наполягати на своїй українській ідентичності. Не сприяє етнокультурному розвитку і загалом тотальна русифікація Білорусі.

Ще гірша етнодемографічна ситуація щодо українського населення склалася в Молдові, яку ускладнила не лише політична нестабільність, але й різке погіршення соціально-економічної ситуації. Попри відсутність даних молдавського перепису щодо етнонаціональної структури, все ж можна припустити, що кількість українців, які там проживали у діаспорі (а в 1989 році лише в Кишиневі проживало близько 100 тис. українців), різко зменшилася, головно внаслідок еміграції та деяких дискомфортних культурно-політичних передумов (політична невизначеність внаслідок мусування ідеї об'єднання Молдови й Румунії, брак української культурно-освітньої інфраструктури та ін.).

Отже, і глобальні виклики, і соціально-політичні передумови не сприяють на сьогоднішній день збереженню демографічного потенціалу й самобутності зарубіжних українців. І лише створення великої української культури в Україні, призупинення асиміляції етнічних українців у самій українській державі може забезпечити певне піднесення в етнокультурному розвитку зарубіжного українства. Появі позитивних тенденцій сприяло б і творення в Україні привабливого економічного середовища.

Запитання та завдання для самоконтролю:

1. Назвіть основні демогеографічні параметри розвитку та розселення українського населення Росії, Казахстану та Білорусі.

2. Порівняйте і проаналізуйте динаміку кількості українців в державах Середньої Азії, Південного Кавказу та Балтії.

3. Які чинники могли б призупинити негативні тенденції етнодемографічного та етнокультурного розвитку зарубіжних українців?