Етнографія України - М. С. Дністрянський 2008

Розділ 7. Регіональні проблеми гармонізації етнонаціональних взаємин в Україні
7.2. Етногеографічні проблеми подолання кризових виявів української етнічності та формування культурної самобутності держави

Огляд регіональних суперечностей етнонаціонального розвитку в Україні випукло розкриває одну з головних проблем, які з'являються в процесі гармонізації етнонаціональної сфери, — збереження і навіть поглиблення кризових виявів української етнічності, що мають системний характер, але найбільше проявляються через високий ступінь асиміляції, а ще більше — акультурації державоформуючої нації, етнічних українців, причому всіх, без винятку, регіонів (хоча й різною мірою), унаслідок тривалої дискримінаційної щодо українства політики. Розміри асиміляції етнічних українців засвідчують декілька тривожних моментів: а) частка етнічних українців у деяких південних і східних регіонах, які не вважають рідною свою національну мову, досягнувши загрозливого рівня, продовжує зростати; б) особливо великий розмах русифікації етнічно українського населення у містах та в середовищі населення молодого віку в умовах дальшої урбанізації несе небезпеку загострення кризового стану української етнічності; в) деконцентричний тип розселення населення з рідною українською мовою, який уже намічається у центральній Україні, але особливо гостро проявляється у південних і східних регіонах, зумовлює неоптимальність культурних зв'язків великих міст та сільської місцевості (табл. 7.1). Отже, недостатній розвиток україномовної культури у великих містах, формуючи штучну етнічну дисперсію, перешкоджає українській етнічній нації створити передумови для синергетичного ефекту в ході нового культурного піднесення, завершити необхідний процес модернізації, поглиблюючи і кризу української етнічності загалом.

Проблема асиміляції та акультурації етнічних українців виявляється по-різному, але насамперед — у інформаційно-психологічній залежності від російської культурної продукції. Свідченням цього є домінування в Україні російськомовних друкованих видань. Так, у 2005 році в Україні було випущено українською мовою лише 18,9% усіх журналів, 31,3% усіх газет і дещо більше (61,1%) усіх книжок (лише завдяки підручникам), що, з урахуванням кількаразового переважання закордонної продукції, надає на українському ринку велику перевагу російськомовним друкованим виданням. Ще більш критично виглядає ситуація у регіональному вимірі, адже основна україномовна продукція виходить у м. Києві та західноукраїнських регіональних центрах. Але це лише окремі штрихи до відображення ступеня акультурації. Її обсяги є значно глибшими, зважаючи на мізерну частку україномовної продукції у галузі кіновиробництва і кінопрокату, молодіжної субкультури (естрада, дискотеки та ін.). Очевидним є те, що через несприятливі історично-геополітичні передумови професійна українська культурна творчість так ще і не піднялася до висоти української народної культури, що завдає суспільству величезних втрат, адже внаслідок цього професійний український культурний продукт дуже часто має вторинний характер, що формує і відповідну ментальність та поведінку як тих, хто його творить, так і тих, хто його сприймає. Важливо, що на цій проблемі акцентував увагу ще у 20-ті роки минулого століття С. Рудницький, і вона залишається актуальною і до сьогоднішнього дня. Невідповідність ситуації вимогам часу поглиблює небезпеки порушення цілісності суспільства, створюючи лінії геокультурних розривів (міжрегіональних і внутрішньорегіональних), загалом знижує рівень культурної ідентичності всієї держави. В умовах глобалізаційних процесів посилились і зовнішні виклики культурній самобутності країн, зокрема, нав'язлива пропаганда уніфікованих культурних стандартів. Деякі зовнішні небезпеки українській культурній ідентичності зумовлені і геополітичними інтересами сусідніх держав.

На жаль, для призупинення дії механізмів постійного відтворення і навіть поглиблення всіх кризових виявів української етнічності за роки незалежності рішучих кроків так і не було здійснено, і що важливо — втрачено найбільш сприятливі для культурно-психологічного оновлення української етнічної нації моменти. Навпаки, психологія культурної вторинності, соціально спрямована у радянські часи у напрямку до союзного центру, переорієнтувалася до центру України, захоплюючи все більші і більші території і прошарки суспільства, і що особливо небезпечно — молоді. І сучасна політика у культурній сфері не лише не сприяє усуненню механізмів акультурації етнічних українців, а, навпаки, в деякому аспекті (двомовний або російськомовний формат молодіжних теле- і радіопередач, засилля російської преси, естради, зростання впливу проросійськи орієнтованої олігархії тощо) лише поглиблювала мовно-культурні проблеми української етнічності. Формуються й усіляко пропагуються ідеологічні обґрунтування щодо недоцільності, і нібито недемократичності, усунення наслідків асиміляції та акультурації етнічних українців і сприйняття їх як непорушних реалій. Ні політичні, ні культурні еліти не усвідомлюють усієї небезпеки проблем асиміляції та акультурації, які полягають в тому, що дальша поляризація за ступенем культурної цілісності в середовищі української етнічної нації та істотна мовно-культурна дивергенція можуть призвести до її порушення, а відсутність монолітності державоформуючої нації — це очевидний розлом у підвалинах неподільності держави.

Таблиця 7.1

Диференціація ступеня русифікації етнічних українців у сільській місцевості та міських поселеннях за регіонами

Лінії культурно-ментальної роз'єднаності в середовищі української етнічної нації перешкоджають також і процесам інтеграції в загальноукраїнське середовище етнонаціональних меншин, формуючи з їхнього боку скептичне ставлення до перспектив української держави і посилюючи геокультурні та геополітичні орієнтації у напрямку до сусідніх національних держав.

Дуже низьким на сьогодні є рівень володіння етнічно неукраїнським населенням державною українською мовою, що є значною перешкодою на шляху його інтеграції в українське культурне середовище. Загалом частка осіб у середовищі етнонаціональних меншин, які, крім рідної, вільно володіють українською мовою, становить лише 20,3%. Порівняно з попереднім переписом, їхнє число дещо зросло (майже на 7%), але залишається недостатнім з огляду на потреби дальшого формування цілісного загальнодержавного культурного середовища.

У таких непростих умовах стає помітною необхідність системної регіональної етнополітики України, яка здійснювалася б в різних сферах, але насамперед у напрямку розширення (а у багатьох випадках, і створення) багатогранного україномовного міського культурного середовища. Здійснення й ефективність такої політики залежатимуть не лише від державних структур, але й від усієї української культурно-політичної еліти. Першочерговим завданням є призупинення дії інформаційних чинників акультурації та створення нових механізмів самоусвідомлення мешканцями великих міст необхідності й доцільності якісного культурно-лінгвістичного переходу в україномовне культурне середовище. Таке самоусвідомлення, яке на перший погляд може видатись ілюзорним, своєрідним ідеалістичним прожектом, як засвідчують історичні приклади, є реальним, але може бути здійснене не внаслідок моралізаторства чи поверхової штучної «українізації», а через систему дієвих спонукальних заходів, які мусять мати не насильницький, але всеохоплюючий, наступальний характер. Тобто мова йде про формування таких умов і обставин, за яких сукупна дія усіх чинників життєдіяльності (взаємини з владними структурами, праця, освіта, інформація) зумовлювала б внутрішню потребу інтеграції в українське мовно-культурне середовище. А один із ефективних кроків у цьому напрямку — творення осередків привабливого, насамперед для молоді, українського цілісного культурного середовища (література, естрада, кіно, спорт), включаючи й елементи молодіжної субкультури.

Успішність реалізації програми культурної модернізації української етнічної нації (в контексті урбанізаційних процесів) потребує економічної підтримки та активізації ролі культурного середовища тих великих і середніх міст (а це переважно Західна і Центральна Україна), де зберігається і функціонує неподільне україномовне культурне середовище, і передусім столиці — міста Києва. Зокрема, з огляду на високий ступінь концентрації культурної і політичної еліти, порівняно високу частку етнічних українців та осіб з вищою освітою, саме Київ має усі підстави започаткувати процес мовно-культурного оновлення української етнічної нації у регіонах Південної і Східної України, хоча, з іншого боку, у другій половині 90-х рр. та на початку ХХІ ст. у культурному середовищі Києва намітилось і багато негативних тенденцій (русифікація підприємницького і молодіжного середовищ, зростання ролі масової культури, передусім російської й американської та ін.). Отже, враховуючи те, що столиці переважно завжди започатковують нові суспільні тенденції, призупинення деструктивних процесів та позитивні зрушення в українській мовно-культурній сфері Києва дали б додаткові імпульси формуванню нової культурної ідентичності України.

Порівняно з кінцем 80-х — поч. 90-х років ХХ ст., різко зменшився культурний вплив на всю Україну міського середовища найбільших західноукраїнських центрів, зокрема Львова. Однією з причин цього явища, поряд з багатьма іншими, є брак тут реальних економічних здобутків, великі провали у галузі промисловості, що, у свою чергу, зумовлено слабкістю і непідготовленістю організаційно-господарської еліти, знижуючи і сукупний потенціал регіону, і його провідні позиції у політичній та культурній сферах. Але, зважаючи на широту та цілісність культурного середовища (і по горизонталі, і по вертикалі), західноукраїнські культурні осередки залишаються важливим плацдармом для нової хвилі українського культурного піднесення.

Для вирішення об'єктивних проблем потрібна ефективна злагоджена робота як державних структур, так і різних груп суспільства, яка попри усі складності вже у найближчій перспективі може забезпечити формування суцільного україномовного середовища насамперед у всіх обласних центрах центральної України (Київ, Вінниця, Житомир, Кіровоград, Черкаси, Чернігів, Полтава, Суми), а згодом, враховуючи порівняно вищий відсоток населення з рідною українською мовою, — і Дніпропетровська та Херсона. Важливо звернути увагу, що відставання частки населення з рідною українською мовою від реального вживання української мови в комунікаційно-інформаційній сфері великих міст свідчить про певні резерви і навіть об'єктивну готовність цього населення до рішучого і повного переходу в україномовне середовище. А тому і результатом першого етапу такого рішучого мовно-культурного переходу має бути відповідність рівня практичного вживання української мови питомій вазі населення з рідною українською мовою. Це забезпечило б надійний плацдарм у дальшому збільшенні рівня вживання української мови, але вже до відсотка етнічних українців.

Розв'язання такої комплексної проблеми, безперечно, потребує диференційованого підходу і щодо різних груп населення, передусім урахування вікових особливостей та соціального походження громадян. У цьому контексті найбільш сприятливою для нового культурно-лінгвістичного переходу категорією населення великих міст, можна сказати, його авангардом, можуть стати ті вихідці з сільської місцевості, котрі виросли в україномовному середовищі, і, одержавши освіту, адаптувались до міського життя, зберігаючи водночас свою культурну ідентичність, але не виявляючи її через дискомфортні умови та в силу інерції дії багатьох чинників.

Отже, оптимізація нового українського культурного простору внаслідок гармонізації взаємин по лінії велике місто — прилегла округа, а також його природне розширення у південному і східному напрямках, залучаючи свіжі людські резерви і втягуючи великі регіони, дали б змогу створити додаткові передумови і для етнополітичної стабілізації, і для нового якісного стану української культури, нового самобутнього культурного обличчя України.

Утвердження культурної ідентичності України залежатиме і від вектора релігійної складової в культурі, від гармонізації мовно-культурних взаємин у релігійній сфері відповідно до соціально — духовних потреб та зовнішніх викликів.

Запитання та завдання для самоконтролю:

1. Вкажіть на основні загрози, що формують та поглиблюють кризовий стан української етнічності у загальнодержавному та регіональному вимірах.

2. Яка модель регіональної етнополітики може бути ефективною щодо подолання кризових виявів української етнічності?

3. Які перспективи самоусвідомлення мешканцями великих міст необхідності і доцільності якісного культурно-лінгвістичного переходу в україномовне середовище?