Регіональна економічна і соціальна географія світу (Латинська Америка та Карибські країни, Африка, Азія, Океанія) - М. М. Книш 2013

3. Інформаційно-аналітичний розділ
Додатки для виконання самостійних робіт, індивідуальних навчально-дослідних завдань та підготовки до іспиту

2

Додаток А

Додатки для виконання самостійних робіт, індивідуальних навчально-дослідних завдань та підготовки до іспиту

Додаток А складено за: Доклад о человеческом развитии 2011. Устойчивое развитие и равенство возможностей: лучшее будущее для всех / [пер. с англ.; ПРООН]. — М. : Весь Мир, 2011. — 188 с.; Головні індикатори / Офіційний веб-сайт Світового банку [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://data.worldbank.Org/topic/economic-policy-and-external-debt. Інші джерела подано після відповідних таблиць.

Примітка.

У інформаційно-аналітичному розділі подано абревіатуру та скорочення назв країн: Конго ДР — Демократична Республіка Конго; КНДР — Корейська Народно-Демократична Республіка; ОАЕ — Об’єднані Арабські Емірати; ЦАР — Центрально-Африканська Республіка.

* Тут і далі у додатку А дані про державу Судан, що існувала до липня 2011 р. Матеріали про Південний Судан ще не опрацьовано.

* Працівники охорони здоров’я, інфраструктура та забезпеченість ліками [Електронний ресурс] / організації охорони здоров’я. — Режим доступу: http://www.who.int/en.

Офіційний сайт Всесвітньої організації охорони здоров’я. — Режим доступу: http://www.who.int/en.

* Інформація у таблицях А.4 та А.5 подана за найближчий до зазначеного рік спостережень, залежно від наявності даних (2006- 2009), для таких країн — Куби, Гайяни, Суринаму, Лівії, Джибуті, Ірану, Сирії, Брунею, КНДР.

Додаток Б

Додатки до виконання практичних та самостійних робіт

Методологія макрорегіоналізації*

Процеси регіоналізації на глобальному рівні відбуваються відразу у декількох напрямах: між розвиненими країнами і країнами, що розвиваються (Північ — Південь), різними цивілізаціями (Захід — неЗахід), окремими регіонами (Північна Африка - Африка на південь від Сахари).

У зв’язку з цим у науковій літературі розрізняють два підходи до регіоналізації: географічний і типологічний. Згідно з географічним підходом, території, які утворюють регіон, мають бути суміжними, за типологічного підходу принцип суміжності необов’язковий.

Незважаючи на те, що проблемою регіоналізації глобального простору вчені займаються давно, як стверджує О. Шаблій, у цьому напрямі поки що немає глибоких теоретичних розробок. Тут склалися, зазвичай, історико-географічні стереотипи, традиції. Тому важливе значення має розробка методології регіоналізації, яка стосується науково обґрунтованого поділу глобального простору, в результаті якого ми впорядковуємо його горизонтальну і вертикальну структуру. Назвемо таку регіоналізацію макрорегіоналізацією, щоб відрізнити її від такої, що відбувається на мезо- та мікрорівнях.

Методологія макрорегіоналізації включає такі елементи: 1) визначення мети; 2) встановлення кількості таксономічних градацій; 3) вибір критеріїв; 4) поділ на регіони.

На першому етапі макрорегіоналізації визначають мету, від якої залежить вибір критеріїв та кількість таксономічних градацій. Мета макрорегіоналізації — поділити глобальний простір на таксони для проведення дрібномасштабних досліджень.

На другому етапі необхідно визначити кількість таксономічних градацій. Питання встановлення універсальної таксономічної градації залишаєтьсявідкритим. Здебільшого вчені та і ООН дотримуються двохчленної таксономічної градації. На наш погляд, для дрібномасштабних досліджень на глобальному рівні таксономічний ряд макроподілу має включати три градації.

На глобальному рівні для позначення ієрархії таксонів використовують різні терміни. Запропонований нами таксономічний ряд, утворений додаванням до терміна «регіон» часток «мега» (надзвичайно великий), «макро» (дуже великий), «суб» (той, що розташований внизу). Отож назви «мегарегіон», «макрорегіон», «субмакрорегіони», на наш погляд, можуть забезпечити єдиний термінологічний підхід для позначення ієрархії макрорегіонів. Найвищий щабель таксономічної ієрархії утворюють мегарегіони, а найнижчий — субмакрорегіони. Однак під час дрібномасштабних досліджень головними є макрорегіони, які утворюють глобальний каркас, або паттерн макрорегіоналізації.

На кожному рівні макрорегіоналізації використовують свої критерії. Макрорегіони одного рівня виокремлюють на основі одного або кількох критеріїв. Вчені вважають, що регіони, виокремлені за одним критерієм завжди мають ще одну характеристику — місцеположення, яке позначається на їхніх індивідуальних особливостях. Критерії макрорегіоналізації можуть бути якісними і кількісними, або поєднувати перші і другі. Макрорегіони одного рівня виокремлюють на основі однакових критеріїв (критерія) або ступеня їхнього прояву. Чим більше критеріїв ми використовуємо, тим менша імовірність на їхню просторову узгодженість, а з практичної точки зору тим важче виокремити макрорегіони. При побудові ієрархії макрорегіонів велике значення має порядок використання критеріїв. Прицьому критерії найвищого рівня мають важливіше значення, ніж ті, що використовують на нижчих рівнях.

У науковій літературі розрізняють два способи регіоналізації: аналітичну і синтетичну. Аналітична макрорегіоналізація є результатом поділу глобального простору на основі критерію (або критеріїв) відмінності, а синтетична — на основі об’єднання за критерієм (або критеріями) подібності.

На глобальному рівні макрорегіони, зазвичай, виокремлюють аналітичним способом. Система макрорегіонів, виокремлена таким способом, має дедуктивний характер, оскільки ґрунтується здебільшого на інтуїції дослідника та його апріорних уявленнях про ці макрорегіони. Процес логічного поділу починається з території заселеної суші, яку називаємо родовим поняттям і поділяємо на види (мегарегіони) за певними принципами. Всі мегарегіони належать до одного рівня і виокремлені на основі однакових (або одного) критеріїв. Якщо цього поділу недостатньо, то отримані мегарегіони першого рівня на основі інших критеріїв (або одного) можна поділити й отримати множину регіонів другого рівня. Повторюючи цей процес, отримаємо ієрархію макрорегіонів (рис. Б.1).

Макрорегіоналізація передбачає проведення умовної межі між макрорегіонами на основі одного або кількох критеріїв, яка визначає їхні зовнішні контури і форму. Такі межі відіграють роль бар’єрів, фільтрів, ліній контакту між різними макрорегіонами і мають вигляд лінійних об’єктів або перехідних смуг.

У науковій літературі щодо проведення межі регіону розрізняють два підходи: строгого і нестрогого поділу. Згідно з теорією регіоналізації американського вченого В. Бунте, межа має бути лінією і не утворювати перехідних зон. На його думку, чітко встановлені межі регіону визначають його зрілість. Протилежної точки зору дотримуються вчені, що є прихильниками концепції перехідних зон, під якими розуміють території, розташовані між регіонами.

Ми поділяємо точку зору прихильників першого підходу і вважаємо, що межа макрорегіону має бути лінією, яка до того ж має співпадати з політико-територіальними межами країн. Так, американські вчені Г. де Блій і П. Муллер провели межу між Північною Америкою і Субсахарою у вигляді перехідної зони. Як наслідок - деякі країни виявилися поділеними і знаходяться в межах різних макрорегіонів.

Вченні вважають, що при визначенні межі регіону важливе значення мають природні бар’єри — океани, гори, пустелі, які перешкоджають спілкуванню і зв’язкам між сусідніми країнами, які їх розділяли, а також дифузії інновацій. На наш погляд, деякі макрорегіони, наприклад, Близький Схід, має умовний характер через відсутність чітких природних меж, які відокремлювали б його від інших макрорегіонів.

Поділ на макрорегіони має бути вичерпним. Це означає, що територія заселеної суші має бути розділена так, щоб її можна було зачислити до певного мегарегіону. Жоден макрорегіон не може містити території, які належать до іншого макрорегіону. На думку вчених, такий поділ реально існує. Регіони можуть бути інтелектуальними конструкціями, але вони не є абстракціями: вони існують у реальному світі та займають місце на земній поверхні [2, с. 22]. Макрорегіональні системи усіх рівнів представляють собою спрощені моделі реального світу.

На думку О. Шаблія, регіоналізація буває інтегральною і спеціальною (компонентною). Інтегральна регіоналізація є обґрунтуванням окремішності частин земної поверхні разом з їхнім суспільним наповненням. Спеціальна регіоналізація — це обґрунтування існування і розвитку геопросторових частин в окремих сферах суспільства. Якщо такою сферою є господарство, то це економічна, якщо населення — тоді це демографічна, якщо політична сфера — то це політична, якщо соціальна — то це соціальна регіоналізація. Такий підхід можна застосовувати і до макрорегіоналізації, доповнюючи його інтегральною загальногеографічною, яка враховує природно-географічні особливості території.

У вітчизняній географії традиційно сформувався підхід, згідно з яким перший рівень макрорегіоналізації утворює природний поділ заселеної суші (ойкумени) на континенти або їхньої частини.

Отже, мегарегіони представляють собою найбільші реально існуючі геопросторові частини природного поділу ойкумени, які здебільшому співпадають з континентальними і характеризуються специфічними природно-географічними та суспільно-географічними особливостями. Просторовий поділ на макрорегіони формує глобальний каркас — мегарегіональну систему, яку утворюють: Америка, Євразія, Африка, Австралія та Океанія.

У дрібномасштабних географічних дослідженнях найчастіше користуються таксонами, які виокремлені на другому рівні макрорегіоналізації. Такі таксони ми називаємо макрорегіонами. Вони представляють собою геопросторові частини мегарегіонів, які склалися історично упродовж тривалої взаємодії людського суспільства з природним середовищем. Отже, макрорегіони виокремлюють за сукупністю суспільно-географічних критеріїв, при цьому враховують природно-географічні особливості території. Американські географи вважають, що регіональний характер (визначальні риси регіону) — головний критерій, з допомогою якого ми ділимо людський світ на географічні світи і регіони.

У науковій літературі трапляються схеми макрорегіоналізації світу, які використовують здебільшого для систематизації емпіричного матеріалу без детального обґрунтування. Головний критерій виокремлення таких макрорегіонів — положення частин континенту відносно країн світу. Такий підхід до макрорегіоналізації світу використовує ООН та інші міжнародні організації у своїх статистичних оглядах як зручну форму групування емпіричного матеріалу. Декотрі вчені вважають: якщо поверхню землі розділити на основі місцеположення, то виокремлені частини називатимуть «територіями», а не регіонами. Очевидно, що для виокремлення регіону, крім місцеположення, потрібні ще додаткові критерії.

Аналіз схем макрорегіоналізації, розроблених різними авторами для оглядових дрібномасштабним досліджень, ілюструє значні розбіжності при виокремленні меж тих чи інших макрорегіонів. Вчені вважають, що при виокремленні макрорегіонів передусім важливе значення має такий суспільно-географічний критерій, як культура.

На думку російського географа В. Вольського, об’єктивною основою макрорегіоналізації світу є межі поширення цивілізацій, тобто цивілізаційні критерії. Автор так подає визначення макрорегіону: «комплекс сусідніх народів, що склався історично, і який належить до однієї регіональної цивілізації, що взаєморозвиваються в певних географічних умовах». Однак, наголошуючи на цивілізаційних критеріях, покладених в основу макрорегіоналізації, автор до складу одного цивілізаційного макрорегіону включає декілька цивілізацій (наприклад, у Південній Азії три — буддиську, індуїську та ісламську) або ж одну цивілізацію розчленовує на два макрорегіони (наприклад, Західну у складі Західної Європи і Центрально-Східної Європи). Макрорегіони, які автор називає цивілізаційними, мають географічні назви за своїм розташуванням, а не за цивілізаціями, які їх утворюють.

На наш погляд, найвдалішою може бути назва історико-географічні макрорегіони, яка склалася традиційно. Історико-географічні макрорегіони ми розглядаємо як геопросторові частини інтегральних загальногеографічних мегарегіонів, які сформувалися упродовж тривалої історії людства, в результаті його взаємодії з природним довкіллям та інтенсивного спілкування сусідніх народів і дифузії інновацій. Межі таких макрорегіонів здебільшого співпадають з важкодоступними природними бар’єрами. Однак ми погоджуємося з тим, що при виокремленні меж окремих макрорегіонів цивілізаційні критерії в сучасних схемах макрорегіоналізації відіграють важливу роль.

Проблемні моменти запропонованих варіантів макрорегіоналізації стосуються передусім Азії та Африки. В науковій літературі найчастіше трапляється поділ мегарегіону Азія на такі макрорегіони: Південно-Західна Азія, Південна Азія, Східна Азія, Південно- Східна Азія, Центральна Азія. Відповідно у складі Африки виокремлюють макрорегіони: Північна Африка та Африка на південь від Сахари. Назви макрорегіонів здебільшого співпадають з їхнім відносним розміщенням. Латинську Америку розглядають як окремий макрорегіон. Такої макрорегіоналізації з невеликими корективами дотримуються міжнародні організації, зокрема ООН.

* Подано уривок статті: Книш М. М. Методологія макрорегіоналізації / М. М. Книш // Географія і сучасність : зб. наук. праць НПУ ім. М. П. Драгоманова. - К. : Вид-во НПУ ім. М. П. Драгоманова, 2009. - Вин. 20. - С. 20-25. [Випр. без доповнень редактора]

Методичні та прикладні аспекти аналізу географічного положення макрорегіону

У науковій літературі розрізняють абсолютне й відносне географічне положення. Вчені наголошують на трьох вагомих його атрибутах: математичному, дистанційному і потенційному.

Математичне географічне положення - це положення макрорегіону в системі географічних координат. Так, Латинська Америка і Карибські країни мають географічні координати: 33° пн. ш. і 56° пд. ш. та між 35° зх. д. і 117° зх. д. Це означає, що макрорегіон розташований повністю у західній півкулі, його територію перетинає екватор, а більша частина розміщена у південній півкулі. Він також має велику протяжність з півночі на південь.

Важливим атрибутом абсолютного географічного положення є дистанційність: її визначають у певній метриці - геодезичній, економічній і реальній відстані. Найближча геодезична відстань Латинської Америки і Карибських країн до Африки — близько 20°, до Океанії - 45°, а найдовша — до Південної Азії - понад 100°.

Економічну відстань вимірюють часом або вартісними показниками. Упродовж тривалого періоду Атлантичний і Тихий океани створювали природні бар’єри, які відокремлювали Латинську Америку та Карибські країни від інших макрорегіонів. Однак за умови сучасних комунікаційних технологій відбулося замкнення простору. Якщо скажімо, X. Колумб до берегів Вест-Індії мандрував три місяці, то тепер таку відстань можна подолати за сім годин. Причому вартість проїзду постійно знижується. Крім того, за умови сучасних інформаційних технологій зв’язок може відбуватися в реальному часі.

Третій атрибут географічного положення — це його потенційний характер, оскільки сукупність природно- і суспільно-географічних особливостей макрорегіону можна пояснити його географічним положенням. Географічне положення більшості макрорегіонів третього світу в низьких широтах позначилося на фізико-географічних особливостях території, які тривалий час стримували економічну діяльність і формування розвинутого суспільства. Розміри макрорегіонів впливають на різноманітність природно-ресурсного потенціалу. Велика протяжність і в широтному, і в меридіональному напрямі, а також природні бар’єри (гірські системи, пустелі, вологі екваторіальні ліси) обмежують поширення дифузії інновацій на всіх етапах розвитку. В абсолютному географічному положенні, на думку вчених, відображена така його риса, як позиційність, що надає кожному макрорегіону індивідуальних особливостей. Окрім того, на наш погляд, через абсолютне географічне положення можна пояснити функціональні особливості макрорегіону.

Вагомий атрибут географічного положення — відносне, яке характеризує систему ціннісних для макрорегіону просторових відношень. Залежно від масштабу його просторових відношень, розрізняють глобальне і мегарегіональне географічне положення. Кожне з них можна розглянути через систему атрибутів, котрі впливають або можуть вплинути на його розвиток — геополітичних, геостратегічних, геоекономічних і геоцивілізаційних.

Глобальне геополітичне та геостратегічне положення макрорегіону—це його просторове відношення до глобального світу, що відображається через систему політичних і військово-стратегічних атрибутів, зокрема центрів сили, військово-політичних блоків, ядерних держав, суб’єктів глобальної структури влади.

Головна особливість глобального геополітичного та геостратегічного положення Латинської Америки і Карибських країн — безпосереднє сусідство з основним глобальним центром сили — США, наймогутнішою в політичному і військово-стратегічному відношенні державою, та Канадою, які є членами НАТО. Крім того, через Атлантичний океан на північному сході розміщені європейські країни - члени НАТО, на південному заході через Тихий океан — члени військово-політичного блоку АНЗЮС (Австралія, Нова Зеландія і США), а також контактні країни НАТО (Австралія, Нова Зеландія, Японія, Республіка Корея), котрі отримали цей статус 2004 р.

Латинська Америка і Карибські країни розташовані в зоні військово-стратегічної напруги — півкільцем оточені ядерними державами. Аналіз засвідчує, що основні військові витрати припадають на розвинуті країни (табл. 1). З-поміж макрорегіонів країн, що розвиваються, найбільші військові витрати має Південно-Західна Азія. У розрахунку військових витрат на одну особу лідирують США — 2 тис. дол., а в Африці не перевищують 30 дол.

Таблиця 1

Військові витрати макрорегіонів і країн світу

Глобальне геоекономічне положення макрорегіону — це його просторові відношення до основних економічних центрів світу й інтеграційних економічних об’єднань, відображених через систему економічних атрибутів, зокрема розмір економічного потенціалу, рівень економічного розвитку, вектори торгівлі та прямі іноземні інвестиції (ПІІ).

Особливість глобального геоекономічного положення Латинської Америки і Карибських країн полягає в тому, що вони безпосередньо межують зі США, які посідають перше місце в світі за розмірами економічного потенціалу, належать до головних економічних центрів світу і першої десятки країн із найвищим рівнем економічного розвитку, є основним торговельним партнером макрорегіону і найбільшим донором ПІІ, а також інтеграційним економічним об’єднанням НАФТА, до складу якого входить країна макрорегіону — Мексика.

Однак Латинська Америка та Карибські країни розташовані до інших головних економічних центрів, таких як ЄС, Китай, Японія, на значній відстані, навіть незважаючи на прогрес сучасних комунікацій. Така особливість характерна стосовно просторових відношень із макрорегіонами країн, що розвиваються, проте вони мають невеликий економічний потенціал, невисокий рівень економічного розвитку (наприклад, Африка на південь від Сахари) (див. табл. 2).

Таблиця 2

Географія експорту Латинської Америки і Карибських країн

Глобальне геоекономічне положення макрорегіону можна проілюструвати, використавши картографічний метод. Для створення карти використано такіпоказники: ВВП (млрд дол.), який зображено масштабною структурною картодіаграмою; ВВП на- одну особу (дол.) — картограмою; головні інтеграційні економічні об’єднання — способом ареалів і якісного тла (штрихуванням); вектори і масштаби експорту (%) — масштабними лініями руху.

Геоцивілізаційне положення макрорегіону відображає його просторові відношення в цивілізаційній структурі світу та до ліній розлому, де відбувається зіткнення цивілізацій. Латинська Америка і Карибські країни з півночі, північного заходу через Атлантичний океан, на південному сході через Тихий океан межують з макрорегіонами і країнами, котрі належать до західної цивілізації. На сході через Атлантичний океан макрорегіон межує з країнами, які належать до ісламської й африканської цивілізації, а на заході через Тихий океан цивілізаційне сусідство є найрізноманітнішим - православна, японська, китайська, ісламська цивілізації.

У науковій літературі зараховують латиноамериканську цивілізацію до західної або називають субзахідною. Європейські вчені вважають, що це окрема цивілізація. На думку С. Гантінгтона, латиноамериканська цивілізація має характерну особливість, яка відрізняє її від заходу. Хоч вона і є нащадком європейської цивілізації, але розвивалася іншим шляхом, аніж європейська чи північноамериканська. її культура має клановий і авторитарний характер, який у Європі був значно слабший, а в Північній Америці не виявився взагалі. Європа та Північна Америка об’єднують в собі католицьку і протестантську культуру. Латинська Америка історично була лише католицькою, хоч нині ситуація дещо змінюється. Латиноамериканська цивілізація асимільована місцевими культурами, котрих не було в Європі, й котрі були повністю знищені в Північній Америці.

За межами мегарегіону латиноамериканська цивілізація не має протистояння з жодною цивілізацією, і це може призвести до зіткнення з ними. Однак у самому макрорегіоні, зауважує С. Гантінгтон, таке протистояння існує. До держав — ліній розлому він зачислює Гайяну та Гаїті.

На наш погляд, найбільша лінія розлому в макрорегіоні є у Мексиці. Після вступу 1994 р. до НАФТА вона намагається змінити не лише латиноамериканську ідентичність, а й належність до країн, що розвиваються. Після ратифікації НАФТА у США сформувалася опозиція до будь-якого тіснішого зближення з Мексикою, а частина мексиканської еліти вимагала створити асоціацію держав з Іспанією, Португалією та Південною Америкою.

Мегарегіональне положення — це просторові відношення макрорегіону до країн, розташованих у мегарегіоні, що відображаються через систему політичних, військово- стратегічних і цивілізаційних атрибутів, які впливають або можуть впливати на його розвиток.

Латинська Америка та Карибські країни розташовані в мегарегіоні Америки й безпосередньо межують з Англоамерикою (США, Канадою). Особливість мегарегіонального положення полягає в тому, що на півночі макрорегіон межує зі США —глобальною державою, сусідом першого порядку, і Канадою - розвинутою країною, сусідом другого порядку. Від XX ст. Латинська Америка та Карибські країни перебувають у зоні постійного впливу і контролю США, що стримує їхню багатовекторну політику.

Сухопутна межа між макрорегіонами є демаркованою з використанням сучасних засобів контролю. Однак де-факто вона перетворюється на перехідну смугу. Це зумовлено насамперед процесами економічної інтеграції в межах НАФТА. З Мексики відбувається дифузія населення до США, і, по суті, воно вже зайняло втрачені колись у війні зі США території. Хоча зауважимо: ТНК стимулюють дифузії застарілих інновацій не лише в Мексику, а й у країни Центральної Америки з використанням дешевої робочої сили.

На рис. Б.1 зображено модель макрорегіону, в центрі якого — регіональна держава Бразилія. Перше коло - це ядро. Його утворюють країни МЕРКОСУР, друге - асоційовані члени МЕРКОСУР, Гайяна і Суринам, котрі є членами Карибського об’єднання. З ініціативи Бразилії 2004 р. між ними підписано угоду про формування Південноамериканського співтовариства націй (ПАСН). Окремо поза межами Південної Америки розташовані країни Центральної Америки та Карибського басейну, які більше інтегруються зі США і перебувають у сфері їхнього впливу.

Єдність макрорегіону залежить не лише від того, наскільки регіональна держава може політично й економічно впливати на всі країни, а й від сили впливу країн, розташованих поза його межами. Отже, політичний та економічний регіоналізм у Південній Америці спричинив розрив макрорегіону.

Свого часу Ф. Ратцель зазначив, що у просторовому розширенні держава прагне до замкнутих конфігурацій. На його думку, це прагнення можна задовольнити в межах континентів. Отже, така територіальна тенденція до природної межі простежується на сучасному етапі в Північній і Південній Америці.

Глобальне та мегарегіональне положення Латинської Америки і Карибських країн неоднозначне. З одного боку, макрорегіон займає вигідне геоекономічне положення щодо США - глобальної держави, яке позитивно впливає на його торговельні відносини, надходження інновацій і прямих іноземних інвестицій. Таке положення визначило вектори зовнішньоекономічних зв’язків, що відбуваються переважно лінією Північ - Південь. Це характерно для країн, що розвиваються. З іншого боку, таке положення стримує формування багатовекторної економічної політики. Однак щодо геополітич- них та геостратегічних просторових відношень, то вони відбуваються здебільшого лінією Південь - Південь, і це засвідчує консолідацію країн, що розвиваються.

За умови негативних наслідків неоліберальної глобалізації мегарегіональне географічне положення Латинської Америки динамічно змінюється. Зі вступом Мексики до НАФТА в макрорегіоні зростають центробіжні тенденції країн Центральної Америки та Карибського басейну, відбувається посилення політичного й економічного регіоналізму в Південній Америці. Бразилія — регіональний лідер — не змогла протистояти державі такого рівня, як США, що спричинило, по суті, економічний і політичний розрив макрорегіону.

Рис. Б.1. Геополітичне положення макрорегіону Латинської Америки та країн Карибського басейну

Таблиця Б.1

Макрорегіоналізація країн, що розвиваються (за Г. де Блій, П. Муллер, 2001)

Складено за: Г. де. Блій Географія: світи, регіони, концепти / [Г. де Блій, П. Муллер ; пер. з англ. ; передмова та розділ «Україна» О.І. Шаблія] — К. : Либідь, 2004. — 740 с.

Таблиця Б.2

Макрорегіоналізація країн, що розвиваються (за В. Вольським, 1998)

Складено за: Социально-экономическая география зарубежного мира / [под. ред В. В. Вольского]. - М. : КРОН - ПРЕСС, 1998. — 592 с.

Таблиця Б.3

Макрорегіоналізація (історико-географічна) країн, що розвиваються (за Б. Яценком, 2009)

Складено за: Яценко Б. П. Країнознавство: основи теорії : навч. посібник / Б. П. Яценко, В. К. Бабарицька. — К. : Либідь, 2009. — 312 с.

Таблиця Б.4

Макрорегіоналізація країн, що розвиваються (за М. М. Книш, 2006)

Складено за: Книш М. М. Економічна і соціальна географія країн, що розвиваються : навч. посіб. / М. М. Книш. — Львів : Вид. центр ЛНУ ім. Івана Франка, 2006. — 264 с.

* Нині до Африки на південь від Сахари належить також Республіка Південний Судан, що стала 49-ою незалежною країною макрорегіону 2011 р.

Таблиця Б.5

Макрорегіоналізація країн, що розвиваються (ПРООН, 2011)

Джерело: Доповідь про розвиток людини 2011 [Електронний ресурс] / Офіційний сайт UNDP. — Режим доступу: http://hdr.undp.org/en/reports/

Таблиця Б.6

Макрорегіоналізація Міжнародного інституту стратегічних досліджень (Лондон, 2001)

Складено за: Міжнародний інститут стратегічних досліджень [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://www.iiss.org/.

Таблиця 7

Рівень освоєння території макрорегіонів країн, що розвиваються, 2008 р.

Розраховано за: Головні економічні та політичні показники / Офіційний веб-сайт Світового банку [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://data. worldbank.org/topic/economic-policy-and-external-debt.

Додаток В

Політична карта світу

Таблиця В.1

Держави

Примітка.

Форми правління та державного устрою подано за допомогою умовних позначень:

AM — абсолютна монархія;

КМ — конституційна монархія;

МС — монархія у складі Співдружності;

Р — республіка;

РС — республіка у складі Співдружності;

ТМ — теократична монархія;

У — унітарна держава;

Ф — федерація.

Таблиця В.2

Залежні країни*

Довідково:

Нідерландські Карибські острови (нід. Caribisch Nederland, або острови BES) — Карибські острови, які мають статус муніципалітетів Нідерландів; це Бонайре, Сінт-Естатіус і Саба. Ці острови отримали теперішній статус після скасування Нідерландських Антильських островів 10 жовтня 2010 р. і налічують загалом 18 тисяч мешканців; їхня площа 328 км².

Спеціальні муніципалітети виконують ті ж функції, що й нідерландські муніципалітети. Виконавча влада належить Раді керівників на чолі з віце-губернатором. Провідний демократичний орган — рада острову. Представник державних органів влади Бонайре, Сінт-Естатіуса й Саби діє від імені островів в уряді Нідерландів. ^*

* Складано автором.

Таблиця В.3

Динаміка кількості держав на політичній карті світу 1900-2012 рр.*

Складено за: Атлас світу / [голов. ред. І. Руденко ; зав. ред. В. Радченко ; відп. ред. О. Вакуленко ; ред.: О. Король, Ж. Соляр]. - К. : Картографія, 2004. — 139 с. ^*

* Враховані суверенні міжнародно визнані держави. З початку ХХІ ст. здобули незалежність такі країни: в Азії — Східний Тімор (Тімор-Лешті, 2002 р.), у Європі — Чорногорія (2006 р.), в Африці — Республіка Південний Судан (2011 р.).

До переліку не внесено країни: Палестинські Території (офіційний статус — автономна адміністративно-територіальна одиниця, якою керує Палестинська національна адміністрація; де факто незалежна від Ізраїлю), Тайвань (Республіка Китай — визнана не усіма країнами; де факто незалежна).

Додаток Д

Методичні підходи до побудови типології країн*

Проблема типології країн привертає увагу вчених та міжнародних організацій. На початку XXI ст. розробка нових типологій має не лише теоретико-методологічне значення, а й прикладне, оскільки результати таких досліджень потрібні для розробки програм економічної допомоги найменш розвиненим країнам, поширення нових технологій, боротьби з неписьменністю, поліпшення якості життя населення в країнах третього світу тощо.

Багатовимірність країн ускладнює завдання типологій, у разі побудови яких треба враховувати економічні, соціальні, демографічні, політичні, екологічні та інші ознаки, які характеризують розвиток цих країн. Тому виникає багато проблем, пов’язаних з відбором найбільш презентативних показників, оцінкою їхньої значущості, а також з виокремленням типів країн на підставі їхньої подібності й відмінності за великою кількістю типологічних ознак. Виконати це завдання допомагають емпіричні типології, побудовані з використанням статистико-математичних методів і ЕОМ. У науковій літературі описано низку спроб побудови емпіричних типологій. Аналіз публікацій зі згаданої тематики давав змогу виявити два методичні підходи до побудови емпіричних типологій: традиційний і статистико-математичний. Автори побудови типологій традиційним методом виокремлюють типи країн на засадах ручного перебирання подібності значень усіх вихідних показників.

Прихильники статистико-математичного підходу для побудови багатовимірних емпіричних типологій використовують такі методи: визначення середнього місця країни, індексації та факторний і кластерний аналізи.

Ми апробуємо різні методи побудови емпіричних типологій з використанням статистико-математичних методів, що дало змогу порівняти отримані результати і зробити висновки щодо їхньої ефективності.

У науковій літературі за способами побудови розрізняють теоретичну та емпіричну типології. Теоретичні типології будують дедуктивним методом, а емпіричні - індуктивним. В основі побудови емпіричних типологій є кількісне опрацювання й узагальнення даних. Сьогодні пріоритет надають емпіричним типологіям, які будують з використанням статистико-математичних методів і ЕОМ.

Розглянемо деякі методичні підходи побудови емпіричних типологій країн за допомогою статистико-математичних методів [...].

У разі побудови емпіричних багатовимірних типологій потрібно враховувати досить велику кількість показників, які описують різні аспекти розвитку країн і змінюються від країни до країни. У таких випадках множину показників можна виразити одним або двома-трьома узагальнювальними показниками, які отримують шляхом визначення середнього місця країни за цими показниками, розрахунків інтегрального індексу або методом факторного аналізу.

З використанням методу визначення середнього місця країни за вихідними показниками за кожним із них з’ясовують місце тої чи іншої країни, а потім розраховують її середнє місце за всіма показниками, розглядаючи це місце як сумарний узагальнювальний показник. Однак подібним методом побудови єдиного показника можна окреслити лише схематичні контури типології. Додавання рангового місця окремих показників дає правильне узагальнення лише за умови, що всі об’єднані показники, які описують країни, мають однакову значущість.

Як звичайно, вихідні показники, які характеризують, наприклад, соціально- економічний розвиток країн, мають неоднакове значення (вагу) і по-різному впливають на результати. Ваги показників можна обґрунтувати теоретично або визначити за допомогою побудови матриці парних кореляцій вихідних показників.

У першому випадку, опираючись на ті чи інші теоретичні міркування різної значущості вихідних показників, надають кожному з них вагу, яка відповідає його значенню. Звичайно загальні співвідношення чинників, які впливають на соціально- економічний розвиток країн, відомі. Проте ми не знаємо точного кількісного співвідношення, адже саме воно відіграє важливу роль. Числові значення ваги повинні адекватно передати інтуїтивне відчуття пріоритетів між показниками.

Другий спосіб визначення ваг показників розглянуто далі. Отже, з’ясування ваги кожного показника дає змогу точніше визначити середньозважене місце країни за всіма показниками. Узагальнювальний показник країни, який характеризує множину показників, можна розрахувати за допомогою інтегрального індексу І. Такий індекс отримують додаванням відносних значень вихідних показників (назвемо їх частковими індексами).

Множину показників можна виразити двома-трьома узагальнювальними показниками за допомогою факторного аналізу, зокрема методу головних компонент. Суть факторного аналізу полягає в математично обґрунтованій заміні великої кількості показників, за якими розрізняють країни, меншою кількістю узагальнювальних показників — факторів. У цьому разі отримані узагальнювальні показники повинні відображати більшу частину вихідної інформації.

Найпростіший спосіб вирішення цієї проблеми полягає в тому, що з вихідного набору ознак (показників) вибирають ознаку, яка найважливіша для цієї типології, а далі виконують типізацію, беручи до уваги тільки значення країн за цією ознакою. У такий спосіб міжнародні організації (Світовий банк, МВФ) проводять типізацію країн за рівнем економічного розвитку, використовуючи такий високоагрегований показник, як ВВП на одну особу. Таку типологію назвемо монотетичною.

Багатовимірний підхід використовують фактично вже під час побудови типології за двома показниками. Для цього досить звернутися до двовимірної системи координат. Наприклад, на горизонтальній осі відкладемо показник ВВП на одну особу країн Південної Америки, а на вертикальній — виробництво енергії на одну особу. У підсумку отримаємо точки, які відображають нашу умовну двохвимірну характеристику країн, а їхні згущення - приблизні межі типів країн.

Модифікацією цього методу є вибір кількох показників, упорядкованих з погляду їхньої важливості для типологій. Побудова такої типології відбувається у декілька етапів: спочатку виокремлюють невелику групу країн за першою ознакою, потім кожну з отриманих груп розбивають на підгрупи за другою ознакою і т. д. Таку типізацію, за якої країни поділяють кожного разу за якою-небудь ознакою, назвемо монотетично-ієрархічною.

Однак часто виникає ситуація, коли важко обрати яку-небудь одну ознаку і необхідно побудувати типологію, використовуючи багато показників. Цю проблему можна вирішити за допомогою факторного аналізу, який дає змогу звести велику кількість показників до двох-трьох узагальнювальних показників (факторів). У разі такої заміни в узагальнювальних показниках має бути відображена головна інформація, що міститься у вихідних показниках. Далі послідовно за кожним узагальнювальним показником (фактором) виконують типізацію, тобто множину країн проектують у просторі двох-трьох факторів і візуально розбивають на компактні згущення (типи). Назвемо таку типологію політетичною.

Методику типології з використанням факторного аналізу, зокрема методу головних компонент, запропонував колектив російських вчених у 70-х роках XX ст. Дослідники побудували типологію 85 країн світу за рівнем розвитку продуктивних сил.

Ми спробували використати цю типологію в рамках країн, що розвиваються, з використанням запропонованої нами інформації, яка описує соціально-економічний розвиток країн на початку XXI ст.

Ознайомлення з методикою факторного аналізу дало змогу виокремити декілька етапів побудови соціально-економічної типології країн методом головних компонент.

На першому етапі під час відбирання вихідної інформації та складання списку країн ми користувалися такими принципами:

1) перевагу надавали показникам, включеним у видання ООН, зокрема у «Доповідь про людський розвиток» за 2005 р.;

2) якщо не було відповідних даних у довідниках ООН, то використовували дані Світового банку, зокрема «Доповідь про світовий розвиток» за 2005 р.;

3) під час складання попереднього списку вихідну інформацію збирали по всіх країнах, що розвиваються; вона охоплювала показники, які детально описували соціально-економічний розвиток держав;

4) до остаточного списку вводили країни, у яких було не більше п’яти показників з 28-ми;

5) невідомі показники визначали експертним або розрахунковим методом.

Розрахунки для аналізу методом головних компонент побудовані на підставі матриці парних кореляцій нормованих вихідних показників, у якій відображені коефіцієнти кореляцій усіх можливих парних поєднань цих показників. На підставі матриці кореляцій можна зробити висновок про тісний зв’язок між показниками, які описують соціально-економічний розвиток країн. Значення кореляційної залежності визначає, наскільки точно той чи інший показник відображає соціально-економічний розвиток, описаний заданою комбінацією всіх показників. Якщо всі показники звести в єдине ціле для отримання узагальненого показника, то коефіцієнт кореляції визначатиме вагу, з якою кожний показник увійде до його складу. Чим вища кореляція, тим точніше показник відображає значення компоненти і з тим більшою вагою його потрібно враховувати в разі визначення її значення.

На підставі кореляційної матриці будують матрицю факторних навантажень, у якій відображені ваги, з якими вихідні показники увійшли до складу головних компонент. Числа, які виражають вагу, є умовними. Чим більше абсолютне значення ваги того чи іншого показника, тим більший його вплив на узагальнений показник відповідної компоненти. Якщо вага має позитивний знак (+), то більший вихідний показник у країні збільшує умовне числове значення узагальненого показника, вираженого цією компонентою. Негативний знак (—) навантаження означає, що збільшення відповідного вихідного показника призводить до зменшення умовного узагальненого показника. В результаті отримали: ваги показників першої компоненти досить великі, а це означає, що вони доволі тісно зв’язані між собою. В першій компоненті тільки два показники (імпорт товарів і послуг у відсотках від ВВП і щорічні темпи приросту населення) мають вагу менше 0,1. Це означає, що вони слабо пов’язані з іншими показниками. Ще два показники (щорічні темпи приросту ВВП і ВВП на одиницю споживання енергії) мають вагу, що дещо перевищує 0,1. Загалом перша компонента охоплює з більш-менш великими вагами 24 з 28-ми показників.

Міжнародні організації, досліджуючи рівень соціально-економічного розвитку країн, найчастіше використовують показник ВВП на одного жителя. Однак аналіз ваг показників першої компоненти засвідчує, що це далеко не єдиний і не завжди найліпший показник рівня соціально-економічного розвитку. В першій компоненті найбільшу вагу має показник магістральних телефонних ліній на 1 тис. осіб і витрати на охорону здоров’я на одного жителя. Мало відрізняються вагою з попередніми показниками кількість абонентів стільникового зв’язку на 1 тис. осіб, середня очікувана тривалість життя і частка сфери послуг у ВВП. Це означає, що в нашому дослідженні загальний рівень

соціально-економічного розвитку можна характеризувати не тільки ВВП на жителя, але майже з таким ступенем точності перерахованими вище показниками.

Відповідь на те, наскільки добре узагальнений показник передає заміну вихідних показників, дає дисперсія. Перша компонента відображає найбільшу частину загальної дисперсії всіх показників, друга — більшу частину залишкової дисперсії за умови некорельованості з першою компонентою і т. д. Разом шість головних компонент, виокремлених факторним аналізом, пояснюють 74,89% інформації.

Метод головних компонент дає змогу виявити не одну, а декілька комбінацій вихідних показників, які характеризують загальні особливості соціально-економічного розвитку країн. Перша компонента відображає такі особливості соціально-економічного розвитку, за якими країни розрізняють найбільше, друга — особливості, за якими ці країни розрізняють більше, ніж за іншими показниками, крім тих, які відображені першою компонентою; третя — особливості, які за відмінностями поступаються уступають першій і другій компоненті і т. д.

Результати факторного аналізу можна інтерпретувати за допомогою двовимірного графіка, осі якого відповідають напрямам першої і другої головних компонент. Так отримують візуальне уявлення на площині про розташування країн за всіма показниками, тобто у 28-вимірному просторі. Подібні графіки можна побудувати для першої і третьої, першої і четвертої головних компонент тощо. Отримані компоненти впорядковують за ступенем інформативності так, що декілька початкових компонент містять суттєво більше інформації, ніж решта. Причому дві-три компоненти передають більшу частину інформації, що міститься в десятках вихідних показників.

Числове значення компонент, яке має країна за допомогою факторного аналізу, виражають умовними цифрами, які можна використати для зіставлення країн між собою.

За точку відліку в разі обчислення числових значень компоненти приймають точку, яка відповідає значенню компоненти для країни, в якій усі вихідні показники мають середнє значення, якби така країна існувала насправді. Іншими словами, нульова точка у цьому випадку позначає гіпотетичну «середню» країну.

Формальний розрахунок виконують за допомогою одного з алгоритмів типізації, закладеного в програмі «Statistic-6». Результати компонентного аналізу впорядковують так. Кожна країна отримує числове значення, що відповідає ступеню розвитку в ній тої узагальненої характеристики, що позначена першою компонентою. Порівняння цих чисел і розташування країн у порядку їхнього спадання дає змогу нам упорядкувати їх належно, визначивши межі інтервалів умовними значеннями і виокремити сім типів країн за рівнем соціально-економічного розвитку.

Розташування країн за першою головною компонентою дає підстави зробити припущення стосовно тих країн, які не були включені до типології, оскільки не було вихідних показників. На думку вчених, країни які мають відповідну статистику, перебувають на вищому рівні розвитку, порівняно з країнами, у розрізі яких нема низки показників, і які з цієї причини не увійшли до типології. Тому можна припустити, що ці держави мають рівень соціально-економічного розвитку нижчий або такий же, як і країни, розташовані у нижніх рядах.

В результаті ранжування 115-ти країн, що розвиваються різними методами, можна зробити такі висновки. По-перше, ранги країн, розраховані різними методами, мало відрізняються між собою. По-друге, найбільше відрізняються ранги країн, розраховані за ВВП на жителя і методами, у яких ранг рівня соціально-економічного розвитку визначали за допомогою 28-ми показників. Ранги країн, розраховані методами визначення середнього місця країни, індексним та факторним аналізом, мало відрізняються між собою. На нашу думку, багатовимірні типології країн, розроблені цими методами є більш репрезентативними, ніж одновимірні, оскільки враховують різні аспекти соціально-економічного розвитку країн.

Таблиця Д.1

Типологія країн, що розвиваються

Складено за: Книш М. М. Економічна і соціальна географія країн, що розвиваються : навч. посіб. / М. М. Книш. — Львів : ЛНУ ім. Івана Франка, 2006. — 264 с.

*3а час існування переліку найменш розвинених країн світу зі списку вийшли такі держави: Ботсвана (1994), Кабо-Верде (2007), Мальдіви (2011). Перелік НРК доручено переглядати кожні 3 роки і стежити за їхнім прогресом Комітету з політики розвитку, як допоміжному органу ООН, та Економічній і Соціальній Раді. Наступний перегляд заплановано на 2015 р.

Таблиця Д.2

Країни, які не мають виходу до моря*

Джерело: Країни, що не мають виходу до моря [Електронний ресурс] / Управління Високоповажного представника ООН у найменш розвинених країнах, країнах, що не мають виходу до моря, та малих острівних країнах, що розвиваються (UN-OHRLLS). — Режим доступу: http://www.unohrlls.org/en/lldc/39.

* Відсутність територіального доступу до моря, віддаленість та ізольованість від світових ринків і високі транзитні витрати створюють серйозні обмеження загального соціально-економічного розвитку країн, що розвиваються. Країни, що не мають виходу до моря (Landlocked Developing Countries), зазвичай, належать до найменш розвинених країн з найповільнішими темпами зростання, істотно залежать від експортних надходжень товарів.

** Найменш розвинуті країни.

Додаток Е

Расово-етнічні групи населення Латинської Америки та Карибських країн

Складно за: Міжнародна книга фактів (The World Factbook) [Електронний ресурс]. —Режим доступу: https://www.cia.gov/library/ publications/the-world-factbook/fields/ print_2075. html.

* Більшість населення Суринаму налічують хіндустанці (37% населення), яванці (15%), а також китайці (2%) та інші (2%).

Додаток Ж

Метод розрахунку індексу глобалізації методом KOF*

Індекс глобалізації KOF було представлено 2002 року (опубліковано 2006 р.). Ним охоплено економічні, соціальні та політичні аспекти глобалізації. Глобалізацію визначено як процес створення мереж зв’язку між учасниками на міжконтинентальних відстанях через різноманіття потоків людей, інформації та ідей, капіталу й товарів. Глобалізація — це процес, який руйнує національні кордони, інтегрує національні економіки, культури, технології і управління та виробляє складні відносини взаємозалежності.

При побудові індексів глобалізації кожна зі змінних (введених вище) перетворюється в індекс за шкалою від одного до ста, де сто - максимальне значення для конкретної змінної за 1970 -2011 рр.; один — мінімальне значення. Високі показники вказують на значний рівень глобалізації. Дані первинного розподілу перетворюють у частки сотні.

Вагу для розрахунку субіндексів визначають за допомогою аналізу головних компонентів для всієї вибірки країн і років. Аналіз розділу розбіжності (дисперсії) змінних використовують у кожній з підгруп. Ваги визначають так, щоб відобразити максимальну варіацію основних компонентів і повною мірою охопити зміни показників. Так само визначають і субіндекси, що отримати інтегральний індекс глобалізації.

Обчислюють індекс щороку. Проте матеріали для розрахунків доступні не в усіх країнах і не для усіх років. Перед зважуванням усі змінні лінійно інтерполюються (відсутні значення замінюють останніми доступніми матеріалами). Коли матеріали відсутні за весь період, ваги скориговують дані. Якщо відсутнім даним не відповідає значення нуль, то вага цих даних дорівнює нулю. Дані для субіндексів та інтегрального індексу глобалізації не розраховують, якщо вони стосуються невеликого діапазону змінних в певному році і певній країні. Спостереження за індексом глобалізації вважають недійсними, якщо понад 40 відсотків потрібних для розрахунку даних відсутні або, принаймні, два з трьох субіндексів неможливо обчислити.

Головні показники для розрахунку індексу політичної глобалізації KOF та їхні ваги:

1. Кількість (абсолютна) посольств у країні — вага 25%.

2. Кількість (абсолютна) міжнародних організацій — вага 28%.

3. Кількість миротворчого персоналу (осіб), які беруть участь в місіях Ради Безпеки ООН, у розрахунку на одну особу населення країни - вага 22 %.

4. Кількість (абсолютна) будь-яких договорів, підписаних між двома та більше державами і ратифікованих вищими органами влади цих країн, починаючи з 1945 р. (до переліку не включені не ратифіковані договори, подальші дії, додатки. Підписані та ратифіковані договори повинні зберігатись у Генерального Секретаря Організації Об’єднаних Націй — вага 25%.

Для достовірності розрахунку ступеня політичної глобалізації використовують інформацію деяких посольств і міждержавних комісій у країні, міжнародних організацій, в яких вона є членом і кількість миротворчих місій ООН, у яких країна брала участь. Крім того, використовується кількість договорів, підписаних між двома або більше державами з 1945 року. Ці дані взяті з Europa World Yearbook (2009), CIA World Factbook (різні роки), Департаменту ООН з миротворчих операцій, а також Переліку договорів Організації Об’єднаних Націй.

* Індекс глобалізації KOF [Електронний ресурс]/ Швейцарський інститут технологій в Цюріху. — Режим доступу: http://globalization. kof.ethz.ch/query/ showData.

Таблиця Ж.1

Показники міжнародної політичної активності країн Латинської Америки та Карибського регіону, 2008 р.

Складено за: Компанія «A. T. Kearney» [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://www.atkearney.com.

Таблиця Ж.2

Індекси політичної глобалізації країн Латинської Америки та Карибського регіону (KOF 2011)

Складено за: Індекс глобалізації KOF [Електронний ресурс] / Швейцарський інститут технологій в Цюріху. — Режим доступу: http://globalization. kof.ethz.ch/ query/ showData.

Додаток И

Оцінка процесів регіональної економічної інтеграції в країнах, що розвиваються*

На початку XXI століття країни, що розвиваються, намагаються зміцнити свій територіальний статус у складі регіональних і субрегіональних економічних інтеграційних об’єднань, щоб посилити свої конкурентні позиції у глобальній економіці і відстояти власні інтереси у відносинах з ТНК і розвиненими країнами.

Регіональна економічна інтеграція розвивається здебільшого або між розвиненими країнами, або між країнами, що розвиваються. Навіть у рамках країн, що розвиваються інтеграційні процеси відбуваються найактивніше між країнами, що знаходяться приблизно на однаковому рівні економічного розвитку. Спроби створення інтеграційних об’єднань між розвиненими країнами та країнами, що розвиваються перебувають на ранньому етапі становлення і не дозволяють зробити однозначні висновки з приводу їхньої ефективності.

Незважаючи на зростаючу кількість наукових публікацій, пов’язаних з дослідженням регіональної економічної інтеграції, загальна картина її формування, розвитку і сучасного стану залишається до кінця не розкритою. Це проявляється передусім у полярних підходах щодо з’ясування її суті і значення, передусім у країнах, що розвиваються.

На думку експертів Світового банку, регіональна економічна інтеграція є ефективним способом подолання відсталості бідними країнами. Однак декотрі вчені вважають, що дерегулювання не тільки ліквідовує тарифи, які захищають місцевих виробників і місцеві ринки, але і втягує виробників малих країн в конкуренцію, в якій вони дуже часто не можуть вистояти. Існує точка зору, згідно з якою економічна і політична інтеграція обмежує національний суверенітет. їхні опоненти заперечують, вказуючи на те, що при загальній орієнтації на цінності відкритої економіки багаточисельні регіональні економічні об’єднання представляють собою інструменти захисту специфічних інтересів держав.

У 1990-х роках низка вчених зробила спробу визначити етапи регіональної економічної інтеграції, використовуючи кількісний хронологічний аналіз, який враховує активність утворення інтеграційних об’єднань. Один з перших запропонованих варіантів поділяв еволюцію регіональної економічної інтеграції на два етапи (Д. Бхагваті, 1990). Згодом було запропоновано вже три етапи формування регіональних економічних інтеграційних об’єднань (Раїтег, 1991). Деякі вчені, досліджуючи еволюцію регіональної економічної інтеграції в країнах, що розвиваються, виокремлюють шість етапів, які на їхню думку, розрізняються підходами до організації співробітництва. Зрештою, у праці, спеціально присвяченій історії формування регіональних інтеграційних об’єднань, виокремлено чотири основних періоди.

На наш погляд, для визначення загального тренду розвитку регіональних інтеграційних процесів необхідно хронологічно впорядкувати дані про кількість утворених регіональних об’єднань. Аналіз кількісної динаміки інтеграційної активності на регіональному рівні в країнах, що розвиваються, дає змогу виокремити два етапи:

1) 1950-1980-х рр. — становлення регіональної економічної інтеграції;

2) з 1990-х років і до наших днів — активний розвиток регіональної економічної інтеграції.

Перші торгово-економічні регіональні об’єднання в країнах, що розвиваються, з’явилися ще в колоніальний період. Так, 1910 року Великобританія зробила спробу створити в Африці митний союз у складі чотирьох володінь — Занзібару, Танзанії, Уганди і Кенії. Однак низький рівень розвитку цих колоніальних володінь перешкоджав ефективному функціонуванню цієї організаційної форми інтеграції.

Як стверджують вчені, процеси регіональної економічної інтеграції розпочалися в Європі в результаті утворення 1948 року двох інтеграційних об’єднань різного ідеологічного і політичного спрямування — Організації європейського економічного співробітництва (ОЄЕС) і Ради економічної взаємодопомоги (РЕВ). На початку 1950-х років у країнах, що розвиваються, виникають ще два інтеграційні об’єднання: Західноафриканський валютний союз і Організація Центральноамериканських країн. За даними ЮНКТАД, у 1970-ті роки кількість регіональних інтеграційних об’єднань зростає до двадцяти. У 1980-ті роки багато з них фактично не функціонує і їхня кількість зменшується до 6-ти, а в 1990-ті роки — зростає до 30-ти, що пояснюють активізацією інтеграційних процесів у цей період. На цьому етапі завершилося формування концептуальних основ теорії регіональної економічної інтеграції, зросла кількість інтеграційних об’єднань з’явилося в Латинській Америці, в багатьох регіонах Африки і значно менше - в Азії.

Однак кількісне зростання регіональних інтеграційних об’єднань не завжди супроводжувалося якісними змінами. Насамперед новоутворені інтеграційні об’єднання в країнах, що розвиваються, не завжди були здатні виконувати поставлені перед ними завдання. Крім того, вони характеризувалися нестабільністю, що проявлялася частими реорганізаціями, переглядом програм спільної діяльності або зміною учасників і короткими термінами їхнього існування. Деякі з них припинили свою діяльність через труднощі, які виникати при узгодження стратегії колективної діяльності через політичні проблеми внутрішнього і зовнішнього характеру або внаслідок загострення відносин між країнами-учасницями. Найнижчим рівнем стабільності відзначилися регіональні економічні інтеграційні об’єднання, які виникали в Африці на південь від Сахари.

На першому етапі регіональної економічної інтеграції в країнах, що розвиваються, у торговій сфері були створені зони преференціальної торгівлі, які характеризувалися вузькою номенклатурою товарів і низьким рівнем взаємної торгової лібералізації, і тільки п’ять були зонами вільної торгівлі. Експерти ЮНКТАД серед найефективніших називають такі: Центрально-американський спільний ринок (ЦАСР); Карибське співтовариство (КАРІКОМ); Організація Східнокарибських держав (ОСКД); Митний і економічний союз країн Центральної Африки (ЮДЕАК); Асоціація країн Південно-Східної Азії (АСЕАН).

У виробничій сфері утворювалися економічні об’єднання координаційно- консультативного типу, де країни-учасниці узгоджували основні напрями виробничого співробітництва. Як приклад таких економічних об’єднань експерти ЮНКТАД наводять Латиноамериканську економічну систему (ЛАЕС), Конференцію із координації розвитку країн Південної Африки (САДКК), Асоціацію регіонального співробітництва країн Південної Азії (СААРК).

Найефективнішими у виробничій сфері виявилися галузеві інтеграційні об’єднання, які займалися проблемами спільного освоєння басейнів рік. Деякі з них діють і нині, наприклад, Економічний союз ріки Ману (Африка) і Проекти освоєння басейну ріки Меконг (Південно-Східна Азія).

У фінансовій сфері економічне співробітництво відбувалося шляхом створення регіональних банків розвитку - Азійського (АзБР), Африканського (АБР), Міжамериканського (МАБР), - для надання фінансової і технічної допомоги країнам-учасницям.

У цей період створюють також товарні асоціації або сировинні організації для проведення узгодженої цінової політики, визначення максимального і мінімального коливання цін, встановлення квот виробництва та експорту. Серед них найвідомішими є організації країн-експортерів нафти (ОПЕК), експортерів міді (СІПЕК), бокситів (МАБК) та інші.

Вчені вважають, що значну кількість інтеграційних об’єднань у країнах, що розвиваються, не можна назвати інтеграційними, оскільки їхня діяльність ні за змістом, ні за характером не відповідає критеріям економічної інтеграції. Вони стверджують, що економічна взаємодія країн-учасниць інтеграційних процесів перебуває здебільшого на доінтеграційному рівні, отож правильніше говорити про регіональне співробітництво між країнами, що розвиваються, а не про інтеграцію.

З цього приводу у науковій літературі акцентують увагу на таких причинах, як:

— низький рівень економіки країн-учасниць;

— вузькість внутрішніх ринків;

— однотипність галузевої структури господарства і товарної структури експорту;

— недостатня диверсифікація господарства;

— значна відмінність в рівнях економічного розвитку;

— політичні суперечності.

З початку 1990-х років у країнах, що розвиваються, спостерігають тенденцію до створення нових інтеграційних об’єднань і підписання нових угод у рамках раніше створених об’єднань. Серед нових чинників, які стимулювали розгортання успішної інтеграції в деяких країнах у цей період, вчені називають лібералізацію економіки, демократизацію і модернізацію на основі проведення ринкових реформ.

На цьому етапі значна кількість регіональних інтеграційних об’єднань завершила пошук найадекватніших концептуальних моделей інтеграції, які стали більш різноманітними і гнучкими. Вони все більше враховували потреби, можливості і реальні умови конкретних країн і макрорегіонів, ставили більш реальні цілі і завдання і були відкритішими.

Дані табл. И.1 засвідчують про ключову роль у міжнародній торгівлі основних інтеграційних об’єднань і про значну перевагу у цьому відношенні ЄС і НАФТА над АСЕАН та МЕРКОСУР та незначну роль основних інтеграційних об’єднань у країнах, що розвиваються. Так, 2007 року на основні інтеграційні об’єднання припадало 59,9% світового експорту, та з них тільки 7,8% на АСЕАН і МЕРКОСУР, учасниками яких є країни, що розвиваються.

У структурі міжнародної торгівлі інтеграційних об’єднань розрізняють дві складові: внутрішньорегіональну і зовнішньо- або міжрегіональну торгівлю. У таких інтеграційних об’єднаннях, як ЄС і НАФТА, головну роль у загальному експорті об’єднань відіграє внутрішньорегіональна торгівля, частка якої 2007 року становила 67,6% у ЄС і 53,8% — у НАФТА. У той час як в країнах, що розвиваються, домінує зовнішньоре- гіональна торгівля, внутрішньо-регіональна торгівля досягає максимального значення в АСЕАН (24,9%) і МЕРКОСУР 913,5%).

Висока частка внутрішньорегіонального експорту до загального експорту країн- учасниць інтеграційного об’єднання вказує на високий рівень інтеграційних процесів у цьому об’єднанні і дає підстави говорити про формування єдиного регіонального простору. Таку картину спостерігають в інтеграційних об’єднаннях, які перебувають на високих стадіях розвитку інтеграційних процесів, наприклад в ЄС. Наведені вище статистичні дані ілюструють загальну тенденцію до регіоналізації торгових потоків. Однак найбільше вона проявляється в ЄС і НАФТА, у той час як в АСЕАН і НАФТА — в вдвічі- тричі слабше.

Динамічний ріст обсягів зовнішньорегіональної торгівлі інтеграційних об’єднань засвідчує, що вони не замикаються в собі, як стверджують деякі економісти, а беруть активну участь у міжнародній торгівлі, сприяючи розвитку процесів глобалізації.

На думку експертів, регіональні економічні інтеграційні об’єднання в країнах, що розвиваються, є малоефективними, оскільки до їхнього складу входять країни з низьким рівнем економічного розвитку і подібними економічними структурами. Такі інтеграційні об’єднання не розраховані на ефективну виробничу спеціалізацію і збільшення масштабів виробництва. Значно ефективними можуть бути об’єднання тих країн, які мають великий внутрішній ринок і багатогалузеву структуру господарства. У цьому випадку лібералізація внутрішньорегіональної торгівлі дає змогу підвищувати ефективність виробництва в країнах за рахунок зростання його обсягів і розширення ринків збуту. Для довготривалого ефекту необхідний притік капіталу і нових технологій. За винятком Східної і Південно-Східної Азії, такі умови в інших макрорегіонах третього світу невеликі.

У сучасних умовах розгортання процесів регіональної економічної інтеграції в кожному макрорегіоні світу сформувались свої центри інтеграції, які віддзеркалюють особливості цих процесів у кожному з них: в Європі — ЄС, у Північній Америці — НАФТА, в Латинській Америці — МЕРКОСУР, в Азії- АСЕАН. Особливість цих економічних інтеграційних об’єднань полягає в тому, що, по-перше, вони функціонують у різних макрорегіонах; по-друге, до їхнього складу входять як розвинені країни (ЄС), так і країни, що розвиваються (АСЕАН, МЕРКОСУР), або перші і другі (НАФТА); по-третє, вони утворені країнами, які характеризуються різними рівнями економічного розвитку; по-четверте, найдинамічніше розвиваються; по-п’яте, перебувають на різних стадіях розвитку інтеграційних процесів; по-шосте, активні учасники процесів глобалізації.

На наш погляд, регіональну економічну інтеграцію слід оцінювати з точки зору того, чи сприяє вона розвитку процесів глобалізації, чи навпаки, гальмує розвиток глобалізації. У зв’язку з цим експерти Світового банку сформулювали низку критеріїв, яким мають відповідати інтеграційні об’єднання в умовах глобалізації:

— регіональні торгові угоди мають охоплювати усі галузі економіки;

— перехідний період не повинен перевищувати 10 років;

— нове регіональне інтеграційне об’єднання має супроводжуватися лібералізацією торгівлі;

— правила прийому нових членів мають бути ліберальними і не перешкоджати розширенню інтеграційного об’єднання;

— необхідний швидкий перехід від простих до складних форм економічної інтеграції, які забезпечують більш раціональний розподіл і використання факторів виробництва.

У значній кількості країн економічні інтеграційні об’єднання виявилися неефективними. Тобто спроби цих країн впроваджувати західноєвропейську модель інтеграції не дають очікуваних результатів. Вчені вважають, що європейська інтеграція дала результат у конкретних історичних та економічних умовах. Однак, на наш погляд, її не слід переносити в країни, що розвиваються, як універсальну парадигму економічного розвитку.

Саме тому найважливішою проблемою в країнах, що розвиваються, залишається проблема створення такої моделі регіональної економічної інтеграції, яка б забезпечила в даних країнах економічне зростання. На думку експертів, найперспективнішими моделями регіональної економічної інтеграції в країнах, що розвиваються, може бути так звана «гравітаційна» модель інтеграції, в якій відсутні жорсткі попередньо закріплені зобов’язання країн-членів і наднаціональні регулюючі інституції. Ядро таких інтеграційних об’єднань утворюють розвинені країни, до яких приєднуються країни, що розвиваються. На наш погляд, ядрами такої моделі регіональної економічної інтеграції можуть бути в Латинській Америці — Бразилія, в Азії - Китай та Індія, в Африці — ПАР. Експерти вважають, що саме за такою схемою в майбутньому будуть створюватимуть нові регіональні інтеграційні об’єднання в країнах, що розвиваються.

Інтегральна оцінка процесів економічної інтеграції в країнах, що розвиваються*

Сучасний стан розвитку суспільства ототожнюють з глобалізацією, яка знайшла своє відображення й осмислення у працях багатьох зарубіжних і вітчизняних вчених. Глобалізація — нова загальносвітова тенденція, яка формується в головних економічних центрах. Однак жодна країна не може ефективно розвиватися, не враховуючи сучасні зміни, викликані глобалізацією.

Незважаючи на те, що поняття глобалізації активно обговорюють у наукових колах, досі немає одностайності стосовно його означення. Частково це можна пояснити тим, що процеси глобалізації відбуваються одночасно в усіх сферах суспільного життя. А, отже, цей процес досліджують представники різних наук, кожен з яких розглядає тільки окремі його аспекти. Загальновідомим і вживаним цей термін став лише з середини 90-х років XX століття, що теж значною мірою пояснює обмеженість сучасних знань про глобалізацію.

Нині термін «глобалізація» став одним із найпопулярніших у суспільних науках. Означень глобалізації майже стільки, скільки авторів про неї пише. Найуживаніше означення глобалізації запропоноване експертами МВФ. Вони визначають глобалізацію як зростаючу економічну взаємозалежність країн усього світу в результаті зростання обсягів і різноманітності транскордонних потоків товарів, послуг, капіталу, завдяки швидкій дифузії технологій.

Отож ключовими характеристиками економічної глобалізації є лібералізація міжнародної торгівлі, поширення прямих іноземних інвестицій (ПІІ), виникнення потужних транскордонних фінансових потоків. Розвиток цих процесів став можливим у результаті взаємодії двох чинників, а саме: економічної політики, що спричинила до зниження національних бар’єрів для міжнародної торгівлі і ПІІ, та нових технологій, передусім у сфері інформації та комунікації.

Нерозвиненість упродовж тривалого часу знань про глобалізацію спостерігали ще й тому, що її розглядали здебільшого як абстрактне поняття на вербальному рівні без використання метричного інструментарію. Виразити цей процес емпірично спробували представники відомої міжнародної компанії A.T. Kearney, Inc., які у 2000 року опублікували у журналі «Foreign Policy» індекс глобалізації. Для розрахунку цього індексу вони використали статистичну інформацію 62-х країн світу. На думку експертів цієї організації, представлена низка країн є цілком достатньою, оскільки в них зосереджено основну частку світового економічного потенціалу і населення, що дає змогу зробити висновки про рівень розвитку процесів глобалізації.

Під час розрахунку індексу глобалізації враховують чотири групи показників:

1) залучення країни до міжнародних політичних процесів:

— кількість міжнародних організацій, членом яких є країна;

— кількість місій Ради Безпеки ООН, у яких країна брала участь;

— кількість посольств, що розміщені в країні;

— кількість ратифікованих міжнародних угод;

2) поширення технологій:

— кількість користувачів Інтернету на 1000 жителів;

— кількість Інтернет-хостів на 1000 жителів;

— кількість Інтернет-серверів на 1000 жителів;

3) персональні контакти громадян:

— частка громадян, що здійснюють закордонні подорожі, у % до загальної кількості населення країни;

— кількість хвилин міжнародних телефонних розмов (як вхідних, так і вихідних) на жителя;

— сума міжнародних грошових переказів як з країни, так і в країну, у % до ВВП;

4) економічна інтеграція:

— частка міжнародної торгівлі (експорт та імпорт товарів і послуг), у % до ВВП країни;

— частка прямих і портфельних інвестицій, які надходять у країну і виходять з неї, у % до ВВП.

За результатами розрахунків індексу глобалізації 2000 року найбільш глобалізованою країною світу став Сінгапур. За показником персональних контактів громадян він значно випередив інші країни. На перше місце за індексом глобалізації 2002 року вийшла Ірландія за рахунок грошових переказів, які надходять у країну від емігрантів. З 2004 року цю позицію за собою знову утримує Сінгапур. Серед країн, що розвиваються, до списку найглобалізованіших країн (крім Сінгапуру) увійшли: Малайзія — 19 місце, у третій десяток країн - Панама і Республіка Корея, у четвертий — Філіппіни, Чилі, Уганда, Туніс, Ботсвана, Марокко.

Україна за індексом глобалізації 2006 року займала тільки 39 місце, а її сусідами у рейтингу були африканські країни Ботсвана і Марокко.

Цікавим є той факт, що найвищого рівня глобалізації досягли не розвинуті країни-лідери. Наприклад, США тільки 2004 року увійшли до першої десятки найглобалізованіших країн, а до того посідали тільки 12 місце. Найглобалізованішими виявилися малі країни, для яких відкритість економіки — це можливість отримати доступ до товарів, послуг, капіталу, котрі вони самі не можуть виробляти.

У зв’язку з тим, що запропонований індекс глобалізації не охоплює всі країни, що розвиваються (тільки 30 з 125-ти країн), а деякі показники його розрахунку щодо багатьох країн взагалі відсутні, нами запропоновано власну методику дослідження процесів глобалізації, що відбувається в економічній сфері та найінтенсивніше проявляється в країнах різного типу, в тім числі у країнах, що розвиваються.

У дослідженні використані матеріали Конференції ООН з торгівлі і розвитку (ЮНКТАД), яка щорічно публікує доповідь про світовий розвиток торгівлі та інвестицій. Статистична база цієї організації є важливим загальноприйнятим і єдиним достовірним джерелом подібної інформації.

Оцінку участі країн, що розвиваються у процесах глобалізації здійснюють у декілька послідовних етапів:

1) визначення показників, які найадекватніше характеризують рівень глобалізації;

2) вибір методики дослідження;

3) інтегральна оцінка процесів глобалізації індексним методом та факторним аналізом;

4) побудова рейтингу та виокремлення типів країн за рівнем економічної глобалізації;

5) картографічне відображення результатів.

Під час вибору показників, які характеризують рівень та особливості розвитку процесів глобалізації, автор дотримувався таких методологічних принципів:

1) достовірність і відповідність сучасному рівневі знань про предмет типології;

2) атрибутивність (виходячи з концепції економічної глобалізації);

3) можливість здійснення кількісної формалізації;

4) відсутність автокореляції показників;

5) належність до одного періоду часу;

6) охоплення всіх країн, введених до списку типізації.

На наш погляд, таким вимогам відповідає 9 показників:

1) експорт товарів, послуг (% від ВВП);

2) імпорт товарів, послуг (% від ВВП);

3) експорт сировини і сільськогосподарської продукції (% від експорту товарів);

4) експорт промислових товарів (% від експорту товарів);

5) експорт високих технологій (% від промислового експорту);

6) кількість абонентів стільникового зв’язку (на 1 тис. осіб);

7) користувачі мережі Інтернет (на 1 тис. осіб);

8) витрати на НДДКР (% від ВВП);

9) притік ПІІ (% від ВВП).

На основі матриці парних кореляцій робимо висновок щодо тіснотого зв’язку між показниками, якими описують процеси глобалізації. Оскільки між такими показниками, як експорт товарів, послуг (% до ВВП) та імпорт товарів, послуг (% до ВВП) велика кореляція - 0,7; експорт промислових товарів (% від експорту товарів) та експорт сировини і сільськогосподарської продукції (% від експорту) — 0,72; кількість абонентів стільникового зв’язку (на 1 тис. осіб) і користувачами мережі Інтернет (на 1 тис. осіб) — 0,81, то для факторного аналізу та індексного методу залишається шість показників. І хоч між ними зберігається деяка пряма кореляційна залежність, їх можна вважати взаємодоповнюючими, а не взаємозамінними. При розробці типології країн за рівнем глобалізації факторним аналізом (методом головних компонент) до списку зачислено 116 країн, що розвиваються. На основі матриці кореляції будують матрицю факторних навантажень, у якій відображені ваги, з якими вихідні показники увійшли до складу головних компонент, або (факторів). Міжнародні організації, досліджуючи рівень економічної глобалізації, найчастіше використовують показник експорту товарів, послуг (% від ВВП). Однак аналіз ваг показників першої компоненти ілюструє, що це далеко не єдиний і не завжди найкращий показник.

У першій компоненті найбільшу вагу має показник користувачів Інтернет (на 1 тис. осіб). Це означає, що в нашому дослідженні рівень економічної глобалізації можна охарактеризувати цим показником. Формальний розрахунок здійснюють за допомогою одного з алгоритмів типізації, закладеного в програмі «Statistica 6».

Результати факторного аналізу методом головних компонент впорядковуються так: кожна країна отримує числове значення, що відповідає ступеневі розвитку в ній узагальненої характеристики, що позначають першою компонентою.

Порівняння цих чисел і розташування країн у порядку їхнього спадання дає змогу нам впорядкувати їх належним чином, визначивши межі інтервалів умовними величинами, і виокремити типи країн за рівнем глобалізації.

Рівень залучення країн у процеси економічної глобалізації можна дослідити індексним методом.

Інтегральний індекс (І), який узагальнює множину вихідних показників, розраховують за методикою ООН [3]. Такий індекс отримують додаванням відносних значень вихідних показників (назвемо їх частковими індексами — і₁, і₂, ... i_n.) Часткові індекси розраховують:

де x — значення показника для конкретної країни;

x_max — максимальне значення цього показника; x_min — мінімальне значення.

Тоді інтегральний індекс є сумою часткових індексів:

Результати індексного аналізу впорядковують так: кожна країна отримує інтегральний індекс, який відповідає ступеню її залучення в процес економічної глобалізації. Порівняння інтегральних індексів і розташування країн у порядку їхнього спадання дає нам змогу виокремити 5 типів країн за ступенем їхнього залучення у процеси економічної глобалізації (табл. И.3). На основі даних табл. И.3 складено карту, яка дає змогу зробити висновки щодо ступеня залучення окремих регіонів і країн у процеси економічної глобалізації.

Таблиця И.1

Роль основних регіональних інтеграційних об’єднань у міжнародній торгівлі

Складено за: Статистичний звіт ЮНКТАД 2011 (UNCTAD: Handboock of Statistics 2011) [Електронний ресурс] / Офіційний веб-сайт ЮНКТАД. — Режим доступу: http:// www.unctadstat.unctad.org/ReportFolders.

Таблиця И.2

Регіональна структура міжнародної торгівлі основних інтеграційних об’єднань

Складено за: Статистичний звіт ЮНКТАД 2011 (UNCTAD: Handboock of Statistics 2011) [Електронний ресурс] / Офіційний веб-сайт ЮНКТАД. — Режим доступу: http:// www.unctadstat.unctad.org/ReportFolders.

Таблиця И.3

Регіональні і субрегіональні економічні інтеграційні об’єднання Америки

Складено за: Статистичний звіт ЮНКТАД 2011 (UNCTAD: Handboock of Statistics 2011) [Електронний ресурс] / Офіційний веб-сайт ЮНКТАД. — Режим доступу: http:// www.unctadstat.unctad.org/ReportFolders.

Таблиця И.4

Обсяги експорту головних субрегіональних інтеграційних об’єднань Латинської Америки та Карибського басейну

Складено за: Статистичний довідник ЮНКТАД 2011 (UNCTAD: Handbook of statistics. 2011) [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://www.unctadstat. unctad.org.ReportFolders.

Примітка.

Використано скорочення: С — сукупний експорт інтеграційного об’єднання; внутрішньоінтеграційний експорт (поміж членами відповідних інтеграційних об’єднань).

Таблиця И.5

Роль внутрішньорегіональної торгівлі в субрегіональних економічних інтеграційних об’єднаннях Африки

Складено за: Статистичний звіт ЮНКТАД 2011 (UNCTAD: Handboock of Statistics 2011) [Електронний ресурс] / Офіційний веб-сайт ЮНКТАД. - Режим доступу: http:// www.unctadstat.unctad.org/ReportFolders.

Таблиця И.6

Основні економічні об’єднання в Африці

Складено за: Статистичний звіт ЮНКТАД 2011 (UNCTAD: Handboock of Statistics 2011) [Електронний ресурс] / Офіційний веб-сайт ЮНКТАД. — Режим доступу: http:// www.unctadstat.unctad.org/ReportFolders.

Таблиця И.7

Основні інтеграційні об’єднання Азії

Складено за: Статистичний звіт ЮНКТАД 2011 (UNCTAD: Handboock of Statistics 2011) [Електронний ресурс] / Офіційний веб-сайт ЮНКТАД. — Режим доступу : http:// www.unctadstat.unctad.org/ReportFolders.

Додаток К

Таблиця К.1

Нафтові ресурси Південно-Західної Азії, 2010

Складено за: Статистичний огляд світової енергії 2011 р. [Електорнний ресурс] — Режим доступу: http://www.bp.com/assets/statistical_energy_ review_2011// statistical_review_of_world_energy_full_report_2011.pdf.

* Дані за 2009 р. Міжнародної енергетичної агенції.

Таблиця К.2

Динаміка цін на нафту (біржа Дубаї), доларів за барель

Складено за: Статистичний огляд світової енергії 2011 р. [Електорнний ресурс]. — Режим доступу: http://www.bp.com/assets/statistical_energy_review_2011//statistical_ review_of_world_energy_ full_report_2011.pdf.

Таблиця К.3

Напрями торговельних потоків нафти з країн Південно-Західної Азії, 2011

Складено за: Статистичний огляд світової енергії 2011 р. [Електорнний ресурс]. — Режим доступу: http://www.bp.com/assets/statistical_energy_review_2011//statistical_review_of_world_energy_ full_report_2011.pdf.

Довідково:

Обсяг експортних потоків із країн Південно-Західної Азії (979,4 млн т) містить сиру нафту (879,4) та нафтопродукти (100).

Обсяг імпортної нафти, що надходить до країн Південно-Західної Азії, сягає 22,1 млн т., в тім числі 10,7 - сирої нафти та 11,4 — нафтопродуктів.

Додаток Л

Військові витрати країн світу, 2010*