Суспільно-географічне прогнозування регіонального розвитку - К.В. Мезенцев 2005

Розділ 2. Методологічна база суспільно-географічного прогнозування
2.2. Загальнонаукова методологія прогнозування регіонального розвитку

Загальнонаукова методологія охоплює основні міждисциплінарні підходи, що застосовуються або можуть бути застосовані для цілей суспільно-географічного прогнозування регіонального розвитку.

Фактично з початку розробки перших прогнозів регіонального розвитку у 1960-х роках і донині найпоширенішим є системно-структурний підхід, що базується на загальній теорії систем і системному аналізі, спираючись переважно на позитивістську філософську базу. З 1980-х років паралельно закріпився біхевіористичний підхід, що ґрунтується на засадах психології (передусім гештальтпсихології) та гуманістичних філософських концепціях (зокрема, феноменології). Новим сучасним методологічним підходом є синергетичний, що спирається на надбання теорій самоорганізації, хаосу, нелінійної динаміки.

У межах кожного з підходів об'єкт прогнозування - регіон - розглядається з різних точок зору: як система, як образ, або як система, що самоорганізується. Виділяються і відповідні принципові властивості об'єкту прогнозування (рис. 2.2). Розглянемо ці підходи детальніше.

Системно-структурний підхід. Зазвичай у багатьох дослідницьких роботах декларується, що базовим підходом є системно-структурний, але без будь-яких методологічних пояснень, яким саме чином він стає базовим, як використовується. На практиці ж застосуванням терміну система (географічна система і т.п.) та традиційним редукціоністським структурним аналізом використання цього підходу обмежується. Тому автор, хоча і зважаючи на значну кількість публікацій на дану тему, що виходили з 1960-х років, все ж таки вважає за доцільне чітко визначити шляхи та межі застосування системно-структурного підходу для цілей суспільно-географічного прогнозування регіонального розвитку.

У найширшому розумінні системний підхід - це «експліцитний вираз процедур визначення об'єктів як систем і способів їх специфічного системного дослідження» [189, с. 27]. Таким чином, спочатку про першу сторону. «Системно-структурний підхід як спосіб мислення» означає, що при суспільно-географічному дослідженні ми оперуємо системними категоріями, розглядаючи об'єкти як системи.

Рис. 2.2. Міждисциплінарні підходи до прогнозування регіонального розвитку

У принципі будь-який суспільно-географічний об'єкт можна розглядати як систему, оскільки, за словами О. Топчієва, ландшафтна оболонка Землі, весь навколишній матеріальний світ мають системно-структурну організацію [214, с. 132; 216, с. 110]. При використанні системно-структурного підходу для цілей суспільно-географічного прогнозування, онтологічний об'єкт дослідження (регіон) ми розглядаємо як систему (мислену конструкцію). При цьому аналізуємо структуру, зв'язки, ієрархію, функції, організацію, еволюцію і т.д. вже не регіону, а системи. Відповідно до поставленої мети спочатку визначаються системні зв'язки, які, у свою чергу, дозволяють обмежити структуру системи лише певним набором елементів. Решту зв'язків та елементів регіону ми залишаємо «за дужками», абстрагуємося від них. У суспільній географії широко використовуються різноманітні терміни, що означають регіон як систему — суспільно-географічна, суспільно- територіальна, економіко-географічна, демогеографічна система, соціогеосистема і т.д. У даній роботі автор для позначення регіону як динамічної системи використовує термін «суспільно-просторовий процес».

Друга сторона — «системний підхід як сукупність методів дослідження, об'єднаних принципом системності». Системний підхід не є набором конкретних методів, наприклад факторного, регресивного чи кластерного аналізів. Тому системно-структурне представлення реальних суспільно- географічних об'єктів само по собі аж ніяк «не дає математичного опису чи розв'язання певної проблеми» [219, с. 153, 157]. Важливим завданням суспільно-географічного дослідження у цьому відношенні є доповнення мисленої конструкції конкретними засобами, інструментами, методами і методиками. І це, знов-таки, залежить від мети дослідження. Головним же принципом відбору методів і обґрунтування методик є принцип системності. Його зміст полягає у спрямованості методів і методик на всебічний аналіз основних системних категорій — структури, ієрархії, функцій, еволюції і т.д., про що йтиметься нижче.

Одне з перших визначень системи, дане Л. фон Берталанфі, передбачає її розгляд як комплексу взаємодіючих елементів. Система - це множина взаємозв'язаних елементів, які утворюють певну цілісність [153, с. 50-51; 238, с. 58; 216, с. 109]. Виходячи з цього, для того, щоб представити певний суспільно-географічний об'єкт як систему, необхідно, як мінімум, на основі ідентифікації множини зв'язків (горизонтальних і вертикальних, прямих і зворотних) визначити множину елементів із певними властивостями, які у поєднанні являють собою не механічну суму, а цілісність, єдність. Властивості цієї нової цілісності не є сумою властивостей елементів (емерджентність системи) [153, с. 50-51; 238, с. 58-59; 214, с. 169; 126, с. 143; 138, с. 100]. Отже, перша ознака об'єкту як системи — це його цілісність, емерджентність.

Таким чином, системне дослідження має починатися не з аналізу апріорно обраних елементів, а з пошуку зв'язків між значною кількістю об'єктів, лише частина з яких у подальшому буде включена до складу системи як елементи. Передусім аналізуються системоформуючі та системопідтримуючі зв'язки, тобто ті відношення, що зв'язують елементи у ціле, забезпечують якісну визначеність об'єкту дослідження, його відмінність від інших, стійкість у часі. Критерієм відбору елементів за обраними зв'язками є вплив зміни у характері (або числовому значенні) даного об'єкту на змыни більшості інших об'єктів. Для цього, наприклад, успішно використовується метод кореляційного аналізу з пороговим значенням коефіцієнту кореляції 0,7. Мінімальна кількість елементів, що можуть бути включені до системи, — два, максимальна — необмежена.

Визначальними системоформуючими та системопідтримуючими зв'язками, з точки зору суспільно-географічного прогнозування, є територіальні (просторові) зв'язки, які забезпечують формування динамічної територіальної цілісності (зокрема, виробничо-територіальної, соціально- територіальної, політико-територіальної і т.д.).

Певним чином взаємозв'язані елементи формують підсистеми, а сукупність взаємозв'язаних підсистем та окремих елементів утворює структуру системи [238, с. 58-59; 216, с. 109]. Отже, друга ознака об'єкту як системи — структурність.

Структура системи — це якісно визначений, відносно стійкий (інваріантний), закономірний, внутрішній порядок зв'язків між елементами і підсистемами. Це не просто набір елементів, а каркас, «фундамент» системи.

Структура — це «закон внутрішньої будови елементів у системі» [219, с. 153], це «впорядкованість, тобто певна послідовність, порядок розташування елементів у системі» [126, с. 143], це «певний стійкий взаємозв'язок, взаємовідносини і взаєморозташування підсистем, що утворюють систему», «стійкі (інваріантні) форми її існування» [52, с. 52-53, 111]. Не зважаючи на вплив зовнішніх та внутрішніх факторів, структура системи забезпечує збереження її якісної визначеності, цілісності, функцій. Істотні ж за своїм впливом чинники можуть призводити до структурних зрушень.

Кожний елемент системи розглядається як неподільний, тобто він не може складатися з інших елементів. На зовнішню дію елемент реагує як ціле. З точки зору суспільної географії, елементи системи можуть бути точковими (наприклад, окремі поселення), лінійними (наприклад, транспортна магістраль, потік мігрантів чи інформації), ареальними (наприклад, ділянка сільськогосподарських угідь чи адміністративний район). Головна специфіка елементів географічних систем — це можливість формування територіальних поєднань (підсистем). Підсистема (субсистема, підрозділ) — це частина системи, яку можна поділити на інші підсистеми чи елементи. Підсистеми можуть бути вузловими (наприклад, ядро концентрації людської діяльності), площинними (наприклад, агломерація), об'ємними (наприклад, тривимірна модель міста).

Регіон є поліструктурною системою, тобто залежно від обраного критерію виділення зв'язків, елементів та підсистем визначається окремий аспект структури. Оскільки структура, згідно системно-структурного підходу, визначається функціями системи, то, відповідно, і всі аспекти структури є функціональними. Можна виділити декілька критеріїв виділення аспектів структури регіону як системи:

— за критерієм участі у зв'язках з територіальної спеціалізації людської діяльності — функціонально-галузевий аспект структури (наприклад, елементами та підсистемами такої структури можуть виступати промислові, сервісні, транспортні райони і вузли, товарні чи міграційні потоки тощо);

— за критерієм участі у зв'язках з формування територіальних поєднань людської діяльності — функціонально-територіальний аспект структури (наприклад, центральні, периферійні, прикордонні, столичні, приморські райони, агломерації, ядра концентрації, доцентрові та відцентрові потоки),

— за критерієм участі в управлінських зв'язках — функціонально- управлінський аспект структури (наприклад, адміністративні центри, кущові центри медичного обслуговування чи бригадні села, інформаційно- управлінські потоки тощо).

У цілому структурний аналіз системи спрямований не на характеристику окремих елементів та підсистем, а на аналіз їх взаємозалежності, взаємозв'язаності, взаєморозташування. Головною проблемою такого аналізу є ідентифікація елементів системи, а не довільне включення до її складу тих чи інших об'єктів.

Всі елементи системи є ієрархічно упорядкованими. Кожний елемент можна розглядати як окрему систему. З іншого боку, вся система може розглядатися як неподільне ціле (тобто як елемент), або як окрема підсистема системи вищого рівня (т.зв. еквіпотенціалінісь системи, за [214, с. 171-172]). З точки зору суспільної географії, окремі поселення чи житлові масиви можна розглядати як елементи системного утворення вищого рангу — топорайону, топорайони — як елементи (підсистеми) у складі мікрорайонів, мікрорайони — у складі мезорайонів, мезорайони — у складі макрорайонів, макрорайони — у складі країни. Отже, ще одна ознака об'єкту як системи — ієрархічність.

Наступна ознака об'єкту як системи — функціональність. Кожний елемент системи «працює» на ціле. Такий спосіб діяння елементу на збереження і розвиток системи називають функцією. За змістом функції елементів можуть бути основні та додаткові, пасивні та активні, внутрішні та зовнішні. Сукупну дію всіх елементів та підсистем (взаємоспівдію), спрямовану на збереження та розвиток системи називають функціонуванням системи.

Спосіб функціонування системи забезпечується прямими та зворотними зв'язками між елементами та між елементами і системою, а також специфічним механізмом перетворення. Функціонування системи представляють у вигляді такої схеми: «вхід — оператор перетворення — вихід» Залежно від визначеності оператора перетворення розрізняють способи функціонування систем з «чорним ящиком» (коли оператор перетворення невідомий), «сірим ящиком» (коли оператор перетворення відомий частково) та «білим ящиком» (коли оператор перетворення відомий повністю).

У свою чергу, система також виконує функції. Функції системи визначають її властивості та параметри як цілого, тобто як елемента системи вищого рівня [214, с. 153]. Системи можуть бути моно- і поліфункціональними.

Отже, функціональний аналіз системи передбачає визначення функцій її елементів і підсистем, розкриття способу функціонування та ідентифікацію функцій системи як цілого. З точки зору суспільно-географічного прогнозування, елементи регіону як системи можуть виконувати основні, обслуговуючі, допоміжні функції. Функціонування регіону-системи реалізується за допомогою територіальних зв'язків, а також базисних процесів переміщення і локалізації (механізму перетворення). Точність регіонального прогнозу істотною мірою залежить від точності ідентифікації закономірностей розвитку цих процесів. Функції системи визначаються місцем регіону у територіальній одиниці вищого таксономічного рівня.

Чинниками, що зумовлюють функції елементів, підсистем та системи в цілому, є наявний ресурсний потенціал та управлінські дії (організація). Отже, наступна важлива ознака об'єкту як системи — це організованість.

Організованість системи — це рівень її внутрішньої упорядкованості, рівень узгодженості взаємоспівдії елементів та підсистем. Вона проявляється у обмеженні різноманітності поведінки частин у рамках цілого. Упорядкованість визначається кількісно як величина, обернена до ентропії системи, і виражається у бітах. Чим вище рівень організованості системи, тим менш вразлива вона з боку впливу зовнішніх, випадкових чинників [52, с. 58].

Упорядкованість досягається шляхом організації системи. Організація системи — це поступовий процес поліпшення її структури, узгодження функцій на основі зворотних управлінських зв'язків [153, с. 51]. Організація передбачає зміну структури, ієрархії, функцій системи відповідно до обґрунтованих оптимальних параметрів. У суспільній географії зазвичай користуються поняттям вдосконалення просторової організації системи.

У процесі організації системи змінюються або у бік вдосконалення, підвищення стійкості (якщо управлінський вплив є позитивним), або у бік занепаду (внаслідок управлінської бездіяльності або помилковості). У певні моменти зміни можуть бути істотними, внаслідок чого система переходить із одного стану в інший — вона розвивається, еволюціонує. Звідси наступна ознака об'єкту як системи — еволюційність.

Еволюція системи — це процес виникнення, становлення і розвитку об'єкту як системи; процес формування та зміни властивостей системної цілісності. У результаті еволюції можуть змінюватися функції системи та її елементів, структура системи, ієрархія. Важлива властивість усіх систем - прагнення зберегти стійкий стан (рівновагу), що досягається передусім за рахунок інваріантності структури.

Як зазначає О.Топчієв, динамічний підхід зумовив виникнення нового системоутворюючого відношення — часових відношень між елементами системи. Оскільки ж система виділяється передусім за головним системоутворюючим відношенням, тому виділення як головних територіальних (прострових) відношень веде до зниження системоутворюючої ролі часових відношень, і, навпаки, переважне акцентування часових відношень супроводжується зменшенням значимості територіально-просторових відношень у геосистемі [213, с. 73-75].

Зміна станів системи може відбуватися повільно (неперервно) та стрибкоподібно (дискретно). Еволюційний аналіз передбачає виділення стадій, циклів, фаз, етапів, періодів, ритмів та ін. З точки зору суспільно- географічного прогнозування найчастіше виділяють цикли та стадії регіонального розвитку.

Чинниками еволюції системи є зміна рівня використання ресурсного потенціалу, кардинальні управлінські рішення, а також вплив зовнішніх факторів (вплив середовища). Будь-яка реальна система обов'язково взаємодіє із зовнішнім середовищем (т.зв. «вхід» системи), тобто є відкритою. Інколи з метою виявлення специфічних якостей системи їх створюють штучно шляхом встановлення умовних обмежень [263, с. 448]. Але при цьому втрачається частина факторів еволюції системи. Тому повноцінний системно-структурний аналіз передбачає врахування ще однієї ознаки об'єкту як системи — відкритості.

Отже, основні ознаки об'єкту як системи — це цілісність, емерджентність, структурність, ієрархічність, функціональність, організованість, еволюційність, відкритість.

Таким чином, для того, щоб представити регіон як систему, необхідно:

— на основі аналізу системоформуючих та системопідтримуючих територіальних зв'язків визначити елементи системи із певними властивостями, що забезпечують формування системи як територіальної цілісності;

— проаналізувати структуру та ієрархію системи з виділенням елементів та підсистем функціонально-галузевої, функціонально-територіальної та функціонально-управлінської структур;

— визначити функції елементів, спосіб функціонування та функції системи, чинники, що їх зумовлюють;

— оцінити рівень впорядкованості системи, характер її організації з урахуванням зворотних управлінських зв'язків;

— проаналізувати еволюцію системи з виділенням циклів, стадій її розвитку;

— розкрити механізм взаємодії системи з іншими системами та зовнішнім середовищем.

Лише після цього можна стверджувати, що системно-структурний підхід був використаний. Назвати ж будь-який об'єкт системою і описати його структурні елементи підстав для цього не дає.

Поряд із використанням загальної теорії систем, системно-структурний підхід може реалізовуватися шляхом системного аналізу і синтезу, який дозволяє переходити від аналізу структури, функцій елементів і підсистем до виявлення функцій системи, властивостей цілісності. Системний аналіз — це взаємозв'язана, визначена метою розв'язання певної проблеми послідовність методів, прийомів, процедур, засобів дослідження. Він передбачає декомпозицію досліджуваної системи спочатку на підсистеми першого, другого і т.д. рівнів, і так аж до отримання елементів системи («зверху вниз») [238, с. 60-61; 216, с. 110; 138, с. 100-101]. Системний синтез має на меті дослідження властивостей системи як цілого, зокрема її функцій, відношень, що її формують («знизу вверх») [216, с. 110].

Отже, цінність системно-структурного підходу для цілей суспільно- географічного прогнозування полягає у тому, що він створює методологічне підґрунтя, яке дозволяє на основі аналізу структури, ієрархії, функцій, організації, еволюції регіону як системи передбачати можливий його розвиток у майбутньому.

Біхевіористичний підхід. Вітчизняне суспільно-географічне прогнозування на сьогодні має дві крайнощі. Перша — описовість, друга — надмірна математизація. Частина прогнозів має дискриптивний характер, тобто включає лише інтуїтивні передбачення розвитку тих чи інших процесів у майбутньому без чіткої кількісної параметризації. Інша ж частина базується на результатах математичного моделювання і передбачає визначення чітких параметрів майбутнього розвитку, не враховуючи реальної поведінки осіб, що приймають управлінські рішення, та сприйняття середовища своєї життєдіяльності жителями територій, соціально-економічний розвиток яких прогнозується. Таку проблему покликаний розв'язати біхевіористичний підхід до прогнозування регіонального розвитку.

Біхевіористичнй підхід має, як мінімум, три методологічно різних прояви (субпідходи), що пов'язані із розбіжністю взятих за основу філософських та психологічних концепцій:

— перший ґрунтується на філософській концепції позитивізму та психологічній концепції біхевіоризму;

— другий має у своїй основі філософію неофрейдизму та психоаналітичну методологію;

— третій розвивається переважно у рамках феноменологічної філософської концепції та ґештальтпсихології [31, с. 34-37].

У рамках першого субпідходу людська поведінка розглядається як сукупність ланцюжків «стимул-реакція» («С-Р»), тобто як реакція на оточуючу реальність, зовнішнє середовище. Головним завданням при цьому є виявлення закономірностей, регулярної повторюваності таких послідовних ланцюжків «С-Р». Суб'єкт дослідження відділяється від об'єктів, тобто дослідник має абстрагуватися від власного бачення і аналізувати лише достовірні факти поведінкової реакції інших людей. При такому підході головним є не гіпотези про стандартну (чи ідеальну) поведінку, а індуктивне вивчення самої поведінки з метою накопичення достатнього для виявлення закономірностей фактажу. Основним методом дослідження є експериментальний аналіз даних. Відповідне біхевіористичне прогнозування має індуктивний характер, тобто починається не з висунення робочої гіпотези, а із збору, агрегування та узагальнення емпіричної інформації.

У суспільно-географічному прогнозуванні даний субпідхід використовується через дослідження управлінської поведінки. Залежно від наявного досвіду та рівня інформованості управлінські рішення у більшості випадків є субоптимальними. Так, на думку американського географа Р.В. Кейтса, у прийнятті рішень люди раціональні, але це «обмежена раціональність» (за Г. Саймоном), тобто рішення приймаються на раціональній основі, але з урахуванням особливостей середовища у розумінні тих, хто приймає рішення; люди роблять вибір, але цей вибір робиться «за звичкою», аналогічно до попередніх виборів за аналогічних умов; вибір робиться на основі знань, але ці знання є обмеженими, оскільки зібрати всю необхідну для прийняття рішень інформацію практично неможливо та, навіть, проблематично проаналізувати наявну інформацію; інформація оцінюється у відповідності до обумовлених критеріїв, але зазвичай таким критерієм є досвід минулого, рідше — максимізація вигод, або певний рівень задоволення потреб («задовільна поведінка» за Г. Саймоном) [266].

Рівень раціональності прийняття управлінських рішень істотно впливає на розвиток базисних суспільно-просторових процесів у регіоні - локалізацію і переміщення. Місця локалізації у більшості випадків є точками з найменшою кількістю негативних факторів, тому вони часто є неоптимальними, нераціональними і навіть незадовільними. Такі місця, за словами Дж. Волперта, є результатом волі осіб, достатньо сильних для того, щоб досягти бажаного місця розташування. Так, наприклад, виникнення та подальше гальмування розвитку міст Приморська чи Херсона пов'язане саме із невдалим, необдуманим, але авторитарним вибором їх місцерозташування. Аналіз сотень конкретних випадків розміщення виробничих об'єктів за декілька років в Англії та Новій Зеландії, здійснений Дж. Ґолдом, свідчить, що особистісні фактори відіграють істотну, а інколи й визначальну роль. Те саме стосується й процесів переміщень.

Інколи за однакових, із точки зору зовнішнього споглядача, соціально-економічних умов управлінці у різних регіонах приймають різні, а подекуди й діаметрально протилежні рішення. Тому при пошуку емпіричних залежностей між показниками, які характеризують соціально-економічний розвиток регіонів, з метою їх подальшої екстраполяції виникає потреба для кожного регіону вводити додатковий, характерний тільки для нього, коефіцієнт пропорційності. Вбачається можливим, що такі емпіричні коефіцієнти є похідними від регіональних коефіцієнтів раціональності прийняття управлінських рішень.

Ще один шлях використання даного субпідходу пов'язаний із пошуком кореляційних залежностей між поведінкою індивідів та зовнішніми стимулами у різних територіальних одиницях і прогнозуванням на цій основі поведінки територіальних сукупностей населення залежно від тих чи інших стимулів (екстраполяційне прогнозування), а також обґрунтовуванні тих стимулів, що формують «біхевіористичне середовище», поведінка населення у якому буде бажаною (цільове прогнозування).

Другий субпідхід розглядає поведінку людей («Я», «Его») як компроміс, як результат боротьби між підсвідомим («Воно», «Ід» — «сліпі інстинкти», несвідомі бажання) та свідомістю («Над-Я», «Супер-Его» — совість, моральні стандарти, засвоєні особистістю більшою частиною несвідомо у процесі виховання). Для прогнозування поведінки людей за такого підходу необхідний специфічний аналіз психічної поведінки значної сукупності територіально об'єднаних людей. Це створює дві найістотніших труднощі у застосуванні в регіональному прогнозуванні. Перша пов'язана із відсутністю відповідних знань і навичок психоаналітичних досліджень, друга — із значною працеємністю та суб'єктивністю результатів, територіальних залежностей. Як зазначають деякі фахівці, «психоаналіз все пояснює, але нічого не передбачає». Тому даний субпідхід не отримав поширення у суспільно- географічних дослідженнях.

Згідно третього субпідходу, поведінка людей визначається процесами чуттєвого сприйняття (перцепції). Тому в якості зовнішніх детермінантів людської поведінки розглядається не вплив фізичного середовища, а шляхи, якими відбувається його сприйняття [31, с. 36-37]. У своїй поведінці людина спирається передусім на світ сприйняття, а не на дійсно існуючий (реальний) світ.

Дослідження та наукове передбачення регіонального розвитку країни зазвичай ґрунтується на аналізі обмеженої та одноманітної загальнодоступної статистичної інформації, яка є офіційно опублікованою, але не завжди достовірною. Фактично поза увагою залишаються суб'єктивні, чуттєві характеристики регіонів, які інколи відіграють вирішальну роль у прийнятті рішень щодо місця проживання, місця прикладання праці чи відпочинку. Тобто через механізм людської поведінки вони певною мірою впливають на майбутній розвиток регіонів, притягуючи чи відштовхуючи населення, капітал, інновації. Таким чином, не менш важливим, ніж статистичний аналіз, є аналіз образів, перцепційних стереотипів регіонів, що дозволяє забезпечити повноту інформаційної бази прогнозів регіонального розвитку країни.

З точки зору суспільної географії, базовою категорією даного субпідходу є перцепція простору, регіонів, міст, місцевостей, економічних, культурних ландшафтів. Перцепція (лат. «perceptio» — «сприймання», «пізнавання») - це чуттєве сприйняття, розуміння і оцінка людьми зовнішніх об'єктів та середовища життєдіяльності у цілому. Це когнітивний процес, за допомогою якого людина отримує, зберігає, інтерпретує та використовує інформацію про навколишній світ. Отже, регіон розглядається з точки зору суб’єктивності, перцепційності його відображення.

Структура об'єктів сприймається не лише диференційовано, поелементно, але й інтегрально. В останньому випадку «перцепційні якості (або т.зв. ґештальтякості) структури сприймаються суб'єктом у цілому і не можуть бути пояснені з властивостей елементів (наприклад, сприйняття культурного ландшафту)» [52, с. 56]. Іншими словами, у результаті перцепції регіонів, міст і т.д. формуються цілісні образи — ґештальти (нім. «Gestalt» — цілісний образ, форма, структура), розкладання яких на частини призводить до втрати якісних ознак, властивостей цілого. У такому разі йдеться про холістичність (від грец. όλος — цілий, увесь), коли розкладання цілісного об'єкту на частини призводить до появи нових цілісних об'єктів. Отже, об'єкти прогнозування (регіони) розглядається як результати холістичного сприйняття їх суб'єктами. При цьому самі суб'єкти сприймають і себе як наявну (у регіоні життєдіяльності) або потенційну (у інших регіонах) частину цих об'єктів.

Результатом сприйняття є уявлення та образи, у яких відбивається як сам об'єкт (регіон), так і його суб'єктивна оцінка. Уявлення — це організація у свідомості минулого і сучасного досвіду сприйняття оточуючого середовища. Образ — це мислена картина, яка може бути викликана у свідомості, коли місце чи територія знаходяться за межами органів чуття [31, с. 67]. Сукупність перцепційних образів формує феноменологічне середовище, зміст якого є унікальним для кожної людини, оскільки кожна людина дає свою оцінку середовища, за межами якої воно відсутнє.

Уявлення та образи не є сталими, вони змінюються у часі шляхом неперервного сприйняття нових характеристик регіонів або нового сприйняття вже відомих характеристик.

Різні регіони сприймаються людьми по-різному. Один і той самий регіон залежно від естетичних смаків, практичних потреб чи інформованості людей може сприйматися як притягальний і як відштовхуючий одночасно. Індивідуальні оцінки людей на перший погляд є випадковими, але їх агрегація, узагальнення дозволяють виявити певні територіальні особливості, закономірності, пріоритети. Таким чином, у результаті індуктивного дослідження можна виявити узагальнені характеристики сприйняття регіонів, що лежать в основі формування регіональних перцепційних стереотипів. Є регіони, що мають стійкі позитивні, або стійкі негативні перцепційні стереотипи. Але є і такі, перцепційні стереотипи яких взагалі відсутні. Це явище отримало назву безмісцевості (Е. Релф), безрегіональності (М. Гродзинський) [272; 47]. За різними критеріями можна формувати різні аспекти стереотипного сприйняття регіонів — створювати перцепційні портрети регіонів. Отже, ще одна характеристика регіонів, з точки зору біхевіористичного підходу, — стереотипність їх образів.

Кожна людина ідентифікує (лат. «identicus» — тотожний), тобто ототожнює, уподібнює себе з певними територіальними образами. Притягальну силу регіону, поселення, а, отже, і перспективи їх розвитку, можна визначити шляхом оцінки самоідентичності місцевих жителів з їх перцепційними образами. Виділяють кілька видів ідентифікації: біологічну (з місцем, регіоном народження), регіональну (з місцем, регіоном проживання), національну (з країною проживання) та глобальну (з планетою у цілому).

Щодо практичного використання методологічних засад даного субпідходу, то, як зазначає Дж. Ґолд, теоретичних досліджень у цій галузі поки що більше, ніж емпіричних, які б підтвердили або спростували теорію [31, с. 210].

У цілому ж дослідження асоціативних, перцепційних характеристик регіонів для цілей суспільно-географічного прогнозування можуть використовуватися таким чином. По-перше, вони дозволяють визначити рівень перцепційної соціально-економічної привабливості регіонів. При співставленні рівнів соціально-економічного розвитку регіонів та їх перцепційної соціально-економічної привабливості можуть відслідковуватися суттєві розбіжності, коли загальновизнані як «відсталі» території можуть виявитися перцепційно привабливими і, навпаки, економічно розвинені території — перцепційно відштовхуючими. Це дозволяє формувати певні заходи регіональної політики (від поширення позитивної інформації про регіони до фінансової підтримки).

По-друге, перцепційні образи територій можуть використовуватися для цілей районування. Так, території з подібними перцепційними портретами, що формуються за обраними ознаками (т.зв. «регіональні бренди»), об'єднуються у регіони.

По-третє, створення перцепційних портретів регіонів є підставою для визначення рівня їх сформованості з точки зору регіонального соціально- економічного розвитку. Так, наявність чіткого господарського профілю (тобто територіальної спеціалізації, що виражається через наявність у перцепційних образах продукції певних галузей промисловості чи відомих торгових марок, об'єктів соціальної інфраструктури), вузлової проблеми (виражається через сприйняття сучасних негативних явищ) та чітко вираженого регіонального ядра (визначається за часткою об'єктів, що пов'язані в асоціативному портреті з тим чи іншим поселенням) свідчить про достатній рівень сформованості регіонів.

По-четверте, перцепційні портрети регіонів та оцінки регіональної ідентичності місцевих жителів можуть використовуватись для розробки перспектив розвитку регіонів, визначення їх притягальної сили і, як наслідок, виявлення ступеня необхідності державної підтримки (розробки відповідних заходів державної регіональної політики).

У цілому біхевіористичний підхід до прогнозування регіонального розвитку передбачає збір значної кількості інформації про індивідуальні оцінки людьми ризиків і вигод життєдіяльності у тій чи іншій місцевості. Зрозуміло, що на практиці такі дослідження носять вибірковий характер і здійснюються на ключових дослідних ділянках (для певних типів територіальних одиниць). Основними респондентами у багатьох випадках виступають студенти. Інформаційну базу таких досліджень становлять результати соціологічних опитувань та опосередковані індикатори (наприклад, регіональні відмінності у вартості нерухомого майна).

Синергетичний підхід. Прогнози регіонального розвитку, що розроблені з використанням лише традиційного системно-структурного підходу, не завжди забезпечують точні результати. Це пов'язане з тим, що вони ґрунтуються на засадах причинності, а у багатьох випадках - лінійності. Проте соціально-економічний розвиток регіонів у певні відрізки часу може характеризуватися нелінійністю, коли неістотні за силою впливу випадкові чинники призводять до значних наслідків. З іншого боку, регіональний розвиток може визначатися спрямованістю до певних потенційних форм просторової організації (атракторів). Окрім того, завдяки зворотним зв'язкам, що виводять регіон зі стану рівноваги, можуть самочинно виникати дисипативні структури. Точні параметри їх розвитку у багатьох випадках вважаються непрогнозованими (унаслідок наявності такого явища як «дивні» атрактори, що мають стохастичну, фрактальну структуру). Усі ці проблеми спрямований розв'язати синергетичний підхід до прогнозування регіонального розвитку. Головним при цьому є передбачення можливих моделей розвитку регіонів, а не обрахунок точних кількісних параметрів.

В основі синергетичного підходу лежать теорії самоорганізації, хаосу, нелінійної динаміки (фундаторами яких є Г. Хакен та І. Пріґожин), а також фрактальної геометрії (Б. Мандельброт). У його рамках досліджуються процеси еволюції та самоорганізації, вимушеного та самочинного виникнення Упорядкованих структур з хаосу, а також зворотного процесу — хаотизації організованих структур [3, с. 232]. Він не дає точних відповідей, а дозволяє окреслити лише орієнтири майбутнього розвитку.

З точки зору суспільно-географічного прогнозування, регіон розглядається як відкрита динамічна система, що самоорганізується. Основними її властивостями є нелінійність, динамічна ієрархічність, фіналізм, нерівноважність, хаотичність, дисипативність, фрактальність.

Нелінійність. Розвиток багатьох процесів характеризується нелінійністю, коли незначні за силою впливу чинники можуть викликати істотні наслідки, і, навпаки, система може не реагувати на значні впливи зовнішнього середовища. Таке явище називають «ефектом метелика», коли, образно кажучи, помах крила метелика в Україні може викликати катастрофічні цунамі в Індійському океані.

Нелінійність розвитку досягається і за рахунок механізму позитивних зворотних зв'язків. Особливу роль відіграють автокаталітичні процеси, коли наявність певного складника у системі зумовлює нелінійне зростання його кількості у майбутньому. Щодо регіонального розвитку, то можна прослідкувати таку залежність, коли концентрація одних соціальних негараздів у регіоні (наприклад, бідності, безробіття) призводить до концентрації інших (злочинність, інфекційні захворювання тощо). Інший приклад — концентрація капіталу у Швейцарії «притягує» до країни нові

капітали. Таким чином, просторові переміщення зумовлюються градієнтом концентрації автокаталітичної речовини (у даному випадку — соціальних негараздів чи капіталу). Проте автокаталітичні процеси мають межі зростання. Внаслідок надконцентрації система втрачає рівновагу і, досягаючи певного порогового значення («поріг нуклеації», за І. Пріґожиним), переходить у якісно новий стан [168, с. 259].

Отже, намагання звести складні процеси регіонального розвитку до лінійних траєкторій є лише «грубим» і у багатьох випадках помилковим наближенням.

Динамічна ієрархічність. В умовах «інформаційного вибуху», розширення доступу до величезної кількості інформації, з одного боку, та прогресу в електронно-обчислювальній техніці, з іншого, виник міф про те, що чим більше параметрів розвитку системи буде враховано, тим точнішим буде прогноз. Розпочалася «гонитва за кількістю». Але практичні дослідження у галузі синергетики доводять протилежне. Дійсно, складні райони як системи характеризуються величезною (можливо й нескінченою) кількістю найрізноманітніших параметрів, тобто мають значну кількість ступенів свободи. Проте у процесі самоорганізації виділяється кінцева кількість найвпливовіших з них, до зміни яких «пристосовуються» всі решта. Ці визначальні ступені свободи називають параметрами порядку. Отже, параметри порядку — це обмежена кількість змінних, що визначають стан системи, яка самоорганізується [3, с. 230]. У точках нестійкості поведінка системи визначається лише параметрами порядку [228, с. 61-62]. У деяких ситуаціях кількість параметрів порядку є незначною (два — три — чотири). У такому разі виникає можливість описати складну динамічну систему у вигляді незначної кількості нелінійних рівнянь.

З практичної точки зору існує потреба упорядкування інформації, пошуку взаємозв'язків між усіма показниками, що характеризують систему. А далі — на основі принципу підпорядкування частина показників виражається через параметри порядку. Найчастіше для опису системи за допомогою параметрів порядку використовуються нелінійні диференційні рівняння, а також логістичні функції (коли інформація представлена у розрізі часових відрізків).

Фіналізм. З точки зору синергетичного підходу, еволюція найрізноманітніших процесів характеризується спрямованістю до певної фінальної форми розвитку — атрактора. Атрактор (лат. attractio — притягування) — це стійкий стан, до якого прагне динамічна система. Іншими словами, це кінцева точка траєкторії розвитку системи; це потенційна форма її просторової еволюції; це кінцева мета розвитку системи. Однотипні системи можуть прямувати до атрактора різними шляхами. Тобто існує поле (спектр) шляхів розвитку, т.зв. «коридор еволюції».

Математично атрактор можна представити як геометричну структуру у фазовому просторі, що відображає кінцевий стан системи через певний проміжок часу. Фазовий простір — це абстрактний простір, координатами якого є ступені свободи системи (параметри порядку). Тобто атрактор відображає потенційні значення основних показників, що характеризують розвиток системи. Атрактор — це стан системи, якому відповідає максимум ймовірності значень параметрів порядку [3, с. 225-226; 168, с. 177]. На фазовій діаграмі атрактор може бути представлений як точка, лінія, поверхня або об'ємна фігура. Відповідно розрізняють три основних типи стійких атракторів: точковий атрактор (стійкий вузол та стійкий фокус), граничний цикл, тор.

Прикладом потенційної форми у регіональному розвитку може бути модель шестикутників у просторовій організації центральних місць В. Кристалера чи модель концентричних кілець сільськогосподарської спеціалізації Й. Тюнена. Приклад точкового атрактора — кількість функцій поселень e межах одного ієрархічного рівня. Так, гранична (потенційна) кількість функцій сільського населеного пункту — 2 (адміністративна /центр сільської ради/ та господарська /сільськогосподарське виробництво/). Російський вчений В. Шупєр зазначає, що фіналістичні дослідження не є новими для суспільної географії, наводячи приклад концепції конфінальності (еквіфінальності) розвитку міст-гігантів П. Гаґґета (1960-ті рр.), згідно якої, величезні міста виявляють незрівнянно більше схожості між собою, ніж малі міста, з яких вони виросли. Цікавим у науковому плані є і висновок С. Капіци про те, що розподіл міст планети за людністю історично завжди відповідав емпіричному правилу «ранг-розмір» [246; 75].

Таким чином, з точки зору прогнозування, важливою науковою проблемою є передбачення атракторів регіонального розвитку. Воно має ґрунтуватися на визначенні кількості параметрів порядку та величини часового проміжку, протягом якого система може за певних умов досягти атрактора. Отже, синергетичний підхід передбачає, що процеси регіонального розвитку детермінуються не минулим, а майбутнім.

Нерівноважність. Поки система є стійкою, випадкові відхилення (збурення, флуктуації — короткочасні відхилення від трендового значення) не змінюють траєкторії її розвитку. Внаслідок нелінійності розвитку системи можуть втрачати ознаки стійкості, детермінованості, тобто переходити до нерівноважного стану, що характеризується чутливістю до зовнішніх впливів, непрогнозованістю. Такий стан системи називають часом загострення, або точкою біфуркації (лат. bifurcus — роздвоєний). Замість однієї траєкторії виникає, як мінімум, два можливих шляхи розвитку. І вибір між ними визначається випадковими відхиленнями, а в явищах суспільного життя - й вольовими рішеннями [3, с. 226]. Таким чином, у точці біфуркації відбувається випадковий вибір між двома атракторами, що у принципі є рівноймовірними. Проте автокаталітичні процеси, вплив зовнішнього середовища можуть порушувати таку симетрію. Один атрактор отримує переваги порівняно з іншим і підлягає відбору [168, с. 216-219, 222]. Наявність вибору у точках біфуркації відкриває широкі можливості для прийняття управлінських рішень, що можуть забезпечити перехід системи до бажаного стану.

Фазовий перехід, тобто перехід від одного стійкого стану (фази) до іншого, супроводжується виникненням нових властивостей [3, с. 233]. Через біфуркацію може відбуватися перехід від одного точкового атрактора до двох точкових, від точкового атрактора до граничного циклу, із граничного циклу — до тору, із тора — до інших торів (наприклад, з двомірного у тримірний), або до хаотичного стану [228, с. 62-70].

З точки зору прогнозування, точка біфуркації - це часовий момент, у який необхідно приймати принципові управлінські рішення, оскільки близькі до цього траєкторії розвитку розходяться у різні боки. Тому важливе прогностичне завдання має передбачення часу настання біфуркації у розвитку регіонів, а також строків досягнення нового стійкого стану, або переходу до хаотичного стану чи занепаду. Одним з індикаторів, що свідчить про можливість переходу регіону у стан нерівноваги (досягнення точки біфуркації) та подальших змін у його просторовій структурі, на думку автора, є рівень концентрації та особливості територіальної диференціації соціальних негараздів.

Хаотичність та дисипативність. Перехід системи до хаотичного стану зумовлює її непередбачуваність, що пов'язана з істотною залежністю від початкових умов. Незначні похибки експоненційно накопичуються з часом. Тому неврахування хоча б одного, неістотного на перший погляд, фактору чи помилка при визначенні кількісної величини певного параметру можуть призвести до істотних похибок прогнозу.

У системах, що самоорганізуються, хаос на мікрорівні може зумовлювати впорядкованість на макрорівні, виникнення якісно нових макроскопічних структур [228, с. 40]. Так, хаотичні суб'єктивні рішення людей щодо переміщення у просторі забезпечують у сукупності формування чітко виражених міграційних потоків; поселення з різними функціями та параметрами формують системи розселення.

Важливу роль при цьому відіграють дисипативні процеси, що пов'язані із розсіюванням енергії. Дисипативні структури, за І. Пріґожиним, — це упорядкованість, що виникає у відкритих нелінійних системах, далеких від рівноваги, і істотно пов'язана з розсіянням енергії, речовини або інформації (лат. dissipatus — розсіяний, розкиданий).

Дисипативні структури самочинно виникають завдяки зворотним зв'язкам [3, с. 227]. Необхідною є взаємодія позитивних і негативних зворотних зв'язків. Перші виводять просторово однорідні системи із рівноваги і забезпечують формування якісно нових просторово неоднорідних структур. Другі ж відіграють стабілізуючий вплив, повертаючи систему до рівноважного стану і визначаючи просторові масштаби поширення нових структур. Щодо регіонального розвитку, то такі дисипативні процеси, як просторова дифузія та «просторове тертя», зумовлюють самочинне формування нових просторово локалізованих структур (нових ядер концентрації, ядер районоутворення).

Розвиток систем, що самоорганізуються, також характеризується незворотністю. Через біфуркацію система переходить до нового якісного стану, до формування нової просторової структури, повернення від якої до старої вже неможливе. Це є істотним для прогнозування, оскільки помилки при визначенні нових траєкторій розвитку можуть призвести до невідворотних результатів. З такої точки зору, причинно-наслідкові зв'язки між минулим і майбутнім розвитком визначити неможливо, оскільки їх просто не існує.

При переході системи до детермінованого динамічного хаосу (як особливого виду упорядкованості) потенційний її стан відображає так званий дивний, або хаотичний атрактор. Дивний атрактор — це математичний вираз детермінованих неперіодичних процесів. Дивні атрактори характеризуються наявністю кількох траєкторій розвитку (рис. 2.3). Перехід з однієї на іншу при цьому є випадковим. Якщо, наприклад, два регіони мають однакові передумови розвитку, спільні траєкторії розвитку, але унаслідок певних процесів виходять із стану рівноваги, то далі залежно від впливу випадковостей їх траєкторії можуть розійтися діаметрально протилежно.

Рис. 2.3. Хаотичний атрактор Лоренца (побудований для динамічної системи, що має три ступені свободи та характеризується трьома диференційними рівняннями з квадратичними нелінійностями) [76]

У результаті постійного сходження-розходження траєкторій хаотичного атрактора невизначеність системи стрімко зростає, що позбавляє можливості робити точні прогнози. Проте це не означає, що прогнозування тут безсиле. Хоча у кожний конкретний момент часу передбачити точні параметри, що характеризують систему, неможливо, але граничні їх значення визначаються розмірністю атрактора.

Фрактальність. Для вивчення процесів, які є хаотичними з точки зору евклідової геометрії та лінійної математики, нині ефективно використовується фрактальна геометрія. Евклідова геометрія виявляється нездатною описати більшість реальних об'єктів, просторові форми яких не є правильними геометричними фігурами. Тому фрактальну геометрію ще називають морфологією безформенного. Хаотичний атрактор також є фракталом.

Фрактали — це геометричні об'єкти, які мають такі принципові властивості:

— самоподібність на різних масштабах спостереження (масштабна інваріантність). Тобто кожна частина фракталу є зменшеною копією цілого. Навіть найменша його частина містить інформацію про весь фрактал;

— дробова розмірність. Якщо топологічна розмірність Гаусдорфа-Безиковича для точкових об'єктів становить 0, лінійних — 1, площинних — 2, об'ємних — 3, то для фракталу — це дробове число (звідси назва: лат. fractus — дробовий, неповний, розламаний). Хаотичний атрактор Лоренца, наприклад, має розмірність більше 2, але менше 3 (рис. 2.4). Як зазначає В. Пащенко, просторова фрактальна розмірність ландшафтної оболонки (планетарного ландшафтного комплексу), очевидно, більше від 2 і менша від 3, що зумовлено співвідношенням малих вертикальних вимірів ландшафтної оболонки проти континуальної планетарної субгоризонталі. Просторово- часова фрактальна розмірність регіональних ландшафтних комплексів більше 3 і менше 4 [168, с. 202].

Розрізняють детерміновані (геометричні й алгебраїчні) та недетрміновані (стохастичні, випадкові) фрактали. Фрактали генерують шляхом ітераційних обрахунків, коли отриманий результат підставляється у ту саму формулу для наступного обрахунку. У принципі за допомогою кількох формул так званих афінних перетворень можна закодувати найскладніші за формою об'єкти. Якщо в ітераційному процесі випадковим чином змінювати певні параметри отримуються стохастичні фрактали.

Загалом сучасні погляди на використання фракталів для теоретичних і технологічних досліджень, на думку В. Пащенка, стосуються трьох напрямів:

— визначення просторової структури природи, геокомплексів, їхніх компонентів;

— моделювання нелінійних природних динамічних процесів і циклів;

— представлення складних багатокомпонентних хаотичних просторово розподілених даних у геоінформаційних системах [148, с. 194].

В економіці найширше фрактали використовуються при аналізі і прогнозуванні динаміки цін на акції, аналізі хвиль Еліота.

З точки зору суспільно-географічного прогнозування, фрактали можуть отримати використання у зв'язку з дослідженням розвитку високодинамічних процесів, наприклад, маятникових міграцій, пасажиропотоків у містах, навіть народжуваності .

Отже, згідно засад синергетичного підходу, поряд із просторовою організацією регіонів (цілеспрямованою управлінською діяльністю щодо розміщення, встановлення взаємозв'язків та утворення інтегральних форм територіального зосередження різних видів людської діяльності) внаслідок наявності надлишку вільної енергії, речовини, інформації та нелінійного характеру позитивних зворотних зв'язків можуть проявлятися процеси просторової самоорганізації. У такому разі регіон розвивається за однією із можливих траєкторій, що забезпечує трансформацію його просторової структури до атрактивної форми (ідеальної, оптимальної форми організації території, наприклад, стану комплексності — відсутності диспропорцій, раціональності зв'язків і т.п.). Чинники при цьому можуть лише прискорювати чи уповільнювати розвиток регіону до атрактивного стану (відіграючи роль «каталізатора» чи «інгібітора»). На цьому шляху негативний вплив чинників (у тому числі й управлінських рішень), а також випадкові фактори (флуктуації) можуть призвести до втрати стійкості регіонального розвитку, переходу до нерівноважного стану. При цьому виникають нові атрактори, вибір між якими у більшості випадків є випадковим. Водночас внаслідок втрати вільної енергії, речовини, інформації у регіонах як відкритих нелінійних системах, далеких від рівноваги, можуть виникати дисипативні структури, які мають чітку просторову локалізацію. І головне завдання регіонального прогнозування полягає у визначені моментів їх переходу від стійкого до нестійкого стану (точок біфуркації), а також можливих шляхів, моделей розвитку регіонів. На основі цих прогнозів обґрунтовуються управлінські рішення, що мають увійти у резонанс із саморозвитком, «допомогти» системі перейти до найоптимальнішої з точки зору життєдіяльності населення траєкторії розвитку.

Таким чином, постає проблема адаптації існуючих методик прогнозування різних аспектів процесів самоорганізації до потреб наукового передбачення регіонального розвитку. Зокрема, це стосується розробки методики визначення параметрів порядку соціально-економічного розвитку регіонів, точок біфуркації, прогнозування кількості та можливих варіантів формування дисипативних структур у регіоні тощо.

З практичної точки зору, синергетика дає поки що окремі приклади, зразки прогнозування поведінки складних нелінійних систем. Вона пропонує базові моделі, нові поняття і методи, які можуть бути застосовані у кожній конкретній ситуації, а можуть і не бути застосовані; які можуть стати основою побудови нової нелінійної парадигми, а можуть і залишитися окремими знахідками [76, с. 66].