Теорія і методологія географічної науки - Мирослава Влах 2018

Головні теоретико-методологічні засади сучасного наукознавства
Наукова картина Світу. Географічна картина Світу

Картина Світу (нім. Weltbild; англ. World-picture) — одна із форм світоглядного подання об'єктивної реальності у суспільній свідомості, що являє собою образ освоєної у практиці дійсності, компонент світогляду; цілісна картина дійсності, насамперед, узагальнений образ соціального середовища, що становить вихідну умову людського буття, створюється у процесі практичної діяльності людей. Картина Світу — єдність багатьох образів різних ракурсів та аспектів дійсності, що розкриваються у процесі її освоєння («Філософський енциклопедичний словник», 2002).

Термін картина Світу запровадив німецький фізик Г. Герц (H. Hertz, 1857—1894); використовують у сучасній науковій літературі для опису розмаїтості зовнішнього світу (M. Heidegger «The Age of World Picture», 1977 та ін.).

Використання картини Світу як пізнавального образу для спрощення і схематизації дійсності. «Світ як нескінченно складна дійсність, що розвивається, завжди значно багатший, ніж уявлення про нього, що виникли на певному етапі суспільно-історичної практики» (В. Степин, 2006).

Наукова картина Світу — особлива форма систематизації знань, якісне узагальнення і світоглядний синтез різних наукових теорій. Будучи цілісною системою уявлень про загальні властивості і закономірності об'єктивного світу, наукова картина Світу як складна структура включає у себе як складові частини загальнонаукову картину Світу і картини Світу окремих наук (фізична картина Світу, біологічна картина Світу, географічна картина Світу тощо). Картини Світу окремих наук, водночас, включають у себе відповідні численні концепції — певні способи розуміння і трактування будь-яких предметів, явищ і процесів об'єктивного Світу, що наявні у кожній окремій науці (А. Садохин, 2006).

Ознаки наукової картини Світу: еволюційність (відповідає еволюційному характерові наукового знання, яке кумулятивне і динамічне за своєю сутністю), інтеґративність (центр збору, систематизації і узгодження даних окремих наук для створення цілісного образу Світу), евристичність (відкриття нового знання).

Картина Світу — складно структурована цілісність, що включає три головні компоненти — світовідчуття, світосприйняття та світогляд, які об'єднані специфічним для певної епохи, етносу чи субкультури чином.

Світовідчуття — найбезпосередніший за змістом спосіб ствердження світогляду. Світ і ставлення до нього людини відтворюються тут у чуттєво-емоційній формі. Світовідчуття — це передусім переживання й оцінки, звернені не до окремих явищ або ситуацій, а до Світу загалом й до загальної позиції людини у ньому; загальний духовний стан людини, який визначає сприйняття чи несприйняття нею Світу, її активність чи пасивність, довіру чи недовіру у ставленні до людей, до життя, до минулого й майбутнього тощо. Коли світовідчуття за своїми ознаками загалом позитивні, то сформований світогляд оптимістичний, коли ж ні — песимістичний. Можливе й нейтральне за своїм характером світовідчуття. Спокійне, позбавлене поспішних оцінок та упереджень світовідчуття традиційно вважали ознакою мудрості. Світовідчуття формується на основі досвіду (індивідуального, етнічного, загальнолюдського та ін.).

Світосприйняття — загальне бачення Світу і ставлення до нього крізь призму внутрішнього світу, за допомогою своєї внутрішньої картини життя.

Світосприйняття формується на основі цінностей (істина, добро, справедливість та ін.).

Світогляд — самовизначення людини щодо її місця у Світі та взаємовідносин з ним; духовно-практичне утворення, засноване на співвіднесенні наявного, сущого і явного, бажаного, належного; синтез досвіду, оцінка знання та переконань, зорієнтованих на ідеали; система принципів, знань, ідеалів, цінностей, надій, вірувань, поглядів на сенс і мету життя, які визначають діяльність індивіда або соціальної групи та органічно включаються у людські вчинки й норми поведінки («Філософський енциклопедичний словник», 2002).

Науковий світогляд ґрунтується на експериментальних і теоретичних знаннях про Світ загалом, які характеризуються об'єктивністю, істинністю, загальною значущістю, цілеспрямованістю, відтворюваністю, детермінованістю, необхідністю, ефективністю у змінах природно-історичної дійсності («Філософський енциклопедичний словник», 2002).

Головні структурні системи світогляду: космоцентрична (спрямована на пошуки єдиної сутності світобудови); теоцентрична (панує віра у надприродні сили); антропоцентрична (усвідомлення людини центром Всесвіту).

Історичні типи наукової картини Світу.

Аристотелівська (стародавня, перша) наукова картина Світу (VI—IV ст. до Р. Х.): критичне ставлення до знання; перетворення знання у доказове; створення формальної логіки; утвердження канону організації наукового дослідження (історія питання, формулювання проблеми, аргументи за і проти, обґрунтованість висновків); диференціація знання (відокремлення наук про природу від метафізики і математики); виникнення науки у сучасному її розумінні; створення норм і зразків наукового знання; формування мови науки (поняття, терміни).

Ньютонівська (класична, механістична, друга) наукова картина Світу (ХVІІ—ХVIII ст.): гранична критичність мислення; опора на досвід і експеримент; напрацювання методології дослідження (мінімізація суб'єктивного чинника на перебіг наукового дослідження); з'єднання теорії і практики, формування ідеї науково-технічного прогресу; перехід від геоцентричної до геліоцентричної моделі Світу; формування етики ученого і наукового співтовариства; перехід від споглядання і умоглядного відтворення природи до наступального і активного відношення до неї; математизація наукових досліджень; домінування механіки і формування механістичної картини Світу на базі експериментального математичного природознавства.

Айнштайнівська (некласична, третя) наукова картина Світу (ХХ ст.): відкриття складної будови атома, явища радіоактивності, дискретного характеру елекромагнітного випромінювання; відмова від будь-якого центризму у науці; затвердження принципу рівноправності будь-яких систем відліку у Світі; перехід до релятивності (лат. relativus — відносний) уявлень про Світ, які пов'язані із системами відліку; переосмислення базових понять науки — простір, час, причинність, безперервність та ін.; відкидання протиставлення суб'єкта і об'єкта пізнання; відмова від ідеї формування «єдино правильної» картини Світу.

Пригожинська¹ (постнекласична, четверта) наукова картини Світу (з 70-х рр. ХХ ст.): коеволюція, невизначеність майбутнього; можливість розвитку у кількох напрямках; дослідження відкритих нелінійних систем; нестабільність Світу; глобальний еволюціонізм.

Географічна картина Світу як єдність географічної картини земної природи, географічної картини населення Землі, географічної картини світового господарства (В. Максаковский, 1982).

Географічне світосприйняття, географічний світогляд, географічна культура.

Масштабність як характерна ознака географічного світосприйняття (край, країна, світ загалом). Виділення індивідуального, групового, загальнолюдського географічного світосприйняття. Вплив групового і загальнолюдського досвіду на формування індивідуального географічного світосприйняття.

Географічний світогляд — сукупність знань людства про зовнішні риси земної поверхні (контури материків і океанів, головні ріки і гірські системи та ін.), про природу її різних частин (рельєф, клімат, ґрунти, рослинний покрив і тваринний світ), про географічні відмінності у житті народів, про господарську своєрідність країн тощо. Чим ширший географічний світогляд того чи іншого народу, етносу, нації, тим більше у них можливостей для глибшого пізнання географічної картини Світу.

Географічна культура — людська діяльність, пов'язана з географією і географічним баченням Світу (у широкому розумінні); здатність суспільства загалом і конкретного його представника зокрема до використання географічного підходу (у вузькому розумінні). Рівень географічної культури визначає рівень географічного мислення конкретної особи. Географічна культура включає чотири головні компоненти: географічну картину Світу, географічне мислення, методи географії, мову географії (В. Максаковский, 1998).

Загальна і професійна географічна культура. Загальна географічна культура — географічне бачення Світу звичайної людини (негеографа), яке сформувалось унаслідок засвоєння особою курсу географії у середній школі та самонавчання упродовж життя. Загальна географічна культура є складовою загальної культури особи. Професійна географічна культура — географічне бачення Світу особою, для якої географія є професією (географ-професіонал).

Проблема падіння рівня загальної географічної культури населення (географічна безграмотність) і необхідність укладення мінімуму географічних знань, якими повинна володіти освічена особа у ХХІ ст.

Резолюція Міжнародної хартії географічної освіти, 2016 (International Chapter on Geographical Education, 2016): географія необхідна для становлення відповідальних і активних громадян у сучасності і в майбутньому; географія може бути джерелом інформації, можливостей і стимулів для суб'єктів усіх рівнів освіти та внести свій вклад у безперервний процес пізнання і отримання радості від навколишнього Світу; географія розуміє, що молодь потребує більше компетенцій для забезпечення ефективного міжнародного співробітництва у сфері економіки, політики, культури і охорони довкілля у світі, який охоплений глобалізацією; вивчення географії здатне надихати і захоплювати людей; географія — життєво важливий предмет і джерело знань для людей ХХІ ст., які живуть у тісному, взаємопов'язаному світі; географічні знання і навички, особливо, коли вони опосередковані через геопросторові технології, створюють унікальні можливості для осмислення сучасного Світу.

¹ І. Пригожин (1917—2003) — бельгійський учений, лауреат Нобелівської премії з хімії (1977), один із засновників синергетики.