Теорія і методологія географічної науки - Мирослава Влах 2018

Структура географічної науки
Сутність і критерії класифікації науки

Структурування (класифікація) науки — розкриття взаємного зв'язку наукових напрямків відповідно до об'єктивних чинників і суб'єктивних принципів та вираження їхнього зв'язку як логічно обґрунтованого і не- суперечливого розташування.

Умовність (відносність) і суб'єктивність класифікування науки як підстава її нового структурування.

Умовність (відносність) класифікування науки зумовлена динамічністю її розвитку, що вимагає уточнення і постійної корекції наявного поділу в контексті трансформації об'єкта класифікування; зміною логіко-методологічної проблематики науки; філософськими, соціокультурними, аксіологічними орієнтирами суспільства.

Суб'єктивність класифікування науки зумовлена обмеженістю пізнавальних можливостей людської природи загалом і конкретного автора зокрема; вибором дослідником окремих принципів і критеріїв класифікування, їхнім обґрунтуванням і встановленням послідовності застосування.

Головні критерії класифікування науки: сфера дослідження (природничі, суспільні, гуманітарні, формальні, технічні науки); об'єкт дослідження (фізика, хімія, географія тощо); спосіб і метод отримання нового знання (теоретичні та емпіричні, формалізовані та описові науки); зв'язок із предметною діяльністю (фундаментальні і прикладні науки).

Схеми класифікації науки: Аристотель (IV ст. до Р. Х.) — теоретичні науки (логіка, фізика (дослідження явищ природи), математика, метафізика (філософія у сучасному розумінні)), практичні науки (етика, політика), поетичні науки (поетика, риторика); Ф. Бекон (F. Bacon «Novum Organum», 1620) — історія, філософія, поезія (основа класифікації, відповідно, пам'ять, розум, уява); Ю. Крижанич («Політика», 1663 — 1665, перевид. 1891 р.) — мирські науки (механіка, філософія (логіка, фізика, етика), математика), духовні науки; А. де Сен-Сімон (H. de Saint-Simon «Memoire sur la science de l'homme», 1813) — фізика неорганічних тіл (власне фізика, астрономія), фізика органічних тіл (хімія, біологія, психологія), «соціальна фізика» (науки про людину); І. Кант (I. Kant «Kritik der reinen Vernunft», 1781) — предметні (математика, фізика), хронологічні (історія), просторові, хорологічні (географія — фізична, моральна, політична); О. Конт (A. Comte «Curso de filosofia positiva», 1830 — 1842) — поняття «сходинок науки» як образного уявлення ієрархії головних наук (математика, фізика, хімія, біологія, соціологія); Б. Кєдров (Б. Кедров «Классификация наук», 1961, 1965, 1985): філософські, математичні, природничі, технічні, соціальні, гуманітарні науки.

Концепція географічної форми руху матерії і класифікація географічної науки (А. Григорьев «Предмет и задачи физической географии» 1932, 1963; В. Лямин, 1978) та її сучасна інтерпретація.

Географічна форма руху матерії як сутність географічних явищ неживої природи, спосіб буття фізико-географічної оболонки без біосфери і людського суспільства, у якій відбувається взаємодія між гідросферою, тропосферою та різними формами рельєфу нетектонічного походження.

Географічна форма руху матерії генетично і структурно пов'язана із геологічною формою руху матерії, головним змістом якої є процеси мінерало- і петрогенезису, тектоморфогенезису, а також із біологічною і соціальною формами руху матерії. Сутність географічної форми руху матерії полягає у суперечливій взаємодії об'єктів гідросфери і тропосфери.

Концепція географічної форми руху матерії стала основою для генетичного структурування географії. Ядро науки — загальна фізична географія, або землезнавство (кліматологія, гідрологія суходолу, океанологія). Геоморфологія (скульптурна), біогеографія, географія ґрунтів, економічна географія (соціально-економічна географія) є межовими науками з геологією, біологією і суспільними науками. Ландшафтознавство і країнознавство — синтетичні географічні науки, що є мовби «зрізом» географії (В. Лямин. 1978).

Диференціація науки як процес перетворення окремих частин науки у самостійні науки, а також виділення у кожній науці нових розділів, вужчих галузей і підгалузей, аж до окремих учень, теорій (М. Паламарчук, О. Паламарчук, 1998).

Інтеґрація науки як взаємопроникнення, поєднання різних елементів наук, знань у єдине ціле. Інтеґрація проявляється у стиранні різких меж, що поділяють наукові галузі, у посиленні їхньої взаємодії, у виникненні узагальнювальних (кібернетика, загальна теорія систем) і проміжних наук (біофізика, біоніка тощо), у використанні методів одних наук іншими. Наслідок інтеґрації — ущільнення, «стиснення» наукової інформації, створення єдиної мови науки, її поняттєвого апарату (М. Паламарчук, О. Паламарчук, 1998).

Види інтеґрації науки: внутрішньонаукова інтеґрація, зовнішня інтеґрація.

Види зовнішньої інтеґрації — міждисциплінарна (бідисциплінарна, полі- дисциплінарна), трансдисциплінарна.

Головні напрямки інтеґрації у сучасній науці (Е. Семенюк, В. Мельник, 2012):

✵ перенесення ідей та уявлень із однієї галузі знань в іншу, особливо, якщо вони мають евристичний характер;

✵ ефективне використання поняттєво-концептуального апарату, методів та інших пізнавальних засобів одних галузей науки іншими;

✵ формування комплексних, міждисциплінарних проблем і напрямків дослідження;

✵ формування нових наукових дисциплін «пограничного» типу на стику відомих раніше галузей знань, поширення «транскордонних» дисциплін;

✵ постійне зближення наук із різними предметними галузями, посилення взаємозв'язку і взаємодії природничих, суспільних і технічних наук;

✵ поступове зближення наукових дисциплін різних типів — фундаментальних і прикладних, емпіричних і теоретичних, формалізованих і описових тощо;

✵ універсалізація засобів мови науки;

✵ формування конкретнонаукових і загальнонаукових форм та засобів пізнання;

✵ посилення взаємодії між філософським і нефілософським (спеціальним) знанням, збільшення кількості каналів і форм зв'язку між ними;

✵ посилення інтеґративної ролі філософії.

Проблема монізму географічної науки (від грец. μόηος — один, єдиний) — концепції єдиної географії як системи природничо- і суспільно-географічних знань (В. Анучин, 1960).

Види монізму географічної науки: об'єктний (єдиний загальний об'єкт науки — географічна оболонка), генетичний (зародження географічної науки у рамках єдиної нерозчленованої натурфілософії античного часу), функціональний (дослідження проблеми взаємодії природи і суспільства на різних методологічних засадах).

Концепція цілісності географічної науки та її становлення за алгоритмом: єдина географія → дві географії → система географічних наук → комплексна географія → цілісна географія.

Гносеологічний дуалізм географії, яка має дві підсистеми наукового знання — підсистему природничої географії і підсистему суспільної географії.