Теорія і методологія географічної науки - Мирослава Влах 2018

Зміст і завдання навчальної дисципліни «теорія і методологія географічної науки»
Головні географічні концепти навчальної дисципліни

Концепт (лат. conceptus — поняття, conceptum — зародок, початок) — початкова, інноваційна ідея, задум, проект.

Головні географічні концепти навчальної дисципліни: геопростір, геочас, геочасопростір.

Концепт геопростір

Простір — форма буття матерії, що характеризує її протяжність, структурність, співіснування і взаємодію елементів у всіх матеріальних системах.

Просторологія — міждисциплінарний науковий напрямок, який вивчає простір.

Еволюція поглядів на простір:

✵ простір як вмістилище матеріальних тіл, як порожнеча (Левкіпп (V ст. до Р. Х.), Демокріт (460—370 рр. до Р. Х.)). Простір ще не пов'язаний ні з часом, ні з рухом, ні з матерією. В історії науки уявлення про простір як вмістилище матеріальних тіл найповніше представлене у працях І. Ньютона (1643—1727);

✵ простір як протяжність матерії; як об'єм, який займають матеріальні тіла; як атрибут матерії, форма її буття (Аристотель (384—322 рр. до Р. Х.); P. А. Holbach (1723 — 1789); D. Diderot (1713 — 1784));

✵ простір як взаємне розміщення субстанцій (монад). Формування уявлень про простір як форму буття (G. Leibniz (1646 — 1716); I. Newton (1643 — 1727));

✵ простір як форма буття рухомої матерії в її нерозривному зв'язку з часом. Простір не є сам по собі. Властивості простору визначаються рухом (J. Maxwell (1831 — 1897); A. Einstein (1879 — 1955));

✵ простір як образ свідомості; як суб'єктивне сприйняття реальності (концепція селективного суб'єктивізму — A. Eddington (1882—1944) та ін.);

✵ фізичний простір не безкінечний; він пов'язаний із гравітаційним полем, його метрика змінюється від точки до точки і залежить від маси, яка знаходиться у просторі і визначає локальну кривизну простору (гіпотеза квантування простору і часу) (A. Einstein (1879 — 1955); W. Clifford (нар. 1946 р.) та ін.);

✵ спостережуваний простір розглядають як поверхню, вкладену у багатовимірний неевклідовий простір, тому можливе існування додаткових неспостережуваних вимірів простору, а також багатовимірності Всесвіту (гіпотеза суперструн, гіпотеза суперсиметрії Природи) (L. Susskind, нар. 1940 р.; E. Witten, нар. 1951 р.; J. Maldacena, нар. 1968 р. та ін.).

Методологічне значення понять простору (геопростору), часу (геочасу), геочасопростору для сучасного розуміння метатеоретичної сутності географічної науки. Виділення земного простору (геопростору) на противагу космічному просторові (космопросторові). Розширення геопростору унаслідок людської діяльності у сфері близького Космосу.

Трактування простору в хорологічній концепції А. Геттнера (1859—1941): предмет географії — просторове співвідношення соціальних об'єктів і об'єктів живої і неживої природи та їхнє розміщення в географічному ландшафті (A. Hettner «Die Geographie, ihre Geschichte, ihre Wesen und ihre Methoden», 1927). Позитиви хорологічної концепції: увага до взаємозв'язків об'єктів; використання просторового методу дослідження. Недоліки хорологічної концепції: розрив вивчення просторових і часових аспектів явищ, що не давало змоги виявляти закони, закономірності, стійкі тенденції розвитку явищ і процесів; декларування фактологічного і заперечення узагальнювального характеру географії; суб'єктивність виділення одиниць дослідження, заперечення їхньої об'єктивної наявності; країнознавчі описи як головне завдання географії.

Абстрактний простір (англ. abstract space) — гіпотетичний простір, що характеризується певною однорідністю; концептуальний інструмент, який використовують для моделювання діяльності або людської поведінки і який обмежує вплив місцевих особливостей (N. Castree, 2013).

Простір як родове поняття терміносистеми геопростір.

Означення геопростору у працях А. Смирнова (1971), О. Шаблія (1977), Е. Алаєва (1983), Є. Маруняк (2016), Ю. Гладкого (2016).

Геопростір як підпростір системи земних просторів (груповий простір земних сфер — літо-, гідро-, атмо-, біо- і соціосфери, взаємовідношення між якими виступають у формі ландшафтної сфери) (О. Шаблій, 1977; 2015, Кн. 1).

Геопростір (географічний простір) як сукупність відношень між геооб'єктами, які розташовані на конкретній території (геоторії) і розвиваються у часі. Специфікою геопростору є те, що він формується об'єктами, явищами і відношеннями (якщо ці об'єкти, явища, відношення географічні), обов'язковою умовою яких є наявність геоторії. Якщо відсутня геоторія, то це не географічний простір (Э. Алаев, 1983).

Геопростір як сукупність відношень і взаємозв'язків між географічними об'єктами, що розташовані на конкретній території та розвиваються у часі під впливом природних та антропогенних чинників (Є. Маруняк, 2016).

Поняттєво-термінологічна система «геопростір» за критеріями: головні концепції, характеристики, властивості, компонентний склад, види, масштаб (рис. 2).

Рис. 2. Поняттєво-термінологічна система «геопростір»

Концепції геопростору

Концепції геопростору: монопростору, поліпростору, єдиного простору, геополя, постгеографічна.

Концепція монопростору: географічний простір як вмістилище усіх матеріальних об'єктів.

Концепція поліпростору: географічний простір як історично визначена сукупність просторових відношень між географічними об'єктами.

Концепція єдиного простору: географічний простір як сукупність єдиних просторово-часових відношень між географічними об'єктами.

Концепція геополя: простір, у межах якого відбувається якась дія або який перебуває у межах якоїсь дії; простір, у межах якого виявляється дія якихось сил.

Концепт геополя у працях Е. Алаєва (1983), О. Шаблія (1984), В. Малашенкова (1993), К. Нємця, Л. Нємець (2014).

Географічне поле як географічне місце точок, які відчувають вплив зі сторони досліджуваного об'єкта. Інтенсивність взаємодії між географічними об'єктами залежить від специфіки самих об'єктів та їхнього взаємного розміщення у просторі. Ділянка географічного поля, у межах якої фіксується сильна взаємодія між об'єктами, називається зоною контакту, або контактною територією, бо власне у її межах проявляється закон контактної взаємодії Э. Алаев, 1983).

Географічне поле як такий розподіл по земній поверхні певної кількісної ознаки, коли кожна точка (частина) на цій земній поверхні визначається конкретною величиною (скаляром) (О. Шаблій, 1984).

Географічний простір — просторово-часове (формаційне) поле геооб'єктів (В. Малашенков, 1993).

Географічне поле як сукупність точок у межах простору, координатам яких відповідають певні значення параметра географічних об'єктів. Географічне поле відображає вплив одного об'єкта, взаємодію різних об'єктів, просторовий розподіл певного географічного параметра або компонента, характерних ознак тощо (К. Нємець, Л. Нємець, 2014).

Концепти окремих видів геополя: інформаційне поле (Г. Швебс, 1998), ландшафтне геополе (А. Ретеюм, 1988; В. Николаев, 2005), суспільно-географічне поле (Л. Шевчук, 2007).

Постгеографічна концепція простору: будь-який земний і неземний простір тотально географічний; будь-які метафізичні системи та онтологічні моделі можуть бути максимально когнітивно-ефективними тільки за умов їхнього «опросторювання»; будь-який простір є географічним образом (Д. Замятин «Постгеография города: стратегии пространственного вообра- жения», 2013).

Характеристики геопростору

Характеристики геопростору як його істотні ознаки, особливості (О. Шаблій, 2001; 2003; 2012; 2015, Кн. 1):

✵ бар'єрність — наявність у ньому суспільних чи природних перешкод;

✵ неоднорідність, що зумовлена особливістю середовища земної поверхні;

✵ структурованість;

✵ інверсійність, що залежить головно від неоднорідності, породженої різною швидкістю його подолання різними видами транспорту;

✵ ергодизм — фіксація у просторі земної поверхні процесів і подій минулих часів;

✵ вимірність через метричні (площа території; відстань між окремими пунктами території; близькість чи віддаленість між явищами, предметами і процесами на земній поверхні) та топологічні (форма, конфігурація, компактність, центральність, зв'язаність) характеристики.

Відкритість і сферичність геопростору як найзагальніші характеристики, що пов'язані з будовою Космосу і формою Землі.

Неоднорідність і багатовимірність геопростору.

Властивості геопростору

Властивості простору (сутності, що розкриваються через зв'язок, відношення подібності, відмінності тощо) (Л. Шевчук, 2016):

✵ базові територіальні властивості (географічне положення, протяжність, ландшафт);

✵ природні властивості (природні умови, природні ресурси);

✵ суспільні властивості (місткість, освоєність, населення, господарство);

✵ фізичні властивості (тривимірність, яку сприймає людина);

✵ властивості відносності (здатність до зміни відносно різних явищ і процесів);

✵ властивість «стиснення» (відносне зменшення відстані/масштабу унаслідок розвитку транспорту і засобів зв'язку);

✵ «непідтверджені» властивості (вічність, безмежність, абсолютність, неперервність, матеріальність).

Ергодичність — відображення компенсаційної доповнюваності простору і часу, що реалізується через відстань. Відображає те, що на різній відстані від активного об'єкта час буде іншим. Подолання відстані вимагає часу. У просторі наявні часові структури, у часі — просторові (К. Марков, 1965).

Метахронність (гетерохронність) — різнонапрямлений, нерівномірний розвиток, запізнення чи випередження у часі розвитку однорідних частин геопростору (К. Марков, 1965).

Просторово-часова компенсаційність — здатність системи заміщати відсутні форми і процеси якісно іншими формами та процесами.

Властивості геопростору (соціального простору): реґіоналізм, взаємодія складових елементів, континуальність, дискретність, структурність, внутрішня суперечність між соціальною і природною складовою, інтеґративність (Я. Олійник, А. Степаненко, 2000).

Концепція «центр-периферія» і поляризація простору (J. Friedmann «Regional Development Policy: A Case Study of Venezuela», 1966).

Центр-периферійна організація геопростору як результат самоорганізації геопростору, міра його розвитку і обов'язкова передумова формування геосистем і геокомплексів. Розроблення концепту центр-периферійної організації геопростору в суспільній географії: суспільно-географічний центр, суспільно-географічна периферія (І. Пилипенко, 2014).

Головні підходи до розуміння поняття стиснення простору: комунікаційне стиснення — позитивний процес, що передбачає зростання його проникності, зв'язності, доступності; фізичне стиснення — негативний процес, який полягає у скороченні заселених, освоєних, економічно активних територій, тобто у поляризації простору (А. Трейвиш, 2010).

Комунікаційне стиснення геопростору і формування глобального села (англ. global village) — світ розглядають як єдину спільноту, у якій ізольованість індивідів і дистанція між ними різко знизилися через доступ до електронних засобів масової інформації (Інтернет, телебачення). Термін глобальне село запровадив М. Маклуен (M. McLuhan «The Gutenberg Galaxy», 1962).

Компонентний склад геопростору.

Структурні елементи геопростору: геоторія (територія, акваторія, аероторія), геокосмоторія.

Геоторія — сукупна і взаємопроникаюча єдність власне території (суходолу з її біологічним наповненням, включаючи людину), водних просторів і об'єктів гідросфери (разом з біотою і морським дном) та повітряного простору Э. Алаев, 1983).

Територія як обмежена частина твердої поверхні Землі з властивими для неї природними й антропогенними особливостями і ресурсами, що характеризується протяжністю (площею) як специфічним видом «просторового» ресурсу, географічним положенням та іншими ознаками, що є об'єктом конкретної діяльності чи дослідження Э. Алаев, 1983).

Підходи до трактування поняття територія у географії: земний суходіл, на відміну від терміна «акваторія», яким позначають водні поверхні; частина земного суходолу, яка характеризується певною єдністю, зокрема природною чи суспільною — обмежена частина твердої поверхні Землі з властивими для неї природними й антропогенними особливостями і ресурсами, що характеризується протяжністю (площею) як специфічним видом просторового ресурсу, географічним положенням та іншими ознаками, що є об'єктами конкретної діяльності чи дослідження (О. Шаблій, 2003; 2015, Кн. 1).

Типи територій у географії (О. Шаблій, 2003; 2015, Кн. 1):

✵ у природничій географії: як комплексно-природні цілісності; як геолого-тектонічні цілісності; як просторово-гідрологічні цілісності; як просторово-біологічні цілісності;

✵ у суспільній географії: як інтеґроване (об'єднане) суспільне (соціально-економічне та ін.) ціле; як інтеґроване господарсько-економічне ціле; як «галузеве» (компонентне) господарсько-економічне ціле; як політико-адміністративне ціле; як демоетнічне ціле.

Властивості території: природні (природні умови, природне довкілля і його якість, природні ресурси), суспільні (ємність території (здатність вміщувати деяку кількість об'єктів певного виду), освоєність (ступінь залучення у суспільне виробництво та інтенсивність зміни природних властивостей під впливом людської діяльності), демографічні, соціальні, господарські) (О. Шаблій, 2003; 2015, Кн. 1).

Відношення території: просторові (метричні, топологічні), розташування (географічне положення і його підвиди (природно-, еколого-, демо-, соціально-, культурно-, економіко-, транспортно-, політико-географічне та ін.), функції: економічні, соціальні, рекреаційні, культурні та ін. (О. Шаблій, 2001; 2003; 2012; 2015, Кн. 1).

Географічне положення — одна із фундаментальних категорій географічної науки; просторове відношення певного об'єкта до географічних даностей, що лежать поза ним і мають чи можуть мати на нього суттєвий вплив. Географічне положення завжди індивідуалізує географічний об'єкт; відображає такі риси об'єкта дослідження як позиційність і унікальність; є властивістю об'єкта, водночас у ньому відображається його відношення до інших об'єктів і територіальних систем (О. Шаблій, 2003; 2012; 2015, Кн. 1).

Властивості географічного положення: детермінованість відносин об'єкта із зовнішніми об'єктами і системами; потенційність (географічне положення як результат попереднього розвитку об'єкта і чинник його подальшого функціонування і розвитку); дистанційність (географічне положення тим вигідніше, чим менша відстань (не тільки географічна, а й віртуальна) між об'єктами, що взаємодіють) («Політична географія і геополітика» за ред. Б. Яценка, 2007).

Позиційний принцип функціонування географічних об'єктів у просторі, згідно з яким просторове розташування є сукупністю таких просторових аспектів відношень об'єкта до інших об'єктів, які є суттєвими для об'єкта, що досліджується. Наявність у багатьох геооб'єктів локального оптимуму — оптимальної точки на земній поверхні, де вони функціонують найкраще. Якщо ці об'єкти розміщені поза цією точкою, то на них діють сили «тиску місця», або «позиційного тиску». Під дією цієї сили легкорухомі об'єкти змінюють своє місце розташування, а менш рухомі — свої властивості або функції; окремі формують для себе нове просторове положення шляхом активного впливу на довкілля (Б. Родоман, 1999).

Географічний потенціал території — це властивості і відношення території, тобто здатність задовольняти певні потреби суспільства (О. Шаблій, 2003; 2012; 2015, Кн. 1).

Концепти потенціалу території: інтеґральний потенціал (інтеґральний ландшафт) (И. Горленко, Г. Балабанов, С. Малюк, 1994; О. Богорад, 2004; «Інтегральний потенціал території ...», 2012), виробничий потенціал (О. Богорад, 2004), просторово-економічний потенціал (О. Богорад, 2004), інноваційний потенціал (В. Захарченко, 2004; В. Смаль, 2011), природно-ресурсний потенціал (В. Руденко, 2005, 2010), інтелектуальний потенціал («Україна у вимірі економіки знань» за ред. В. Гейця, 2006), рекреаційний потенціал (П. Масляк, 2008), демографічний потенціал («Інтегральний потенціал території ...», 2012), потенціал розселення (екістичний потенціал) («Інтегральний потенціал території ...», 2012), інвестиційний потенціал («Інтегральний потенціал території ...», 2012), працересурсний потенціал (Л Нємець та ін., 2014) та ін.

Акваторія як водна складова земної поверхні.

Аероторія як повітряний простір (басейн) над земною поверхнею.

Трактування території, акваторії, аероторії як множини місць — частини геопростору, зайнятої або яка може бути зайнята ким-, чим-небудь.

Розуміння місця (англ. place — місце, місцевість, простір), які надає людству географія: місце характеризується розміщенням (локацією); місце може бути великим або малим; місце має як фізичні, так і культурні характеристики; характеристики місця розвиваються і змінюються у часі; місце взаємодіє з іншими місцями; місце може бути охарактеризоване на основі подібності та відмінності (A.Getis, J. Getis, J. Fellmann, 1998).

У гуманістичній географії сутність місць простору трактують як сукупність їхніх геореалів і геовіртуалів. Під геореалами розуміють матеріальні сутності географічних образів відповідних місць простору (параметри, функції, що встановлюються логійними науками), під геовіртуалами — ідеальні сутності, які визначають софійні науки (М. Влах «Поняття ...», 2014).

Розширення просторових меж, компонентне і функціональне ускладнення геоторії та перетворення її у геокосмоторію.

Геокосмоторія як геоторія з частиною ближнього Космосу, яка визначається межами поширення геокосмотехносфери як головної частини ноосфери (О. Шаблій, 2015, Кн. 1).

Види геопростору

Види простору (множинність простору): географічний, економічний, інформаційно-комунікаційний, культурний, ментальний, науковий, освітній, політичний, соціальний (Л. Шевчук, 2016).

Поняття природного (абіотичного, біотичного) і суспільного геопростору.

Природний геопростір — сукупність відношень між природними геооб'єктами, які розташовані на конкретній території (геоторії) і розвиваються у часі.

Природа як об'єктивна реальність; усе те, що не створено людиною. Синонімія у сучасній науці понять Природа, буття, універсум, реальність, Всесвіт, оскільки з їхньою допомогою можна означити сукупність усього наявного, у т. ч. і людини.

Контроверсійна історія ідеї Природи у західній філософській думці, що розвивається між прометеєвою настановою («людина має опанувати Природу і стати її господарем») та орфічною настановою («ніхто, окрім поета та митця, не може зазирнути за покривало таємниць Природи») (П. Адо, 2016)

Суспільний геопростір — сукупність відношень між суспільними геооб'єктами, які розташовані на конкретній території (геоторії) і розвиваються у часі.

Суспільство — складна система демографічної, соціальної, господарської (економічної), екологічної, політичної, духовної сфер, які перебувають у взаємному зв'язку (генетичному і функціональному) та формують геопросторові єдності (О. Шаблій, 2001; 2015, Кн. 1).

Концепти окремих видів суспільно-географічного простору: соціальний простір (Я. Олійник, А. Степаненко, 2000; Є. Маруняк, 2016), інформаційно- суспільно-географічний простір (К. Нємець, Л. Нємець, 2012), соціально-економічний (суспільний) простір (Є. Маруняк, 2012), соціогеопростір (Ю. Яковлєва, О. Закотнюк, 2013), політико-географічний простір (М. Дністрянський, 2014), соціально-економічний простір (Є. Маруняк, 2016), економічний простір (Є. Маруняк, 2016).

Формування кіберпростору унаслідок розвитку інформаційної і цифрової наук.

Кіберпростір (грец. κυβερ — над) — віртуальний світ цифрової і електронної комунікації, пов'язаної з глобальною інформаційною інфраструктурою («Recommendation concerning the Promotion and Use of Multilingualism and Universal Access to Cyberspace», UN, 2003).

Екстериторіальність (Інтернет-/мережні-події (Інтернет-зайнятість; Bitcoin як електронна валюта, концепт якої запропонований 2008 р. С. Накамото (S. Nakamoto «Bitcoin: A Peer-to-Peer Electronic Cash System», 2009); кіберзлочинність та ін.) відбуваються не на території країн, населених пунктів, де реально розташовані Інтернет-сервіси і користувачі, а в кіберпросторі), анонімність користувачів сервісів Інтернет-простору та необхідність перегляду можливостей традиційних наукових методів дослідження геопростору.

Масштаб геопростору

Географічний масштаб — просторовий рівень представлення реальності або прийняття рішень, який використовують для спостереження і вимірювання досліджуваного явища (T. Fik, 2000).

Масштаби геопростору: локальний, регіональний, глобальний. Вплив глобалізації на регіональний і локальний розвиток. Поняття глокалізації (прояв глобалізації на локальному рівні).

Полімасштабність географічних досліджень: дослідження особливостей, тенденцій розвитку географічних об'єктів, явищ, процесів на різних ієрархічних рівнях (аналіз ієрархії масштабів; дослідження «міжрівневих» зв'язків, зокрема співвідношення масштабів простору і масштабів сутнісних ознак розвитку) (А. Трейвиш, 2006).

Мономасштабні, полімасштабні, омнімасштабні (представлені на усіх можливих рівнях) та позамасштабні географічні явища і процеси (А. Трейвиш, 2006).

Концепт геочасу

Час — форма буття матерії, що виражає тривалість її існування, послідовність зміни станів у процесі трансформації і розвитку всіх матеріальних систем (М. Горлач «Філософія», 2001).

Трактування часу як руху (еволюція, розвиток і заперечення старого, розрив з минулим і створення нового) і ритму, повторюваності (збереження і перенесення з минулого у сучасне і майбутнє усього життєздатного, загальнолюдського) (О. Топчієв, 2005).

Види часу (множинність часів): астрономічний, біологічний (життєвий час індивіда і час еволюції виду), географічний, геологічний, економічний, індивідуальний, історичний, культурний, локальний, науковий, освітній, політичний, соціальний, працежиттєвий, універсальний, фізичний (Л. Шевчук, 2016); уявний час (англ. imaginary time) — час, який вимірюється уявними числами (С. Гокінґ, 2015).

Соціолого-філософський підхід З. Баумана до виділення типів часу: лінійний (XVІ—XX ст.) — час пришвидшується унаслідок розвитку промисловості, прямий, рухається вперед, пов'язаний із прогресом; миттєво-сумативний (з ХХІ ст.) — трактується як сума короткотривалих відрізків часу, де окремий відрізок — це квант людського часу, що має певну інформацію, потребує її оцінки та прийняття відповідних рішень, що збільшує його витрату, тому час розмивається, зумовлює невпевненість людей у собі, надання переваг експертному прийняттю рішень для його економії (З. Бауман «Плинні часи. Життя в добу непевносте», 2013; О. Шаблій, 2015, Кн. 1).

Феномен соціального часу — як незворотно пов'язаного зі соціальним простором процесу руху, розвитку соціальних систем та їхнього відображення у людській свідомості.

Особливості соціального часу: неоднорідність (здатність стискатись, ущільнюватись у період соціальних революцій і катастроф і розтягуватися в період стагнації), багатоплановість (соціальні процеси різного рівня, масштабу і складності, кожний у своєму часовому інтервалі, зі своєю послідовністю, ритмом і темпами узгоджуються у єдиному суспільному порядку і єдиному часі). Головні функції соціального часу: взаємна синхронізація, координація і часова послідовність окремих феноменів; організація часової системи для реалізації соціокультурної безперервності та для орієнтації у безкінечному потоці часу; осмислення пульсації (ритмів) соціокультурних систем (Я. Олійник, А. Степаненко, 2015).

Концепції часу: субстанційна (час як відокремлена реальність, поряд із носієм буття), реляційна (час як відношення, утворене взаємодією носіїв буття), реляційно-генетична (теорія реального часотривання; реальне часотривання є інваріантним аспектом будь-яких проявів тривалості трансформацій реальності, а не тільки її механічного руху (реляційна концепція) або руху відокремленого уявлення від свого якого-небудь носія (субстанційна концепція), або руху лише самої уяви (суб'єктивістська, або психологічна концепція)) (Г. Меньчиков, 2012).

Властивості часу:

✵ метричні: тривалість — сукупність миттєвостей, довжина в одиницях часу життя об'єкта або упродовж якої зберігається існування об'єкта; миттєвість — неподільний квант тривалості; темп — частота зміни подій (сповільнення або пришвидшення часу); одномірність — лінійна послідовність подій, які генетично між собою пов'язані;

✵ топологічні: однонаправленість — послідовність подій, сприйняття руху часу у майбутнє через теперішнє (вісь часу (стріла часу¹) — процеси, які протікають в одному напрямку і визначають події, які не можуть бути змінені, які неможливо повернути у висхідний стан); багатовимірність, незворотність (наприклад, час розвитку); перебіг — перехід подій майбутнього у події теперішнього і минулого.

Темпорологія (лат. tempus — час) — міждисциплінарний науковий напрямок, який вивчає час.

Час як родове поняття терміносистеми геочас (рис. 3).

Рис. 3. Поняттєво-термінологічна система «геочас»

Геочас — форма буття матерії у межах земного простору; «особлива часова субстанція, у рамках якої проявляється динаміка і розвиток земних об'єктів і геосистем ...» (Ю. Кисельов, 2015).

Види геочасу: об'єктивний (тривалість часу існування усіх об'єктів, послідовність зміни їхнього стану, навність меж і стадій змін та розвитку цих об'єктів), суб'єктивний (тривалість часу, яка відображається у підсвідомості людини на основі поєднання наявних та очікуваних подій і станів; час сприймають люди у відносній формі, використовуючи створені ними одиниці виміру — години, дні, роки тощо);

Виміри геочасу: абсолютний (координата геоподії на умовній осі — ретроспективний (минулий), актуальний (сучасний), перспективний (майбутній)), відносний (часовий інтервал між геоподіями). Важливість геочасу у фізичній географії, оскільки просторові моделі, які вона вивчає, можна пояснити лише історично (ретроспективно) (М. Pidwirny, 2006).

Прояви геочасу: лінійний підхід (лінійний, або історичний час), в основі якого річні, добові вимірювання часу; цикловий підхід (цикловий час), в основі якого уявлення про спіралеподібний розвиток (М. Шарыгин, Л. Чупина «Подходы к изучению географического пространства-времени и проблеми, связанные с ним», 2013; О. Шаблій, 2015, Кн. 1).

Використання поняття циклового часу у природничих і суспільних науках: географічні цикли (W. Davis, 1899), геологічні цикли, тектонічні цикли, кліматичні цикли, цикли коливання інсоляції земної поверхні (цикли Міланковіча, M. Milankovic, 1920), цикли зледеніння в історії Землі (M. Milankovic, 1920), економічні цикли (Н. Кондратьев, 1928), циклічність географічної оболонки (А. Григорьев, 1937), соціальні цикли (А. Чижевский, 1973), етногенетичні цикли (Л. Гумилев, 1979), цивілізаційні хвилі (A. Toffler, 1980), довгі цикли глобальної політики (G. Modelski, 1987), природні цикли (геліогідрокліматичні, геофізичні, кліматичні цикли) (В. Кривенко, 2011) та ін.

Виникнення нових понять стосовно часових аспектів функціонування систем (темпосвіт, темпоральність, темпоральний синергізм) (А. Уйомов, 2002).

Темпосвіт — поняття, що враховує факт, за яким різні початкові впливи зумовлюють відмінність режимів функціонування наявних систем, тобто структури і системи мають різні темпи змін.

Темпоральність — підвищена чутливість до плину часу (швидка і повільна плинність часу).

Темпоральний синергізм — цілісність часопростору; множинність часів, зокрема виділення соціального часу як єдності часопростору з первинністю змістовного (функціонального) аспекту; функціональна первинність часу живої речовини. Роль В. Вернадського у закладенні основ темпорального синергізму.

Розвиток часової географії (географія часу, часопросторова географія, хроногеографія; англ. time geography). Часова географія — наука, яка вивчає переплетіння розподілу станів і подій у пов'язаному блоці «простір-час» (T. Hagerstrand, 1975); досліджує закономірності у ритмах життєдіяльності людини, циклічності суспільних процесів (N. Thrift «Time, Spaces and Places», 1978).

Головні поняття часової географії: стація, траєкторія, вузол діяльності, часовий ландшафт, діорама, ситуація, намір, призма.

Стація (англ. station) — певне місце, де людина повинна бути фізично присутньою для здійснення будь-якої діяльності або взаємодії з іншими людьми. Траєкторія (шлях, англ. path) — діяльність людини у системі «простір-час» (англ. space-time path); поняття, запроваджене для того, щоб «оцінити значення безперервності у послідовності ситуацій». Вузол діяльності (англ. bundle activities) — перетин кількох траєкторій. Часовий ландшафт — сукупність траєкторій і вузлів, що включає в себе людей з їхньою пам'яттю, почуттями, думками, намірами. Діорама (англ. diorama) — часова система, яка складається з низки часових ландшафтів. Ситуація — стан діорами на певний момент; положення щодо оточення. Намір (проект, англ. project) — «поняття, яке здатне співвідносити події, які відбуваються, з прагненнями до мети». Призма — часопростір діяльності людини, яка обмежується певними умовами (обмеження) (T. Hagerstrand, 1982).

Обмеження, які впливають на ситуацію: обмежені можливості (англ. capability constraints) — обмежують діяльність особистості через її біологічну будову і/чи засоби, якими вона може керувати; обмежені зв'язки (англ. coupling constraints) — «визначають, де, коли і на скільки часу людина повинна об'єднатися з іншими особами, засобами і матеріалами для

виробництва, споживання, транзакції»; обмеження впливу (англ. authority constraints) — наявність доменів (англ. domain) — об'єктів часопростору, у межах яких речі і події перебувають під контролем певної особи чи групи осіб (T. Hagerstrand «Tidsanvandning och omgivningsstruktur», 1970).

Напрямки досліджень часової географії:

✵ концептуалізація просторово-часової поведінки окремих осіб(T. Hagerstrand, 1970, «Space, Time and Human Conditions», 1975, 1985; A. Pred «The Choreography of Existence: Some Comments on Hagarestrand's Time Geogeography and its Effectiveness», 1977; D. Parkes, N. Thrift «Time, Spaces and Places», 1978; L. Frandberg «Paths in Transnational Timespace: Representing Mobility Biographies of Young Swedes», 2008);

✵ використання часу у домогосподарствах і особливості мобільності населення (B. Lenntorp «A Time-geographic Simulation Model of Individual Activity Programmes», 1978; D. Janelle et al. «The Temporal Ordering of Urban Space and Daily Activity Patterns for Population Role Groups», 1998; M. Dijst «Two-earner Families and Their Action Spaces: a Case Study of Two Dutch Communities», 1999);

✵ транспортні потоки (L. Burns «Transportation, Temporal, and Spatial Components of Accessibility», 1979; M.-P. Kwan «Space-time and Integral Measures of Individual Accessibility: a Comparative Analysis Using a Point-based Framework», 1998) та ін.;

✵ виграш часу як критерій соціально-економічного зростання.

Становлення постмодерного суспільства і трансформація змісту головних понять часової географії. Поява нових понять часової географії: теперішнє, яке скорочується; ефект темпорального згущення інновацій; «музеєфікація» культури (швидке старіння досягнень матеріальної і духовної культури, які «потрапляють у музеї») (H. Lubbe «Im Zug der Zeit», 1992).

Використання ментального підходу у новій географії часу, який забезпечує консолідацію просторових і часових викликів сучасного наукового дослідження (В. Lenntorp «Time-geography — at the End of its Beginning», 1999).

Розгляд нової географії часу як потужної концептуальної основи для розуміння просторово-часових обмежень людської діяльності на основі використання великих об'ємів просторових даних (J. Miller «A Measurement Theory for Time Geography», 2005). Перехід у новій географії часу від статичного підходу до динаміки у реальному часі, від просторово-орієнтованих досліджень до просторово-часових, до дослідження призми просторово- часового сприйняття у віртуальному просторі (S. Shaw «Individual-based Tracking Data: Potentials and Challenges to Transportation Geography», 2009).

Дослідження географією часу нових явищ, що виникають у постмодерному суспільстві — фрагментація повсякденної активності (англ. fragmentation of everyday activities), віртуальна мобільність (англ. virtual mobility), місце у віртуальному просторі (англ. a location in virtual space), багатозадачність (англ. multitasking), гіпермобільність (англ. hypermobility) (M. Sveda, M. Madajova «Changing Concepts Of Time Geography In The Era Of Information And Communication Technologies», 2012).

Концепт геочасопростору

Вплив на розвиток концепту геочасопростору здобутків теоретичної фізики (концепт часопростору, концепт сингулярності, теорема про синіуляр- ність, антропний принцип, гіпотеза унікальної Землі, принцип пересічності, парадокс Фермі та ін.).

Часопростір/простір-час (англ. space-time) як чотиривимірний простір, точки якого — події (S. Hawking «A Brief History of Time: From Big Bang to Black Holes», 1988; С. Гокінґ, 2015).

Доцільність використання чотирьох координат події для опису її положення у часопросторі (чотиривимірному просторі) (три координати просторові, четверта — міра часу).

Сингулярність (лат. singularis — єдиний, особливий) — точка у часопросторі, у якій кривизна часопростору стає нескінченною (С. Гокінґ, 2015).

Теорема про сингулярність (англ. singularity theorem) — теорема, згідно з якою сингулярність повинна існувати за певних умов, зокрема Всесвіт мав початися від сингулярності (С. Гокінґ, 2015).

Антропний принцип (принцип антропності, принцип Зельманова—Картера, грец. ανθρωπος — людина) — люди спостерігають Всесвіт саме таким, а не інакшим, оскільки за інших умов люди у такому світі не існували б. «Ми бачимо Всесвіт таким, яким він є, адже ми існуємо» (С. Гокінґ, Л. Млодінов, 2016).

Дві форми трактування антропного принципу (B. Carter, 1973):

✵ «слабкий» антропний принцип — те, що ми очікуємо спостерігати, має бути обмежене умовами, необхідними для нашого існування як спостерігачів (умови, необхідні для розвитку розумного життя, наявні лише на певних ділянках, обмежених у просторі й часі; люди виникли через збіг багатьох факторів в одній з таких областей; розумним істотам, які проживають у таких реґіонах, не випадає дивуватися тому, що їхнє місцеперебування у Всесвіті відповідає умовам, необхідним для життя);

✵ «сильний» антропний принцип — Всесвіт (і, отже, фундаментальні параметри, від яких він залежить) має бути таким, щоб у ньому, на деякому етапі еволюції, припускалось існування спостерігачів (у Всесвіті закономірно і обов'язково виникають саме такі умови, що зумовлюють появу людини).

Гіпотеза унікальної Землі — низка наукових припущень, які обґрунтовують ідею про рідкість високорозвиненого життя у Всесвіті (P. Ward, D. Brownlee «Rare Earth: Why Complex Life is Uncommon in the Universe», 2000).

Принцип пересічності (принцип Коперника) як протилежність гіпотези унікальної Землі: ні Земля, ані люди на ній не є чимось особливим у Всесвіті (наявна або можлива наявність великої кількості планет і цивілізацій, подібних до земної).

Парадокс Фермі: поєднання поширеної віри у те, що у Всесвіті існує значна кількість технологічно розвинених цивілізацій, із відсутністю будь- яких спостережень, які б її підтверджували, є парадоксальним, звідси, або наше розуміння природи, або наші спостереження є неповними і помилковими (E. Fermi «Nuclear physics», 1950).

Нерозривність географічного простору і часу: кожен час має свій простір, а кожний простір — свій час (часопростір; за І. Валлерстайном, timespace). Часопростір — реальність, що спричинена плинним соціальним розвитком і характерна для соціального аналізу. Категорії часопростору: епізодичний геополітичний, циклово-ідеологічний, структурний, вічний, трансформаційний (I. Wallerstin «The timespace of world-systems analysis: a philosophical essay», 1993).

Поняття геочасопростору як відображення просторово-часового континууму і дискретності географічної оболонки, що збігається зі сучасним філософським трактуванням проблеми співвідношення простору і часу.

Особливості геочасопростору: незначні розміри (на противагу Всесвітові), невеликі швидкості часу (менші від швидкості світла).

Взаємозв'язок і доповнюваність простору і часу (через ергодичність, метахронність, позиційну компенсаційність) (Н. Багров, В. Боков, И. Чер- ванев, 2005).

Когнітивне і прикладне значення концепту геоподія.

Геоподія — те, що має місце, відбувається, настає у довільній точці гео- часопростору. Згідно з теорією відносності, геоподія — точка просторово- часового континууму.

Використання поняття часопростір у географічній науці: цивілізаційний часопростір («цивілізаційні сліди» А. Тойнбі, 1934—1961), етно-національний часопростір (Л. Гумилев, 1979), національний часопростір (Р. Шпорлюк, 1979, 2013), державний часопростір, канонічний часопростір та ін.