Основи філософських знань

Розділ шостий - РЕЛІГІЄЗНАВСТВО

ГЛАВА ЧЕТВЕРТА - ВІЛЬНОДУМСТВО. СВОБОДА СОВІСТІ - 3. Проблема свободи совісті

Особливості закону про свободу совісті.

Відокремлення церкви від держави не означає того, що закони, де втілено загальнодержавну волю і волю інших політичних суб'єктів, узагалі не регулюють відносини між церковними організаціями і державними органами. Така постановка питання не відповідала б соціальній природі релігійно-церковного комплексу. Релігія є складовою частиною суспільства. Релігійні відносини виступають змістовним елементом неполітичних стосунків громадянського суспільства, тому держава зобов'язана захищати і надійно регулювати такі відносини. Але суспільство складається з релігійних і нерелігійних груп населення, тому держава через законодавство також регулює відносини між цими категоріями громадян.

На перше місце виступає надання з боку держави можливості сповідати будь-яку релігію за умов, що відправлення певного релігійного культу не порушує законів, не посягає на права інших громадян і не шкодить здоров'ю людей. Законодавче регулювання релігійних відносин існує практично в усіх країнах. Так, у ст. 14 Конституції Бельгії підкреслюється, що свобода віросповідання і відправлення культу гарантується за умов припинення правопорушень, здійснюється при реалізації свобод. Конституція Японії визнає свободу віросповідання тільки в межах, сумісних з суспільним спокоєм і порядком, а також з обов'язками підлеглих (ст. 28). У Конституції Швейцарії зазначається, що здійснення цивільних і політичних прав не може бути обмежене приписами або умовами церковного чи релігійного характеру. Релігійні переконання не звільняють від виконання цивільних обов'язків: «Вільне відправлення релігійних обрядів забезпечене, не порушуються вимоги суспільного порядку і добрих звичаїв» (ст. 49 — 50). Католицька церква на соборі у Ватикані прийняла декларацію про релігійну свободу, де вказується, що релігійні організації і віруючі зобов'язані виконувати вимоги світської влади, не порушувати суспільний порядок і що громадянське суспільство має право захищатися проти зловживань, що можуть мати місце під гаслами релігійної свободи.

В Україні законодавчо закріплюються умови здійснення свободи совісті. По-перше, політико — правові — в обмеженні можливостей церкви втручатися у державні справи; церква відокремлюється від держави; здійснюється певна секуляризація державно-правових відносин та народної освіти; юридичне забезпечується право сповідати будь-яку релігію або не сповідати ніякої, відправляти релігійні культи або вести гуманістичну пропаганду; по-друге, ідеологічні в доступності масам освіти, науки, культури; у забезпеченні права особи на всебічний розвиток. У Конституції України у главі «Права, свободи та обов'язки людини і громадянина» розглядає характер взаємодії особи і суспільства, громадянина і держави. В Україні свобода совісті є конституційним принципом, нормою державного права: кожному громадянину надано право і забезпечена можливість вільно визначати ставлення до релігії, тобто сповідати будь-яку релігію або бути вільномислячим. Свобода совісті оберігається цивільним, кримінальним, адміністративним та сімейним правом; питання, що стосується забезпечення свободи совісті, уміщено в законах про працю, народну освіту, інших законодавчих актах.

Поняття, що виражає релігію та вільнодумство соціально-політичне життя, свободу совісті має різні форми вияву. По-перше, ідеологічно-концептуальна свобода совісті — це судження, сформульоване ідеологами того або іншого класу, антиклерикального руху, окремих вільнодумців чи організації атеїстів, а також теологів і служителів церкви. По-друге, програмно-політична свобода совісті — це складовий елемент програм політичних партій, їх гасло у боротьбі за владу. По-третє, конституційно-правовий принцип свободи совісті — положення і норми, що зафіксовані в Конституції. Ці форми поняття свобода совісті, його елементи, структура за конкретних умов наповнюються різним, іноді навіть протилежним змістом.

У суспільстві здійснено секуляризацію державно-правових відносин; регулятивно-санкціонуюча роль релігії та церкви повністю усунута в галузі освіти, трудових відносин, соціального забезпечення. Ці й багато інших сфер соціального життя повністю перебувають у віданні держави і правотворчих суспільних організацій. Держава встановлює обсяг прав і обов'язків будь-яких організацій, у тому числі релігійних, визначаючи їх функції. Релігійні організації не виключено зі сфери дії державних законів. Релігія визнається особистою справою у тому разі й у тій мірі, якщо не завдає шкоди інтересам держави і суспільства. Забезпечуючи свободу совісті, держава дозволяє діяльність релігійних організацій за умов, що додержуються чинного законодавства, відправлення культів не приводить до порушення громадського порядку і не супроводжується посяганням на права віруючих.

Реалізація права віруючих на відправлення релігійних культів забезпечується спеціальними законами та контролем за неухильним додержанням їх з боку держави та її органів, зокрема Державного комітету України з питань релігій, уповноважених при місцевих радах народних депутатів. Діє Закон «Про свободу совісті та релігійні організації».