Вступ до філософії - Великі філософи навчальний посібник - Віктор Андрущенко 2005

У пошуках вічного
Квінт Септімій Флорент Тертуліан

(Нар. між 155-165 - помер 220 чи 240)

«Credo quia absurdum» («Вірю тому, що абсурдно»)

Біографічні дані про цього Великого вчителя християнства і філософа надто скупі. Він народився між 155 і 165 pp. нашої ери в Карфагені, в сім’ї проконсульського центуріона. Отримав пристойну риторичну та філософську освіту. З грецьких авторів йому відомі були Гомер, Піфагор, Емпедокл, Платон і Арістотель. Тертуліан знав і поважав Зенона, Лукреція, Цицерона і Сенеку. Пізніше — вивчив право, працював адвокатом у Римі. За свідченням біографів Тертуліана, в юнацькі роки той був вороже налаштований проти християнства. Що спонукало його до прийняття християнства, нам невідомо. Однак фактом є те, що повернувшись до Карфагена, він прийняв християнство і став пресвітером.

За характером Тертуліан належав до особистостей харизматичного типу. Як засвідчує один із найбільш глибоких дослідників цього мислителя К. Попов, «пристрасна, палка, жорстка, але могутня натура його не підкорялась ніяким стримуючим впливам; ні християнство, ні освіта не здійснили на нього повної пом’якшувальної дії. Завжди збуджений і нічим невдоволений, він все життя веде боротьбу — із самим собою, із зовнішніми та внутрішніми ворогами церкви, боротьбу за церкву і проти церкви» (Попов К. Тертулиан, его теория христианского знания и основные начала его богословия. — К., 1880. — С. 3).

До наших днів дійшов 31 трактат Тертуліана. До них слід приєднати такі втрачені твори, як «Про надію вірних», «Про рай», «Про властивості душі», «Про долю», «Про примирення душі» та ін. За змістом філософсько-релігійна спадщина Тертуліана поділяється на три основні групи: а) апологетичні трактати («До язичників», «Апологетик», «Про свідчення душі» та ін.); б) практично-аскетичні («Про ідолопоклоніння», «Про каяття» та ін.) та в) догматично-полемічні твори («Про плоть Христа», «Про душу», «Проти Маркіона» та ін.). Зрозуміло, цей поділ має умовний характер. Ряд творів можна впевнено віднести до суміжних груп. Помилки тут, очевидно, не буде, так як всі вони об’єднані єдиною метою й переконаністю в істинності Святого Письма, захисту, пропаганді і роз’ясненню якого філософ присвятив все своє життя.

Тертуліан наголошував, що язичеська література є корисною для християнина як джерело інформації, і разом з тим підкреслював, що в ній «немає істини»: вона терпима, як необхідне зло. Висока філософська культура, досконале (і текстуальне) знання Біблії і літературна майстерність дозволяли Тертуліану викладати свої трактати доступно і обґрунтовано. Він віртуозно володів словом, міг передати найтонші нюанси Святого Письма, переконати в його істинності.

Власної філософської системи Тертуліан не створив. Очевидно, у цьому тоді не було потреби. Він розмірковував (філософствував) над Святим Письмом і тим самим розгортав його межі від тісно корпоративного (як відомо, християнство розпочиналось як релігія рабів) до вседержавного, суспільного і світового значення. Практично під кожне принципове положення християнства він «підвів» ту необхідну філософську основу, спираючись на яку воно й утвердилось у якості однієї з найпотужніших світових релігій.

Про що ж розмірковував Тертуліан і які біблейські мотиви його цікавили першочергово? Насамперед, проблема творення світу «із нічого», єдність (і божественність) людської душі і тіла; пізнання принципово непізнаного і віри; співвідношення добра і зла в конкретній людині і в суспільстві тощо.

Як відомо, в часи Тертуліана чіткого положення про творення світу Богом «з нічого» ще не було. Традиційна філософія пояснювала творення світу з абстрактної «матерії». Тертуліан прекрасно знав і розумів тезу Тита Лукреція Кара про те, що «з нічого нічого не виникає». Однак він не міг поступитись авторитетом Бога, а тому підійшов до цього питання з іншого боку — з боку духовної сутності самого Бога — Софії. За Тертуліаном, Бог створює світ не з «матерії», а з Софії, тобто зі свого власного Розуму.

У такому ж дусі він витлумачує і людину. На думку філософа, людина є істотою розумною, створеною за образом і подібністю

Бога. Вона має дві складові — душу і тіло. Образ Божий — це Душа, подібність — у доброму настрої душі. Одночасно філософ підкреслював, що в душі (як і Богові) також потрібно виокремлювати «дух» і «тіло» — дві різні, але тілесні субстанції. Звідси Тертуліан робить висновок: людина не є єдністю «ворожих» начал, як стверджували гностики, вона єдина у своїй подібності Богу, «зіткана» з добра, віри і любові, покликана утверджувати ці божественні цінності у своєму житті.

Звідки ж тоді у світі береться «зло»? Обійти це питання Тертуліан не міг, це знову таки принизило б авторитет Бога і Святого Письма. Філософ вибудовує своє етичне вчення, де природа «зла» виноситься за межі предметного поля творінь Бога й віддається людині, вірніше, її волі, яка має бути вільною від зовнішньої необхідності й володіє правом вибору. Диявол, зазначає Тертуліан, вперше здійснив гріх вільно. Добро і зло, вважав філософ, мають не субстанційний, а чисто моральний характер: джерелом «зла» є недотримання обов’язку вільним суб’єктом.

Твори Тертуліана утримують масу моральних повчань і різкого неприйняття моральних вад. Філософ не приховує свого негативного ставлення до «культури язичників», закликає до пошуку природних, не знівечених форм морального життя. Душа — «природна християнка» — сама має знайти дорогу до Бога, звільнитись від перепон язичеських забобонів. Душа повинна жити в страху Божому. Душі тих, хто померли, очікують останнього суду, на якому отримають відплачування за заслугами, повчав мислитель.

За свідченнями більш пізніх мислителів, як талановитий першовідкривач релігійно-філософських істин, Тертуліан всюди і скрізь був першим, однак не створив нічого стрункого і закінченого. Але він здійснив дещо більше, ніж побудова системи: філософ знайшов і обґрунтував ряд гостропарадоксальних формул, які піднімають Святе Письмо над будь-якою літературною, у тому числі й філософською, творчістю, переконують людей у тому, що воно є єдино істинним.

Звернімося до Тертуліана: «Що спільного між філософом і християнином? Між учнем Греції і учнем Неба? Між шукачем істини і шукачем вічного життя?»; «Що Афіни — Ієрусалиму? Що Академія — Церкві? Що єретики — християнам?»; «Син Божий розіп’ятий — це не соромно, тому що достойно сорому; і помер Син Божий — це абсолютно достовірно, тому що безглуздо; і, похований, воскрес — це поза всяким сумнівом, тому що неможливо». «Тим більше треба вірити там, де найбільше й не віриться, тому що все це дивно! Але ж якими мають бути діяння Божі, якщо не зверх будь-якого дива? Ми й самі дивуємось, тому що віримо». Можливо, саме з цих роздумів народились слова «Credo quia absurdum» («Вірю тому, що абсурдно»), які приписують Тертуліану, хоча у такому конкретному вигляді в його творах їх відшукати не вдалося.

Обґрунтуванням означених парадоксів філософ подарував християнству універсальний захист цього величного вчення і одночасно ключ проникнення в одвічне його таїнство. «Філософський» розум в принципі не здатен відобразити таїнство своїми раціональними засобами. Передати суть віри можна лише чимось «надрозумним», «парадоксальним». Цим самим Тертуліан розв’язав вузол недовіри до розуму, зав’язаний зруйнованою античною культурою, одночасно він ще більш туго затягнув його: філософ показав межу, до якої може дійти розум, не впадаючи в невідтворні антиномії і не породжуючи єресь. За Тертуліаном, розум є могутнім знаряддям і опертям людини, однак він не має сили у справі її спасіння. Спасіння може бути досягнутим в результаті особистої дотичності людини до Живого Бога — через віру і завдяки вірі.

Останнє й визначає місце Тертуліана в системі релігійної філософії. Як зазначає А.Столяров, він є повноправним учасником того ряду, який іде від Ап. Павла до Августина, Паскаля і Кіркегора, а від них — до сучасних форм релігійного екзистенціалізму (Див.: Столяров А. Тертулиан. Эпоха. Жизнь. Учение/ В кн.: Квинт Септимий Флорент Тертулиан. Избранные сочинения. — М., 1994. — С.34).