Вступ до філософії - Великі філософи навчальний посібник - Віктор Андрущенко 2005

Обличчям до людини
Франческа Петрарка

(1304 - 1374)

«И мира нет — и нет нигде, врагов; Страшусь — надеюсь, стыну — и пылаю, В пыли влачусь — и в облаках витаю; Всем в мире чужд — и мир обнять готов! »

Як найвеличніший поет тогочасного періоду, італійський мислитель, засновник гуманістичної культури Відродження Франческо Петрарка був увінчаний лавровим вінком на Капітолійському пагорбі в Римі. Це свідчило про його популярність і визнаність серед володарів Римської імперії. Між тим, останнє Петрарку не вабило: не приймаючи офіційної теології й середньовічної схоластики, він обирає долю гуманіста, ліричного поета, співця високого духу людяності і любові.

Батько майбутнього філософа флорентієць Петраколло ді Паренцо був нотаріусом. За бажанням батька юнак вивчає граматику, риторику, діалектику; пізніше, в університеті Монпельє, він чотири роки вивчає право. Продовження навчання здійснюється також в Болонському університеті. Однак дійсним захопленням юнака стає не право, а стародавня латинська література. Він був великим шанувальником Вергілія і Цицерона, завдячуючи яким знайомиться з античною філософією, щиро захоплюється Платоном.

У 1326 р. Петрарка приймає духовний сан, який не завадив йому любити життя, що стало для нього внутрішнім стимулом, спонукало увагу до зовнішнього світу, радощів і спокус. Будучи відкритим до світу, Петрарка одночасно намагається усамітнитись, пізнати сутність буття через осягнення своєї внутрішньої природи. Ці роздуми знайшли втілення у різноманітній філософській і літературній спадщині мислителя, зокрема, в творах «Про усамітнене життя», «Моя таємниця» тощо. Ці ж мотиви пронизують такі його поезії, як «Сонети на життя мадонни Лayри» і «Сонети на смерть мадонни Лаури», памфлети «Про власне і чуже неуцтво», листи («Листи до нащадків»). Означені твори Петрарки вказують на подвійні пріоритети духовного світу автора, па його внутрішню боротьбу з самим собою, у якій не можна визначити переможця.

Як філософ, Петрарка одним із перших розвінчує абсолютизований авторитет Арістотеля, показав його як великого філософа, але в «однім і тім же ряді з іншими». Більш фундаментальним мислителем Петрарка вважав Платона. Він постає як християнський неоплатонік, який усвідомлює, по-перше, що першопочатком світу речей і людських істот є божественна ідея; по-друге, існують різні ступені втілення краси, і людська краса постає лише нижчим щаблем у порівнянні з красою божественною.

Такими думками він у діалозі «Моя таємниця, або Книга бесід про зневагу до світу» ділиться зі своїм співбесідником і духовним наставником, роль якого тут виконує бл. Августин. Він навіть осуджує себе, що так і не зміг «здолати» цей «нижчий щабель», і тому звичайна любов багато значить у його житті. Проте, не так усе просто. Петрарка надає останній філософського змісту. Любов у розумінні Петрарки, є не небажаною для людини, а, навпаки, конче необхідною, бо за глибиною своїх духовних якостей і моральною досконалістю Лаура викликає (формує) у Петрарки любов до Творця. Перетворившись на предмет творчого натхнення, Лаура ніби полишає межі звичайного буття і людської любові і стає дзеркалом, відображенням космічної душі, провідником любові вищої.

Досліджуючи постать Франческо Петрарки, вчені виокремлюють у ній наступні риси: індивідуалізм; звертання до авторитетів античності тільки у тому випадку, коли вони підтверджують його погляд або його підхід; намагання примирити нові потреби з середньовічним християнством. Зрозуміло, що його світобачення, манера поведінки і спосіб мислення були новаторськими, такими, що знаходили своє об’єднання в новому історичному світогляді. Цим він не міг не дратувати так званих університетських ортодоксів, котрі намагались применшити значення цієї непростої історичної постаті і звести феномен Петрарки до неуцтва і формальної неосвіченості. На це Франческо відповідав, що смисл життя відкривається не тому, хто нагромаджує силогізми, а тому, хто оволодів мистецтвом бути вільним. Отже, діалектика, або логіка у розумінні схоластів, що застосована з розумом, є не метою, а тільки інструментом духовного становлення.

Очевидно, що Франческо Петрарка не тільки був провісником нової доби, але позначив і окреслив суттєві риси, що визначають людину Відродження.

Які ж роздуми передують гуманістичному баченню людини? Мабуть, про те, що людина у своєму житті завжди як на гойдалці: розкошує або бідує, начальствує або підкоряється... Міру діянням і речам дає душа. Визначає міру — Бог, бо тільки Йому відома «золота середина». А в людині, за Петраркою, злито і тілесне, і духовне, тому смерть є не тільки руйнацією тіла, але й поєднаного з ним духу. Тобто для Петрарки — це християнство, та з новими ознаками. Людина Відродження не «живе з Богом», як сказали б у Середньовіччі, а лише мислить у горизонті Бога. Новий показник людського буття є любов, але не тільки божественна, але й людська, що поєднує душу з тілом. Цікаво, що і любов до Бога також особлива. Згадаємо, в «Сповіді» Августин плаче від любові і вдячності Богові за те, що Він витяг його з небуття, привів у життя. Августин всім єством відчуває, наскільки замала його вдячність поряд з божественним благодіянням. Петрарка, при всій щирій любові до Бога, скоріше захоплюється Його майстерністю у творенні як світу в цілому, так і окремої речі, або єства; він не прагне розчипитися в Ньому, а намагається стати... колегою. Любов відкриває в людині творця. Вона творить свій світ і хоче в ньому жити Любов’ю, Розумом і Здоровим Глуздом, попираючи смерть. На запитання Августина — літературного героя твору Петрарки «Моя таємниця», чого він хоче, Франческо відповідає: праці прекрасної, виняткової, визначної, творчої, бо саме завдячуючи їй, митець створює власну реальність людського світу. Звісно, така реальність не може конкурувати зі світом гірським. Але людину Відродження це і не турбує, бо створене нею є самобутнім і самозначущим. Петрарка говорить вустами свого ліричного героя: «Яне сподіваюсь стати Богом, стяжати безсмертя і охопити небо і землю; мені досить людської слави, її я жадаю. І, смертний, сам жадаю лише смертного».

Отже, гуманізм, на думку Петрарки, полягає в тому, щоб людина усвідомила свою унікальність і навчилась жити напруженим життям, відкриваючи у собі, своєю діяльністю багатство закладених у ньому Богом смислів. І нагородою за таке життя буде безсмертя, але не в небесному сенсі, а в земному — як слава і пам’ять нащадків. Не має підстав для сумніву, що Петрарка стоїть біля витоків європейського індивідуалізму, але, наслідуючи суттєві традиції християнського Середньовіччя, він не може не усвідомлювати у ньому пастки для свідомості, при абсолютизації його як принципу світорозуміння.

Зважаючи на це, мислитель закликає людину у зверненні до внутрішнього світу не замикатись на самості, а шукати у глибинах духу Божество і пізнавати Його. Таким чином, індивідуалізм і самозаглиблення, на думку Петрарки, мають давати творчий поштовх людському життю, в чому і полягає гуманізм світогляду видатного італійського поета.