Вступ до філософії - Великі філософи навчальний посібник - Віктор Андрущенко 2005

Обличчям до людини
Джордано Бруно

(1548-1600)

«Хто хоче пізнати найбільші таємниці природи, нехай розглядає і спостерігає мінімуми і максими суперечностей і протилежностей»

Яскравим, самобутнім і одночасно трагічним мислителем в когорту видатних особистостей епохи Відродження, а з часом — у світову інтелектуальну культуру ввійшов італійський містик, філософ і поет Джордано Філіппо Бруно, за єретичний релігійний місіонізм засуджений інквізицією до страти й спалений в Римі у 1600 році.

«З дитячих років, — згадує Бруно, — вступив я в мученицьку боротьбу з долею». І це дійсно так. Збіднілий дворянський рід, де народився Філіппо, не міг дати хлопцю те, на що він заслуговував за своїми інтелектуальними здібностями і покликанням. Після навчання латини в місцевій приватній школі юнак поселився в Неаполі, де розпочинає більш-менш систематичне приватне заняття філософією, вслуховується в дискусії гуртківців-гуманістів, з трепетом спостерігає за їх конфліктами з інквізицією, стає послушником монастиря Сан-Доменіко Маджоре, приймає монашеське ім’я Джордано.

Як згадують сучасники Бруно, здібного юнака, який вирізнявся феноменальною пам’яттю, возили в Рим до Папи: настоятелі пишались майбутньою славою доменіканського ордена! Життя і доля Бруно розпорядились інакше. Його проникливий розум намагався вирватись із тісних лабет офіційно витлумаченого святого письма, протиставити йому своє власне світобачення, утвердитись у вільному пошуку істини.

Розповідають, що на одному з монастирських диспутів Джордано виступив на захист єретиків. Це викликало хвилю обурення з боку церковників. Бруно тікає до Рима. У його келії робиться обшук, який виявляє неймовірне — зазначені в папському індексі як заборонені твори Ієроніма і Іоанна з коментарями Еразма Роттердамського!

Проти Джордано була порушена інквізиційна справа, яка нарахувала біля десятка звинувачень. Переконавшись, що надій на виправдання немає, Бруно покидає папську столицю. Розпочинаються довгі роки поневірянь. Генуя, Савоя, Турин, Венеція, Брешія, Мілан — далеко не повний перелік міст, де намагався знайти й виразити себе талановитий і самобутній мислитель. Зрештою, підтриманий земляками, він зупинився в Женеві, де записався в «Книгу ректора» Женевського університету й поринув у справу підготовки проповідників нової віри — кальвінізму. Однак і тут Бруно не втримався від іншомислення. Його памфлет проти одного з інтелектуальних лідерів кальвіністської общини потягнув за собою відторгнення від церкви, ув’язнення, принизливу процедуру каяття й поспішний від’їзд до Ліона, а згодом до Тулузи, де за конкурсом Бруно був допущений до читання лекцій з філософії в місцевому університеті.

Здавалося б, життя мислителя поступово входило в більш-менш врівноважене річище. Та де там! У своїх лекціях Бруно намагається спростувати схоластичну арістотелівську традицію. А це, знову ж таки, не могло бути сприйнятим інакше, як єресь. Проти філософа виступили його університетські колеги. Бруно виїздить до Парижа, читає лекції в Сорбонні, які нарешті приносять йому не лише визнання, але й славу. Увагу на філософа звернув король Франції Генріх III, симпатії, заступництво і підтримка якого забезпечували відносну незалежність мислителя від університетської адміністрації і церковної влади. У Парижі Бруно видав свої перші книги.

І знову ж таки, щастя продовжувалось недовго. У зв’язку з посиленням реакції католицьких структур, філософ переїздить до Лондона, де розпочав читання лекцій у знаменитому Оксфордському університеті. Публічні оксфордські читання Бруно збирали велику студентську аудиторію, однак, офіційно визнані вчені університетські кола і адміністрація прийняли його холодно, а згодом просто заборонили йому читання лекцій. І знову Париж, Рим, Венеція... вільнодумство, нові, більш вагомі звинувачення у єресі, зрештою, арешт, суд і... Як засвідчують очевидці, 17 лютого 1600 року, вже стоячи на костровищі з кляпом у роті, Великий філософ відторгнув протягнутий для каяття хрест.

За що ж його так ненавиділа церква? Відповідь очевидна: за вільнодумство! Бруно був мислителем вселенського масштабу. Його думка перевершувала будь-які офіційно установлені канони. Він висловлював її відкрито, а тому й слугував загрозою домінуючій в ті часи ідеології папства, церковного світу, догматизму і схоластики.

Учення Бруно є своєрідним поетичним пантеїзмом, заснованим на найновіших природничо-наукових розвідках того часу (особливо геліоцентричної системи Коперніка), фрагментах епікурейства, стоїцизму і неоплатонізму.

Наукові погляди тогочасної епохи пов’язані з іменами чотирьох талановитих природодослідників — Миколи Коперника, Йоганна Кеплера, Галілео Галілея і Ісаака Ньютона. Перший із них — польський священик і астроном Микола Коперник (1473 1543) — ввійшов в історію як творець нової, геліоцентричної системи світу; другий — німецький астроном Йоганн Кеплер (1571-1630) відомий як першовідкривач законів руху планет і фундатор теорії сонячних затемнень; третій — італієць Галілео Галілей (1564-1642) став фундатором теорії точного природознавства і теоретичних підвалин сучасної механіки; четвертий — англійський фізик, математик і механік Ісаак Ньютон (1643-1727) — як першовідкривач законів класичної механіки, закону всесвітнього тяжіння, фундатор теорії руху небесних планет.

У когорту цих вчених і філософів, які визначили параметри новітнього наукового світобачення, розвитку філософії і культури, по праву входить великий італійський астроном, природодослідник і філософ Джордано Бруно.

Найбільш відомими серед робіт Джордано Бруно є його праці: «Про причину, начало і єдине», «Про нескінченність, Всесвіт і світи», «Вигнання торжествуючого звіра», «Про героїчний ентузіазм», «Про монаду, число і фігуру», «Про складання образів» та ін.

Як відомо, геліоцентрична теорія, створена і обґрунтована М. Коперніком, повністю заперечувала середньовічні теологічні уявлення про Всесвіт і місце людини у ньому. Вона відкривала принципово нові шляхи для розвитку природознавства, зокрема фізики та астрономії. Розвиваючи цю теорію, Д. Бруно висунув ідею безкінечності Всесвіту та множинності в ньому світів, стояв на позиціях пантеїзму, «розсередивши» Бога в усій природі.

Істинна філософія, вважав Бруно, повинна спиратись на науковий досвід; необхідно відмовитись від схоластики, повести рішучу боротьбу з релігійними догматами. Знання не повинно підпорядковуватись вірі, філософ заперечував вчення про «подвійну істину»; істина одна, і вона підвласна лише природничо-науковому пізнанню. Пізнати істину, повчав філософ, означає не що інше, як побачити те дивовижне джерело світла, з якого бере початок все те, що благодатна природа малює у фарбах і про що вона повідомляє в звуках.

Він вважав, що природа і с Бог в речах. Всесвіт є нескінченним, вважав філософ. Це — Бог, який знаходиться скрізь і всюди. Світ рухається завдяки внутрішнім силам, що є вічною і незмінною субстанцією, єдиною сутністю і життям. Конкретні речі втягуються в рух вічного духу і життя у відповідності зі своєю організацією. Бог тотожний Природі, а Природа — Богу. Світ одухотворений разом з його предметами; ним рухає світова душа — своєрідний вселенський інтелект, тотожний Богу; земний і небесний світи однорідні; інші світи також заселені; планети рухаються згідно своїм орбітам; центр Всесвіту скрізь і повсюди! Цим самим філософ сформував основний принцип природознавства, що переживало період становлення: Всесвіт єдиний, безкінечний; він не породжується і не знищується, не може зменшуватися або збільшуватися. У цілому, Всесвіт нерухомий, але в його просторі рухаються лише тіла, які є складовими частками Всесвіту. Волю Бога, вважав Бруно, потрібно шукати У непорушних законах Природи, у сіянні Сонця, у красоті речей, у нескінченно різноманітних живих істотах, які своєю різноманітністю утверджують його (Бога) величну єдність. «Таким образом, — писав Бруно, — имеется первое начало Вселенной, которое равным образом должно быть понято как такое, в котором уже не различаются материальное и формальное и о котором из уподобления ранее сказанному можно заключить, что оно есть абсолютная возможность и действительность... Хотя и спускаясь по этой лестнице природы, мы обнаруживаем двойную субстанцию — одну духовную, другую телесную, но в последнем счете и та и другая сводятся к одному бытию и одному корню» (Бруно Джордано. Диалоги. — С. 247).

Такими були основні принципи філософського вчення Великого філософа. Саме вони й не сприймались церковниками. І не могли бути сприйнятими. Інквізиція безжалісно і цинічно знищувала все, що суперечило усталеним канонам, що могло викликати сумнів, що спонукало вільнодумство, підривало віру.

І все ж, істина непереможна! Ідеї Бруно не лише залишились в історії, але й дали поштовх новим оригінальним вченням. їх сила і значення для історії розвитку вільнолюбного Духу не поступаються інтелектуальним здобуткам найгеніальніших мислителів всіх часів і народів.

9 червня 1889 року на Площі Квітів у Римі — на місці спалення Великого філософа — у присутності 6 000 делегатів від народів і країн світу було відкрито пам’ятник Джордано Бруно — велетню Духа, борцю за Істину, Добро і Справедливість.