Вступ до філософії - Великі філософи навчальний посібник - Віктор Андрущенко 2005

Дух Абсолюту
Артур Шопенгауер

(1788-1860)

«Питання про свободу волі ... є наріжним каменем, за допомогою якого можна відрізнити глибоких мислителів від поверхових»

«Мене зрозуміють через двісті років», — ці слова належать першому серйозному критику системи абсолютного ідеалізму Гегеля, німецькому філософу Артуру Шопенгауеру, який зробив відчайдушну спробу протиставити діалектичному вченню Гегеля своє ірраціональне вчення про світову волю. Спроба молодого, практично нікому не відомого зухвальця межувала з божевіллям. Гегель в ті часи вважався величиною недосяжною, вершиною філософської думки як такої. І все ж Шопенгауер ризикнув. І як показало майбутнє — не помилився. Гегелівська філософська система спочатку дала тріщину, а згодом — під впливом критичних стріл Фейербаха, Маркса і Енгельса — по чала «розсипатись на шматки». «Шматки» гегелівської системи, між тим, із філософського обігу не зникали. Вони отримували автономне існування. їх вплив (як і гегелівської системи загалом) залишається вагомим і в наші дні.

А. Шопенгауер народився в м. Данцинг (нині Гданськ) в родині комерсанта. Батько майбутнього філософа був людиною похмурою, замкнутою, жорстокою; мати — жвавою й доброзичливою. Вона мала літературний дар, спілкувалась з відомими людьми свого часу, утримувала невеликий літературний салон, серед відвідувачів якого можна було зустріти Гете і Ф. Шлегеля. Зрозуміло, допитливий малюк тягнувся до матері й нехотя займався вивченням комерційної справи, до чого примушував його батько. Між батьками час від часу виникали непорозуміння і сварки. Батьки зрештою, закінчив життя самовбивством. Артур разом із матір’ю переїхав до м. Веймар, де вступив до гімназії й зайнявся вивченням класичної філології.

Навчання медицині і філософії, зоології й астрономії, природній історії й психології в найбільш знаменитому із німецьких університетів — Геттингенському сформувало світогляд юнака, зміцнило його впевненість у собі. У Берлінському університеті юнак долучився до найвеличніших надбань людського духу - до філософії. Цілком закономірно, що філософія його просто захопила: лекції в Берлінському університеті в той час читали знамениті Й. Фіхте та Ф. Шлейєрмахер. Однак, що цікаво, Шопенгауер захоплюється не Фіхте, а індійською філософією і Кантом — як пише Б. Рассел, «він слухав лекції Фіхте, але зневажав його» (Рассел Б. История Западной философии. — С. 269).

Разом з батьком — жорстоким і свавільним та індійською філософією смирення і упокорення, біля колиски майбутнього філософа стояв «Песимізм». «Життя — сумнівна річ, — скаже він пізніше, — і я вирішив присвятити своє життя роздумам про нього».

Після завершення навчання й захисту дисертації Шопенгауер повертається до м. Веймар, а після серйозного конфлікту з матір’ю переїздить до Дрездена, де зосереджується над головним твором свого життя «Світ як воля і уявлення». Подарунком долі можна вважати запрошення Шопенгауера до читання лекцій в Берлінському університеті. Однак цим подарунком він не скористався. Маючи свавільний, самовпевнений характер (очевидно, спадкоємно здобутий від батька), Шопенгауер призначив свої лекції в той же час, що й Гегель. Останній розцінив це як виклик і скрізь, де міг, надсилав на адресу «молодого нахаби» не досить приємні висловлювання. Самовпевнений юний мислитель відповідав йому тим же: «Гегелівська філософія, — говорив він, — складається із невігластва і вимислу». Не дивно, що в Берлінському університеті Шопенгауер не прижився. Його лекції збирали не більш, як 3-5 студентів. Викладацька кар’єра не склалась; твори успіхом не користувались; філософський світ зустрів Шопенгауера прохолодно.

Філософ «замикається в собі», веде розмірений холостяцький спосіб життя, більше спілкуючись з книгами, ніж з людьми. Він блискуче володів англійською, французькою, італійською і іспанською мовами. Багато читав. Годинами гуляв із своєю собакою Атма (Світова душа), курив довжелезну люльку, читав «Тайме» і зустрічався лише із журналістами, яких наймав для доведення своєї світової величі.

Розповідають, що він був антидемократичним, ненавидів революцію 1848 p., вірив у спіритизм і магію. У кабінеті філософії стояли бюст Канта, портрет Гете і бронзовий Будда. Культ Канта, як своєрідна віра, випестувана самим філософом, супроводжувала Шопенгауера до самої смерті. Європейський культур ний світ, між тим, його майже не помічав. І лише останні роки життя принесли визнання. Як сказав Шопенгауер: «Щось пере ломилось — у Берлінському і Лейпцигському університетах розпочинають читати лекції на тему «Філософія Шопенгауера». На горизонті проглядалась світова слава. На жаль, доторкнутись до її чаруючого світла філософу не вдалось: смерть застала його на її порозі.

Зрозуміти Шопенгауера важко, але можливо. Філософ май стерно володів словом, викладав свої думки досить ясно й привабливо, однак — незвично: на противагу гегелівській «абсолютній ідеї» — як сутності світу і його Творцю — він ставив єдину і позачасову «волю», що виявляється у всьому розвиткові Всесвіту, рівною мірою в живій (одушевленій) і неживій (неодушевленій) природі.

Космічна «воля», за Шопенгауером, подібна Богові — Природі, обґрунтованому великим Спінозою. Однак, якщо у Спінози «божественна воля» є творчою силою й мудрість полягає у тому, щоб підкоритися їй, то у Шопенгауера вона — зла, чужа, далека і є, скоріш, джерелом усіх наших нескінченних страждань, ніж творчої енергії і натхнення. Космічна воля, зазначає філософ, не має фіксованого кінцевого визначення (начала), якого б можна було досягти, щоб отримати задоволення. Всепереможною є лише смерть. Але й вона не може стати кінцевою метою. Людина намагається жити, діяти і творити. У цьому й приховане велике таїнство нашого буття: «ми намагаємось надути мильну бульбашку якомога більшою, хоча прекрасно знаємо, що вона лопне», — підсумовує свої міркування Шопенгауер.

Розмірковуючи про сенс буття Людини і Світу, Шопенгауер підкреслює, що інстинкт («воля») заставляє людей відтворювати себе у своїх нащадках і формах культури. Це, у свою чергу, спричиняє нові випробування і страждання, від яких не може врятувати навіть самовбивство. Людина приречена на страждання. І навіть пізнання не дозволяє їй осягнути сенс, вирватись із жорстких лабет, урівноважити себе зі світом. Лише піст, бідність, самовипробування, спрямоване на подавления своєї індивідуальної волі, якраз і є тим способом життя, яке веде до істини, дозволяє побачити те, що недоступне іншим. Мета святого, вважає філософ, якомога ближче підійти «до неіснування» — індивідуального буття, співрозмірного з буттям єдиної космічної «волі». Етичний обов’язок людини полягає в тому, щоб, відмовившись від бажань, знищивши волю до життя, позбавитись одвічного джерела страждання. «Всяке обмеження, — повчав він, — сприяє щастю. Чим більш вузьке коло нашого пізнання, наших дій і сумнівів, тим ми більш щасливі; чим воно ширше — тим частіш ми страждаємо і бентежимось. Адже разом з ним зростають і множаться турботи, бажання, тривоги».

Сучасники називали Шопенгауера «співцем жорсткого песимізму», однак не особливо довіряли його вченню, так як сам філософ вів абсолютно протилежний спосіб життя. Як правило, він не відмовляв собі в задоволеннях, обідав у хороших ресторанах, не нехтував любовними інтригами, був людиною на рідкість сварливою і скупою.

Песимізм Шопенгауера, між тим, мав не лише соціально-історичне, але й гносеологічне виправдання і сенс. Як пише Б. Рассел, «його (Шопенгауера — В. А.) песимізм дав можливість людям пристраститися до філософії, не переконуючи себе в тому, що все зло може бути виправданим. У цьому відношенні, як протиотрута, його песимізм був корисним» (Рассел Б. — С. 273). Він дозволив побачити світ «з іншого боку», висловитись з приводу аргументів, які могли б і не помітити.

Ще більш важливе значення мало вчення Шопенгауера про первинність «волі». У протиставленні гегелівській «абсолютній ідеї», воно підневільно повертало філософію від абстракції до життя, зокрема, до Людини. І хоч у Шопенгауера цей погляд утримувався лише в потенції, багато з філософів нового і новітнього часу саме з цього розпочали свої філософські пошуки й зуміли вибудувати досить впливові (і евристичні) теорії. З Шопенгауера (можливо, не лише з нього, але — значною мірою саме з нього) вийшли такі велетні духу, як Ніцше, Бергсон, Джемс, Дьюі. Вчення Шопенгауера стало популярним. Тому, «незважаючи на непослідовність і певну поверховість, його філософія відіграє значну роль як сходина у філософському роз витку» (Рассел Б. - С. 274).

На могилі філософа написано всього два слова: «Лртур Шопенгауер». «Вони (люди — В. Л.) найдуть мене», - вважав він. І не помилився.