Вступ до філософії - Великі філософи навчальний посібник - Віктор Андрущенко 2005

На порозі нового світу
Тарас Шевченко

(1814-1861)

«...Орю

Свій переліг — убогу ниву! -

Та сію слово. Добрі жнива

Колись-то будуть...»

Геніальний український мислитель і поет Тарас Шевченко народився в селі Моринці Звенигородського повіту Київської (нині Черкаської обл.) губернії в сім’ї селянина — кріпака. Сирітство, бідність, тяжкі злидні і соціальний гніт супроводжували його дитинство і юність практично аж до викупу з кріпацтва. І все ж, майбутній геній тягнувся до знань, виявляючи свої поетичні і художні здібності. Дуже рано Тарас став круглим сиротою. Десь потрібно дитині жити, щось треба їй їсти. І хлопчик потрапляє до сільського дячка, де й здобув початкову освіту. В «Автобіографії» Т. Г. Шевченка, надрукованій у російському журналі «Народное чтение» (1860), поет повідомляє: «...притулився я в школі в приходського дячка, за школяра — попихача. Ці школярі по відношенню до дячків те ж саме, що хлопчики, віддані батьками, або іншою владою, в науку до ремісників. Права над ними майстра не мають ніяких певних меж: вони — цілковиті раби його. Усі домашні роботи і виконання всіляких примх самого господаря і його домашніх лежали на них безумовно.

Пропоную вашій уяві відтворити, чого міг вимагати від мене дячок, — зважте, гіркий п’яниця, — і що я повинен був виконувати з рабською покірливістю, не маючи жодної істоти в світі, яка піклувалася б чи могла піклуватися про моє становище , Шевченко в документах і матеріалах. - К., 1950. — С. 35).

Згодом малого Тараса забрали на панський двір і зробили його кімнатним козачком. Від хлопця вимагалось мовчання і прислужництво, і той виконував все, що наказував пан. Супроводжуючи Енгельгарда в його поїздках, Тарас побував у Києві, Вільнюсі, Петербурзі. У вільний час він малював. Помітивши неабиякі художні здібності кріпака, Енгельгард віддав його на навчання до «різних живописних діл цехового майстра» в Петербурзі Ширяева. Зайнятість «цеховими справами» дозволяла Левченку займатись малюванням лише вночі. Він ішов до літнього саду, малював статуї. За цими заняттями Шевченка помітили й підтримали провідні художники, діячі культури того часу, зокрема І. Сошенко, В. Григорович, К. Брюлов, які викупили юнака з кріпацтва й зарахували до складу «вольноприходящих» учнів Академії художеств, надали моральну і деяку матеріальну підтримку.

Успіхи Т.Шевченка були безсумнівними. Здавалося б, ще срок і ... Однак ще більш потужно, ніж живопис, юнака втягує себе творчість у галузі художнього слова. У 18-10 році у світ приходить перше видання «Кобзаря», від якого розпочинається слава Шевченка-поета, мислителя і філософа. Отримавши дозвіл на в’їзд до України, Т. Шевченко стає співробітником Київської археологічної комісії, бере участь у археологічних розкопках. Тут же він знайомиться з членами недавно організованого таємного Кирило-Мефодієвського товариства, яке виступало за скасування кріпацтва, ліквідацію станів, федерацію всіх слов’янських народів, їх політичне і національне рівноправство. Далі — арешт і довгі-довгі роки заслання, повернення в Україну і слава поета і мислителя, як фундатора української культури, революційної національно- і соціально-визвольної думки. «Караюсь, мучусь, але не каюсь», — заявляв Шевченко, сповідуючи революційний, визвольний світогляд, втілюючи його в широке полотно української національної культури.

Провідними ідеями політико-ідеологічної думки в Україні практично у всі історичні часи були ідеї соціального й національного визволення. Вони породжувалися, насамперед, тим нестерпимим колоніальним режимом, у якому перебувала Україна впродовж багатьох століть. Особливо це стало проявлятися в період польського та російського поневолення. Економічна політика цих урядів незмінно йшла врозріз з інтересами України. Митні тарифи, фінансова політика, обмеження чи заборона української мови, освіти, культури викликали у населення природне обурення, спричиняли антиросійські, антипольські й, взагалі, антиіноземні настрої та виступи. Як свідчить історія, ці виступи жорстоко придушувались. Вільнодумство, особливо в національно спрямованому річищі, було справою забороненою.

Особливо нестерпною ситуація стала в першій половині XIX ст. Після розправи з декабристами російський уряд розпочав непримиренну боротьбу проти будь-яких ліберальних ідей, особливо які зароджувались і розвивались в «окраїнних» землях і особливо в Україні, поза якою російська імперія не бачила свого майбутнього.

У цей період в Росії домінували три основні принципи, на яких мала триматися вся російська державність: православ’я, самодержавство й народність. Характерно, що в Україні ці принципи сприймались далеко неоднозначно. Православ’я, як виключно панівний принцип, не могло бути визнане, зокрема, західноукраїнськими землями, де тривалий час упроваджувався католицизм. Для свідомої частини українського населення самодержавство означало не тільки зосередження всієї влади в руках монарха, а й рішуче усунення громадянства від усякої участі в політичному житті, недопущення ніякого самоуправління. Волелюбна ж натура українців вимагала іншого — свободи і самоуправління. Третій принцип державної системи — народність — належало розуміти як панування великоруської народності й придушення національного партикуляризму. В імперії склався жорстокий політичний режим із суворим централізмом, який випливав з ідеї самодержавної влади: всі провінції управлялися з єдиного центру — з Петербурга. Ця система трималася на поневоленні широких народних мас. Така система державного устрою не могла не викликати невдоволення української людності. В Україні визрівали ідеї громадянської непокори, визволення, національного розвитку.

Першою більш-менш узгодженою й концептуально виваженою програмою політико-ідеологічного спрямування українства в цей період стали ідеї Кирило-Мефодіївського товариства. Товариство об’єднувало гурт молодих вчених і письменників, який уособлював квіт української інтелігенції. До нього входили історик Микола Костомаров, письменник Пантелеймон Куліш, держслужбовець Микола Гулак, вчитель Василь Білозерський. Згодом до них приєднався Тарас Шевченко.

Співзвучність програми кирило-мефодіївців з думками декабристів, петрашівців, революційних демократів, з концепціями діячів польського визвольного руху — А. Міцкевича, Й. Лелевеля, С. Гощинського та ін. була очевидною. Мабуть, у ті часи інакше не могло й бути. Прогресивна інтелігенція мала розв’язати спільну проблему — визволення народу з-під поневолення. Її представники — об’єднані і необ’єднані в товариства — думали і діяли майже однаково.

Товариство ж дало змогу висловити ці думки майже публічно. Його члени, зокрема, підготували низку програмних положень, найважливіші з яких знайшли своє відображення у творі М. Костомарова під назвою «Закон Божий (Книги Буття українського народу)». Головна ідея твору — єдність долі слов’янських народів, бажання їх об’єднання в прогресивному рухові, в якому кожен творив би свою державу і мав змогу розвивати свою культуру. Тут же підкреслювалась думка щодо демократичного переоблаштування політичної системи і вивільнення селян від кріпацтва. Головною передумовою перебудови існую чого ладу на нових засадах товариство вважало знищення абсолютизму. «І встане Україна зі своєї могили, і знову озветься до всіх братів своїх Слов’ян, і почують крик її, і встане Слов’янщино, і не позостанеться ні царя, ні царевича, ні царівни, ні князя, ні графа, ні герцога, ні сіятельства, ні превосходительства, ні пана, ні боярина, ні кріпака, ні холопа — ні в Московщині, ні в Польщі, ні з Україні, ні в Чехії, ні в Сербії, ні у Болгар. І Україна буде не підлеглою Речі Посполитої в союзі Слов’янськім. Тоді скажуть всі язики, показуючи рукою на те місце, де на карті буде намальована Україна: «От камень, нет же не берегоша зіждущії, той бисть во главу угла!».

Доля Кирило-Мефодіївців відома: у 1817р. члени товариства були заарештовані і покарані, але їх ідеї не щезли. Вони сира вили великий вплив на подальший розвиток визвольного процесу в Україні. Характерно, що головним джерелом духовно-ідеологічних засад цього процесу стала творчість видатного сина українського народу, батька української культури — Тараса Шевченка. Література, художня творчість загалом, очевидно, є саме тим збуджуючим началом, яке найбільш переконливо відображає те, що наболіло і болить, що не може бути відкладене «на потім», що потребує найшвидшого волевиявлення, особливо в області національних відносин і інтересів. І це зрозуміло. Як зазначає І. Лисяк-Рудницький, «національна свідомість обіймає не тільки систему ідей більш-менш раціоналістичної, пізнавальної природи, але також емоційне захоплення, що його стимулюють радше поети й письменники, ніж учені. Це не випадок, що репрезентованим героєм України у XIX столітті був не державний муж або воїн, а поет — Тарас Шевченко. Його історичного значення не можна окреслити чисто літературними мірилами. Українська громадськість бачила і продовжує бачити в його особі пророка, який своїм натхненним словом торкає і перетворює серце свого народу» (Лисяк-Рудницький І. Історичні есе. — К., 1994. — Т. 1. — С. 151).

Твори Т.Шевченка передавались із вуст в уста, від батька до сина. Читаючи їх, люди духовно зростали, ідейно згуртовувались, міцніли в своєму волевиявленні. Мабуть, найголовнішою ознакою політико-правових поглядів Т. Шевченка є глибоке несприйняття й різке засудження самодержавства. За умов жорстокої реакції Т. Шевченко сміливо поставив питання: «чи довго ще на сім світі ланам панувати?». В історії експлуататорських держав він бачив сатрапів, тиранів-царів, цезарів, імператорів, які правили, спираючись на церкву, що освячувала свавілля й насильство над людиною.

Феодально-самодержавна Росія змальовується в творах Т. Шевченка поділеною на два соціальні полюси: визискуване селянство й визискувачі- поміщики з царями на чолі. Івана Грозного він називає «мучителем», різко викриває гнобительську політику Петра І, щиро засуджує антинародний характер правління Катерини II, яка в 1782 р. наказала спорудити пам’ятник Петру І з написом «Первому — Вторая», цим самим підкресливши спадковість необмеженої влади монархів Росії.

Як відомо, ненависть Т. Шевченка була спрямована не лише на російського царя, а й на українських експлуататорів. Гетьмани для поета — таке ж зло, як і царські чиновники. Він із презирством писав про тих українських діячів, які багато говорять про «неньку Україну», про її «долю-волю», а насправді заодно з російськими поміщиками та царатом «деруть шкуру» з селян, «праведную кров із ребер, як водицю точать». Поряд із різко критичним ставленням Т. Шевченка до абсолютної монархії він не абсолютизує й буржуазно-республіканський лад, кваліфікує його як далекий від інтересів трудящого люду, від тої «челяді», кріпаків-трудівників, того стану, з якого вийшов сам. У своїх творах він докоряв французьким енциклопедистам XVIII ст., які проголосили гасло «Свобода, рівність і братерство», у тому, що вони «почали» та не закінчили ліквідацію «батогів, престолів і корон ».

Майбутнє України поет-пророк пов’язував не з буржуазно-правовим ладом, а з самоуправлінням народу, з громадською, колегіальною формою реалізації влади як гарантією від свавілля властителів. В основу самоуправління народу він поклав суспільну власність і, насамперед, власність на землю.

Як ніхто інший, Т. Шевченко дав глибоку й нищівну критику російського законодавства, організації суду та судочинства, першим в історії революційної думки в Україні показав злочин ну суть тодішніх законодавчих актів, висловив рішучий протест проти царських законів та юридичного їх трактування як способу пригнічення трудової людини. Він писав, що ці закони «катами писані», що «правди в суді немає». Його ідеалом була трудова демократична республіка. Говорячи про політичний ідеал Т.Шевченка, слід підкреслити його увагу до сили закону, причому «праведного закону», як він неодноразово наголошував.

«Праведний» закон уже за своєю суттю збігається з традиційними поняттями «правда», «воля», «справедливість». Т. Шевченко чітко показав, що закон, прийнятий експлуататорською владою, не можна сприймати як «справедливий», тому що він не відповідає людським цінностям. Для Т. Шевченка соціально справедливим є рівномірний розподіл землі між членами суспільства, ліквідація станового поділу громадян, уведення юридичної рівності, обов’язкова праця всіх членів суспільства, усунення експлуатації.

Поряд з антикріпосницькими, анти царськими ідеями у творах Т. Шевченка червоною ниткою проходить думка про самостійність України. Вся його творчість пройнята безмежною любов’ю до України, її народу. Ідеї революційності, демократизму і самостійності України є провідними ідеями художньо-публіцистичної творчості Т. Шевченка, його політичної програми. Вони справили великий вплив на розвиток визвольних ідей, національної самосвідомості українського народу, на формування української інтелігенції, здатної до боротьби за ідеали соціальної і національної свободи.