Вступ до філософії - Великі філософи навчальний посібник - Віктор Андрущенко 2005

На порозі нового світу
Георгій Плеханов

(1856-1918)

«В наш час історія готує в передових країнах надзвичайно важливий поворот, стосовно якого є всі підстави гадати, що він здійсниться насильницьким чином...»

Першим провідником марксизму в Росії був син дрібного поміщика, штабс-капітана у відставці, спадкового дворянина Валентина Петровича Плеханова — Георгій Валентинович Плеханов.

Майбутній філософ народився в селі Гудалівка Липецького повіту Тамбовської губернії, де батьки володіли помістям у розмірі 100 десятин землі, мали старий будинок, оточений мальовничим парком. Тут Георгій прожив свої перші десять років. Разом із селянськими дітьми хлопчик працював на землі, збирав гриби і ягоди, купався і відпочивав, вдумливо сприймаючи просту народну мудрість. Пізніше, перебуваючи в еміграції, Г. Плеханов з глибокою тугою згадував свою «малу батьківщину» — квітучий яблуневий сад, річку Воронеж, чудовий парк і галасливих дітлахів, з якими він ділив свої перші життєві враження.

Батьки дали Георгію добру початкову освіту. Спочатку він Навчався у Воронезькій гімназії; згодом поступив до Костянтинівського юнкерського училища (Петербург), а ще через рік — перейшов до Петербурзького гірничого інституту, який не закінчив у зв’язку з революційними подіями.

Впродовж усіх років навчання юнак виділявся серед одноліток своїми знаннями, кмітливістю, живим і товариським характером. Він захоплювався художньою літературою, книгами з історії, економіки, географії. З особливою зацікавленістю Георгій читав прогресивні журнали. Він добре володів французькою, читав німецькою. Ще в юності йому були добре відомі твори революційних демократів — Бєлінського, Добролюбова, Герцена, Чернишевського. Юнака «тягнуло в революцію». Його кімната стала місцем періодичних зібрань революційно налаштованої молоді, серед якої були такі особистості, як Халтурін і Моїсеєнко.

Відлік активної революційності Г. Плеханова ведеться від його участі в демонстрації 6 грудня 1876 р. і запального виступу проти самодержавства на площі біля Казанського вокзалу у Петербурзі. Звертаючись до робітників, Плеханов заявив про повну солідарність з їх боротьбою, підняв гасло «землі і волі», які мають належати селянину і робітникові. На демонстрантів на кинулась поліція. Відбиваючись від неї, революціонери відступали по Казанській вулиці (сьогодні — вул. Плеханова). Багатьох було арештовано. З цього часу Плеханова переслідує поліція. Він переїздить до Києва, далі — в Ростов-на-Дону, робить спробу «ходіння в народ», іншими словами, розпочинає й веде професійну революційну діяльність.

Г. Плеханов був активним учасником народницького руху («Земля і воля»), керівником групи «Чорний переділ». Втікаючи від переслідування царським урядом, Г.Плеханов емігрує за кордон. З 1880 року до лютого 1917 року Плеханов живе у Швейцарії, Франції, Італії та в інших країнах Західної Європи. Разом з групою однодумців він створив революційну організацію «Визволення праці» (Женева, 1883 рік). Переклав російською мовою головні праці К. Маркса та Ф. Енгельса, а з часом утвердився як один з найавторитетніших послідовників і провідників марксизму у європейському просторі і в Росії.

Дослідники історії розвитку марксизму вказують на різні причини та обставини виникнення «російського марксизму». Єдині вони лише в одному — у визнанні провідної ролі в цьому емігрантської групи «Визволення праці» під керівництвом Г. Плеханова, П. Аксельрода, В. Засулич та Л. Дейч. Учасники групи перекладали російською мовою праці К. Маркса та Ф. Енгельса, друкували їх за кордоном і таємно розповсюджували в Росії. Водночас вони писали власні теоретичні твори. Особливою плідністю відзначався Г. Плеханов. На творах останнього, написаних живою й доступною мовою, виховувалася не одна генерація російських марксистів, у тому числі В. Ленін.

В одній з перших своїх книг — «Соціалізм і політична боротьба» — Г. Плеханов робить спробу застосування марксистської методології до російської дійсності. Це дозволяє йому виявити тенденції «капіталізації Росії», що руйнують «російську самобутність», відтворюють серйозну політичну силу — робітничий клас, революційність якого об’єктивно обумовлює з’єднання соціалізму з політичною боротьбою. Головним завданням російських революціонерів Г. Плеханов вважав створення робітничої соціалістичної партії і завоювання політичної свободи.

Перу Г. Плеханова належать далі такі праці, як «Наші незгоди», «До питання про розвиток моністичного погляду на історію», «Нариси з історії матеріалізму», «Про матеріалістичне розуміння історії», «До питання про роль особи в історії».

Г. Плеханов розмірковував про первинні і вторинні (матеріальні і духовні) основи буття, роль діалектики в пізнанні та її (діалектики) закони, значення географічних умов для розвитку суспільства, об’єктивні закони суспільного розвитку, роль робітничого класу в майбутніх революційних перетвореннях. Не завжди і не скрізь він був послідовним і точним. Однак, у чому не можна відмовити великому мислителю, так це - у прагненні зайняти власну позицію, навіть тоді, коли вона не співпадала з більш-менш усталеною філософською традицією. У сприйнятті і розумінні марксизму В. Ленін вважав Г. Плеханова догматичним філософом.

Слід мати на увазі, що російські теоретики сприймали марксистське вчення у співвідношенні з російською історією, культурою, революційними теоріями своїх попередників та провідними життєвими орієнтаціями російської дійсності. У цьому сприйнятті відбилися глибинний східний характер та екзистенціалістський настрій російської народної душі, месіанські уявлення про майбутність Росії як світової держави та анархічна волелюбність простолюдина, постійний пошук правди та надії на володаря, який її (правду) мав би подарувати народові.

Своєрідність сприйняття марксизму російськими мислителями була зумовлена також особливим культурним нолем Росії й тими революційними імпульсами, якими відлунювали твори О. Радіщева, декабристів О. Герцена, В. Бєлінського, М. Добролюбова, М. Чернишевського, петрашевців і особливо С. Нечаева та П. Ткачова.

Спочатку марксизм у Росії поширювався як форма російського західництва, причому в боротьбі з народництвом, через протиставлення останньому (як селянській ідеології) орієнтації на пролетаріат та об’єктивні соціально-економічні закони. Перші російські марксисти боролися з утопізмом та мрійництвом, вірили в те, що соціалізм стане результатом економічної необхідності, необхідного розвитку. Друга й наступні генерації російських марксистів цю вихідну установку замінили іншою — домінантою історичної місії пролетаріату. Як писав М. Бердяєв, «відбулося непомітне поєднання традицій революційного марксизму з традиціями старої російської революційності... К. Маркс був з’єднаний із Стенькою Разіним» (Бердяєв Н. Истоки и смысл русского коммунизма. — М., 1990. — С. 86).

У цьому варіанті, що безпосередньо пов’язаний з іменем В. Леніна, «детерміністський марксизм» перетворювався на метод соціального пізнання та революційної дії, з теорії - на «керівництво до дії», з філософії — на ідеологію. Цей ортодоксальний марксизм, який насправді був трансформованим марксизмом, сприйняв насамперед не детерміністичний, еволюційний, науковий бік марксизму, а його месіанський, міфотворчий, релігійний аспект, який допускає екзальтацію революційної волі, висуває на передній план революційну боротьбу пролетаріату, керовану організованою меншістю, натхненну свідомою пролетарською ідеєю. Цей ортодоксальний, тоталітарний марксизм, підкреслював М. Бердяєв, завжди вимагав сповідування матеріалістичної віри.

У різні роки Г. Плеханов боровся проти ідеології народництва та «легального марксизму», «економізму» та «богобудівництва», «махізму» та інших не марксистських течій. Із захопленням він зустрів Лютневу революцію 1917 року, підтримував Тимчасовий уряд, закликав до війни до переможного кінця, виступав проти більшовизму та ленінського курсу на соціалістичну революцію. Жовтневу революцію 1917 року він не прийняв.

Г. Плеханов розглядав марксизм як най видатнішу революцію в інтелектуальній історії людства, як теорію, що торує шлях революційній практиці пролетаріату, вбачає в ньому її високе суспільно-історичне покликання. Без революційної теорії, писав Г. Плеханов, не може бути й революційного руху. Марксизм якраз і постає як така теорія, що обґрунтовує стратегію та тактику класової боротьби пролетаріату, шляхи здійснення революції та побудови нового суспільства.

Народу, на думку Г- Плеханова, належить визначальна роль в історії. Особистість може бути настільки значущою, наскільки вона буде відбивати інтереси народу та його прагнення. Звичайно, індивідуальні якості — інтелект, характер, воля тощо — це далеко не другорядні чинники самоствердження особистості в історії. Проте головне — вираження потреб народних мас, які іншим разом «знайдуть собі інших вождів» не з гіршими індивідуальними рисами.

Високо цінував Г. Плеханова В. Ленін, хоча й розходився з ним у багатьох позиціях соціально-політичного плану. Головне протиріччя між двома теоретиками російського марксизму виявилось у питанні про соціалістичну революцію. Г. Плеханов вважав, що для підготовки революції потрібне повільне, послідовне економічне визрівання; без високого рівня культури соціалістична революція, в принципі, неможлива. На думку В. Леніна, економічні умови в Росії вже є; стосовно ж культури він запропонував програму революції, що може бути здійснена на засадах «захоплення політичної влади» пролетаріатом та встановлення його диктатури.

Не збігалися погляди В. Леніна та Г. Плеханова і з питань про роль та тактичну лінію пролетаріату в революції, про ставлення до селянства, про оцінку революції 1905 року, в питанні про державу. У нашій літературі здебільшого йдеться про те, що Г. Плеханов у цих питаннях перебував на «меншовицьких» позиціях. Така оцінка нам здається некоректною. Радше за все Г.Плеханов до розв’язання фундаментальних питань революції підходив поміркованіше, ніж В. Ленін. Його природна мудрість, глибоке знання історії породжували сумнів, що вилився в обережність суджень, практичних порад, передбачень. «Молодість» В. Леніна такого сумніву не знала, вона «поривалася до влади» й саме тому засуджувала поміркованість Г. Плеханова як відхід від послідовного марксизму до меншовизму, як теоретичну помилковість. Сутність теоретичних розходжень В. Леніна та Г. Плеханова ще майже не досліджена. Як свідчить соціальна практика, надзвичайно багато з того, про що писав та говорив Г. Плеханов, підтвердилося подальшим розвитком історії. «Після К. Маркса Та Ф. Енгельса, — писав про Г.Плеханова М. Бердяєв, — Г. Плеханов був одним з головних визнаних теоретиків марксизму... Він міг бути вождем марксистської школи думки, але не міг бути вождем революції, як це й виявилося за доби революції. Проте на книжках Г. Плеханова виховувалося кілька генерацій російських марксистів, в тому числі В. Ленін та ватажки російського комунізму» (Там же. — С. 78).

Поряд з Г. Плехановим жили й працювали такі відомі теоретики-марксисти, як В. Засулич, Л. Дейч, П. Аксельрод, В. Ігнатов. У цей же час на італійському ґрунті філософію К. Маркса пропагував та розвивав Антоніо Лабріола. Широкої популярності у Франції набули твори Поля Лафарга. Оригінальністю думки позначені праці німецького філософа Франца Мерінга.

30-ті роки XX сторіччя виховали нову плеяду філософів марксистів, серед яких виділяються фігури М. Бухаріна, Л. Троцького та Й. Сталіна. Відповідальність за долю марксизму як революційного вчення робітничого класу перебрав на себе В. Ленін. З його іменем пов’язаний новий етап у розвитку соціальної доктрини марксизму. Наші дослідники цей етап іменують «розвиток марксизму», а вчення — «марксистсько-ленінським». Останніми роками з’явилися публікації, що негативно оцінюють внесок В. Леніна в дослідження соціальної проблематики. Зокрема, підкреслюють його «революційний екстремізм», довільне тлумачення головних положень соціальної філософії марксизму, суб’єктивізм тверджень, обґрунтованих «метаморфоза ми діалектики», нетерпимість до опонентів, зневагу до долі народу та особистості.