Вступ до філософії - Великі філософи навчальний посібник - Віктор Андрущенко 2005

Перші філософи
Демокріт

(460-371 pp. до н.е.)

Про життя Демокріта є кілька напівлегенд, що оповідають про волелюбну вдачу та твердіш характер мислителя, його жадобу до пізнання, пошуку та відстоювання істини та справедливості. Одна з них розповідає про те, що всі багатства, які дісталися йому від батька, Демокріт витратив на організацію наукових мандрівок. У ті роки в Абдерах — місті, де мешкав Демокріт. — марнотратство батьківської спадщини вважали злочином. То ж уникнути кари філософу вдалося лише через суд, якому Демокріт подав свій науковий твір, написаний за матеріалами, зібраними під час мандрівок до Вавілону, Персії, Індії та Єгипту.

Ім’я Демокріта традиційно пов’язують із вченням про матеріальні першооснови буття атомами. Його вчення називають «атомістикою». Матеріалізм Демокріта - «лінію Демокріта», традиційно протиставляють ідеалізму Платона — «лінії Платона». У марксистськії! інтерпретації це протиставлення дійшло до абсолюту. Між тим, вчення обох мислителів далекі від простого (а тим більше, абсолютного) протистояння. У Демокріта, скажімо, є ціла низка роздумів про Душу і Бога, тоді як у Платона — про атоми і пустоту. Філософи перегукуються один з одним у намаганні осмислити таїнство світобудови, хоча, звичайно, відстоюють різнобазисні теорії.

Атомістика - вчення про дискретне начало всього сущого - розпочинається далеко до Демокріта. В індійській філософії, зокрема, ідея «атому», як «найменшої», «найтонкішої» частинки, обстоювалась різноманітними школами - пьяя, вайшешика, міманса тощо. Вайшешиками була розроблена своєрідна атомістична доктрина, де ідея атому, як найменшої, найдрібнішої частинки, що рухається й змінюється, протиставлялась вічній і незмінній першопричині. У свою чергу, піфагорієць Екфант із Сіракуз учив, що початок всього «неподільні тіла і пустота». Атом (дослівно: неподільний) — логічне продовження просторово-тілесної монади (дослівно: один, одиниця, єдине, неподільний, як синоніми). Але на відміну від однакових монад, неподільні Екфанта відрізняються один від одного величиною, формою і силою; світ, який складається з атомів і порожнечі, єдиний і кулеподібний, рухається розумом і керується помислом.

Таким чином, Демокріт розпочинав не на пустому місці. Однак сталося так, що виникнення античного атомізму (учення про атоми) зв’язують з іменами Демокріта і його вчителя Леякіппа (V ст. до н. е.), погляди яких на природу і будову Макрокосму практично однакові.

Демокріт досліджував і природу Мікрокосму, уподібнюючи його Макрокосму. І хоча Демокріт не набагато старшин за Сократа, а коло його інтересів дещо ширше за традиційну досократівську проблематику (спроби пояснити сновидіння, теорія кольору й зору, що не мала аналогів у ранній грецькій філософії), все ж таки його відносять до досократнків. Концепцію давньогрецького атомізму часто кваліфікують як «примирення поглядів Геракліта і Парменіда: існують атоми (прообраз - парменідівське буття) і порожнеча (прообраз - небуття Парменіда), де атоми рухаються і, з’єднуючись один з одним, утворюють речі. Тобто світ плинний і змінний, буття речей множинне, але самі атоми — незмінні. «Жодна річ не відбувається надаремно, але все через причинний зв’язок і необхідність» — вчили атомісти і демонстрували тим самим філософський фаталізм. Та фаталізм не залишає місця випадковості.

Людину Демокріт визначає як тварину, яка від природи здатна до всілякого навчання і має за помічника в усьому руки, розум і розумову гнучкість. Людська душа — псюка, як вогонь, складається із сукупності атомів; вона — необхідна умова життя - - дихання, що атомізм розумів як обмін атомів душі із середовищам. Тому душа безсмертна. Залишивши тіло, атоми душі розсіваються в повітрі, і ніякого (загробного) існування душі немає і бути не може.

Демокріт ототожнював «душу» і «розум» (процес мислення). Пізнання, за Демократом, здійснюється як «відлуння» і «відбиток», що залишається в «душі». Від поверхні тіл, розмірковував філософ, відлітає певна матеріальна плівка, що мас матеріальну форму; вона проникає в око, а потім - у душу, в якій відбивається певний слід. Так здійснюється пізнання через «відбиток образів».

Демокріт не заперечував існування богів. Він описував їх як «складених з атомів» розумних, велетенських істот, які живуть довго, але не вічно. Від них, як і від усього сущого, також відлітають плівки «ідоли» — причому, одні з них «добрі», інші — (злі ), які своїм виглядом і звучанням віщують майбутнє, залітаючи в душу найчастіше під час сну.

За висновками сучасників і послідовників Демокріта. така трактовка богів межувала з їх запереченням. Демокріт вважався атеїстом. Така оцінка посилювалась ще і тому, що традиційну віру в богів і долю філософ пов’язував із марновірством та страхом смерті.

Демокріт розрізняє два види існування: те, що існує в дій снасті, і те. що існує в загальній думні. До існування «дійсності Демокріт відносить тільки атоми й порожнечу, що не мають чуттєвих якостей. Чуттєві ж якості є те, що існує в загальній думці. — зорові, смакові та ін. Проте чуттєва косність виникає не просто в думці, а в загальній думці. Демокріт вважає таку якісність не індпвідуально-суб’єктивною, а загальнолюдською, і об’єктивність чуттєвих якостей має свою основу у формах, величинах, порядках та в розташуванні атомів. Тим самим стверджується. що чуттєва картина не довільна: однакові атоми, впливаючи на нормальні людські органи почуттів, завжди породжують одні й ті ж відчуття.

Водночас Демокріт усвідомлював складність і трудність процесу досягнення істини: «Дійсність — у пучині». Тому суб’єктом пізнання може бути лише мудрець. «Мудрець - міра всіх існуючих речей. За допомогою відчуттів — міра сприйманих речей, а за допомогою розуму — міра осягнутих речей». Філософська творчість Демокріта фактично завершує епоху досократинів. Устрою держави та способи його налагодження є ще одним фундаментальним надбанням античної соціально-філософської думки. Воно не втрачає значення і в наші дні. І хоча вчення Демокріта про демократію мас історично обмежений характер, сучасна філософія шанує мислителя, який на відміну від теоретиків аристократизму підняв прапор демократичного устрою суспільства, розпочав пошук його оптимальних форм і засобів досягнення. Саме тому відомий критик тоталітаризму, німецький філософ Карл Попиер, називає Демокріта «дійсним філософом», протиставляє його плеяді «лжефілософів» - - Платону, Арістотелю, Гегелю і Марксу, — які «зачарували людство» філософією організованого суспільства її втягнули цивілізацію в досить тривалу епоху тоталітаризму.