Вступ до філософії - Великі філософи навчальний посібник - Віктор Андрущенко 2005

Через терени до зірок
Альберт Камю

(1913-1960)

«Немає такої долі, над якою не можна було б постати за допомогою зневаги»

Французький письменник і філософ, лауреат Нобелівської премії, Альберт Камю народився в сім’ї сільськогосподарського робітника в Алжирі. Дитинство Камю було нелегким. Однак хлопець прагнув до знань, отримав непогану початкову освіту й поступив на філософський факультет Алжирського університету. У 1938 р. він переїхав до Парижа. Військові події Другої світової війни втягнули його до руху Опору, сприяли формуванню людинолюбних, гуманістичних переконань, неприйняття фашизму і будь-якого насильства людини над людиною. «Совісті» ліберального Заходу» — так називали А. Камю сучасники.

Об’єктивно А. Камю належав до такого філософського напряму, як екзистенціалізм, поділяв основні принципи цього вчення, особливо в інтерпретації Ж.-П. Сартра, хоча сам не вважав себе його прибічником. Його світогляд формувався під впливом ідей К’єркегора, Ніцше, Гайдеггера, Шестова, Достоєвського і Кафки. За стилем мислення (філософствування) А. Камю чимось схожий з такими постатями, як Вольтер, Дідро, Монтень, Ларошфуко.

Зосереджуючись на аналізі проблем буття, існування, випадковості і свободи, А. Камю приходить до висновку, що реальне їх співвідношення створює ситуацію абсурду. Філософ намагається знайти відповідь: чому виникає абсурд, чи можна його подолати, а якщо ні, то як жити людині в цій ситуації? А. Камю розглядає різні моделі поведінки героя в абсурді — Дон Жуана, актора, творця, інтерпретує їх поведінку і самопочуття, а також громадянський сенс їх діяльності.

Абсурд виникає як наслідок недосконалого пізнання, в результаті чого завжди залишається «шматочок» невідомого, непередбаченого. Діяльність у цьому випадку носить вірогідний характер, що й породжує абсурд, який охоплює людину своєю невизначеністю й непрогнозованістю. Здавалося б, є різні способи «виходу за межі» абсурду, своєрідної «втечі від абсурду» — самовбивство, створення ілюзії добробуту і комфорту (філософське самовбивство), наркотики, алкоголь тощо. Однак все це — Велика ілюзія: абсурд залишається! А це означає, пише А. Камю, що людина має «навчитись жити і бути собою» в ситуації абсурду. Опорою цьому слугують загальнолюдські цінності, дотримуючись яких, людина завжди залишиться Людиною.

Яскравим прикладом утвердження «життя в абсурді» є роздуми А. Камю в праці «Міф про Сізіфа». Відомо, що боги прирекли Сізіфа на тяжку працю: піднімати важкий камінь на високу гору за те, що він виявив свавілля щодо волі богів. Ця робота потребувала надлюдського напруження фізичних сил, але сенс покарання полягав в іншому: піднятий камінь зривався вниз, і змучений Сізіф повинен був знову й знову розпочинати важку, виснажливу роботу.

«Нам невідомі подробиці перебування Сізіфа у пеклі, — писав А. Камю. — Ми можемо уявити лише напружене тіло, що прагне підняти величезний камінь, покотити його, піднятися з ним схилом; бачимо спотворене судомою обличчя, притиснуту до каменя щоку, плече, що стримує вкриту глиною вагу... рук з вимащеними землею долонями, що піднімають камінь. У результаті довгих і розмірених зусиль, у просторі без неба, у часі без початку та кінця, мети досягнуто. Сізіф дивиться, як за мить камінь скочується до підніжжя гори, звідки його потрібно піднімати до вершини. Він спускається донизу.

Він цікавить мене під час цієї паузи. Його змучене обличчя майже не відрізняється від каменя! Я бачу цю людину, що спускається важким, але рівним кроком до страждань, які не мають кінця. У цей час разом з диханням до нього повертається свідомість, невідворотна, як і його біди. І в кожну мить, спускаючись з вершини до лігвища богів, він вище своєї долі. Він твердіше свого каменя».

А. Камю, як і екзистенціалізм загалом, аналізує ситуацію: «Сізіф цікавить мене під час цієї паузи!». В описі ситуації багатогранного людського існування в контексті екзистенції надії, сподівань, рішучості, напруження, пошуку, діяльності тощо він досяг того, чого немає у жодній іншій соціально-філософській системі. Як зазначає Т. Ярошевський, цей напрямок у своєрідній формі висуває шерег важливих проблем сучасної культури та сучасної людини, які, генетично розглядаючи питання, були предметом марксистських роздумів, але в працях марксистів останні роки опускалися чи відсувалися на другий плай.

Необхідність вибору в непересічній ситуації, надія тільки на себе, на свою совість зумовлюють повсякденний страх. Адже, на думку екзистенціалістів, ніхто не може бути до кінця впевненим, що зроблений вибір є правильним. Страх, згідно з Камю (вслід за М. Гайдеггером), є фундаментальним узагальненням людського буття, відкриттям людині того, що вона є «буттям, кинутим до її власного скопу». Оскільки кінцевим пунктом людського існування є смерть, людина завжди повинна пам’ятати про це й керуватися цим у своїх вчинках. Життя людини — це «буття-до-смерті». Перед лицем смерті втрачають традиційний сенс усі цінності. Істинність або ілюзорність життя відкриваються самі по собі. Звідси висновок: треба жити, пам’ятаючи про смерть, тобто так, щоб після смерті добра пам’ять про твої вчинки залишилася вічною згадкою про тебе як про людину, яка знайшла й зреалізувала себе в хаосі абсурдного світу.

Саме так живе герой твору А. Камю «Чума». Він розуміє, що помре, адже в місті лютує чума. Він може втекти, але як лікар бореться з пошестю, допомагаючи людям, які також, мабуть, помруть. Звичайно, все це абсурдно, позбавлене сенсу! Проте жити й боротися треба, хоча ця боротьба є не що інше, як порух назустріч смерті. Саме виходячи з цих роздумів, А. Камю робить фундаментальний висновок: <: сенс вмирати тільки за свободу, адже тільки тоді людина впевнена, що вона вмирає не повністю.

Як і у багатьох французьких екзистенціалістів, світогляд А. Камю еволюціонував «від горизонту одного до горизонту всіх». У роботі «Людина, що бунтує» наголос робиться вже не на діяннях «людини абсурду», а на поведінці «повстанця», який своїм індивідуальним протестом проти існуючого світу не лише утверджує свою власну свободу, але й наповнює своє існування «колективним сенсом». «Я бунтую, — пише А. Камю, — відповідно ми існуємо!»

Філософ детально аналізує історичні форми «метафізичного бунтарства» — ранньохристиянські єресі, імморалізм маркіза де Сада, романтичний дендизм, богоборство героїв Достоєвського, пафос сюрреалістів тощо. Особливу увагу він приділяє таким формам революційного насильства, як французьке якобінство, терор російських народовольців, революційна практика марксистів. А. Камю віддає належне моральній чистоті революціонерів, намагається осмислити взаємозв’язок їх екзистенційного проекту з одвічною нуждою людини в свободі. Останнє, за думкою А. Камю, досягається через бунт, і, разом з тим, у ньому ж (особливо в політичній боротьбі) завжди спотворюється, в результаті чого «революція впадає в безумство» аморалізму і дає прагматичну перевагу миттєвим цінностям.

Особливу сферу бунтарства, за Камю, складає художня творчість і художня критика. Відтворюючи реальний світ, художник одночасно заперечує його. При умові, якщо це заперечення здійснюється з позицій ідеалу (краси, добра, справедливості), робить висновок філософ, людина не впадає в нігелізм, а, навпаки, — утверджує оптимістичний світогляд і високу моральність.

Роздумами про бунтарство філософ немовби підводив теоретичну базу під всі форми протесту проти несправедливостей існуючого світу — як історичного, так і сучасного, стверджував гуманістичний зміст буття, відкривав сенс колективного історичного дійства.