Вступ до філософії - Великі філософи навчальний посібник - Віктор Андрущенко 2005

Через терени до зірок
Юрген Хабермас

(Нар. 1929)

Німецький філософ, творець теорії комунікативної дії, видатний представник так званого другого покоління теоретиків Франкфуртської школи, послідовник Адорно і Хоркхаймера, Юрген Хабермас вивчав філософію, психологію, історію, економічні науки та німецьку літературу в Геттипгені, Цюріху, Бонні; працював асистентом у Т. Адорно у Франкфурті; на посаді професора Гейдельберзького, потім Франкфуртського університетів, а ще пізніше - ректором Інституту дослідження життєвих умов поблизу Мюнхена. В останній час Ю. Хабермас обіймає посаду професора університету Франкфурт-на-Майні, чи гас лекції в CШA, різних університетах Європи і в Москві.

У 60-ті pp. він стає відомим як один з ідеологів «нових лівих», від яких відмежувався у зв’язку з поширенням серед членів руху культурно-нігілістичних і лівоекстремістських тенденцій. На думку Хабермаса, в сучасних умовах економічні закономірності капіталізму модифіковані впливом держави, що одержала функції планування й регулювання виробництва

й розподілу (соціалізм). Політично це дозволяє державі досягати класового компромісу в межах існуючих формально-демократичних структур. Отже, джерело суспільних криз перейшло з економічної у адміністративно-управлінську сферу. Тому соціальні кризи тепер мають соціокультурний характер: управління, що базується на принципах раціональності, вступає у конфлікт з реально пануючими у суспільстві ірраціональними мотивами поведінки.

Основними роботами Ю. Хабермаса є: «Теорія і практика», «До реконструкції історичного матеріалізму», «До питання про логіку соціальних наук», «Революція, що запізнилась», «Тексти і контексти», «Включення Другого. Основи політичної теорії» та ін.

Сучасний світ Ю. Хабермас трактує як украй суперечливий, що виявляється у «системній кризі», яка веде до порушення соціальної інтеграції і особистої ідентичності членів суспільства. Це однаковою мірою стосується як «капіталізму», так і «соціалізму». Вихід із ситуації, на думку філософа, знаходиться в переході від «інструментальної діяльності» до «комунікативної дії» — до такої взаємодії індивідів, яка упорядковується взаємно прийнятими (узгодженими) нормами. Комунікативна взаємодія, за Хабермасом, розгортається такими основними напрямами: стратегічним, норморегулятивним, експресивним (драматургійним) і комунікативним.

Важливу роль в аналізі теорії комунікативної взаємодії Ю. Хабермас надає поняттю «життєвий світ», через який формується комунікативний контекст і який одночасно є своєрідним резервуаром («ресурс інтерпретацій»), з якого можна було б почерпнути ті чи інші норми (зразки) для досягнення консенсусу.

Провідною темою соціальної філософії Хабермаса стала проблема активної, «політично функціонуючої» громадськості. Філософ звертається до проблематики міжлюдської взаємодії — «інтеракцій» (комунікацій), зосереджуючись на проблемі відмінності істинної комунікації від хибної. Протиставлення соціокультурного «життєвого світу» інституціональним структурам суспільства, а також інтерсуб’єктивного розуміння «практичних питань» інструментальній маніпуляції, «технічним питанням» створює суперечності, що породжують кризу легітимації сучасного суспільства, яке саме по собі неспроможне через інституціональні структури реалізувати творчий потенціал людини. Відповідно до двох типів інтеграції, у сучасному суспільстві Хабермас визначає два типи поведінки стосовно вирішення життєвого питання про взаємозв’язки людей, комунікацію: комунікативну й стратегічну.

Із самого початку концепція матеріалістичного розуміння історії викликала у Хабермаса, як власне і в багатьох інших філософів, неоднозначне ставлення. Одні вчені захоплювались її логікою і витонченою однозначністю, інші категорично не приймали як таку, що схематизує історичний процес і орієнтує пролетаріат на руйнацію викристалізованих суспільством споконвічних підвалин життя. Саме це зумовило історичну долю марксистської концепції суспільного розвитку: з моменту виникнення і до наших днів з нею пов’язували надії на побудову соціально справедливого комуністичного майбутнього; її звинувачували у збоченні від загальноцивілізаційних засад суспільного розвитку людства.

Своєрідне ставлення до матеріалістичного розуміння історії формується у наш час. Цілковите захоплення одних і заперечувальний пафос інших теоретиків поступаються місцем тверезому, науковому аналізу марксистської концепції. Це дає можливість виявити як її надбання, так і суттєві хиби, визначити її місце в системі еволюції наукових поглядів на історію, евристичні можливості щодо її пояснення.

Теорія соціальної еволюції відомого німецького філософа Ю. Хабермаса є найбільш обґрунтованою із спроб теоретичного переосмислення марксистської концепції історії. За висловом одного з представників Франкфуртської школи А. Вельмара, «теорія Хабермаса, критично сприймаючи Маркса, намагається за допомогою Маркса вийти за межі Маркса. Вона виходить з нових історичних обставин і спрямована на ревізію Маркса» (Цит.: Гайда А. В. «Материалистическое понимание истории и теория социальной эволюции» Ю. Хабермаса //Филос. науки. — 1983. — №1. — С. 85). Які ж нові заперечення проти марксизму знаходить Ю.Хабермас і що у зв’язку з цим він пропонує?

Насамперед вчений звинувачує існуючі варіанти марксизму у неспроможності розкрити специфіку сучасного капіталістичного суспільства. На його думку, марксистська теорія принципово не може пояснити ряд його соціальних явищ. До них, зокрема, Ю. Хабермас відносить: факт існування нових — некласових відносин між базисом і надбудовою; втрату відчуження товаровиробника від продукту його праці; зникнення пролетаріату як носія майбутньої соціальної революції, через що «будь-яка революційна теорія втрачає за цими обставинами свого адресата»; своєрідність соціалістичних реалій як таких, що принципово не вкладаються в концепцію матеріалістичного розуміння історії.

Замість традиційно-марксистської інтерпретації соціальних процесів і явищ Ю. Хабермас пропонує теорію соціальної еволюції як найбільш адекватної концепції історії, що суттєво видозмінює історичний матеріалізм, долає його однобічність.

Головну ваду марксистської концепції історії вчений вбачає насамперед у розумінні К. Марксом феномена праці. До специфічно людських форм життєдіяльності еволюція прийшла не лише під впливом праці і, головним чином, не через працю, вважає. Ю. Хабермас, а завдяки спілкуванню і мові. Саме мова постає тим надприродним феноменом, який забезпечує рівень соціокультурного розвитку, формування людини як носія загальних комунікативних ролей. Лінгвістичний аналіз мови стає для Ю. Хабермаса фундаментом створення загальної теорії еволюції соціального, тому що саме мовна комунікація і мовне розуміння створюють передумови для практичного здійснення передбачуваних форм життя, відповідних форм соціальної дійсності.

Лінгвістичний і соціальний процеси, за Ю. Хабермасом, ідуть паралельно один одному. Деформована комунікація породжує деформований соціум. Хибне розуміння життя негативно відбивається на суспільстві. Досконала комунікація гарантує морально-духовне вдосконалення особистості, що позначиться позитивними змінами на всіх життєвих проявах.

Марксистський аналіз історії розвитку суспільства, як історії становлення відповідних форм праці, Ю. Хабермас намагається замінити історією комунікативних процесів. Категорії «продуктивні сили» і «виробничі відносини» мають поступитися місцем більш загальним поняттям «праця» і «інтеракція». Під працею філософ розуміє інструментальну дію, або раціональний вибір, поняття ж «інтеракція» охоплює всі комунікативні дії — інституційні кордони, в межах яких здійснюється соціально-культурне життя.

Інструментальні і комунікативні дії, за Ю. Хабермасом, відбивають три основні сфери людської діяльності: працю, мову і владу, їхнім співвідношенням визначається вигляд і якість соціального. Оскільки зазначене співвідношення історично постійно змінювалось, всю соціальну еволюцію можна подати як історію суспільних принципів організації, що змінювали один одного. Цей процес відбувається на основі проникнення людини в сутність соціального, тобто розуміння, яке досягається навчанням, освітою. Таким чином, історичний процес вчений розглядає як соціокультурний процес навчання, а фундаментальну основу соціальності — у тому, що кожен повинен навчатися. Відповідно до рівня навчання формуються суспільні принципи організації, зміна їх постає соціальною еволюцією людства від елементарних до розвинутих універсальних форм соціальності.

Виходячи з цього, Ю. Хабермас дійшов висновку про існування чотирьох суспільних формацій людської історії: передвисоко-культурної, традиційної, капіталістичної, посткапіталістичної (державно-соціалістичної). Перехід від однієї до іншої відбувається шляхом свідомої заміни принципів суспільної організації, а не через боротьбу і революцію, як вважають марксисти. Саме політична дискусія, що приводить до встановлення оптимальних форм комунікації, і є тим «чарівним ключем», що відкриває оптимальні рішення щодо лікування безнадійно хворого суспільства.

Отже, еволюціоністська концепція Ю. Хабермаса спрямована проти основи основ марксизму — вчення про класову боротьбу як головного джерела суспільного розвитку. Вчений намагається довести, що не революція, а еволюція відбиває неухильний поступ людства сходинками прогресу. Він робить спробу переконати громадськість, особливо політичних діячів, що стабілізацію соціальної системи, розв’язання різноманітних проблем можна здійснити шляхом вільної політичної дискусії, а не класового протистояння і конфронтації.

Відомо, що коріння теорії соціальної еволюції Ю. Хабермаса містяться у вченні про мовні ігри Л. Вітгенштейна, прагматиці М. Хомського, теорії інтерсуб’єктивності Е. Гуссерля, психоаналізі 3. Фрейда і особливо — в історицизмі і герменевтиці В. Дільтея. Ю. Хабермас захоплювався В. Дільтеєм, цінував його історичну концепцію, хоч, звичайно, розвинув її відповідно до соціально-наукового досвіду XX ст.

В останнє десятиріччя Ю. Хабермас цікавиться такими проблемами, як «модерн» і «постмодерн», лібералізм і комунітаризм, проблема демократії і правової держави, адміністративної влади і конституції, теорією мови та мовних комунікацій. По кожному з цих питань Ю. Хабермас висловлює власну точку зору, виважену й обґрунтовану в контексті всієї повноти сучасної філософської культури.