Вступ до філософії - Великі філософи навчальний посібник - Віктор Андрущенко 2005

Через терени до зірок
Поль Гікер

(Нар. 1913)

«Історичний синтез існує тільки тому, що історія від самого початку є аналізом, а не емоційним сплеском подій»

Сучасний французький філософ, автор знаменитого дослідження «Історія та істини», почесний доктор більш як тридцяти університетів світу, П. Рікер увійшов в історію філософської думки як представник релігійної феноменологічної герменевтики. Освіту майбутній філософ здобув в університеті Ренна і Сорбонні. Він працював професором ряду університетів Європи і США, зокрема, в Страсбурзі, Пантері, Парижі, Чикаго. Був головним редактором журналів «Espirit» та «Christianism social».

Завдання своєї філософської творчості П. Рікер вбачав у створенні інтегральної концепції людини XX століття з урахуванням того вкладу, який здійснили в ній «філософія життя», феноменологія, екзистенціалізм, персоналізм, психоаналіз і інші напрями.

Творчість П. Рікера - це спроба синтезу релігійної феноменології та екзистенціалізму. При цьому філософ звертається як до визнаних імен і їх філософських праць, так і до тих інтелектуалів — новаторів, які створили неповторну атмосферу новітнього філософського пошуку Франції другої половини та останньої третини XX століття. Серед його найближчих колег і вчителів слід назвати імена Ж. Набера, Е. Вейля, Ж. Іпполіта, Ж.-М. Доменака, Ж. Валя, М. Мерло-Понті, Р. Арона, Г. Марселя та ін. Своїми безпосередніми вчителями П. Рікер вважає Е. Гуссерля, Г. Марселя і К. Ясперса.

Перші праці філософа були присвячені аналізові філософських творів Г. Марселя та К. Ясперса. П. Рікер перекладає Гуссерля, публікує такі твори, як «Історія та істини», «Філософія волі», «Сам як Інший», «Часта Оповідання», «Конфлікт інтерпретацій», «Жива метафора» та ін.

Як філософ, П. Рікер розпочинає з позицій французького персоналізму. Виходячи з того, що найбільш фундаментальним поняттям філософії є поняття особистості, він доводить, що саме особистість є місцем народження значень, що дають початок культурним смислам, і що філософія має опрацювати метод аналізу людської суб’єктивності як творчої сили світової культури. Філософ намагається відшукати зв’язок між минулим, сучасним і майбутнім, описати цю ситуацію як цілісність. Ключ проникнення в неї він вбачає в «археології» суб’єкта, його укоріненості в бутті, «телеології» руху у майбутнє.

Філософ ґрунтовно опрацьовує вчення Гуссерля про «життєвий світ», онтологію М. Гайдеггера і особливо психоаналіз З. Фрейда, розуміє його як герменевтику, спрямовану на осягнення первісних імпульсів людського «Я» через сублімацію в культурі. Межею для регресивного руху аналізу П. Рікер встановлює «висхідну волю», пов’язану з переживанням і усвідомленням можливості не-буття, що дає йому підстави класифікувати свою феноменологію як онтологічну, спрямовану на вивчення людського існування.

П. Рікер відомий і як фундатор прогресивно-регресивного методу пізнання, що дозволяє осмислити явище у єдності трьох часових вимірів: минулого, сучасного і майбутнього.

Прогресивний аналіз має справу з «професією» людського духу, де джерело сенсу розміщується не за суб’єктом, як це має місце в «археології», а перед ним, тобто в майбутньому. Складовими прогресивного методу, за П. Рікером, є феноменологія Духу, спрямована на розкриття телеології людської суб’єктивності, й феноменологія релігії, що засвідчує (характеризує) прагнення людини до святого, духовного. Таким чином, філософ доводить, що будь-яке явище культури має своє минуле, укорінене в індивідуальному бажанні бути і способі його задоволення. Одночасно в ньому втілено і перспективний рух людської суб’єктивності до святості, існування людини в історії як такій. Вважаючи (слідом за Фрейдом), що вихідною умовою людського досвіду є мовний характер (сприйняття, бажання, уява тощо). Рікер наголошує на символічному сенсі культурної творчості, лібідна мета якої заміщується метою ідеальною. Останнє виводить людину із сфери біології в сферу культурних значень.

При цьому, під символом Рікер розуміє будь-яку структуру змінюючих одне одного значень, втілених у мову, яка с у цьому розумінні вторинним розумінням реальності. Сфера висловів (людська мова) має подвійний смисл. Саме він і є полем герменевтики. Сутність і завдання інтерпретації якраз і полягає у виявленні, дешифруванні прихованого смислу, у виявленні прихованого смислового рівня. Вторинність мови не означає її меншовартість. П. Рікер наголошує, що мова є тим єдиним засобом, за допомогою якого людина створює «другий світ», тобто культуру в істинному розумінні цього історичного явища.

Сучасний стан культури, в якому панує релігійний скептицизм, на думку Рікера, віддаляє нас від повноти символів. Але з іншого боку, цей культурний вакуум породжує прагнення відновити цілісність мови. Та ж сама доба, яка «спустошує» мову, створює і засоби відродження її повноти. Це виродження проголошується Рікером під знаком вдосконалення розмаїття символів великих культур минулого, але з наміром залишитися в межах раціоналістичних традицій філософії.

На думку Рікера, саме той спосіб, яким конкретні гуманітарні науки трактують проблему людини, і є тією реальністю, яка заслуговує на довіру. Звичайно, існуюча сама по собі будь-яка гуманітарна наука ще не є філософією, тому для вирішення специфічно філософських завдань рефлективного аналізу придатні тільки ті гілки гуманітарного знання, для яких вдасться знайти спосіб герменевтичного тлумачення. Тільки після такого виокремлення в тій чи іншій теорії її герменевтичного підтексту відкривається можливість побудови філософської теорії.

Головна мета філософа Рікера — це створення умов примирення людини з собою, зі своїм тілом і світом. Важливе місце він надає проблемам культурно-історичного буття людини. Явища соціокультурного плану Рікер намагається пояснити як конфлікт глибинного, антропологічного порядку, які вкорінені в почуття і пристрасті, котрі він трактує як «затемнені», «перевернуті почуття», що виникають у сфері відносин між людьми.

В останні роки П. Рікер займається аналізом цілісних культурних текстів (літературних творів, історичних повістей тощо). Він намагається зрозуміти витлумачення (інтерпретацію), як найбільш прогресивний метод включення індивіда у цілісний контекст культури, як один із найбільш суттєвих засобів буття і діяльності індивіда в культурі. У поняття інтерпретації філософ вводить проблему «часу» і «діяльності», завдяки яким намагається осмислити взаємозв’язок культурно-історичного процесу, зв’язок епох, історичних періодів, людських діянь. Останнє, за його думкою, базується на активній діяльності людини, яка є суб’єктом і головною дійовою особою історії.