Політологічний словник - М. Ф. Головатий 2005

Номенклатура

Номенклатура (лат. nomenclatura — перелік, список імен, від nomenclare — перераховувати поіменно) — перелік керівних посад, призначення і затвердження на які належить до компетенції вищих за рангом органів; коло посадових осіб, які заміщують ці посади чи перебувають у резерві для їх заміщення. Н. є синонімом понять того самого роду — «партократія», «каста», «бюрократія», «новий клас» тощо. Термін «номенклатура» походить із Стародавнього Риму, де «номенклатором» (від лат. nomen — ім'я) називали раба, який гучно оголошував імена гостей на офіційних зборах.

Номенклатура — явище, характерне для тоталітарних політичних систем XX ст. із суспільствами «закритого» типу, насамперед для радянської адміністративно-командної системи. Як цілісний соціальний феномен Н. виникла після Жовтневої революції 1917 р. в Росії, поступово зміцнивши і з часом узаконивши своє становище в СРСР. Початком організаційного закріплення Н. як монополістичного привілейованого прошарку («класу») стало створення в 1920 р. у ЦК і губкомах РКП(б) обліково-розподільчих відділів, які в подальшому зосередили у своїх руках облік і розподіл відповідальних працівників практично в усіх галузях управління і господарства, знівелювавши таким чином принцип виборності, зафіксований у Статуті партії. Після XII з'їзду РКП(б) (1923 р.) призначення на найвищі посади зосередив у своїх руках Обліково-розподільчий відділ, який підпорядковувався безпосередньо Секретаріату ЦК РКП(б). Такі зміни призвели до «бюрократизації партії» (Л. Троцький), зумовили відрив апарату від низових партійних структур і рядових членів. У 1946 р. було розроблено і затверджено номенклатуру посад ЦК ВКП(б), у зв'язку з чим у роботу з керівними кадрами «вносилися плановість, систематичне вивчення і перевірка їх політичних та ділових якостей, забезпечувалося створення резерву для висування і суворий порядок у призначенні та звільненні номенклатурних працівників» (Історія КПРС. В 6 т. — Т. 5, кн. 2. — К„ 1982. — С. 210). Утвердження Н. як панівного класу в основному завершилось після XIX з'їзду КПРС (1952 р.).

У процесі формування Н. відбір кадрів на основі «ділових якостей» поступово був витіснений відбором, що базувався на політичних ознаках, насамперед відданості «лінії партії». Такий підхід зберігся аж до кінця 80-х років і був визначений як один з пріоритетів на XXVII з'їзді КПРС (1986 р.). Н. утримувала монополію на владу і становила могутню правлячу силу, оскільки включала в себе не лише партійний апарат і державну бюрократію, а й військові структури та КДБ. Н. розрізнялася за трьома основними критеріями: 1) за партійним органом, який включав певну особу в Н.; 2) за вищим за рангом органом, який санкціонував це включення; 3) за характером номенклатурної посади, наданої певній особі. Відповідно до цього Н. поділялася на основну і обліково-контрольну; штатну і виборну. Списки Н. належали до категорії секретних документів.

З початком перебудови (друга половина 80-х років) діяльність Н. одержала різку критику й засудження з боку громадськості СРСР та інших соціалістичних країн. На початку 90-х років, після ліквідації СРСР і розпаду так званого соціалістичного табору, Н. як організована сила втратила свою попередню роль, однак певна частина представників оновленої бюрократії постсоціалістичних країн продовжує зберігати свою владу і вплив у дещо змінених формах.

Восленский М. С. Номенклатура. Господствующий класс Советского Союза. — М., 1991; Джилос М. Лицо тоталитаризма. — М., 1993; Коткин С. Номенклатура в бывшем СССР и сегодняшняя Россия // Конституционное право: Восточноевропейское обозрение. — 1998. — № 1 (22); Пошин В. П., Свириденко Ю. П. Кадры коммунистической номенклатуры. — М., 1998.

В. Горбатенко