Політологічна енциклопедія Книга ІІІ - Карасевич А.О, Шачковська Л.С. 2016

Литвин Володимир Михайлович (народився 28 квітня 1956 р.)

Український політик, голова Адміністрації Президента (19992002), голова Верховної Ради України у 2002 - 2006 рр. та з 9 грудня 2008 - 6 грудня 2012 рр., доктор історичних наук, професор, дійсний член Національної академії наук України.

Голова Народної партії (з 2004). Герой України (2004).

Учасник подій навколо Помаранчевої революції (2004). Скандально відомий через звинувачення у причетності до справи Гонгадзе та «касетного скандалу», участь у ратифікації Харківських угод з Російською Федерацією (2010), прийнятті Закону про засади державної мовної політики (2012), «диктаторських законів» (2014). Декілька разів був об'єктом звинувачень у науковому та публіцистичному плагіаті. Входить до складу наукової ради Українського історичного журналу.

Народився 28 квітня 1956 р. у с. Слобода-Романівська Новоград-Волинського району Житомирської області у селянській родині.

У 1973 р. вступив на історичний факультет Київського університету. Після закінчення навчання у 1978 р. був аспірантом, а пізніше викладачем.

У 1978 - 1986 рр. працював у Київському державному університеті імені Тараса Шевченка — старшим методистом учбового відділу ректорату, помічником ректора, старшим викладачем історичного факультету.

У 1984 захистив кандидатську дисертацію на тему «Діяльність Комуністичної партії України з вдосконалення підготовки викладачів суспільних дисциплін (1966 - 1975 рр.)».

У 1986 - 1989 рр. — начальник Управління Міністерства вищої і середньої спеціальної освіти УРСР.

З січня 1989 - вересень 1991 рр. — відповідальний працівник ЦК Компартії України: лектор, консультант, помічник секретаря ЦК Компартії України.

Від вересня 1991 - липня 1994 рр. — доцент і докторант історичного факультету Київського державного університету імені Тараса Шевченка. У 1991 - 1994 рр. — працював двірником, а також сторожем разом з Адамом Мартинюком.

З липня 1994 - квітень 2002 рр. — працював в Адміністрації Президента України — помічником Президента України, заступником Глави Адміністрації Президента України, Першим помічником Президента України. З листопаду 1999 р. — Глава Адміністрації Президента України. З серпня 1994 р. за пропозицією Олександра Разумкова Литвин став помічником Президента Леоніда Кучми з питань внутрішньої політики.

У 1995 р. захистив дисертацію на ступінь доктора історичних наук за власною книгою «Політична арена України: особи та виконавці» в якості під назвою «Політична арена України: дійові особи та виконавці (Суспільно-політичний розвиток України у другій половині 90-их років)». З 1997 р. є член-кореспондентом Національної академії наук України. З 2003 р. — дійсний член НАНУ.

Почесний доктор Харківського національного університету внутрішніх справ (2009). У 2002 - 2006 рр.— народний депутат України, Голова Верховної Ради України. З травня 2006 - травень 2009 рр. — віце-президент Національної академії наук України. З вересня 2006 р. — завідувач кафедри Київського національного університету імені Тараса Шевченка. У вересні 2007 р. — обраний народним депутатом України, а у грудні 2008 р.— Головою Верховної Ради України.

З 2012 - 2014 рр. — народний депутат України VII скликання. Голова Комітету з питань національної безпеки і оборони. З 2014 р. — народний депутат України VIII скликання. З листопада 1995 р.— заступник глави президентської Адміністрації, з вересня 1996 р. — перший помічник Президента України, з листопада 1999 року до квітня 2002 р. — очолював Адміністрацію Президента України. У 2002 р. обраний народним депутатом за списком блоку «За єдину Україну!» (№ 1 у виборчому списку), 28 травня 2002 р. обраний головою Верховної Ради України. У цей час очолював ТСК з питань моніторингу реалізації законодавства про вибори Президента України (2004).

Відіграв важливу роль під час Помаранчевої революції. З цього приводу президент Польщі Олександр Квасневський сказав: «Принципова позиція українського парламенту і особисто Володимира Литвина допомогла конфліктуючим сторонам «конституційно вийти з кризи»

У червні 2004 р. став лідером Народної аграрної партії. Згодом, за ініціативою Литвина, НАПУ отримала назву «Народна партія». На виборах 2006 р. «народники» здобули трохи більше 2% голосів і до парламенту не потрапили.

Після поразки на виборах 2006 р., Литвин, як він сам сказав, повертається до наукової діяльності, пише книжки. У той же час, внаслідок політичної кризи в Україні 2007 р., він частіше з'являється у ЗМІ, а передвиборну кампанію проводить під гаслом «Країні потрібен Литвин!». Барви кампанії змінюються з зелено-миротворчих до агресивно-їдко-жовтих. Блок Литвина долає виборну планку.

9 грудня 2008 р. обраний Головою Верховної Ради VI скликання. За таке рішення проголосували 244 народні депутати з 422 зареєстрованих у залі.

У першому турі президентських виборів 17 січня 2010 р. Володимир Литвин отримав 2,35% голосів. Найбільшу підтримку Литвин здобув у Рівненській області (7,1%) і Житомирські області (7,0%).

27 квітня 2010 р. (як і решта «Блоку Литвина») голосував за ратифікацію Харківських угод.

4 липня 2012 р. подав у відставку після прийняття Верховною радою контроверсійного закону «Про засади державної мовної політики», хоча парламентська фракція очолюваної ним «Народної партії» підтримала закон майже в повному складі. Однак вже 31 липня підписав мовний законопроект посилаючись на «безвихідь».

На виборах до Верховної ради 2012 р. обраний народним депутатом від округу № 65. Голова Комітету Верховної ради з питань національної безпеки і оборони. 16 січня 2014 р. проголосував за сумнозвісні закони про диктатуру, але згодом просив вважати свій голос недійсним, підтримав Постанову про засудження застосування насильства, що призвело до загибелі мирних громадян України, та підтримав Постанову про самоусунення Президента України від виконання конституційних повноважень.

З 27 листопада 2014 р. Народний депутат України 8-го скликання.

19 січня 2002 р. Володимир Литвин опублікував у газеті «Факти и коментарі» статтю «Громадянське суспільство. Подумаємо ще раз». За кілька днів журналісти встановили, що ця стаття є фактично дослівним перекладом роботи «Civil Society» американського політолога Томаса Каротерса, написаної ще 1999 р. для журналу «Foreign Policy».

Вже 1 лютого Литвин визнав, що статтю писав не сам. Звинувачення у плагіаті відкинув. Натомість сказав, що опублікував реферат статті американця. Втім, журналісти Української правди відмітили, що посилань на оригінал статті, істотних скорочень, притаманних реферату, у статті Литвина порівняно зі статтею Каротерса не виявлено. Пізніше Литвин заявив, що Каротерс не має до нього претензій, але Каротерс спростував цю заяву.

Сам він згодом згадував про цей інцидент так, що будучи лідером блоку «За єдину Україну!» «Штаб рекомендував мені людей, які підготували від мого імені публікацію. Я її подивився, підправив. Вона вийшла. Через кілька днів у іншому виданні з'явилася стаття, в якій мене звинуватили у плагіаті. Я намагався захищатися, говорив, що це загальноприйнята практика у передвиборчій кампанії.

Переконував: невже я через двох сторінок тексту свідомо пішов би на те, щоб у період передвиборної кампанії «передирати» публікацію? Якби я хотів привласнити чужу роботу, я б її змінив до невпізнання. Проте мені досі про це нагадують. Це був досить потужний удар по мені, по моїй репутації вченого».

У 2006 р. за авторства Володимира Михайловича вийшла тритомна «Історія України». Майже половина першого тому, 432 сторінки, повторювала зміст наукових робіт українських істориків Наталі Яковенко й Олексія Толочка.

За даними газети «2000» у 2008 р. на форумі «Європа — Україна» Литвин виступив з промовою, деякі частини якої майже дослівно збігалися з текстом інтерв'ю «Новий кризис опаснее чумы и мировой войны» російського професора Сергія Капіци, опублікованого 12 лютого 2008 р. у виданні «Известия». При цьому, жодного разу про росіянина український політик не згадав.

17 січня 2006 р. Деснянський районний суд Києва задовольнив позов голови Верховної Ради Володимира Литвина до колишнього майора президентської охорони Миколи Мельниченка про захист честі і гідності. Суд зобов'язав Мельниченка у 15-денний термін на прес-конференції спростувати поширену ним інформацію і вибачиться перед Литвином за завдану моральну шкоду. У 2011 р. Володимир Литвин знову звернувся до суду із проханням зобов'язати М.Мельниченка спростувати на прес-конференції для засобів масової інформації поширену ним неправдиву інформацію про його, начебто, причетність до справи Георгія Гонгадзе, а також публічно вибачитися за завданий моральний збиток. Володимир Литвин є однією з осіб, яку підозрюють у причетності до справи Георгія Ґонґадзе. Закиди щодо цього неодноразово лунали від колишнього майора президентської охорони Миколи Мельниченка, генерала МВС Олексія Пукача, колишнього депутата Олександра Мороза та інших.

3 липня 2012 р у Верховній Раді України з порушеннями прийняли Закон «Про засади державної мовної політики» у другому читанні. Володимир Литвин як спікер парламенту після голосування пообіцяв, що не підписуватиме документ. Однак 31 липня він порушив свою обіцянку і підписав законопроект, який згодом набув чинності. Ці події стали причиною різкої критики політика з боку громадськості. Зокрема активісти кампанії «Займіться ділом, а не язиком!», ще у травні попередивши Литвина про можливі наслідки для нього у разі голосування фракції Народної партії та підписання Литвиним як спікером документу, почали проти політика поширення листівок у рамках кампанії «Помста за розкол країни». Під час двох антиагітаційних поїздок 18 червня та 25—26 серпня активістам перешкоджали та на них нападали невідомі, міліція, місцеві чиновники, молодики, що належать до організацій, пов'язаних з Володимиром Литвиним. Найвідомішим став напад брата Петра Литвинана ринку у Новоград-Волинському, після якого Володимир Литвин заявив, що ще більше «заповажав» свого брата.

Родина: Син: Іван Литвин (25 р.) — співвласник кондитерської корпорації «Рошен», кандидат у народні депутати у 66 виборчому окрузі., одружений з Тетяною Деркач. Брати: Микола Литвин, колишній голова Державної прикордонної служби України, генерал армії України; Петро Литвин, командир 8 армійського корпусу.

ДЖЕРЕЛА:

«Політична арена України: особи та виконавці» (1994 р.; «Украина: политика, политики, власть» (1997 р.),; «Україна на межі тисячоліть (1991 - 2000)» (2000 р.).; «Україна: досвід та проблеми державотворення (90-і роки ХХ ст.)» (2001 р.).; «Україна: хроніка поступу (1991 - 2001)» (2001 р.); «Вимір історією» (2002 р.)