Політологічна енциклопедія Книга IV - Карасевич А.О, Шачковська Л.С. 2016

Міллс Чарльз Райт

Американський соціолог і публіцист. Закінчив Техаський університет у 1939 році. З 1965 року професор соціології Колумбійського університету. Послідовник поглядів М. Вебера і К. Манхейма. Зазнав певний вплив ідей К. Маркса, вважав його метод плідним, однак дотримувався погляду про «застарілість» марксистської теорії. Міллс набув популярності завдяки різкій і принциповій критиці антигуманних тенденцій сучасного американського суспільства. Поняттю «правлячий, панівний клас» протиставляв поняття «пануюча еліта», розглядаючи її як соціальну групу, що складається з промислової, політичної та військової верхівки. Головну соціальну небезпеку Міллс бачив у зростаючій «раціональності без розуму», тобто у використанні «пануючою елітою» раціональних засобів, розроблених вченими, для досягнення ірраціональних цілей. Надії на гуманізацію суспільства Міллс пов'язував з інтелігенцією, яка здатна мати «соціологічну уяву «(властивість розуміти, що відбувається в суспільстві, які соціальні процеси позитивні для індивідів і які є тормозом всього позитивного у розвитку соціуму). Міллс заперечував революційну роль робітничого класу.

Міллс був прихильником теорії масового суспільства, концепції соціології та філософії, в якій стверджується, що сучасне суспільство характеризується індустріалізацією і урбанізацією, стандартизацією виробництва і масовим споживанням, бюрократизацією суспільного життя, поширенням засобів масової комунікації і «масової культури». Після Другої світової війни теорія Міллса розділилася на ряд напрямів:

1) критику з позицій лібералізму і романтизму авторитарних тенденцій у розвитку суспільства, відчуження, конформізму, до якого примкнув Міллс (також Е. Фромм, Д. Рісмен);

2) трактування масового виробництва і споживання як умови утвердження соціальної рівності (Д. Белл, Е. Шілс).

Свій соціологічний метод Міллс називав порівняльним і історичним, оскільки вважав за необхідне створення нової соціології, покликаної виявити історичну специфіку сучасного суспільства і досліджувати соціальні зміни, що ведуть до подолання відчуження.

Аналізуючи масові соціальні конфлікти, що відбулися в 50-ті роки під впливом результатів Другої світової війни у багатьох країнах Східної Європи, Азії, Африки, Міллс розробив свою концепцію соціального конфлікту. Він обґрунтовував існування соціальних конфліктів пануванням пануючої еліти, до якої входили політичні діячі, бізнесмени, військові. Теорія владної еліти Ч.Міллса виникла як заперечення поширеної в США думки про те, що країною правлять 70 сімей.

Міллс піддав критиці як емпіризм американської соціології, так і абстрактність так званої високої теорії Парсонса. Однак, Міллс не зміг дати їм позитивної альтернативи. Погляди Міллса вплинули на формування ідеології так званих «нових лівих» у США.

За останні 150 років найбільш знаменитий внесок у теорію еліти внесли такі вчені як Гамільтон, Веблен, Міхельс, Міллс.

Родоначальник федералізму Гамільтон розглядав еліту з позиції об'єктивно існуючих, на його думку, відмінностей між громадянами, які можна характеризувати лише враховуючи народження індивіда; Веблен основним в характеристиці еліти вбачав в її відношенні до економічної і фінансової олігархії як специфічних цілей і цінностей; Міхельс встановив «залізний закон еліт», виходячи з того, що еліта — позаісторичне соціальне явище; Міллс, на відміну від інших, вводить поняття «роздробленості еліт», виявивши, що у всіх сферах сучасної діяльності існують окремі еліти.

Міллс намагається дати визначення «політичної еліти». Це певна група суспільства, яка концентрує в своїх руках державну владу і займає владні посади, керуючи суспільством. В основному це професійні політики високого рангу, наділені владними функціями і повноваженнями.

Це також вищі державні службовці, професійно підготовлені до участі в розробці та реалізації політичних програм, у виробленні стратегії суспільного розвитку. їх Міллс називає «елітою влади», яка володіє важелями впливу на економічну та політичну системи.

Шопенгауер зазначав: «На світі існує три типи аристократії: 1) аристократія народження та рангу; 2) грошова аристократія і 3) аристократія розуму й таланту. Остання, власне, сама знатна і іменита і визнається такою, якщо тільки дати їй час. Ще Фрідріх Великий сказав: «Les amesprivilegiees rangent a l'egal des souveraines» «обдаровані люди нерівні з монархами», коли його гофмаршалу здалося незграбним, що міністрам і генералам відведене місце за маршальський столом, а Вольтеру за столом царствених осіб і принців.

У XX столітті поняття еліти міцно увійшло в політологічний лексикон, незважаючи на заперечення багатьох представників соціально-політичної думки. Зокрема, воно не «стикується» з ідеологією марксизму. Згідно з Дж. Міллсом концепція еліт виходить із нерівності, нерівність ж обумовлена природою людини.

Етимологія терміну еліта має на увазі насамперед кращих, гідних представників, що далеко не завжди відповідає дійсності. Але хоча ці заперечення і мають підстави, відмова від терміну, що відображає певну реальність, певне соціальне відношення не має сенсу.

У праці «Владна еліта» він показав, що три групи американської еліти (політична, економічна і військова) об'єднані між собою спільними рисами, спільністю шляхів досягнення соціального статусу, великою гнучкістю та можливістю циркуляції.

За визначенням угорського вченого М. Вайди, еліта суспільства — «це група людей, які стоять на верхній ступені ієрархії, здатної створити зразки потреби і поведінки».

Німецький соціолог П. Дрейцель: еліту складають володарі вищих позицій у групі, організації або інституції, відбір до неї здійснюється за принципом «продуктивності знання». Тому еліта має, завдяки своїм позиціях і ролі, моніполювати владою і впливом на соціальні процеси в соціальному організмі, що дозволяє формувати соціальну структуру суспільства.

«Еліта — це певним чином структурована група, яка через свій особливий соціальний статус, відповідних політичних діячів, громадського сприйняття, певних політичних традицій, унікального місця в системі владних інститутів, ідеологічної картини світу, прийнятої в даному соціумі, володіє потенціалом вирішального впливу (культурного, економічного, ідеологічного чи політичного) на більшість інших груп та інститутів в цьому суспільстві».

За обсягом владних функцій можна розрізняти: вищу (безпосереднє оточення президента, прем'єр-міністра, спікера парламенту, керівники органів державної влади, провідних політичних партій), середню (парламентарії, сенатори, депутати, губернатори, мери і т. д.) і адміністративну (вищий шар державних службовців, які займають вищі позиції в міністерствах, департаментах та інших органах державного управління) еліти.

Міллс намагається окреслити основні функції еліти. На першому місці стоїть стратегічна функція еліти. її зміст полягає в розробці стратегії і тактики розвитку суспільства, визначенні політичної програми дій.

Комунікативна функція передбачає ефективне подання,вираження і відображення в програмах політичних інтересів і потреб різних соціальних груп і верств населення та реалізацію їх у практичних діях.

Організаторська функція політичної еліти в усі часи стикалася і буде стикатися з необхідністю організовувати маси на виконання завдань соціального влаштування суспільства.

Серед потенційних політичних еліт найбільш ефективними будуть ті, які більшою мірою здатні забезпечити підтримку своїх програм масами. Ця функція передбачає здійснення на практиці виробленого курсу, втілення політичних рішень у життя.

Інтеграційна функція еліти полягає у зміцненні стабільності суспільства, стійкості його політичних і економічних систем, у недопущенні конфліктів, непримиренних антагонізмів, гострих суперечностей, деформації політичних структур. Важливими змістовними елементами цієї функції є згуртування різних верств населення, гармонізація їх соціальних інтересів, досягнення консенсусу, співпраці та тісної політичної взаємодії всіх сил у суспільстві. У світі існують дві тенденції у формуванні та відтворенні політичної еліти:

— перша типова для держав з недемократичними режимами і характеризується закритістю, вузькою соціальною базою формування колом осіб, які здійснюють відбір. Звичайний для держав з низькою соціальною мобільністю. Закритий тип рекрутування є історично першим, тому переважає в консервативних суспільствах.

— друга типова для демократичних держав і відповідно її обумовлює набагато більш широке коло соціальної бази і вимагає для свого функціонування високої політичної культури, що є наслідком розвитку політичної системи. Хоча і для країн з демократичними принципами державності діапазон відкритості може великою мірою відрізнятися.

Міллс вводить поняття пануюча еліта і розкриває його структуру. Окрім політичної еліти, пануюча еліта включає також економічну, культурну, ідеологічну, наукову, інформаційну та військової еліти.

Економічна еліта — соціальна верства, що включає представників великого капіталу та представляє великих власників.

Ідеологічна, інформаційна еліта — провідні представники гуманітарних наук, освіти, ЗМІ, які виконують в суспільстві функцію формування світоглядних позицій, ціннісних орієнтацій, ідей і переконань людей.

Щодо військової еліти, ступінь її впливу на суспільне життя визначається рівнем мілітаризації країни, характером політичного режиму.

Культурна еліта включає найбільш авторитетних і впливових діячів мистецтва, освіти, літератури, представників творчої інтелігенції.

Наукова еліта включає найбільш обдаровану частину інтелектуальної еліти. її роль визначається ступенем впливу на такі процеси, як розвиток науки і техніки, науковий і технічний прогрес.

У своїй праці «Соціальна фантазія» Міллс піддає критиці біхевіоризм, вказуючи на такі його недоліки:

1) надмірне захоплення фактами в їх цифровому виразі, натомість проблеми, що не піддаються кількісному аналізу опускаються;

2) фрагментарний аналіз фактів, що заважає виробленню глобальних підходів до проблеми;

3) псевдополітизм, суть якого у самоусуненні біхевористів від критики суспільних порядків і тим самим підсвідомому виправдовуванні їх існування;

4) факти не є зрозумілими самі собою, а їх підбір залежить від робочої гіпотези вченого. Міллс вперше в США піддав критиці структурний функціоналізм за те, що той формує ілюзію гармонійності і стабільності суспільного життя.

Джерела:

Карасевич А. О. Історія політичної думки. Навчальний посібник. — Умань. — 2013. — 726 с.; Карасевич А. О. Історія політичної думки. Навчальний посібник. — Умань. — 2014. — 860 с.; Політичні портрети Новітньої доби. Книга І — Північна Америка. — Навчальний посібник / Укладачі: А.О. Карасевич, К.М. Левківський, Л.Г. Лисенко., В.В.Сокирська, — Умань.: ПП Жовтий О.О., 2012. — 798 с.