Політологічна енциклопедія Книга IV - Карасевич А.О, Шачковська Л.С. 2016

Незастосування сили принцип

Незастосування сили принцип

Принцип незастосування сили стосується центральної проблеми будь-якої правової системи — співвідношення сили і права. Зважаючи на відсутність в міжнародній системі наддержавної влади сила знаходиться в розпорядженні самих суб'єктів. Таке становище надає особливого значення встановленню правових рамок застосування сили.

Протягом історії суверенним правом держави вважалося право на війну (jus ad bellum). Подібне положення дорого обійшлося людству. У безперервних війнах загинуло не менше 3,5 млрд. чоловік. Початок зміни ситуації було покладено у 1928 р. Паризьким пактом про відмову від війни як знаряддя національної політики. Пакт став важливим кроком у становленні принципу незастосування сили як звичайної норми загального міжнародного права. Остаточно утвердився він з прийняттям Статуту ООН.

Статут зробив головною метою — позбавити прийдешні покоління від лиха війни. Збройні сили можуть застосовуватися не інакше як у загальних інтересах. Заборонено застосування не тільки збройної сили, а й сили взагалі. Більш того, заборонено загроза силою будь-яким чином, несумісним з цілями ООН. Статут ставить в один ряд загрозу силою та її застосування. З цього випливає, що загроза силою буде протиправною у тих же випадках, що і її застосування. Це положення підтверджено Міжнародним Судом ООН.

Статут передбачає можливість застосування сили або загрози силою лише у двох випадках. По-перше, за рішенням Ради Безпеки у випадку загрози миру, будь-якого порушення миру або акту агресії (гл. VII). По-друге, у порядку здійснення права на самооборону у випадку збройного нападу, до тих пір, поки Рада Безпеки не вживе необхідних заходів для підтримання міжнародного миру та безпеки (ст. 51). За рішенням Ради Безпеки примусові заходи можуть вживатися і учасниками регіональних угод. Без повноважень Ради такі заходи на основі регіональних угод робитися не можуть (ст. 53).

У 1999 р. учасники НАТО відзначили 50-річчя існування Союзу. Була прийнята нова стратегічна концепція. Вона передбачає розширення сфери дії Союзу за межі територій учасників, за межі, передбачені ст. 5 Північноатлантичного договору. НАТО практично привласнила собі право застосовувати силу у необмеженій масштабі всупереч Статуту ООН. До чого веде така концепція, було продемонстровано агресією НАТО проти Югославії, яка мала дуже сумні наслідки.

Поняття сили включає перш за все агресивну війну, яка кваліфікується як злочин проти миру, причому настільки небезпечне, що заборонено і пропаганда агресивної війни. Агресія являє собою застосування збройної сили державою проти суверенітету, територіальної цілісності або політичної незалежності іншої держави. З цього видно, що маються на увазі досить широкомасштабні військові дії, здатні поставити під загрозу суверенітет, територіальну недоторканність держави. Прикордонні інциденти такими не є.

Прийнята Генеральною Асамблеєю ООН у 1974 р. визначення агресії містить перелік дій, що представляють собою акти агресії, незалежно від того, чи мало місце формальне оголошення війни.

До них віднесені наступні дії:

1. Вторгнення чи напад збройних сил держави на територію іншої держави, будь-яка військова окупація, хоч би яким короткочасної вона не була, якщо вона стала результатом вторгнення або нападу. Це відноситься і до анексії території держави у результаті застосування сили.

2. Застосування будь-якої зброї однією державою проти території іншої держави, навіть якщо воно не супроводжується вторгненням збройних сил.

3. Напад збройних сил однієї держави на збройні сили іншого.

4. Застосування збройних сил однієї держави, що перебувають за угодою з країною перебування на її території, в порушення умов такої угоди.

5. Дії держави, що дозволяє, щоб надана їм у розпорядження іншої держави територія використовувалася останнім для здійснення актів агресії.

6. Засилання державою збройних банд, груп, а також регулярних сил або найманців на територію іншої держави з метою застосування проти нього збройної сили.

Зі сказаного випливає, що як суб'єктом, так і об'єктом агресії може бути лише держава — суб'єкт міжнародного права. Наведений перелік не є вичерпним. Інші дії також можуть бути визнані актами агресії, але зробити це може тільки Рада Безпеки ООН.

Нарешті, у визначенні агресії підкреслюється, що ніякі міркування будь-якого характеру: політичні, економічні, військові чи інші — не можуть служити виправданням агресії.

Для з'ясування змісту принципу незастосування сили істотне значення має поняття права на самооборону. Статут ООН кваліфікує його як невід'ємне право держави. Міжнародний Суд ООН виводить це право з основного права кожної держави на виживання. Право на самооборону виникає лише у випадку нападу однієї держави на інше. Після нападу терористів 11 вересня 2001 р. США заявили, що вони мають право застосувати збройну силу проти терористичних організацій і підтримуючих їх держав в порядку здійснення права на самооборону. На цій підставі була здійснена військова акція США та їхніх союзників проти Афганістану у 2001 р. Таке розуміння права на самооборону не зустріло протесту з боку міжнародного співтовариства.

Право на самооборону має використовуватися лише у разі необхідності, і вживаються заходи повинні бути пропорційними. Вони не повинні виходити за рамки того, що потрібно для відбиття агресії.

Статут ООН передбачає право не тільки на індивідуальну, а й на колективну самооборону, яка може мати місце тільки на прохання держави, що піддалася нападу. З урахуванням цього положення Міжнародний Суд ООН визнав США порушили принцип незастосування сили відносно Нікарагуа. Право на прийняття заходів в порядку колективної самооборони після запиту держави-жертви належить усім державам. Рада Безпеки у 1990 р. визнав право на колективну самооборону за будь-якою державою, що надає допомогу Кувейту після нападу на нього Іраку.

20 лютого 2014 р. Російською Федерацією розпочато інтервенцію до Автономної Республіки України Крим та міста Севастополя з подальшою окупацією півострова.

11 березня 2014 р. під тиском російських силовиків Верховною Радою Автономної Республіки Крим була прийнята Декларація незалежності Автономної Республіки Крим та міста Севастополя, згідно з якою Автономна Республіка Крим включно з містом Севастополь є суверенною державою, яка за відповідних результатів референдуму має право звернутися до Росії щодо включення території до складу федерації на правах суб'єкта. 16 березня відбувся псевдореферендум про статус Криму, на якому за офіційними даними узяли участь 96,77 % жителів Кримського півострова, у тому числі 123 % жителів міста Севастополь (474 137 осіб). 17 березня Верховною Радою Автономної Республіки Крим проголошено незалежність Республіки Крим, а 18 березня у Георгіївській залі Московського Кремля Президентом Росії Володимиром Путіном спільно з самопроголошеними Головою Ради Міністрів АРК Сергієм Аксьоновим, спікером Верховної Ради АРК Володимиром Костантиновим, та головою СМДА Олексієм Чалим підписано Договір про прийняття Республіки Крим до складу Росії. 21 березня Рада Федерації Росії прийняла закон про ратифікацію Договору від 18 березня та закон про утворення нових суб'єктів федерації — Республіки Крим та міста федерального значення Севастополь.

Березневі дії окупаційної влади Російської Федерації з анексії частини території (Автономної Республіки Крим) сусідньої суверенної держави України та втручання у її внутрішні справи, стали причиною масштабного невдоволення і об'єктом шквальної критики світової громадськості протягом останнього року, яка називала військову агресію Російської Федерації міжнародним злочином проти світу і безпеки людства, а анексію Криму — порушенням чинного законодавства суверенної України, фундаментальних норм міжнародного права і низки міжнародних договорів, зокрема: Гельсінкського заключного акту 1975 р., про непорушність кордонів у Європі; Будапештського меморандуму 1994 р. про гарантії безпеки Україні; Договору про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Росією 1997 р.; Договору між Україною і Російською Федерацією про українсько-російський державний кордон від 28.01.2003 (ратифіковано 20.04.2004).

27 березня 2014 р. на сесії Генеральної Асамблеї Організації Об'єднаних Націй Резолюцією № 68/262 було підтверджено «територіальну цілісність України у міжнародно визнаних кордонах». Резолюцію підтримали 100 країн світу, 58 — утримались та 11 проголосували проти. Згодом, було призупинено членство Російської Федерації у міжнародному клубі високорозвинених економік світу «Велика вісімка» (G8) та впроваджено перший етап трирівневого плану персональних і економічних санкцій проти банківської системи РФ та громадян Росії і України безпосередньо причетних до окупації півострова, здебільшого у вигляді заморожування активів і заборони на в'їзд. 17 квітня 2014 р. у Женеві за участю вищих дипломатичних представників України, ЄС, США та РФ відбулися Чотиристоронні переговори щодо деескалації збройного конфлікту між Російською федерацією та Україною.

Позиція української сторони вимагала від Росії виконання 5 основних вимог:

✵ Припинити підтримку терористів у східних регіонах України;

✵ Відкликати своїх диверсантів звідти;

✵ Відкликати своїх спецпризначенців;

✵ Скасувати рішення Держдуми про дозвіл на використання військ на території Україні;

✵ Повернути анексований Крим.

За підсумками шестигодинної зустрічі, сторонами узгоджено ряд дипломатичних домовленостей. Російську Федерацію зобов'язано роззброїти свої незаконні озброєні формування та повернути незаконно захоплене майно законним власникам. У свою чергу українська сторона гарантувала амністію учасникам протестів, за винятком тих, кого буде визнано винним у скоєнні тяжких злочинів; та зобов'язалася забезпечити всеохоплюючий, прозорий і відповідальний конституційний процес у країні. Учасники зустрічі рішуче засудили та відкинули всі прояви екстремізму, расизму та релігійної нетерпимості, включаючи прояви антисемітизму та зобов'язали сторони конфлікту утриматися від будь-яких форм насильства, залякування або провокаційних дій. Питання щодо повернення Автономної Республіки Крим Україні та відведення російських військ на східному українському кордоні не були вирішені.

З метою відстеження імплементації вищезазначених кроків, учасниками переговорів ініційовано створення Спеціальної моніторингової місії ОБСЄ у складі міжнародних спостерігачів з 57-ми країн, у тому числі і представників Російської Федерації.

Одразу після окупації території Автономної Республіки Крим та міста Севастополя Генеральна Асамблея ООН прийняла Резолюцію про підтримку територіальної цілісності України.

Пізніше відповідні заяви пролунали від численних міжнародних організацій та країн, серед яких Велика сімка, ПАРЄ, Рада Європи, Європейський парламент, ОБСЄ, США, Велика Британія, Франція, Німеччина.

Джерела:

Незостосування сили принцип // Політологічний енциклопедичний словник / уклад.: Л. М. Герасіна, В. Л. Погрібна, І.О. Поліщук та ін. За ред. М. П. Требіна. — Х. : Право, 2015.; Незостосування сили принцип // Юридична енциклопедія: В 6 томах. / Редколегія: Ю. С. Шемшученко (відп. ред.) та інші. — К. : «Українська енциклопедія», 1998.