Політологічна енциклопедія Книга VI - Карасевич А.О, Шачковська Л.С. 2016

Репатріація

РЕПАТРІАЦІЯ — повернення на Батьківщину, з поновленням їх громадянських прав, військовополонених та цивільних осіб, які під час війни опинилися за межами своєї країни та перебували тривалий час поза Батьківщиною. Особливого політичного змісту набув термін «репатріація» стосовно повернення політичних емігрантів до країни їх походження.

ЧАСИ ПЕРШОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ

У 1918 - 1919 рр. репатріювалися спонтанно та через українські консульства українці з Росії на Україну, а західні українці, вивезені насильно в глиб Росії чи як полонені, до Західної України. У 1920 - 1921 рр. уряд УРСР уклав з сусідніми державами ряд угод про репатріацію громадян УРСР. У всіх випадках ішлося про добровільну репатріацію, хоч представники СРСР намагалися вести агітацію за репатріацію головно у таборах інтернованих вояків Армії УНР у Польщі з обіцянкою помилування і повернення громадських прав. Те саме робили польські представники у таборах інтернованих вояків УГА у Чехословаччині. Деяка частина українських втікачів і вояків повернулася до УРСР або до Польщі.

ЧАСИ ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ

Репатріація українців стала гостро актуальною після другої світової війни, внаслідок якої 2 - 3 млн українців опинилися на території колишнього німецького Рейху та інших західних країн (див. Еміграція). Згідно з міжальянтськими угодами (Потсдам та ін.) всі чужинці мали репатріюватися до своїх країн. У результаті заходів представництв політичних емігрантів зі Східної Європи та під тиском світової громадської думки застосовано принципі добровільності щодо репатріації людей з підкомуністичних країн, за винятком воєнних злочинців, яких видавали країні, що висувала право юрисдикції над ними. Радянські та інші східно-європейські уряди створили цілу мережу репатріаційних комісій з військовим та розвідувальним персоналом. Вони довільно інтерпретували угоди про добровільність репатріації та так звані військові злочини. Доходило до трагічних випадків насильного вивезення, у тому числі і до самогубств, переміщених осіб з Німеччини й Австрії, особливо колишніх членів військових частин німецької армії (власовці, Українське Визвольне Військо тощо), наприклад, у Кемптені, Дахаві. У 1946 - 1949 рр. радянські представники в ООН часто домагалися примусової репатріації усіх громадян комуністичних країн. Репатріації закінчилася, за деякими винятками, у 1947 - 1948 рр. Частково репатріювалася у повоєнні роки і міжвоєнна заробітчанська еміграція з Франції і з Аргентини.

Репатріацією іноді називають також обмін населенням внаслідок зміни кордонів, наприклад, польсько-радянських та чехословацько-радянських у 1945 - 1946 рр. Цей обмін (у випадку українців у Польщі більше примусовий, ніж добровільний) охопив близько півмільйона українців, які переїхали до УРСР. У 1950-х рр. частина українців Пряшівщини (68000), що виїхали по війні до УРСР, домоглися поновної репатріації до Чехословаччини, як і окремим українцям з теперішньої польської території вдалося залишити СРСР під різними приводами.

Репатріацією також може називатися добровільне повернення емігрантів до своєї батьківщини.

ДЖЕРЕЛА:

Енциклопедія українознавства: Словникова частина: [в 11 т.] / Наукове товариство імені Шевченка; гол. ред. проф., д-р Володимир Кубійович. — Париж; Нью-Йорк: Молоде життя, 1955—1995.; Політологічний енциклопедичний словник / уклад.: Л. М. Герасіна, В. Л. Погрібна, І.О. Поліщук та ін. За ред. М. П. Требіна. — Х . : Право, 2015.; РЕПАТРІАЦІЯ // Юридична енциклопедія: В 6 томах. / Редколегія: Ю. С. Шемшученко (відп. ред.) та інші. — К. : «Українська енциклопедія», 1998.