Політологія - Є.В. Перегуда 2011

Політологія як наука та навчальна дисципліна
Історія політичної думки

Політична думка Стародавнього Світу. Міфологія була першою формою політичної свідомості. В ній не лише першоджерелом влади, а й самим правителем був Бог. Такі погляди були властиві усім народам. Надалі ускладнення процедур здійснення влади призвело до раціоналізації свідомості. Але міфологія остаточно не була подолана. Вона відроджується у суспільстві кожен раз, коли постає новий лад. Так, напередодні краху СРСР поширені були думки, що досить проголосити незалежність та західні стандарти суспільного життя, як в Україні запанує демократія, право. Лише з часом прийшло розуміння, що реалізація цих цілей вимагає тривалої розбудови інститутів, які можуть і не прижитися.

Перші пам’ятки раціоналізованої політичної свідомості з’явились за 2 тис. років до н.е. У Законах вавилонського царя Хаммурапі (1792 - 1750 рр. до н.е.), індійських Ведах, в рамках буддизму, збірці «Махабхарата», що ґрунтувалася на оновленому брахманізмі, влада та право постали як світські інститути. Однією з давньоіндійських пам’яток була «Артхашастра» («Наука про державний устрій»). Вчені сперечаються щодо її автора, але погоджуються, що це була збірка розвинених політичних технологій.

Значний відбиток в політичній думці залишили китайці. Конфуцій і сьогодні вважається в цій країні найвидатнішим мислителем. Ідеї його та інших політичних філософів Давнього Китаю надані в таблиці 1.

Таблиця 2. Політична філософія Давнього Китаю.

В античному світі (давні Греція та Рим) саме політика була сферою свободи. Але ця свобода не дорівнювала пізнішій ліберальній її інтерпретації, в основі якої — свобода індивіда. Для греків бути вільним від суспільства неможливо. Згідно з законом афінського правителя Солона, «хто під час смути не стане зі зброєю в руках ні за тих, ні за інших, той ..позбавляється громадянських прав».

Грецька політична думка пройшла шлях від міфології (Гомер, Гесіод) до науки. Пов’язує їх філософія «сімох мудреців» (Солон, Піттак тощо), піфагорійців (розробляли категорії рівності, справедливості), Геракліта (засновник діалектики), софістів (софія — мудрість). Софісти (Гіппій, Антіфонт) вважали еквівалентом справедливості природне право, а мінливий закон — таким, що суперечить їй. Вони були фактичними винахідниками договірної концепції держави (Лікофрон).

Але найвідомішими філософами були Сократ, Платон, Арістотель. Сократ (469 - 399 до н.е.) вважав неможливою політику без права, що тотожнє справедливості, а свободу трактував як панування справедливих законів. Він був прихильником договірної концепції держави.

Для Платона (427 - 347 рр. до н.е.) чуттєвий світ — спотворене віддзеркалення світу ідей. Розумному, вольовому та чуттєвому началам людини відповідають стани філософів, воїнів, виробників. В ідеальній державі правлять філософи, бо вони керуються загальним благом. Реальні держави — недосконалі копії ідеальної, серед них виділяються тимократія (влада сили), що вироджується на олігархію (влада багатих), остання — на демократію, а вона - на тиранію. Отже, Платон відкрив закон зміни форм правління. Якщо ми порівняємо його схему з рухом форм правління в період сучасних революцій, то відкриємо багато спільного.

Арістотель (384 - 322 рр. до н.е.) вперше назвав політику наукою та найважливішою формою спілкування. Право він розглядав як інститут, що складається з природного та умовного (законів) права. Політичним є правління законів, а не людей. Арістотель — автор концепцій громадянства (громадянин — той, хто бере участь у законотворчій та судовій діяльності), середнього класу, що увійшли до сучасної думки. Він вдосконалив типологію форм правління, виділивши їх за якісним (правління на користь усіх /правильні форми/ або самої влади /неправильні/) та кількісним (правління одного, кількох, більшості) критеріями.

Таблиця 2. Класифікація форм правління за Арістотелем.

В часи еллінізму, коли рабство вичерпувало свій потенціал, у Епікура, стоїків, Полібія ревізуються цінності античності. Ідея свободи переміщується з політики до інших сфер (духовної, виробничої). Ця тенденція на нисхідній стадії грецького суспільства цікава аналогією з сучасністю, де руйнуються старі цінності і саме людина стає мірою розвитку.

Дослідники в ідеї Полібія щодо змішаного правління (монархія, аристократія, народне правління) вбачають першу концепцію стримувань та противаг у владі, а самого Полібія вважають прабатьком теорії поділу влади, яка через два тисячоліття стала одним з критеріїв демократії.

Видатні мислителі Риму — Цицерон (106 - 43 рр. до н.е.), Сенека (365), Марк Аврелій (121 - 180). На римському праві й нині базується європейське право. Вершина правової думки Риму — Кодекс Юстініана VI ст.

Отже, стародавні мислителі були у витоків концепцій природного та позитивного права, громадянства, середнього класу, договірної концепції держави, поділу влади, які стали основою європейської демократії.

Політичні ідеї Середньовіччя. В ці часи починають розмиватися уявлення про нерозчленованість суспільства та держави. Ключовим стає питання співвідношення держави та церкви. Адже вікові держави (Рим) руйнувалися, а недержавний інститут церкви пережив катаклізми.

Аврелій Августин (354 - 430), наслідуючи античну традицію, розрізняє «гради Божий» та «град земний», відносячи до нього й державу. Спільнота буде державою, якщо поєднає право з Божою справедливістю. Недотримання цього було, на думку Августина, причиною падіння Риму.

Фома Аквінський (1225 - 1274), вчення якого було вершиною релігійної думки, вважав, що від Бога походить природний закон. Якщо з ним розходяться закони держави, то народ може скинути монарха. Так закладалася європейська традиція пріоритету суспільства над державою.

У Візантії було започатковано іншу традицію. Ключовий принцип православ’я — соборність. Держава визнавала церковний закон своїм керівництвом, але церква (тобто суспільство) мала підкорятися державі.

Політична думка України княжих часів включає «Повість временних літ», ідеї князя Володимира Святого щодо ролі релігії, Руську Правду (перше кодифіковане законодавство, що дає уявлення про суспільні цінності), «Слово про закон і благодать» митрополита Іларіона, де аналізується відношення між законом (зовнішнім регулятором дій людей) та істиною (внутрішній контролер, узгоджується з волею Божою), «Повчання дітям» Володимира Мономаха, де формулюються вимоги до правителя.

Політична думка доби Відродження та Реформації. У ХІІІ — XVI ст. в Європі зароджується капіталізм, з’являються інші, крім церковної, форми суспільного життя, формуються національні держави. Це зумовило кризу католицизму, процеси Відродження (відновлення людиноцентричної античної культурної спадщини), Реформації.

Для Марсилія Падуанського (1275 - 1343) держава — світський інститут, що виник шляхом ускладнення форм спілкування (сім’ї-роди-племена-міста-держава). Досконала та держава, де є гарні закони, стабільність. Джерело законів - народ, що призначає правителя та змінює його, якщо він відступає від законів. Народом він вважав заможні верстви (чиновники, феодали, купці). Марсилій - прихильник монархії, але виборної.

Провідним мислителем доби був Н. Макіавеллі (1469 - 1527). В ті часи змінювалися форми правління, ставали неефективними релігійні догмати. Макіавеллі завданням науки бачить збирання фактів, пояснення суспільних змін. Він вводить багатофакторний аналіз політики, включно економічні, військові, психологічні чинники. Макіавеллі не відкидав фактор долі (закономірностей) в політиці, але вважав, що вона «наполовину» визначає дії людей, що «доля на тій стороні, де краща армія».

Макіавеллі завершує інтелектуальні перевороти, розпочаті релігійною думкою, і водночас пориває з традицією. Він розмежовує не лише державу та суспільство, а й політику та мораль. Це дало підстави дослідникам говорити про аморалізм Макіавеллі. Але він був проти не етики як такої, а незмінних догматів, проти підпорядкування держави церкві. Сучасною мовою це означає — у церкви своя етика, в політиці — своя. На його думку, принципи політики - користь та сила. Розриваючи цілісність суспільства, він готує грунт для лібералізму з його свободою індивіда.

Держава, на його думку, це відносини влади та підпорядкування, система законів. Сила влади — у здатності примусити до послуху. В боротьбі з реакцією потрібна жорстокість. Але постійне вживання проти підданих робить її шкідливою. Макіавеллі — прибічник республіки.

Важливий етап європейської думки - вчення Ж. Бодена (1530 - 1596) про державний суверенітет. На його думку, держава є наслідком угоди індивідів, її завдання — забезпечити справедливість, охороняти від ворогів. Суверенітет полягає у непідпорядкованості держави іншим (церкві). Але держава — правове управління. У законах закріплюються цінності (приватна власність, сім’я). Актуальна думка Бодена, що «немає публічного там, де немає приватного». Приватна власність - запорука публічності влади. Суверенітет держави не поширюється на приватні відносини.

Ще один напрям політичної думки - утопічний комунізм. Капіталізм встиг продемонструвати несправедливість. Т. Мор (1478 - 1535), Т. Кампанелла (1568 - 1639) змальовували майбутнє суспільство, де відсутня приватна власність, правителі обираються, між людьми панує згода.

В ході Реформації виник протестантизм, що став ідеологією буржуазії. Але, виступаючи проти католицизму, протестанти заперечували свободну волю. М. Лютер (1483 - 1546), Ж. Кальвін (1509 - 1564) говорили про рабство людської волі, підпорядковували індивіда громаді. Вони розходились з філософами-гуманістами, але «вписувались» до майбутньої «соціальної моделі» Європи. Серед протестантів були й розбіжності. Кальвін був за незалежність церкви, Лютер - за зверхність держави над нею.

Розвивалась політична думка й на Сході. В мусульманстві з’явилися течії суннітів, шиїтів, ваххабітів. Але Схід продемонстрував й світських мислителів. Ібн Рушд (ХІІ ст.) стверджував, що управління суспільством має здійснюватися на науковій основі. Ібн Халдун (XIV ст.) визначав завданням держави охорону власності індивідів.

Українські землі тоді увійшли до інших держав. Спершу Литви, де з’являються юридичні кодекси (Литовські статути 1529 р., 1566 р., 1588 р.), а потім - католицької Речі Посполитій. В ході міжрелігійної боротьби, яка віддзеркалювала соціальну боротьбу в умовах становлення капіталізму, отримала розвиток полемічна література. X. Філалет, І. Вишенський (1545 - 1620), С. Орихівський (1513 - 1566), Ю. Дрогобич відстоювали ідеї справедливих законів, права підданих на захист від влади, соціальної рівності. В дусі Бодена Філалет вважав незаконними спроби церкви підпорядкувати світську владу. Орихівський аналізував проблеми організації королівської влади, її завдання з захисту підданих, розвитку науки, освіти. Ці ідеї були співзвучні європейським, хоча причини їх в Україні пояснювались пануванням польської католицької влади. Були в полемічній літературі й захисники унії католицизму та православ’я (П. Скарга).

Політичні ідеї Нового часу. Підґрунтям для розмежування теоретичних напрямів в Європі була філософія Нового часу. Праці філософів заклали ідейні підвалини боротьби буржуазії проти абсолютизму.

Перша буржуазна революція відбулась у Нідерландах, які дали перші зразки новочасної філософії. Г. Гроцій (1583 - 1645), Б. Спіноза (1632 - 1677) розрізняли природне (справедливість) і позитивне (закони) право, відносили до першого право на власність, свободу переконань, захист від сваволі. Гроцій вважав, що держава з’являється внаслідок укладення договору індивідами. До цього їх штовхає розподіл праці, приватна власність. Влада держави не поширюється на природне право, вона лише охороняє приватну власність, розв’язує конфлікти між індивідами.

Англійська думка — класика філософії Нового часу. Саме в цій країні з’явились Велика Хартія вольностей (1215), Білль про права (1689). Т. Гоббс (1588 - 1679) рушіями дій вважав пристрасті, а природним станом — «війну усіх проти усіх». Оскільки найсильніша пристрасть — страх смерті, то, прагнучи подолати «війну», люди відмовляються від частини прав і передають їх главі держави. Гоббс вважав силу основою права і бачив завданням держави примушення індивідів до виконання законів. Він був за абсолютну монархію. Деякі відмінності його ідей від традиційних ліберальних пояснюються тим, що революція змусила його втекти з Англії, а надію на порядок він покладав на сильну державу, але її метою, як й інші ліберали, вважав забезпечення недоторканості особи, власності.

Дж. Локк (1632 - 1704) був не лише автором теорій договірного походження держави, природних прав людини, верховенства закону, народного суверенітету, громадянського суспільства, а й запровадив сучасну — функціональну (на відміну від Полібія) — версію поділу влади (на законодавчу, виконавчу та союзну гілки).

Французькими просвітниками були Вольтер, Дідро, Маблі, Ш.Л. де Монтеск’є (1689 - 1755), який розробив багатофакторний підхід до аналізу політики, був засновником географічного детермінізму — пояснення політичного режиму специфікою території. Він довів концепцію поділу влади до формули, що увійшла у сучасну науку, а саме що державна влада за функціями поділяється на законодавчу, виконавчу, судову. Актуальними є інституціоналістські ідеї Монтеск’є, згідно з якими для свободи необхідні соціальні сили та інститути, зацікавлені у ній та здатні захистити її від влади, його думка про те, що свободам загрожує, коли різні види влад очолюють представники однієї партії.

Найрадикальнішим просвітником був Ж.-Ж. Руссо (1712 - 1778). Платонівське перетворення форм правління він пояснював приватною власністю. Руссо висунув ідею спільної волі народу. Чиновники управляють, спираючись на закони, прийняті більшістю. Але в його теорії політика обмежується, адже зникає проблема узгодження інтересів. Тому деякі вчені вважають Руссо провісником тоталітаризму. Сам він вважав, що «народна демократія» може бути реалізована у невеликій державі, а сучасні країни вимагають складнішого управління. Тому, розрізняючи народ «у сутності» та «у явищі», Руссо вводив фігуру професійного законодавця.

Особливим напрямом політичної думки було німецьке Просвітництво, його найяскравіші представники - Кант та Гегель. Їх вчення були зумовлені відставанням капіталізму в цій країні, її роздробленістю і водночас пруським абсолютизмом, відповідальним за об’єднання країни.

І. Кант (1724 - 1804) створив основи німецької школи суспільного договору, правової держави, співвідношення свободи, права і моралі. На його думку, правова держава ззовні регулює поведінку індивідів, мораль же торкається внутрішньої мотивації. Кант вважав, що для суспільства важливіші не форма правління, а методи владарювання. Він був автором концепцій вічного миру, всесвітнього громадянства тощо.

На ідейному спадку Г.Ф.В. Гегеля (1770 - 1831) зросли й ліберали, й соціалісти, й консерватори. Особливо слід відзначити його внесок до концепції громадянського суспільства. Його погляди послідовніші, ніж англійських мислителів. Гегель теж називав громадянське суспільство сферою прояву свободи людини, але вважав, що справжня свобода тут не досягається, адже свобода одного перетворюється на несвободу для іншого. Відтак свободу він визначив як усвідомлену необхідність, а її тріумфом вважав не громадянське суспільство, а правову державу.

Українська думка тих часів представлена гетьманом П. Орликом (1672 - 1742), автором Хартії вольностей Війська Запорізького, що містила схему управління козацькими землями, представницькі органи, що обмежували гетьманську владу. Наприкінці XVII ст. частина України інкорпорується до Російської імперії, що вплинуло на політичну думку. Ректор Києво-Могилянської академії Ф. Прокопович (1681 - 1736), прихильник договірної концепції держави та теорії природного права, водночас висунув концепцію освіченого абсолютизму. На його думку, церква має підпорядковуватися державі. І. Гізель виступав за союз з Москвою, обумовлюючи це вимогами надати політичні права та церковну автономію Україні.

Новочасна філософія — фундамент лібералізму, головною цінністю якого є індивід. Всі люди, вважають ліберали, народжуються рівними, володіють правом на життя, свободу, власність. Лібералізм не відкидає необхідності держави, але обмежує її функції захистом прав індивідів. Лібералами були Дж.С. Мілль (1806 - 1873, Б. Констан (1767 - 1830). Констан розрізняв свободу політичну та особисту, суть останньої - незалежність від влади. Він вважав прийнятними ті форми правління, які гарантують особисту свободу, а саме парламентаризм (тоді парламент протиставлявся не президенту, а абсолютизму), але визнавав потребу в монарху для вирішення конфліктів між гілками влади. Німецькі ліберали (К. Веркер, В. фон Гумбольдт) розробляли засади конституціоналізму.

З кінця XVIII ст. «землею обетованою» для дослідників свободи були США, де у 1787 р. було ухвалено Конституцію. Наслідком вивчення процесів у США стала теорія демократії Ш.А. де Токвіля (1805 - 1859). Згідно з нею, демократія досягається на основі єдності рівності та свободи. На заваді свободи можуть стати й надмірний індивідуалізм, й централізація влади, як зброя в боротьбі за рівність. Токвіль був за представницьке правління, широке місцеве самоврядування, але сучасникам варто ознайомитись з його тезами про загрозу «колективної тиранії».

Теоретиками республіканізму були Дж. Медісон (1751 - 1836), О. Гамільтон (1755 - 1804). Вони визначали народ єдиним джерелом влади, а вибори - ознакою республіканізму, але також визнавали, що парламентська більшість може зрадити народ. Тому вони запропонували принцип поділу влад. Й сьогодні американська система «стримувань та противаг» (Президент — Конгрес — Верховний Суд) вважається зразковою.

Потужно розвивалися соціалістичні вчення. Серед них виділяється марксизм. К. Маркс (1818 - 1883) поставив ідеї соціалізму на грунт теорії. Автор теорії суспільно-економічних формацій, понять економічного базису та надбудови (до неї він відносив політику, духовність тощо), концепту соціальних класів як великих груп людей залежно від місця у виробництві, Маркс вважав двигуном зміни формацій класову боротьбу. Ця тенденція зміниться у майбутньому, оскільки один з класів капіталізму — пролетаріат — стаючи з «речі в собі» «річчю для себе», перетворюється на націю, захоплює владу та використовує її в інтересах суспільства.

Суперечності в марксизмі сприяли виокремленню з нього комунізму та соціал-демократії. Засновник останньої Е.Бернштейн (1850 - 1932) вважав, що теза про «науковий соціалізм» некоректна, адже соціалізм як явище майбутнього не є предметом науки, а детермінується в етичній сфері. Він зауважував, що в нових економічних умовах (акціонування підприємств тощо) не підтверджуються властиві для класичного капіталізму тези щодо концентрації власності, зубожіння робітників. У ХХ ст. соціал-демократія увібрала постулати не лише марксизму, а й інших теорій. Так, програма німецьких соціал-демократів відкриває двері партії незалежно від того, прийшла людина від економічного матеріалізму Маркса, Нагорної проповіді чи морального імперативу Канта.

У ХІХ ст. оформлюється теорія анархізму. Її засновником був француз Прудон (1809 - 1865). На його думку, держава як інститут буде замінена договірними відносинами індивідів, громад й груп виробників. Його послідовниками були М. Бакунін (1814 - 1876), П. Кропоткін (1842 - 1921).

Реакцією на Велику французьку революцію, розвиток лібералізму та соціалізму був консерватизм. Е. Берк (1729 - 1797), Ж.-М. де Местр (1754 - 1821) вважали, що традиція відтворює суспільство, обираючи з- поміж суспільних форм найкращі. Консерватори вважають, що соціальна нерівність природня, тому боротьба проти неї шкідлива. В економіці вони близькі до лібералів, відстоюючи приватну власність, вільний ринок.

Серед доктрин ХІХ ст. не можна не згадати націоналізм. В Європі відбулась низка революцій («весна народів»), виникли нові держави. Теоретичним підґрунтям цього були концепції економічного націоналізму Ф. Ліста, культурного націоналізму І. Гердера.

Серед російських доктрин, що мали вплив в Україні, були: декабризм (П. Пестель був автором проекту Конституції Росії під назвою «Руська Правда»); селянський соціалізм О. Герцена (1812 - 1870), за яким селянська громада буде основою соціалізму в Росії; концепцію православ’я, самодержавства та народності.

Політична думка кінця ХІХ — початку ХХІ ст. Ускладнення систем управління сприяло інституціалізації політичної науки та освіти. Як самостійна навчальна дисципліна політологія почала формуватися у другій половині XIX ст. Піонерами були США, де були відкриті перша кафедра історії та політичної науки (Колумбійський коледж), факультет історії, соціальних та політичних наук (Корнельський університет), присуджено ступінь доктора історії та політичної науки, створено асоціацію політичних наук (1903). В Європі у Католицькому університеті Дубліна створюється кафедра з соціальної та політичної науки, у Франції — Приватна школа політичної освіти (1872), де готували кадри для державного апарату, а з 1890-х рр. в університетах виникають факультети політичних наук. Процес становлення політології як навчальної дисципліни завершився на Міжнародній конференції у 1949 р., де було рекомендовано включити її до переліку обов’язкових дисциплін для вивчення в системі вищої освіти.

Одним з перших дослідників новітнього капіталізму був М. Вебер (1864 - 1920). Його внесок до політичної науки включає доктрини бюрократії, плебісцитарної демократії (контроль за бюрократією здійснюють обрані лідери), аналіз держави як інституту (однією з її ознак він назвав монополію на легітимне насилля), концепцію легітимності влади (визнання правомірності влади) та першу типологію легітимності, класифікацію політичних діячів («за професією», «за випадком», «за сумісництвом»).

Організований капіталізм зумовив появу метатеорій, пов’язаних з практикою політичних режимів, часто тоталітарних. До них належать ленінізм (В. Ленін розробив теорії імперіалізму, соціалістичної революції у відсталій країні, партії «нового типу» тощо), сталінізм, фашизм, націонал-соціалізм. Серед їх передумов були й елітистські теорії, згідно з якими, попри демократизацію політики, реальне управління здійснює меншість (Г. Моска, В. Парето, Р. Міхельс). Грунтом для тоталітаризму була також критика демократії з боку Ф. Ніцше, О. Шпенглера тощо.

Не можна казати, що після падіння тоталітарних режимів розробка метатеорій не здійснювалась. Слід згадати «критичну теорію» франкфуртських неомарксистів (за якою могильником капіталізму буде не робітництво, інкорпороване до капіталізму, а маргінали, зокрема студенти), «нових лівих» у Великобританії та США, концепцію «соціально-правової держави» німецьких дослідників або транзитологію, що виникла у другій половині ХХ ст., коли демократизація поширилася на відсталі країни (транзитологи розробляли модель переходу до демократії). Але суспільні процеси розбивали універсалістські концепції. Події 1968 р. «поховали» неомарксизм, хоча його положення залишились у світовій скарбниці ідей, а події 1990-2000-х рр. в колишньому СРСР — транзитологію.

Схоже стосується й неоліберальних теорій. У ХХ ст. лібералізм еволюціонував від класичного до соціального, який визнавав роль держави у регулюванні економіки, і далі до неолібералізму, теоретики якого (Ф. Хайєк тощо) виступають за максимальне обмеження ролі держави. І хоча у 1980 - 1990-х рр. неоліберальна концепція була реалізована у багатьох країнах, криза 2010-х рр. стала потужним ударом по ній.

Відтак в цілому слід констатувати занепад у ХХ ст. політичних метатеорій. У другій половині століття поширився постмодернізм, представники якого (Ж. Дерріда, М. Фуко, Ж.-Ф. Ліотар, Ж. Бодріяр) заперечують за науковою методологією здатність раціонально обґрунтувати політику.

Місце метатеорій посіли теорії, які пояснюють окремі аспекти політики. Це призвело до розриву між теорією та політичною практикою. Якщо раніше ідеології суспільних рухів будувались на теоріях (вчення Фоми Аквінського — єзуїти, марксизм — соціал-демократія та комунізм), то в ХХ ст. відстань між теорією та ідеологією зросла.

Ф. Кирилюк звертає увагу на зміни в тематиці міжнародних політологічних конгресів, що свідчать про «розмивання» предмету науки. Дедалі більша увага прикута до динамічних аспектів політичних відносин. Не дивно, що, попри посилення міжнародного співробітництва (1949 р. — створення Міжнародної асоціації політичної науки, 1970 р. —- Європейського консорціуму для політичних наук), специфіка досліджень залежала від регіональних особливостей. Те саме зумовлює зростання ролі соціологічних, математичних методів та загалом міждисциплінарних пошуків.

Для європейських досліджень був властивий акцент на ролі політики та влади, динаміці еліт, функціонуванні політичних режимів, інститутів. Вітчизняні дослідники відзначають традиції інституціоналізму у французькій думці. Ж. Бюрдо увів до переліку досліджуваних інститутів ті, які ігноруються правом (групи інтересів, ЗМІ тощо), М. Дюверже (нар. 1917) розробляв поняття масових та кадрових партій, закони кореляції виборчих та партійних систем, Р. Арон (1905 - 1983) — класифікацію показників, за якими вивчаються політичні системи, режими, групи тиску тощо.

Серед італійських вчених слід виокремити марксиста А. Грамші (1891 - 1937), який розробив теорію гегемонії класу, який спирається не лише на насилля, а й на суспільно-моральне лідерство, відтак зміна цієї гегемонії є тривалим процесом зміни настроїв та думок у суспільстві.

Організований капіталізм проявився у концепціях корпоративізму та корпоративної держави, з якими виступили Г. Клемендаль, Ж. Лембрух (нар. 1928) та інші дослідники. Тоталітарні організації та режими вивчала Х. Арендт (1906-1975). Становлення таких режимів вона вважала наслідком декласування та атомізації сучасного суспільства.

Сферою антагонізму вважав політику К. Шмітт (1888 - 1987). Він називав парламенти ареною боротьби за електорат, а не професійного управління. Вважаючи державу інститутом, що «придушує антагоністичні угрупування», він розробляв концепцію «кваліфікованої демократії», де провідну роль грають чиновники, військові. Концепцію сильної держави розробляли неоконсерватори К. Хорнунг, Г.-К. Кальтенбруннер та ін.

Розвивалися етнополітичні дослідження — від примордіалізму (Е. Сміт) до конструктивізму (Б. Андерсон, Е. Хобсбаум, Е. Гелнер тощо).

Політологами США ключова увага приділялася політичної участі індивідів та груп. США були батьківщиною біхеовіоралізму. Чиказька школа Ч. Меріама (1874 - 1953), Г. Ласуела (1902 - 1979) проводила емпіричні дослідження виборчих кампаній, комунікацій, політичного лідерства. Інститути «чиказці» аналізували як системи міжособистісних відносин.

Не лише на американську, а й на політичну науку в інших країнах вплинула теорія груп інтересів, автором якої вважають А. Бентлі (1870 - 1957). В цілому в західній політології вельми поширений погляд на політику як діяльність з контролю та примирення групових інтересів.

Розвивається такий підхід до політики як теорія раціонального вибору. Ф. Кирилюк зауважує, що її прихильники обмежуються матеріальними інтересами при дослідженні дій індивідів. Ця оцінка потребує коригування, адже в теорії раціонального вибору передбачається, що переконання теж впливають на вибір індивідами найкращих дій.

Мірою того, як з’ясовувалося, що на одні стимули індивіди реагують по-різному, біхевіоралізм перестав задовольняти дослідників. Відбувається процес постбіхевіоральної революції. В її межах відроджується інтерес до політичної філософії, інституційного аналізу. Сьогодні неоінституціоналісти звертають увагу на діяльність політичних інститутів, їх вплив на поведінку політичних суб’єктів, характер політичних рішень.

Наслідком інтересу до політичної філософії стала теорія справедливості Дж. Роулза (1921 - 2002). Повертаючись до новочасної концепції держави, він стверджує, що люди, схвалюючи суспільний договір, вирішують, що є справедливим. Об’єктивує ці пошуки соціальна структура.

До скарбниці науки увійшли дослідження політичної культури, яка розглядається як одна з базових детермінант влади. Цей підхід долав формально-юридичне розуміння політики. Класиками досліджень політичної культури стали Г. Алмонд та С. Верба.

Г. Алмонд та Д. Істон (нар. 1917) стали засновниками системних досліджень. Істон визначає політичну систему як взаємодію в суспільстві, за допомогою якої здійснюється розподіл цінностей. На вхід політичної системи поступають імпульси у вигляді суспільних вимог і підтримки; на виході — політичні рішення, за допомогою яких розподіляються цінності.

Р. Даль (нар. 1915) розробив теорію поліархії, що передбачає: активну участь громадян; відкрите суперництво політичних груп в боротьбі за виборців; їх участь в прийнятті рішень; терпимість до опозиції; можливості впливу на уряд. Водночас вчений відзначав неможливість реалізації ідеалу народного правління через складність соціального управління, низьку управлінську компетентність громадян.

Процеси останньої третини ХХ ст. і в першу чергу демократизація багатьох країн дали поштовх для подальшого розвитку політичної науки, інтенсифікації порівняльної політології, появи нових напрямів.

Проблеми модернізації політичних систем досліджували З. Бжезінський, Дж. Сарторі, О. Енкарнасьйон, ін. А. Лейпхарт розробив концепцію консоціальної демократії, яка властива сучасному політичному плюралізму, положення щодо коаліційної політики, самоуправління меншості тощо. С. Хантінгтон (1927 - 2008) був автором концепції «хвиль демократизації». Він також досліджував залежність демократії від матеріального добробуту, розробив технократичну та популістську модель модернізації.

Вище говорилось про перипетії транзитології, негативний вплив на яку мали проблеми реалізації демократії, особливо в колишньому СРСР, серед них - домінування виконавчої влади, становлення національних моделей демократії. Та й особливості самих західних країн зумовлювали

критику плюралістичної демократії. Ю. Хабермас (нар. 1929) зауважує, що сучасні системи блокують активність громадян, а політичні вибори є обранням панів рабами. Він заперечував, що конфлікти долаються зростанням добробуту, адже причина конфліктів - у класовій структурі.

На недоліки у своїй концепції змушений був реагувати і Р. Даль. Продовжуючи дослідження, він виявив зростаючу нерівність в політичному потенціалі суспільних сил та переходить від концепції поліархії до розробки теорії економічної демократії як чинника політичної рівності.

В останню третину ХХ ст. відроджується концепція громадянського суспільства. Е. Арато, Д. Кін та ін. вбачають у ньому противагу монополізації власності. Нові інтерпретації громадянського суспільства базуються не на ліберальних, а на комунітаристських концепціях.

Політичні конфлікти були серед найактуальніших тем досліджень. Інституалізується науковий напрям конфліктології. Крім неомарксистів, до її представників відносять Л. Козера, К. Боулдінга, Р. Дарендорфа.

Розвиток комунікаційних технологій зумовив розробку концепцій політкомунікацій. Автором теорії соціальної комунікації був Хабермас. Демократію він визначав як «інституційно гарантовані форми громадянської комунікації, в процесі якої вирішується, як люди можуть і хотять існувати».

Дослідники аналізували вплив технологічних змін на політику. Д. Белл (1911 - 2011) висунув концепцію постіндустріального суспільства (де більше половини ВВП виробляється в сфері освіти, послуг тощо). Цьому суспільству відповідає режим мерітократії, або влади заслужених. О. Тоффлер (нар. 1928) висуває концепцію «розмивання влади» у суспільстві по мережах взаємодій, що корелюється з теорією А. Грамші.

Процеси глобалізації поставили в центр досліджень міжнародну політику. Геополітичні концепції з’явилися раніше. В останні часи виникли нові концепції — З. Бжезінського (автор «Великої шахівниці»), Д. Ная (концепт «жорсткої/м’якої» сили) тощо. Зростаючі відмінності між регіонами світу зумовили появу теорії С. Хантінгтона, згідно з нею ключовим чинником світового розвитку є міжцивілізаційні відмінності. Але джерело конфліктів - не відмінності між цивілізаціями, а універсалістські претензії Заходу. Увага до світових процесів була прикута в Росії, де виникла доктрина євразійства, з якою виступали П. Савицький, О. Дугін.

У ХХ ст. складний шлях пройшла китайська думка. Починаючи з президента Сунь Ят-Сена (1866 - 1925), за яким правління має базуватися на 3 принципах — націоналізмі, народовладді, народному добробуті, а влада має поділятися на законодавчу, виконавчу, судову, екзаменаційну та контрольну, продовжуючи тоталітарним вченням Мао Цзе-дуна (1893 - 1976) і до «соціалізму з китайською специфікою» Ден Сяопіна (1904 - 1997), яка ближче до неоліберальних, а не соціалістичних теорій.

Високі зразки політичної думки дала Індія. Реалізація концепції ненасильницького опору М. Ганді (1869 - 1948) призвела її до незалежності.

Ренесанс пережив Близький Схід. Засновником панарабізму був англієць Лоуренс Аравійський, його продовжувачами — лідери Єгипту — (1918 - 1970), Лівії М. Каддафі (нар. 1942). Нині на зміну панарабізму прийшли місцеві націоналізми (у Лівії — модель «джамахірії»). Але в умовах глобалізації ці моделі стають непридатними. Виникли версії політичного ісламу, включно радикальні.

Українська думка у ХІХ — ХХІ ст. Специфіка політичної думки в Україні на зламі ХІХ — ХХ ст. була зумовлена входженням українських земель до Російської та Австро-Угорської імперій. На цих землях були поширені ідеї, які циркулювали в імперіях. Але існував й простір для національної думки, що пояснювалось, з одного боку, традиціями визвольного руху. У ХІХ ст. Кирило-Мефодіївське товариство (М. Костомаров, П. Куліш, В. Білозерський, Т. Шевченко) висунуло ідеї української етнокультурної ідентичності, республіканізму, панслов’янізму (була розроблена Конституція Слов’янських Сполучених Штатів), суспільного ладу на засадах правової, соціальної рівності. У другій половині століття діяли громади патріотичної інтелігенції, що здійснювали краєзнавчі дослідження та будували на них концепції суспільного розвитку. Лідер руху В. Антонович вважав українців нездатними до державного життя, але не бачив у цьому загрози, адже вільна творча спільність, до якої тяжіють українці, краща за державну спільність. Хоча з цією ідеєю могли б погодитись не всі дослідники, вона корелюється з європейською ідеєю громадянського суспільства.

Водночас національна думка визначалася етносоціальною специфікою. Українськими тоді були селянство і частково робітництво. Пануючі групи були неукраїнськими (поміщики - росіяни, поляки; промисловці Донбасу - бельгійці, французи, Правобережжя — місцеві поміщики, євреї). Через це в українській думці переважав соціалізм. Як говорив М. Драгоманов, «українець, який не є соціалістом, або дурень, або не довчився».

Теоретиками соціалізму були М. Грушевський (1866 - 1934), С. Подолинський (1850 - 1891), В. Винниченко (1880 - 1951) та ін. Їх ідеями були: народ — рушійна сила історії; українці — окрема культурна одиниця; колективні форми власності традиційні для українців; республіканізм; Україна має бути федерацією вільних громад; українська автономія у складі демократичної Росії. Винниченко, автор концепції «колекторатії», протиставив колективну та державну власність на засоби виробництва. У Західній Україні представником цього напряму був І. Франко (1856 - 1916). Хоча в соціалізмі домінував марксизм, «Каменяр» на певному етапі став йому в опозицію, критикуючи за намір одержавити суспільне життя.

Менш потужним був ліберальний напрям. До того ліберали часто поєднували свої погляди з соціалістичними. Це стосувалося М. Драгоманова (1841 - 1895). Ще один представник лібералізму — Б. Кістяківський (1868 - 1920). Ідеї лібералів — конституціоналізм, правова держава, приватна власність, автономія в демократичній Росії, громадське самоврядування. Драгоманов до політичних свобод відносив недоторканість особи, свободу слова, виборче право, гласність у державних справах, урахування думки меншості. Кістяківський ставив правову державу в залежність від культури суспільства. На його думку, якщо соціалісти відкинуть правову державу, народовладдя виродиться у деспотію (див. Платона).

У Західній Україні поширюється націонал-державництво, до якого слід віднести «пізнього» І. Франка, Ю. Бачинського (1870 - 1940) та ін.

Після революції національна думка диверсифікується. Це пояснювалось провалом соціалістів у 1917 - 1921 рр. Зароджується український консерватизм. Його провісниками були автор відомої «Історії Русів» (XVIII ст.), письменник П. Куліш, що негативно оцінював селянські та козацькі заворушення. Лідером консерватизму у 1920-х рр. був В. Липинський (1882 - 1931). Його ідеали — державність, монархізм, класократія, територіальний патріотизм, релігійний етос. До основних класів він відносив промисловий (включно робітників), хліборобський, фінансовий, інтелігенцію. На чолі держави мав стояти гетьман.

Інші представники цього напряму — С. Томашівський (1875 - 1930), В. Кучабський (1895 - 1945). Останній був автором концепції «позитивного мілітаризму», згідно з якою в Україні має правити військова еліта.

Але найпотужнішим у міжвоєнні часи був націоналізм. Його провісники — М. Міхновський (1873 - 1924), Братство Тарасівців (1890-ті рр.). Теоретиком націоналізму був Д. Донцов (1883 - 1973), його найзначніша праця — «Націоналізм» (1926). Він вважав, що у сучасному суспільстві ключовим рушієм є воля. Тому владою володіють не більшість населення (він був противником демократії) і не економічно пануючі групи, а вольова меншість. Вона веде націю на завоювання життєвого простору, інструментом цього є партія (її ідеалом Донцов називав більшовиків та фашистів), а очолювати її та державу має диктатор. Близькими були ідеї М. Сціборського (1897 - 1941), викладені у праці «Націократія».

Серед інших течій неможливо оминути націонал-комунізм. С. Мазлах (1878 - 1937), В. Шахрай (1888 - 1919), М. Хвильовий (1893 - 1933) опрацьовували модель незалежної Української Радянської Республіки.

Слід згадати міжвоєнних політологів Західної України (входила до Польщі) та еміграції — С. Дністрянського (1870 - 1936), В. Старосольського (1878 - 1942), І. Лисяка-Рудницького (1919 - 1984), О. Бочковського (1885 - 1939). Майже усі вони розробляли національно-державницьку концепцію. Дністрянський, базуючись на своїй теорії суспільних зв’язків, доводив право націй на самовизначення на етнічній території. Бочковський став засновником науки націології, виділяючи в останній історичну націологію, націополітику, націодинаміку, характерологію, етнополітику. За десятиліття до Андерсона, Хобсбаума Бочковський зауважував, що становлення нації може бути наслідком дій держави.

За кордоном виникла низка університетів — Український соціологічний інститут у Відні, Український вільний університет у Відні, Празі, Мюнхені, Східно-Європейський інститут ім. Липинського у США.

У СРСР різні аспекти політики розглядалися в історичній, економічній науках, філософії, в теорії соціалізму. Проте як наука політологія не була інституціоналізована. Лише по смерті Й. Сталіна у 1960 р. виникла Радянська асоціація політичних наук. Але не було фахових видань. Існував жорсткий ідеологічний контроль над дослідженнями.

З кінця 1950-х рр. політична думка розвивалася дисидентськими організаціями. Вони аналізували сутність радянської влади, перспективи зміни режиму, реалізації права націй на самовизначення.

Ситуація змінилася за незалежності. Були створені дослідницькі інститути (Інститут політичних і етнонаціональних досліджень ім. І.Ф. Кураса /ІПіЕНД/, Національний інститут стратегічних досліджень тощо). В їх середовищі склалася спеціалізація (в ІПіЕНД досліджуються регіональні процеси, проблеми етнічної ідентичності тощо; в Інституті держави і права ім. В.М. Корецького — проблеми правової політології). Виникли недержавні структури з проведення прикладних досліджень (УЦЕПД Разумкова, Український національний центр політичних досліджень, Інститут глобальних стратегій). Видається значна кількість літератури. Політологію конституйовано як галузь знань, введені ступені кандидата та доктора наук. Було створено Асоціацію, а згодом — Академію політичних наук.

Наприкінці 1990-х рр. Рада Європи визначила групи компетенцій, які в ході освіти має опанувати молодь, а саме: 1) політичні та соціальні компетенції, пов’язані зі здатністю брати на себе відповідальність, брати участь у спільному прийнятті рішень, у функціонуванні демократичних інститутів, регулювати конфлікти ненасильницьким шляхом; 2) компетенції, що визначають здатність до життя у багатокультурному та полінаціональному суспільстві, здатність жити з людьми інших культур, мов та релігій, розуміння відмінностей, поважання одне одного; 3) компетенції, що визначають володіння усним і письмовим спілкуванням, зокрема іноземними мовами; 4) компетенції, пов’язані з виникненням інформаційного суспільства, володінням новими технологіями, здатністю до аналізу та відбору інформації; 5) компетенції, що реалізують здатність і бажання неперервної освіти як основи професійної конкурентоспроможності, адаптацію до суспільства, що змінюється. Як видно, перші дві групи компетенцій прямо пов’язані з вивченням політології.

В Україні політологія як навчальна дисципліна була введена на початку 1990-х рр. Її метою є не лише ознайомлення з особливостями функціонування політичної сфери, а й підвищення зазначених у попередньому абзаці компетенцій представників молодого покоління.