-

Запитання і відповіді
Теорія еліт Г. Моски та В. Парето

Теорія еліт Г. Моски та В. Парето

На думку представників італійської школи політичної науки Г. Моски (1858 — 1941) та В. Парето (1848 — 1923), будь-яке суспільство поділяється на дві частини: меншість, яка володіє владою (еліту), і більшість, яка цій владі підкоряється (маси). За будь-якої форми влади меншість керує «некомпетентними масами»; вона розміщена на вершині політичної піраміди. Г. Моска обґрунтував необхідність для розуміння політики аналізу становлення, складу та організованості правлячих класів залежно від того, якою мірою їхні якості співвідносяться з конкретними потребами суспільства. У свою чергу, ці потреби відображають характерні зміни в релігії, політичному мисленні, економічному розвитку, тобто відмінність у владі та політичному авторитеті залежить від певних соціальних умов.

В. Парето вважав, що політична стратифікація зумовлена біологічною неоднорідністю, оскільки не всі люди від народження мають елітарні психологічні якості. Проте внаслідок соціальних умов тільки частина з тих, хто від народження наділений такими якостями, домагаються керівного становища. Результатом цієї суперечності між психологічними якостями людей та вимогами соціальної структури є циркуляція еліт.

Італійські дослідники незалежно один від одного дійшли висновку, що політична стратифікація — це відмінність між політично домінуючими групами й масами. Нерівність та мобільність — нерозривно пов'язані аспекти одного явища — циркуляції індивідів між правлячим (елітою) та нижчим (пасивними підлеглими) класами, причому без цієї мобільності стабільність політичної системи та правлячої еліти неможлива.





Перша публікація: 01/01/2008

Останнє оновлення: 30/12/2023

Редакційна та навчальна адаптація: Даний матеріал зведено на основі першоджерела/оригінального тексту. Команда проєкту здійснила редакційне оглядове опрацювання, виправлення технічних неточностей, структурування розділів та адаптацію змісту до навчального формату.

Що було опрацьовано:

  • усунення форматних дефектів (OCR-помилки, розриви структури, дефектні символи);
  • редакційне упорядкування змісту;
  • уніфікація термінів відповідно до академічних джерел;
  • перевірка відповідності фактичних тверджень тексту першоджерела.

Усі згадки про автора, рік видання та походження первинного тексту збережено відповідно до джерела.