Теорія культури та масова культура - Джон Сторі 2005

Структуралізм і постструктуралізм
Жак Лакан

Жак Лакан використовує теоретичну методологію, розроблену структуралістами. щоб наново прочитати Фройда. На його уявленні про розвиток людини величезний відбиток зали- шив культурологічний аналіз, особливо аналіз фільмів. Лакан бере Фройдову еволюційну структуру та перевизначає її через критичне тлумачення структуралізму, в такий спосіб створюючи постструктуратістський психоаналіз. За Лаканом, ми від народження перебуваємо у стані «нестачі» і решту життя витрачаємо нате, щоб подолати цей стан. Люди відчувають «нестачу» по-різному і як різні речі, але він завжди залишається непередаваним вираженням засадничого стану існування людини. Ми рухаємося вперед річищем свого життя під впливом бажання здолати це відчуття, а озираючись у минуле, віримо, що єдність із матір’ю була моментом достатку перед падінням у «нестачу». Наслідком цього є нескінченний пошук удаваного моменту достатку. Лакан послуговується з метою такого пошуку терміном I'obiet petit а: те. що бажане, але перебуває поза нашою досяжністю, утрачений об'єкт, що позначає удаваний момент часу. Ми втішаємося за допомогою сублімації та предметів-замінників.

На думку Лакана, ми проходимо через три визначальні стадії особистого розвитку. Перша — це «фаза дзеркала», друга — гра «туди-сюди», третя — «едипів комплекс». У міфічну мить достатку не було чіткої різниці між суб'єктом та об’єктом, а наша єдність із матір'ю була довершеною й досконалою. Потім настав період, що його людина відчуває як «розділення»: вже не існує постійного задоволення, що його відчувають в утробі, і дитина залежить від переривчастої насолоди, котру дають материнські груді. Протягом того, що Лакан називає «фазою дзеркала», виникає бажання кинути виклик відчуттю розділення. Дивлячись у свічадо (реальне чи удаване), ми починаємо створювати відчуття свого «я». Фаза дзеркала — це мить (котра, за припущенням, настає у віці між 6 та 18 місяцями) в яку ми вперше впізнаємо себе у свічаді. На ґрунті такого впізнавання або, радше, «хибного ототожнення» (адже цене «я», а образ «я») ми починаємо сприймати себе як окремих індивідуумів — тобто й суб’єктів (я, що дивиться), й об'єктів («я», на котре дивляться). «Фаза дзеркала» провіщає мить входу до системи суб’єктивності, котру Лакан називає удаваним:

«Для Лакана удаване — це саме та царина образів, з якими ми ототожнюємо себе, але роблячи це. неминуче набуваємо хибного, оманливого уявлення про себе. Коли дитина виростає, вона знов і знов здогадно ототожнює себе з об'єктами, і саме так поступово виникає «его». Для Лакана «его» є лише цим процесом самозамилування, що. відшукуючи у світі речі, з якими ми можемо себе ототожнити, підтримує в нас химерне відчуття єдності «я»¹.

З кожним новим образом ми намагатимемося повернутися до часів, що передують «нестачі», знайти себе втому, чим ми не є,—і кожного разу зазнаватимемо невдачі.

Друга стадія людського розвитку — це гра «туди-сюди», що її Фройд назвав так, спостерігаючи за тим, як його онук відкидає котушку («туди»), а потім за допомогою прив'язаної до неї нитки повертає її («сюди»). Фройд уважав це намаганням дитини пристосуватися до відсутності матері — котушка є символом матері, на яку дитина щосили намагається поширити свою владу. Лакан тлумачить цю гру як уведення дитини в мовну систему. За допомогою мови ми потрапляємо в те, що Лакан називає символікою,—у впорядкованість культури, в місце, де ми набуваємо своєї людської суб’єктивності. Мова дозволяє нам спілкуватися з іншими, але водночас посилює наше відчуття «нестачі». Тепер ми можемо висловити свої вимоги завдяки мові, але вони не допомагають нам позбутися відчуття «нестачі», а лише посилюють його. Вступ до мовної системи та до символіки створює розрив між нашою потребою в початковому моменті достатку та нездійсненними обіцянками мови: саме в цьому розриві виникає бажання. Лише через мову людина стає суб’єктом—суб’єктом мови, її підданцем. «Я» може стати «я» тільки з допомогою мови, але за це знов-таки доводиться сплатити певну ціну: Лакан розмежовує суб’єкта проголошення та суб’єкта проголошеного. Коли «я» розмовляю, то завжди відрізняюся від того «я», від імені котрого висловлююся: я зісковзую у відмінність і поразку: «коли суб’єкт з’являється десь як значення, в усіх інших місцях він проявляє себе як зникнення»². Отже, суб'єктивність породжена самими мовними процесами, створювана структурами та вираженнями мови, а не є заданою наперед, як це стверджують теорії, відмінні від психоаналізу. Символіка проявляється в дечому, що існувало ще до нашої появи: вона вже присутня у світі та чекає, доки там не з’явимося ми. Вона створює нашу суб'єктивність як таку і при цьому завше лишається поза нашим відчуттям існування, належачи іншим так само, як вона належить нам. Я — це «я», коли я розмовляю з вами, і «ви», коли ви розмовляєте зі мною. З цього випливає, що наше відчуття існування себе як неповторного індивідуума є досить тендітним. Такої речі, як невід’ємне «я», не може існувати —- це лише химера, що допомагає нам жити. Річ не лише втому, що мова, котрою ми спілкуємося, породжує нашу суб’єктивність—ми також є суб’єктами її структурних процесів. Однак це далеко не все: Лакан стверджує, що наше підсвідоме також викшталтоване нашим контактом з мовою. На його думку, саме так змови, яку ми вживаємо, та культурного асортименту, приступного нам у повсякденному житті, виникають і наше відчуття «я», і наше відчуття несхожості на інших. Саме мова дозволяє нам сприймати себе як суб'єктів: без неї мине мали б відчуття самих себе, але ж і в мові таке відчуття завжди вислизає від нас, погрожуючи розбитися на скалки.

Третьою стадією розвитку людини є «едипів комплекс»: усвідомлення статевої відмінності. Згідно з канонами структуралізму, Лакан витлумачує цей комплекс з огляду на мову. Підсвідоме саме структуроване подібно до мови, але за рамці структуралізму Лаканову позицію виводить його уявлення про бажання. Перехід від удаваного до символіки, характерний для уявлення про едипів комплекс, припускає, що дитина рухається від одного означального до іншого. Попри те, що такий перехід є процесом, переслідуванням незмінного означеного («іншого», «справжнього», моменту достатку, тіла матері], він завжди породжує лише нові означальні — це є «нескінченне вислизання означеного та виникнення означального»³. Бажання — це неможливість затулити розрив між «я» та всім іншим, позбутися «нестачі». «Едипів комплекс» учить нас:

«Дитина тепер має примиритися з тим, що вона ніколи не зможе отримати прямий приступ до дійсності, зокрема до забороненого тіла матері. Її вигнали зі світу повного, удаваного володіння до «порожнього» світу мови... «метафоричний» світ дзеркала створив підґрунтя для «метонімічного» світу мови. Бажання Лакан визначає як потенційно нескінченний рух від одного означального до іншого. Усі бажання породжені нестачею, котру вони безперервно намагаються усунути. Увійти в мовну систему означає бути відрізаним від того, що Лакан називає «справжнім», від неприступної царини, яка завжди перебуває за межами досяжності означення, поза символічною впорядкованістю. Зокрема, ми відрізані від тіла матері: після «едипової кризи» ми вже ніколи не зможемо досягти цього дорогоцінного об'єкта, навіть якщо витратимо все життя на гонитву за ним. Натомість маємо задовольнятися дійсними об'єктами, за допомогою котрих ми марно намагаємося заткнути дірку в самому осерді нашого існування. Ми рухаємося серед замінників замінників, образів образів, неспроможні поновити чисте (хай навіть фіктивне) самоототожнення та самозавершення. що його ми відчували в удаваному світі... У теорії Лакана саме втрачений початковий об'єкт — материнське тіло — рухає вперед історію нашого життя, змушуючи нас у нескінченному вируванні нездійсненних бажань прагнути замінників утраченому раю»⁴.

Як прояв такого нескінченного пошуку можна навести ідеологію жіночого роману та романтичного кінематографа. Маю на увазі те. як жіночий роман, будучи дискурсивною практикою (нижче див. обговорення поглядів Фуко) стверджує, нібито «кохання» є остаточним розв'язанням усіх наших проблем. Кохання робить нас цілісними, повноцінними, завершує наше «я». Зрештою воно обіцяє повернути нас до благословенного стану достатку, щасливого перебування в тілі матері. Можна побачити, як ці міркування обіграні у фільмі «Париж, Техас». Його можемо тлумачити як фільм про потік свідомості, алегорія безнадійної боротьби Тревіса Гендерсона за повернення достану достатку. У фільмі описано три етапи такого повернення: спершу Тревіс їде до Мексики, щоб дізнатися про дитинство своєї матері, потім — у пошуках миті свого зачаття їде до Парижа (у Техасі), і, нарешті, вдаючись до сублімації, він повертає Гантера Джейн (сина — матері), у такий спосіб символічно визнаючи. що його власні пошуки приречені на фіаско.

Примітки

¹ Eagleton, Literary Theory, - C. 165.

² Jacques Lacan. The Four Fundamental Concepts of Psycho Analysis. - London: Hogarth, 1977. - C. 218.

³ Jacques Lacan. Ecrits: A selection. - London: Tavistock, 1977. - C. 154.

⁴ Eagleton. Literary Theory. - C. 167, 168. 185.