Теорія культури та масова культура - Джон Сторі 2005

Структуралізм і постструктуралізм
Дискурс і влада: Мітель Фуко та Едвард Сед

«Генеалогічний» аналіз Мішеля Фуко спрямований на зв’язок між владою та знанням, а також нате, як цей зв'язок працює в рамцях того, що він називає дискурсивними формаціями,— концептуальних структур, котрі дозволяють деякі манери мислення та заперечують інші. Там, де структуралісти фокусують увагу на тому, як мовна система та системи, аналогічні мові, «детермінують» природу мовного й культурного вираження, постструктуралісти на кшталт Фуко більше цікавляться застосуванням мови та тим, як це застосування пов'язане з іншими суспільними й культурними практиками (ця позиція також допасована до інших систем. подібних до мови). Використання мови та культурна практика взагалі сприймається як «діалогічні» гатунки діяльності, як діалог і потенційний конфлікт з іншими застосуваннями мови, іншими культурними текстами та практиками. У цьолу сенсі дискурс є невіддільним від атади. Дискурс — це засіб, за допомогою якого суспільні інститути через зрозумілий і легітимний процес визначення та виключення застосовують свою владу. Фуко має на увазі те. як конкретні дискурси чи дискурсивні формації визначають, що можна сказати з будь-якої теми. Дискурсивна формація складається з сукупності неписаних правил та спільних припущень, котрі намагаються регулювати те, що можна написати. подумати або вчинити в конкретній галузі.

У розвідках «Наглядати й карати: Народження в'язниці» та «Історія сексуальності» Фуко відкидає уявлення про універсальну й позачасову істину. Він переймає думку Фрідріха Ніцше, за якою знання працює як зброя влади. Мета Фуко полягає в тому, щоб відкрити, «як люди керують самими собою та іншими через породження істини (визначення царин, у яких практику правдивого та хибного можна водночас зробити впорядкованою та адекватною)»¹. Автор постійно демонструє, як влада діє через дискурс, і що дискурси завжди укорінені у владі: «влада витворює знання, ...влада і знання безпосередньо пов'язані одне з одним... нема ані владних відносин, які б не створювали відповідної царини знання, ані знань, які б водночас не залежали від владних відносин і не становили їх»². Фуко дуже цікавить подвійне питання: «Як застосовують владу, і яким є її вплив?» Ці запитання протиставлено двом традиційнішим: «Що таке влада, та звідки вона береться?». Для Фуко влада не являє собою, скажімо, власність панівного класу: влада — це стратегічна територія, арена нерівних відносин між тими, хто має владу, й тими, в кого її немає. «Коли існує влада, існує й опір»³. Ба більше: владу не слід уважати негативною силою, чимось таким, що заперечує, придушує, спростовує,— влада є продуктивною.

«Слід припинити описувати дію влади самими негативними термінами: влада «відлучає». «придушує», «усуває», «цензурує», «абстрагує», «маскує», «ховає». Насправді влада створює: вибудовує реальність, продукує царини об’єктів та ритуали істини»⁴.

Відтак, розглядаючи історію сексуальності, Фуко відкидає те, що він називає «гіпотезою придушення»: підхід до сексуальності через цензуру та заборону. Натомість він формулює іншу низку питань:

«Чому сексуальність так широко обговорюють і що про неї кажуть? Яким був вплив влади, породженої сказаним про неї? Якими є зв’язки між цими дискурсами, цими ефектами влади та бажаннями, створеними ними? Яке знання виникло внаслідок існування цих зв'язків?»⁵.

Фуко відстежує дискурс сексуальності крізь низку дискурсивних сфер: медицину, демографію, психіатрію, педагогіку, роботу в царині соціальних проблем, кримінологію, функціонування уряду. Замість замовчування він помічає «політичне, економічне та технічне заохочення розмов про секс»⁶. На його думку, неоднакові дискурси щодо сексуальності насправді не присвячені сексуальності, а складають її. Це не означає, що сексуальність не існує як недискурсивна формація, а лише вказує на те, що наше «знання» сексуальності та зв’язки «влада-знання», котрі її характеризують, є дискурсивними. Едвард Сед водному з засадничих творів з теорії постколоніалізму⁷ показує, як західний дискурс «Схід-орієнталістика» породив «знання» Сходу та сукупність зв'язків «влада-знання», що виражають інтереси «влади» Заходу. Сед розглядає твердження Фуко, що згідно з ним «істинність» дискурсу залежить швидше від того, хто і за яких обставин його висловлює, ніж від того, що безпосередньо сказано. На думку Седа, «Схід був європейським відкриттям»⁸. «Орієнталістика», або ж «сходознавство» — це термін, що його Сед уживає для опису зв'язку між Європою та Сходом, зокрема «того, як Схід допоміг визначити Європу (або Захід) як протилежний образ, ідею, особистість, досвід»⁹. Він також «намагається показати, що європейська культура набрала своєї сили та індивідуальності завдяки тому, що протиставила себе Сходу як певному сурогатному й навіть незаконному «я»¹⁰.

«Орієнталістику можна обговорювати та аналізувати як комплексний інститут, що має справу зі Сходом, проголошуючи твердження стосовно нього, обґрунтовуючи погляди на нього, описуючи та навчаючи його, керуючи ним: якщо стисло, сходознавство є західним стилем панування, реструктурування та застосування своєї влади наді Сходом»¹¹.

Але як усе це пов'язано з аналізом маскультури? Не надто важко побачити, що, вживаючи підхід, запропонований Фуко та популяризований Седом, можна краще зрозуміти природу химер імперіалізму, які панують у світі. Існує два головні різновиди «імперських» сюжетів. Перший — це розповіді про білих колонізаторів, які піддаються первісній владі джунглів і, як це формулює расистський міф, «досягають єдності з природою». За приклад можна вважати Курца із книжки Джозефа Конрада «Осердя темряви» та фільму Френсиса Кополи «Апокаліпсис сьогодні». Другий сюжет — це розповідь про білу людину, котра, нібито, завдяки своїй расовій спадщині нав’язує себе джунглям та їх мешканцям. Класичним прикладом тут є історія Тарзана (книжки, фільми та міф як такий). Якщо встати на позицію Фуко, то й перший, і другий сюжет повідомлять нам про бажання та побоювання культури імперіалізму набагато більше, ніж вони здатні повідомити про людей і місця, що є ціллю колоніальної експансії. Такий підхід переносить фокус уваги з об'єкта й обставин розповіді на «функцію», котру вона може виконувати для творців і споживачів цих оповідок. Він утримає нас від западання в наївний реалізм: замість зосереджувати свою увагу на тому, що такі історії сповіщають про Африку й африканців, ми намагаємося зрозуміти, що ці образи кажуть нам про європейців й американців. Зрештою, наша увага переключається з того, «як» розповіли історію, на те, «чому» її розказано, з тих, про кого вона, на тих, хто її розповідає та споживає. Наприклад, «тарзаніада» нічого не повідомляє нам по колонізованих, але дуже багато — про колонізаторів.

За класичний приклад орієнталістики можна вважати зображення Голлівудом війни у В’єтнамі. Замість замовчування поразки ми бачимо заохочення обговорювати цю тему. Найнепопулярніша з тих війн, що в них брала участь Америка, перетворилася на найпопулярнішу — якщо замірило брати дискурсивні та комерційні показники. Хоча Америка вже немає «влади» над В’єтнамом, вона й досі контролює західні уявлення про свою війну з цією країною. Голлівуд як «комплексний інститут» має справу з В’єтнамом, «проголошуючи твердження щодо нього, обґрунтовуючи погляди на нього, описуючи та навчаючи його». Фабрика мрій «винайшла» В'єтнам як «протилежний образ», як «сурогатне й навіть незаконне «я» Америки». У цьому аспекті Голлівуд — разом з іншими дискурсивними практиками, піснями, белетристикою, телесеріалами тощо—успішно створив дуже потужний дискурс щодо В’єтнаму: за допомогою цілої низки «ритуалів істини» розповів Америці та світові, нібито те, що там було, сталося тому, що В’єтнам є саме таким. Ці різноманітні дискурси не «розповідають» про В’єтнам, а становлять для багатьох американців «в’єтнамський досвід «. Ніхто не каже, що тієї війни як історичної реалії не було.— річ лише в тому, що для більшості американців її «знання» та зв’язок «влада-знання», створений на підґрунті цього знання, є дискурсивними. Навіть коли Голлівуд на позір критично ставиться до дій Америки у В’єтнамі, ця критичність завжди залишається врамцях дискурсивної практики, котра зрештою стримує критику, узгоджуючи її з процедурами та догмами орієнталістики.

Примітки

¹ Процитовано в: Barry Smart. Michel Foucault. - New York: Tavistock. 1985. - C. 59.

² Фуко М. Наглядати й карати: Народження в'язниці Пер. з фр. Петра Таращука. - К.: Основи. 1998. - С.36.

³ Michel Foucault. History of Sexuality. - Hamiondsworth: Penguin. 1981. - C. 92 - 7.

⁴ Фуко M. Наглядати й карати. - С. 243.

⁵ Foucault. History of Sexuality. - C. 11.

⁶ Там само. - С. 22 - 3.

⁷ Edward Said. Orientalism. - Harmondsworth: Penguin. 1985. Див. також: Edward Said. Culture and Imperialism. Загальний вступ до теорії постколоніалізму див.: Leela Gandhi. Postcolonial Theory: A critical introduction. - Edinburgh: Edinburgh University Press, 1998.

⁸ Said. Orientalism. - C. 1.

⁹ Там само. - С. 1 - 2.

¹⁰ Там само. - С. 3.

¹¹ Там само.