Теорія культури та масова культура - Джон Сторі 2005

Марксизм та його різновиди
Неограмшіанство та культурологічний аналіз¹

Маскультура та карнавальна сміхова культура

Поняття сміхової культури походить із праць російського критика Михайла Бахтіна¹. Аби зрозуміти, що мають на увазі критики культури, коли називають масову культуру сміховою, варто розпочати з уявлення Бахтіна про карнавали, які посідали центральну позицію в європейській масовій культурі впродовж усього періоду середньовіччя.

Бахтін стверджує, що в середньовічних карнавалах не існувало поділу між виконавцями та глядачами і неточністю було б узагалі вживати слово «виконавці». «Карнавал не продумують наперед і, власне кажучи, навіть не виконують: його учасники живуть у ньому, живуть згідно з його законами доти, доки ці закони мають чинність. Можна сказати, що вони живуть «карнавальним життям»².

«Про закони, заборони й обмеження, що визначають структуру та порядок звичайного, тобто не карнавального життя, під час карнавалу тимчасово забувають: перш за все забувають про ієрархічну структуру та всі пов’язані з нею форми терору, шанобливості, поваги та етикету—тобто все те, що походить від соціо-ієрархічної нерівності чи будь-якої іншої форми нерівності між людьми (зосібна вікової). Уся відстань між людьми на деякий час забута, і починає діяти особлива характеристика карнавалу: вільне, неформальне спілкування людей»³.

Карнавал діє як костюмована репетиція кращих часів, він дозволяє «розкривати та виражати приховані боки людської природи»⁴ і в такий спосіб ламає всі бар'єри. Як пояснює Бахтін, «він сполучає священне з богохульним, зарозуміле з ницим, велике з незначним, мудре з дурним»⁵

Бахтін гадає, що одну важливу рису середньовічних карнавалів часто розуміли хибно — йдеться про жартівну коронацію короля з подальшим його скиданням. У такий спосіб учасники прославляли не посаду монарха як таку, а «радісну відносність» самої зміни: «сам процес заміни, а не ту річ, що її замінювали»⁶.

«Гротескний реалізм» карнавалу діє приблизно так само. Привертаючи увагу до фізичних функцій тіла — злягання, народження. їди. пиття, дефекації, — він прославляє процеси людського життя («нескінченний кругообіг») на тлі застою некарнавальних часів. Так само карнавальний сміх — «осміяння, злите з радістю», нібито виражає особливе сприйняття світу, протилежність «монолітно серйозним» силам офіціозу.

«Серйозні аспекти класової культури є офіційними та авторитарними, вони сполучені з насильством, заборонами, обмеженнями та завжди містять елемент страху й залякування. Ці елементи домінували у середні віки, а сміх, навпаки, долає страх, адже він не знає ні заборон, ані обмежень. Його мовою ніколи не користуються насильство та влада»⁷.

Згідно з Бахтіним, карнавал пропонує тимчасову відмову від офіційного світу. Але притому він є не лише втечею від середньовіччя, ай утопічною обіцянкою кращого життя—рівності, достатку та свободи.

«Можна б сказати (з певними застереженнями, звісно), що в середні віки людина проживала два життя: одне офіційне, монолітно серйозне та похмуре, охоплене чітким ієрархічним порядком, сповнене страху, догм, шанобливості та поваги, а друге — життя карнавальної площі, вільне та необмежене, повне всеосяжного сміху. богохульства, осквернення всього святого, насмішок та непристойностей, неформальних контактів з усім і вся. Обидва ці життя були легітимними, але їх розділяли чіткі часові межі»⁸.

Уявлення Бахтіна про карнавал підсумоване у низці протиставлень, показаних у таблиці 5.3.

Джон Докер стверджує, що «карнавальна сміхова культура й досі посутньо впливає на маскультуру XX ст.: голлівудські фільми, популярні літературні жанри, телебачення, музику— ця культура своєю надмірністю, всеосяжністю, інтернаціоналізмом та невтримною енергією, либонь, уособлює іншу найвищу точку в історії масової культури, порівнянну з тим. що відбувалося в середньовічній Європі»⁹.

Таблиця 5.3.

Бінарні відмінності між офіційною та карнавальною культурами.

Джон Фіске використовує уявлення про карнавал, аби пояснити задоволення від показу різноманітних змагань по телебаченню. Він стверджує, що у цієї практики є певні спільні риси з бахтінським карнавалом. Приміром, реслінґ (бої без правил) є радше різновидом видовища, ніж спортом. Різниця між глядачами та учасниками змагань видається дуже незначною: публіка словесно та фізично бере участь у дійстві, а оператори показують глядачів лише ненабагато менше, ніж саме змагання. Глядачі, без сумніву, є частиною видовиська, і саме на це розраховують організатори. Як карнавал, учасники реслінгу мають задоволення від порушення норм, і це є світ, перевернений шкереберть: б'ються не бійці, а їхні тренери, межу поміж рингом і публікою постійно переступають... І. подібно до карнавалу, це все тут обернене навиворіт: «правила «гри» існують лише для того, щоб їх порушувати, суддя потрібен тільки для того, щоб не звертати на нього уваги»¹⁰. Отже, показ реслінґу по телебаченню є пародією на справедливість: грати чесно тут означає свідомо відмовлятися від переваги:

«Природна» справедливість, утілена в суспільні норми, тут обернена: гідний і гарний програють частіше, ніж виграють. Тріумфують найчастіше зло та нечесність, і тут можна побачити «гротескний реалізм», що контрастує з ідеалізованою «панівною істиною» суспільного ладу: попри офіційну ідеологію, у багатьох глядачів з нижчих верств населення залишається враження, що процвітають зло та нечесність, а «добро» зазнає фіаско¹¹.

Як і карнавали, реслінґ є «буйним святом нестримного сміху» — сміху, спрямованого на владу. Фіске розглядає приклад з постійним учасником американської телепрограми «Рок-н-реслінґ» лордом Альфредом Гейзом. «Його ім'я, стиль його одягу, його акцент—усе це є пародією на традиційний образ англійського аристократа; він являє собою посміховище, карнавальну метафору суспільної влади та статусу»¹². Фіске доходить висновку, що показ реслінґу по телебаченню відображає конфлікт духу карнавалу з панівною ідеологією спорту.

«Такі спортивні цінності, як чесна гра та рівність усіх гравців, повага до невдах та належне шанування переможця, уособлюють панівну ідеологію, за допомогою якої демократичний капіталізм звеличує себе самого. Отже, Гротескний реалізм відразливого, спотвореного тіла семантично та політично протиставлений панівній ідеології. Це є слушний засіб артикулювати суспільний досвід численних підпорядкованих, гноблених при капіталізмі груп, що звичайно сприймають соціальну систему не як систему чесності та рівності: членів підпорядкованого класу, групи чи статі, яких мають за «невдах», мало втішає те, що їх «поважають» переможці, так само не відчувають вони особливого захоплення й перед тими, хто досяг успіху. Карнавал — це водночас породження та уособлення зяючого розриву між інтересами й досвідом панівної та підпорядкованої частин суспільства у білому патріархальному [від слова «патріархат»] капіталізмі»¹³

Уявлення Фіске про аналогію між реслінґом і карнавалом підсумовано в низці бінарних протиставлень [табл. 5.4).

Таблиця 5.4.

Бінарні відмінності між спортом/офіційною культурою та реслінгом/карнавальною культурою.

Те, що Бахтін уважає за утопічне прагнення до кращого життя, інші кваліфікують як ідеологічну маніпуляцію у вигляді офіційно санкціонованого порушення суспільного ладу, котре має захищати його — чимось на кшталт запобіжного клапану¹⁴. У відповідь на такі твердження Фіске зазначає, що «ми не повинні зневажливо ставитися до карнавалу як до запобіжного клапану, що зрештою лише вможливлює повніший контроль за суспільством: його існування є вказівкою на міць та стійкість опозиційних, руйнівних, народних сил»¹⁵. Позиція Докера є багато в чому схожою:

«Карнавальна культура являє собою постійний виклик догматичним уявленням про «цивілізовану суспільну сферу», а також... модернізму, що прагне впровадити єдині стандарти для всієї культури й у такий спосіб встановити контроль над нею, —нібито те, що добре для модерністського авангарду, згодиться і для всього світу. До всього цього карнавальна культура залишається небезпечним доповненням, що кидає виклик, дестабілізує, пожвавлює, множить уявлення про «істинну» культуру, «справжнє» мистецтво, гідну поведінку, гарне телебачення тощо»¹⁶.

Примітки

¹ Дехто вважає, що Михайло Бахтін та Валентин Волошинов - це одна особа. Див.: Tony Bennett. Formalism and Marxism. - London: Methuen, 1979.

² Mikhail Bakhtin. Carnival and the Tamivalesque // Cultural Theory and Popular Culture: AReader / Ed. John Storey. - 2nd ed. - Hemel Hempstead: Prentice Hall. 1998. - C. 250.

³ Там само. - С. 251.

⁴ Там само.

⁵ Там само.

⁶ Там само. - С. 252.

⁷ Mikhail Bakhtin. Rabelais and His World. - Bloomington: Indiana University, 1984.

⁸ Bakhtin. Carnival and the carnivalesque. - C. 256.

⁹ Docker. Postmodernism and Popular Culture. - C. 185.

¹⁰ Fiske. Understanding Popular Culture. - C. 85.

¹¹ Там само. - С. 87.

¹² Там само. - С. 85.

¹³ Fiske. Television Culture. - С. 248-9.

¹⁴ Див., наприклад: Peter Stallybrass & Allon White. The Politics and Poetics of Transgression. - Ithaca. NY: Cornell University Press; Terry Eagleton. Walter Benjamin. - London: Verso, 1981.

¹⁵ Fiske. Television Culture. -C. 249.

¹⁶ Docker. Postmodernism and Popular Culture. - C. 284.