Теорія культури та масова культура - Джон Сторі 2005

Марксизм та його різновиди
Неограмшіанство та культурологічний аналіз

Ключовим поняттям у використанні ідей Грамші в культурологічному аналізі є гегемонія — політична концепція, що її італійський марксист застосовував на пояснення відсутності (з огляду на експлуатацію та придушення, характерні для капіталізму) соціалістичних революцій у західних капіталістичних демократіях. Користуючися цим словом, Грамші посилається на умови, за яких панівний клас (спільно з іншими класами чи частинами класів) не просто «панує» в суспільстві, а «головує» в ньому, застосовуючи «моральне й інтелектуальне лідерство». У такому суспільстві, попри придушення та експлуатацію, переважає згода й соціальна стабільність, а підпорядковані групи та класи на позір активно підтримують цінності, ідеали, цілі, культурні й політичні значення (і дотримуються їх), котрі прив’язують їх до домінуючих структур влади та роблять їх «елементом» цих структур. Наприклад, упродовж більшої частини XX ст. на загальних виборах у Великій Британії сперечалися лише дві головні політичні партії — лейбористська та консервативна. їхня суперечка зосереджувалася довкола одного питання: «Хто зможе краще керувати капіталістичною економікою?» — і змінювалися лише рівні націоналізації, оподаткування тощо. І кожного разу думки провідних засобів масової інформації були однаковими. Отже, параметри передвиборної дискусії зрештою визначалися потребами й інтересами капіталізму, котрі видавали за потреби й інтереси всього суспільства. Це є наочний приклад того, як інтереси однієї могутньої частини суспільства подавали як інтереси суспільства навзагал. Таке становище виглядає цілком «природним» — серйозного змагання як такого немає. Одначе так було не завжди. Гегемонія капіталізму є наслідком глибоких політичних, соціальних, культурних та економічних змін, які відбувалися протягом щонайменше трьох останніх століть. У кожному разі, до середини XIX ст. позиція капіталізму залишалася непевною². Здається, ця система здобула цілковиту перемогу лише у XX ст. — з огляду на політичний та економічний крах Радянського Союзу і країн Східної Європи, принаймні поки що, перемагає. Наразі капіталістична система є, можна сказати, панівною у світі.

Хоча гегемонія припускає існування в суспільстві посутньої згоди, не слід розуміти це так, ніби в тому суспільстві зовсім не буває конфліктів. Це поняття стосується суспільства, в якому конфлікти (класові) стримують та переводять в ідеологічно безпечні форми. Отже, гегемонію підтримують (і мусять постійно підтримувати — це безперервний процес) панівні групи та класи, що «домовляються» з підпорядкованими, йдучи їм на поступки. Приміром, розгляньмо історичні причини гегемонії Великій Британії в районі Карибського моря. Один зі способів, за допомогою котрого Британія намагалася контролювати корінне населення та африканців, перевезених луди як рабів, являв собою нав’язування їм різновиду британської культури (ця практика є стандартною д ля всіх колоніальних режимів), зосібна, англійську мову впроваджували як офіційну. Якщо скористатися мовознавчими термінами, наслідком було не впровадження англійської, а—для більшості населення — створення нової мови. Чільним елементом цієї мови є англійська, але сама вона дещо відрізняється від мови, що нею розмовляють у метрополії. Виникла трансформована англійська: наголоси та ритм стали іншими, деякі слова випали з обігу, а їх замінили нові (з африканських та інших мов). Нова мова є наслідком «домовленості» між панівними та підпорядкованими культу - рами. і її характеризують водночас «опір» і «поглинання» — тобто вона не була нав'язана згори й не виникла стихійно внизу, а є результатом боротьби за гегемонію двох мовних культур — панівної та підпорядкованої.

Гегемонія «організована» тими, кого Ґрамші називає «органічними інтелектуалами». Згідно з його теорією, інтелектуалів можна відрізнити за їхньою соціальною функцією: усі люди мають здібності для інтелектуальної праці, проте лише деякі з них виконують у суспільстві функцію інтелектуалів. Кожен клас, як пояснює Ґрамші. «органічно» створює своїх власних інтелектуалів:

«... один (чи більше) прошарок інтелектуалів, котрі надають йому гомогенності та дозволяють усвідомлювати його функцію не лише в економічній сфері, а й у соціальній та політичній царинах. Приміром, підприємець-капіталіст створює робочі місця для інженера, спеціаліста з політичної економії, організаторів нової культури, нової правової системи тощо»³.

«Органічні інтелектуали» виконують функцію організаторів класу (в найширшому сенсі цього слова). їхнє завдання полягає в тому, щоб «визначати обриси та організовувати реформу морального й інтелектуального життя»⁴. В одній зі своїх студій⁵ я вже казав, що Метью Арнольда можна вважати «органічним інтелектуалом», одним з тих, кого Ґрамші називає «елітою культури, що виконує функцію забезпечення культурного та взагалі ідеологічного лідерства»⁶.

Як правило, Ґрамші говорить про «органічних інтелектуалів» як про індивідуумів, але те, як цією концепцією послуговуються в культурологічному аналізі (до речі, Альтусер, котрий упровадив її, ледь чи визнавав запозичення у Ґрамші), показує, що її використовують як колективну — це так званий «ідеологічний апарат держави»: сім'я, телебачення, преса, освіта, централізована релігія, індустрія культури тощо.

Оскільки гегемонія завжди є наслідком «домовленостей» між панівними та підпорядкованими групами, то це також процес, відзначений «опором» і «прийняттям», а не просто є владою, нав'язаною згори. Звичайно, для таких домовленостей і поступок існують й обмеження. Як пояснює Ґрамші, їм ніколи не дозволяють загрожувати економічним засадам влади класу. Ба більше: за часів кризи, коли морального та інтелектуального лідерства не досить, аби забезпечити безперервність влади, гегемонію тимчасово замінюють на примусову владу «репресивного апарату держави»: армію, поліцію, тюремну систему та ін.

Якщо скористатися неограмшіанським аналізом, то можна дати таке визначення маскультури: це те, що люди створюють унаслідок активного споживання текстів і практик індустрії культури. Либонь, найкрасномовнішими прикладами цього процесу є молодіжні субкультури. Дік Гебдідж пропонує чітке та переконливе пояснення процесу, за допомогою якого молодіжні субкультури використовують у своїх власних цілях товари, вироблені комерційно,—він називає цей процес «дробінням». Продукцію сполучають або перероблюють у способи, що їх не передбачали виробники, дістаючи внаслідок цього «протилежні» значення. У такий спосіб і за допомогою таких моделей поведінки, манери спілкування, музичних смаків тощо молодіжні субкультури беруть участь у символічних формах опору панівній та батьківській культурам. Згідно з цією моделлю, молодіжні культури завжди рухаються від оригінальності й опозиції до комерційного та ідеологічного прийняття, адже індустрія культури зрештою постачає на ринок опір як товар, що його всі споживають, зискуючи з цього. Гебдідж пояснює: «Молодіжні культурні стилі можуть починати з того, що кидають символічний виклик, але мусять закінчувати впровадженням нових низок домовленостей, створенням нових товарів та нових індустрій чи поновленням старих»⁷.

Поняття гегемонії дозволяє досліднику масової культури обійти проблеми, що характеризують більшість із розглянутих досі підходів до цієї теми. Маскультура за такого підходу вже не є ні кінцевою, нав’язаною культурою політичних маніпуляцій (франкфуртська школа), ні ознакою суспільного занепаду й розкладу (підхід «культура й цивілізація»), ні чимось таким, що спонтанно постає знизу (деякі течії культуралізму), ні машиною, що породжує значення й нав’язує суб’єктивні цінності пасивним суб’єктам (деякі різновиди структуралізму). Замість цих та інших підходів теорія гегемонії дозволяє нам сприймати масову культуру як «компромісну» суміш намірів і контрнамірів—згори» й «знизу», «комерційних» і «справжніх» — як нестійку рівновагу між опором та прийняттям. Її можна аналізувати в різноманітних конфігураціях: клас, стать, покоління, етнічна чи расова приналежність, регіон, релігія, сексуальні вподобання тощо. Під таким кутом зору маскультура являє собою суперечливу суміш несумісних інтересів і цінностей, що не належать ані середньому, ні робітничому класу, не є ні расистськими, ні антирасистськими, ні жінколюбними, ні жінконенависницькими, ні людинолюбними, ні людиноненависницькими — натомість завжди перебувають на точці, котру Ґрамші називає «точкою компромісної рівноваги» між двома полюсами⁸. Культуру, комерційно створену культурною індустрією, перевизначають, перенаправляють і модифікують стратегічні акти вибірного споживання та продуктивні акти читання й артикуляції — і часто таке споживання розбігається з намірами виробників, ба навіть непередбачене ними.

«Артикуляція» — це ключовий термін у неоґрамшіанському культурологічному аналізі. Стюарт Гол упровадив це поняття, щоб пояснити процеси ідеологічної боротьби⁹. Він стверджує, що значення не приписане культурним текстам та практикам, не визначене назавжди намірами творців: значення завше є наслідком акту «артикуляції». У своїх дослідженнях Гол користується працями російського теоретика Валентина Волошинова¹⁰. Волошинов гадає, що культурні тексти та практики є «мультиакцентуальними», тобто різні люди в різних дискурсах і суспільних контекстах можуть «висловлювати» їх з неоднаковими «акцентами». Коли, наприклад, реп-група послуговується словом «ніґер», нападаючи на інституційний расизм, це слово «лунає» з іншим акцентом, ніж, скажімо, у расистському дискурсі неонацистів. Звичайно, це не просто питання лінгвістичної борні (семантичний конфлікт), а ознака політичної боротьби навколо питання, хто має досить влади, аби визначати суспільні реалії.

Цікавим прикладом процесів гегемонії є музика реґі растафаріанської культури. (Растафаріанство — це релігійний культ, що виник на Ямайці, він викликає до себе доволі неґативне ставлення у країнах Заходу]. Приміром, пісні Боба Марлі, котрий виражав цінності та вірування растафаріанства, набули міжнародного розголосу. їхній успіх можна тлумачити у два способи. З одного боку, він указує на те, що Марлі передав єство своїх релігійних переконань величезній авдиторії; без сумніву, багатим слухачам його пісень музика несла розуміння принципів цієї віри й навіть навертала їх у неї. пов’язуючи неофітів этими, хто вже її дотримувався. З другого боку, пісні Марлі приносили й досі приносять музичній індустрії величезні прибутки. Маємо парадокс: антикапіталістична спрямованість растафаріанства «артикульована» в економічних інтересах капіталізму. Музика «підмаслює» ту систему, котру вона прагне засудити, і при тому є вираженням опозиційної релігійної політики, може циркулювати як така та спричинювати певні політичні й культурні ефекти. Але правда й те, що політика растафаріанства виражена у формі, що зрештою дає зиск панівній культурі (тобто це є товар, який обертається заради прибутку). Відтак, растафаріанське реґі виступає силою, що здатна змінити соціальну картину, але при тому зміцнює (принаймні економічно) саме ті сили влади, котрі вона бажає знищити.

Можна навести й інший приклад, у деяких аспектах ще переконливіший, ніж приклад з музикою реґі, —йдеться про музику американської контркультури. Вона надихала людей опиратися призову на військову службу та боротися з війною Америки проти В’єтнаму, але водночас ця музика приносила прибутки (і з цим музиканти нічого не могли вдіяти), які могли бути використані на фінансування війни у В’єтнамі. Чим більше гурт «Джеферсон Ероплейн» співав «Уся ваша приватна власність є мішенню для вашого ворога, а ваш ворог—це ми», тим більше грошей отримувала компанія звукозапису «Ар-Сі-Ей Рекордз». Пропагування антикапіталістичних поглядів «Джеферсон Ероплейн» збільшувало прибутки капіталістичної компанії звукозапису, що належала групі. Це знов-таки можна вважати прикладом процесу гегемонії — панівні суспільні групи намагалися «домовитися» з опозиційними силами в такий спосіб, аби убезпечити свої лідерські позиції в суспільстві. Контркультурі не затикали рота, забороняючи її музику (навряд чи варто сумніватися втому, що ця музика спричинювала конкретні культурні та політичні ефекти), але притому правда й те, що музика була «артикульована» в економічних інтересах капіталістичної музичної індустрії, котра підтримувала війну¹¹.

З позиції теорії гегемонії сфера культури відзначена боротьбою за артикуляцію та деартикуляцію культурних текстів і практик для певних ідеологій і конкретних політичних сил. Як завважує Гол, «значення являє собою суспільне виробництво. практику. Суспільство має наділяти слово значенням»¹². Відтак, оскільки одному культурному тексту чи практиці можна приписати різноманітні значення, вони (значення) завжди постають ареною та результатом боротьби. Ключовим для культурологічного аналізу є таке питання: «Чому довкола конкретних культурних текстів і практик систематично створюють конкретні значення, у такий спосіб надаючи їм статусу «здорового глузду» та «самозрозумілої речі»? Хоча цим ми визнаємо, що індустрія культури становить головну сферу ідеологічного виробництва, створення потужних образів, описів, дефініцій та критеріїв, неоґрамшіанський культурологічний аналіз відкидає уявлення, за яким «народ», що споживає таку продукцію, «складається з одурених роззяв, жертв сучасного опіуму для народу». Гол стверджує:

«Таке судження може переповнити нас почуттям власної правоти, гідності та самозаспокоєності супроти провідників ошуканства та маніпулювання масовою свідомістю — капіталістичних індустрій культури. Але я сумніваюся, що на нього чекає велике майбутнє як на адекватне уявлення про культурні відносини, тим паче, як соціалістичний погляд на культуру та природу робітничого класу. Зрештою, погляд на народ як на суто пасивну, фонову силу геть-чисто суперечить принципам соціалізму»¹³.

Неоґрамшіанський культурологічний аналіз ґрунтований на припущенні, що згідно з ним саме народ створює масову культуру. послуговуючися при цьому асортиментом товарів, запропонованих йому індустрією культури. Створення маскультури («виробництво через споживання») може опиратися сприйняттю світу, вигідному панівним групам, та сприяти його сприйняттю, корисному для підпорядкованих класів. Але цене означає, що маскультура — то є завжди опір і поширення можливостей нижчих. Заперечувати пасивність споживання — це не те саме, що стверджувати, ніби споживання завжди є активним; заперечувати думку, за якою споживачі масової культури виступають ошуканими жертвами, — це інша річ, аніж заперечувати те, що індустрія культури прагне маніпулювати свідомістю. Але масова культура—цене просто занепала сфера комерційних та ідеологічних маніпуляцій, що до них зверхники вдаються, аби мати прибуток та забезпечити контроль над суспільством. Неоґрамшіанcький культурологічний аналіз указує на те, що для вирішення цих питань потрібна скрупульозність і увага до подробиць виробництва, розподілу та споживання товарів, з яких люди можуть створювати культуру (а можуть і не створювати)¹⁴. Такі питання не можна розв’язати відразу й назавжди (тобто легковажачи конкретними історичними та політичними обставинами) — адже це було би проявом крайньої зарозумілості та снобізму. Не можна також однозначно тлумачити їх уже вмить створення (пов’язуючи їхні значення, задоволення від них, ідеологічний вплив, можливість прийняття та опору з намірами виробників, засобами виробництва й самим виробництвом): це є лише аспекти контекстів для «вжитку продукції», і зрештою, лише через «ужиток продукції» можна умовно розв’язати питання щодо значення, задоволення, ідеологічного ефекту, прийняття чи опору.

Примітки

¹ Див.: Розділ 1, примітка 37.

² Див.: Gareth Stedman Jones. Working class culture and working class politics in London. 1870-1900: notes on the remaking of a working closs // Cultural Theory and Popular Culture: A Reader/ Ed. John Storey. - 2nd ed. - Hemel Hempstead: Prentice Hall. 1998.

³ Antonio Gramsci. Hegemony, intellectuals. and the state // Cultural Theory and Popular Culture: A Reader / Ed. John Storey. - 2nd ed. - Hemel Hempstead: Prentice Hall. 1998. - C. 212.

⁴ Там само. - С. 210.

⁵ Див.: John Storey. Matthew Arnold: The politics of an organic intellectual // Literature and History. - №11 (2). -Осінь 1985.

⁶ Там само. - С. 149 - 50.

⁷ Dick Hebdige. Subculture: The meaning of style. - London: Methuen. 1979. - C. 96.

⁸ Gramsci. Hegemony, intellectuals, and the state. - C. 211.

⁹ Див .: Hall. The rediscovery of ideology: the return of the repressed in media studies та On postmodernism and articulation: an interview with Stuart Hall / Ed. Lawrence Grossberg & Jennifer Daryl Slack: The theory and method of articulation in cultural studies // Stuart Hall: Cultural dialogues in cultural studies/ pd. David Morley & Kuan-Hsing Chen. - London: Routledge, 1996.

¹⁰ Valentin Volosinov. Marxism and the Philosophy of Language. - New York: Seminar Press. 1973.

¹¹ Див.: John Storey. Rockin' hegemony: West Coast rock and Amerika's war In Vietnam//Cultural Theory and Popular Culture: AReader / Ed. John Storey. - 2nd ed. - Hemel Hempstead: Prentice Hall. 1998.

¹² Hall. The rediscovery of ideology: the return of the repressed in media studies. - C. 34.

¹³ Hall. Notes on deconstructing «the popular». - C. 446.

¹⁴ Дир.: John Storey. Cultural Consumption and Everyday Life. - London: Edward Arnold 1999.